Майже ніколи не навпаки – Марія Матіос

І не можуть собі дати ради ні перші, ні другі.

Ні з любов'ю.

Ні з ненавистю.

І майже ніколи не є навпаки.

…КОЛИ ІВАНА ВАРВАРЧУКА, як і багатьох інших чоловіків із Тисової Рівні, взяли воювати за Франца-Йосифа, молода його дружина Петруня залишилася з немалим маєтком сама-саміська, коли добре, а коли й не дуже даючи раду розрослому своєму господарству.

Та коли у Варварчуччиному обійсті впродовж одного тижня

отелилися дві корови,

ожеребилася кобила

й опоросилася десятьма поросятами свиня,

річний бик почав фоскотіти крізь розбухлі ніздрі, як ведмідь у малинах, і гребти ратицями підлогу в стайні так, що іскри вилітали з-під дощок,

а литочку самої ґаздиньки вразила ласиця,

випросила Петруня в найближчих сусідів найменшого хлопця для помочі.

Не наймитувати — помагати.

Чев'юки бідними не були ніколи.

Отож дітей у найми не давали.

Але Петруню по-сусідськи пожаліли: в самих найстарший син Павло стояв тепер за Цісаря на фронті.

Договір між Кирилом і Петрунею склали простий: Дмитрик доглядає Варварчукову худобу, а за те сінокіс і два тури отави на Погарі та ще дві копи кукурудзів із Варварчукового городу на Трепеті цього року беруть собі Чев'юки. Замість плати помагальникові Дмитрикові.

Тихий і робітний Дмитрик, з якого ніколи не чути було зайвого слова, зранку до вечора пантрував коров'ячі ясла та жолоби, не випускаючи з рук вила, лопату чи щітку для чищення худоби. Навіть лютий, як справжня йорданська студінь, Варварчуччин бик вже майже довірливо терся об Дмитрикове плече, не надто гостро реагуючи на будь-чию появу на подвір'ї.

Усе, певно, й до сьогодні було б так мирно та добре, якби одного осіннього полудня молода ґаздинька сама не полізла на горище стайні по сінце для теляток.

А Дмитрик, що поїв із цебра корову, якраз на ту хвилину не скинув би догори голову, при тому не встигнувши заплющити невинні, але видющі очі не займаного ще парубка…

…Толочене молодими тілами сіно на стайні добре кришилося навіть і взимку.

І навіть пара з уст, донедавна німих, а тепер — роздертих невимовною втіхою, вилася попід холодний дах, як димок від щойно розпаленого вогнища.

Так двоє людей, іще вчора чужі, а сьогодні — збожеволілі від наглого пожару в крові, легко й бездумно позбулися своїх голів.

Без сокири чи шибениці.

Отож, коли одного разу Андрій Чев'юк заблудив зненацька чи то до Петруні, чи прийшов допомогти своєму молодшому братові-помагальникові, а двері в стайню були відкриті, він довго не думав. Лиш по-котячи скочив на східці драбини, що вели на горище.

Від побаченого Андрій ледве стримав природне в такому разі: «Мо-о-ой — мо-о-ой!…»

Та навіть коли б і не стримав, його ніхто б і не почув.

…ДЯКУВАТИ БОГУ, ЖИВИЙ-ЗДОРОВИЙ Іван Варварчук якоїсь-то весняної днини щодуху вертав із війни додому, аж курилося з-під обношених його постолів з онучами.

А Чев'юків середульший син Андрій випадково, але ніс у ніс, перестрів його якраз коло самої жидівської корчми. Так, ніби давно виглядав вояка.

Видко, щоб розпитати правду про війну.

У закуреній димом корчмі каганець під стелею й над спорожнілими бутелями перед Андрієм та Іваном ліниво блимав чи не до серед ночі.

Зате один — Андрієвий — язик не мав стриму між зубами, а другий — язик Івановий — не мав сили обертатися навіть у беззубому роті.

А Йванові ноги, ще зранку здорові й прудкі, як в оленя шлюбної пори, по-зрадницьки нагло м'якли, нібито їх ловив раптовий параліч. Чи то лінувалися від учорашньої воєнної втоми й теперішньої раптової млості, чи вже й не могли встати з-за столу. Від почутого та випитого…

Андрій, двічі поклонивши капелюхом перед корчмарем, позадкував до старих задимлених дверей.

Іван же посоловілими очима водив по стінах корчми та тримав свою голову обома руками так міцно, ніби вона мала намір скотитися йому з пліч.

Так би й просидів Варварчук у жида до передрання, аж корчмарева жінка Фіра мусила силою виштурхувати за поріг учорашнього цісарського стрільця, аби нарешті показався на очі домашнім:

— Ви, файні Йванку, не з полювання вернулися, а з войни. Так що ломіть ноги домів, поки ще ніч, поки ще жінка в теплій постелі крутиться, — приказувала Фіра, одночасно штурхаючи Йвана надвір за плечі. — Трофеї покажете завтра. Казав мій Лейба, що прийде дивитися на ваші трофеї…

Вдома Іван Петруню косами до лав не прив'язував і батога в руки не брав. Правда, й близитися до жінки не близився, поки не зрозумів, що черево її порожнє, а чужим чоловіком ні в хаті, ні під спідницею не пахне.

З Кирилом Чев'юком Іван випив добрий могорич за поміч, а на прощання подарував надщербнутий кулею в далекій Сербії австрійський бінокль.

А на літнього Йвана Купала Варварчук згідливим голосом запросив двох Чев'юків — Андрія й Дмитрика — та ще свого товариша з війни Григорія Кейвана на храмове свято.

Дмитрик на храм іти чомусь не поспішав, але й не піти не посмів. Зате, о, диво! Андрія від Івановою запрошення роздувало на очах, як роздувається молоком коров'яче вим'я на останніх місяцях тільності.

Свята в хаті не було.

Петруня з опущеними долу очима крутилася між піччю й столом кволо, як отруєна миша в коморі. Була якась — ніби приморена.

Чоловіки особливої бесіди між собою не провадили. Хіба що трохи говорили про війну, а більше-таки — про цьогорічне дощове літо та малі надії на приплоди.

Дмитрик мовчки дивився як не на Андрія, то на Петруню. Так, ніби не встиг надивитися на них раніше.

Далі Андрій якось так непевно, без жодного слова висунувся з хати.

Начебто до виходку.

А сам, обнишпоривши круг хати та пробивши очима вулицю, став на хвіртці за сторожа.

Іван, і собі виглянувши надвір, тимчасом замкнув хату з середини на два тисові засуви. Далі мовчки прив'язав зів'ялу Петруню догори руками до жердки з одежею під стелею. А далі забив квачем рот.

І лиш по тому взялися воєнні побратими до запланованої роботи.

Грицько, не кажучи ні слова, скрутив податливому Дмитрикові руки й ноги кінською упряжжю. Й уклав його на підлогу, притиснувши підошвою груди.

Іван тимчасом витягнув з-під постелі припасені для нової стелі дошки. Навіщось погладив кожну дошку руками, ніби гладив би живу людину. А тоді поскладав одна на одну посеред хати.

Далі два чоловіки так само мовчки взяли Дмитрика за руки-ноги й розправили зверху на дошках. Лицем до підлоги. Аби легше було йому дихати.

Аж після того Іван поклав зверху на хлопця ще дві — найширші, але найтонші — дошки.

І лиш після того чоловіки роззулися…

Місили зверху ногами бідного Дмитрика так, ніби «гуцулку» на ньому гуляли. Аж поки не почули, що кістки вже не хрускають, а хлопець навіть і не харчить.

А вночі відвезли кіньми в кінець села. Лишили на камінню, куди з млина з гуркотом падала вода.

…РОЗПЛАСТАНОГО У ВОДІ брата Дмитрика під жидівським млином знайшов… брат Андрій, вертаючи над ранок із сусіднього села від молодиці.

Так і доніс на руках, безпам'ятного, під батькову хату.

Але відбиті печінки й груди найменший Чев'юк відхаркував не в тата-мами, а на печі в старшого брата Павла. А Доцька дві осені й зими, кусаючи губи від жалю, міняла свіжу свинську оболонку на Дмитрикових грудях і плечах; поїла його гарячим молоком із борсуковим салом і золотим коренем та натирала жовтіючу шкіру трав'яними мазями й олією з арніки.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: