Майже ніколи не навпаки – Марія Матіос

Кров ішла Теофілі ротом і носом — і вона харкала кров'ю в рукав сорочки, не приймаючи рук від колиски.

Нарешті, втомившись від побоїв, Грицько сів на припічку й притягнув до себе старшого сина.

— Де Маковій і Хризонт? Де Танасій? Прокіп? — підвів синове підборіддя.

— У вуйни Анни, — схлипнув Амбросій, а далі забився плачем у татові груди.

— Курва дошка ваша була! — вдарив дитину Кейван і підійшов до Теофіли. — Вставай! Я хочу знати! — сіпнув її за розірвану сорочку…

…УЖЕ ТИСОВА РІВНЯ мовчки змирилася з третім, але таким самим нахабним від початку війни пришестям окупаційного війська на свою землю,

уже відчитала молитви за трьома забитими насмерть жидами і розгребла руїни спалених ворогом домівок,

поприбивала ногами пилюку від розграбованого збіжжя й фуражу,

ще раз умилася слізьми від образи й лютості,

і тепер рахувала на пальцях, чи це, третє, пришестя буде таким самим недовгим, як два перші, чи тільки коротким, але незмінно жорстоким.

Перший раз русаки стали в цім краю постоєм лише на шість неділь — від вересня до середини жовтня. Проте цього було достатньо, щоб лишити по собі багато зла й сліз.

Через рік, коли фронт ходив туди-сюди, як ґаздинька без чоловіка, російське військо тримало тут оборону цілий рік і ще трошки.

І ось коли в червні 1916 року чужинець прийшов у Тисову Рівню втретє, його сахнулися навіть діти.

…ТЕОФІЛА З СЕСТРОЮ Анною підгортала в городі картоплю, трійко її старшеньких хлопчиків — Амбросій, Маковій і Хризонт — неподалік пасли корови, а меншенькі — Танасій і Прокіп — бавилися поруч, коли на безмовній сільській дорозі закурило пилюгою з-під численних кінських копит, а довколишня тиша заповнилася багатоголосим чужим шварґотінням.

Кейванова знала, що так у село вже двічі вступав тільки чужинець.

— Знов! — крикнула Теофіла, кидаючи сапу між картопляні ряди, й боляче сіпнула Анну за оголений лікоть. — Тікаймо в пивницю, — штурхала переляканих дітей. — Лише скоренько.

Поки всі семеро прибігли на подвір'я, там уже напували коней двоє вояків.

— О! — сплеснув руками один із них, побачивши перед собою переляканих і задиханих жінок. — О! Ти! — ласо всміхнувся й поманив пальцем до себе Анну.

Він був молодий. Років, може, з так, як Теофілі. Чорний, ніби вкрита пилюкою чорна смола. Густе кучеряве волосся вилося йому з-під легкої шапки-кубанки, а тонкий стан був підперезаний широким шкіряним паском поверх довгого темно-синього суконного строю без ґудзиків, схожого на халат, бурку або кунтуш. Краї запанахані один за другий. З-під цього дивного убору виднілася темна сорочка й такі ж штани. При боці чорного вояка гойдалася шабля у піхвах. І сам він погойдувався з п'ят на пальці, ніби підбирав такт до розмови.

— Ти! — вояк підходив ближче до жінок, і далі показуючи пальцем на Анну. — Дай вода. Я хотєл вода, — шварґотів чорний чоловік, однією рукою відводячи Теофілину руку, що прикривала сестру, а другу тримаючи на шаблі. — Ти! — весело погрозив указівним пальцем Теофілі. — Она дайот мнє вода, — вдруге показав на Анну, не забувши перед тим знову окинути оком Теофілу.

Побіліла на вишневий цвіт Анна дрижала позаду старшої сестри, намагаючись затулити груди, її засмаглі руки також тремтіли — і від того вся вона скидалася на перелякану пташку.

— Твой муж? — питав Теофілу вояк, почергово показуючи рукою на хлопчиків, що вчепилися в мамину спідницю обома руками.

— Мої діти! Діти. Це мої діти. А це моя сестра, — гарячково відповідала Теофіла, хапаючись за криничну корбу. — Я зараз дам вам води сама. Зараз, — хапалася за розгойдане відро тремтячими руками.

— Ти! — знову вказав пальцем на Анну вояк. — Ти… вода дайот.

Змертвіла Анна повільно відсторонила сестру й, дрижачи, схилилася над цямринням, щоб узятися за відро.

І цієї миті чорний чоловік ззаду плеснув долонею Аннині сідниці, далі обома руками розвернув її до себе обличчям і поклав руку на пазуху.

— Не руш її! — не пам'ятаючи себе, Теофіла навідліг ударила чужинця в груди, а тоді в лице: — Не руш! Вона чекає з війни хлопця, — впала перед ним на коліна. — Анно, тікай, Анно! Тікай із дітьми! — кричала сестрі, а сама тримала чужинця за поли його дивного строю і билася головою об його коліна: — Не руш її! Вона дівчина!

Вояк лише дивно усміхнувся, ніби й не зауважив Теофілиного ляпасу. Щось шваргнув по-своєму напарникові, і той, приклавши палець до губів, показав обом мовчати. А сам, розвівши руки, наближався до Анни з дітьми. Ніби хотів їх обняти.

Анна, обтиснута переляканими хлопчиками, закам'яніло стояла коло криниці, все ще затуляючи груди долонями. З очей її бігли сльози, та вона їх не втирала. І вояк, що йшов із розпростертими руками, нараз виструнчився й опустив руки вздовж тіла, ніби готувався за мить віддати Анні чи дітям честь.

Далі він знову приклав палець до губів.

А тоді озирнувся.

Його побратим, намотавши на руку жіночу косу, що батогом випала з-під хустки, заштовхував старшу сестру в прочинені двері стодоли. Вона ж, обхопивши його запилюжені чоботи обома руками, чи то боронилася, чи, навпаки, помагала.

…Про те, що було далі, Теофіла намагалася ніколи не признаватися навіть самій собі.

Бо як тільки за ними заскрипіли завіси дверей і стодола вкрилася напівмороком, із чорного чужинця-ґвалтівника зробився звичайний чоловік, так само спраглий ласки, як спрагла в нічних своїх снах Теофіла після кількарічної розлуки з Грицьком. Вона ніколи була б і не подумала, що перша-ліпша чоловіча рука — чужа чоловіча рука! — може так легко вжалити раніше неприступне для чужого потайне її місце і так нагло підкосити тверду, як думала вона дотепер, жіночу волю.

Перші хвилини з черкеса гарчав голодний самець, що був ладен розірвати самицю на шмаття.

І точно так само полонена враз самка спершу нагадувала підстрелену суку:

вона звивалася з болю й вила з відчаю,

дряпала обличчя й кусала шкіру,

гамселила нападника ногами,

норовлячи вирватися з його навіжених обіймів.

А він її лише обнюхував та стискав кліщами рук.

Може, так би воно й сталося, що чоловік і жінка (одночасно несамовиті: він — у пристрасті, вона — в страху) побороли б одне одного — і навіки відскочили би нарізно, коли б ота дурна лляна спідниця поверх лляної сорочки, в шалі нерівного змагу, була не задерлася Теофілі вище колін і не оголила білі — нібито жінка жила в пивниці — ноги.

Отоді черкесові руки раптово розімкнулися — й права його долоня, гаряча, мов грань, спочатку завмерла на внутрішній стороні стегна, а далі — небавом, але сміливо поповзла догори.

Та так пестливо,

так смертельно палко й ніжно,

так нечувано смачно й заклично,

що Теофілині ноги не могли знести такої тортури: вони самі розмикалися перед чоловічою — тепер уже впокореною — силою.

Не було ні думки… ні страху… лиш дивне біле розп'яття миготіло їй у голові, немовби в тумані. Бо той клятий черкес із чорними, що земля, очима палав їй у очі й одною рукою пестив стегна, а другою перебирав пругкі груди. Його губи, теплі м'ясисті губи тягнули останні соки з її уст, ніби шукали там меду чи, може, навпаки: вливали меди в Теофілу…

І вона всім співаючим тілом подалася йому назустріч. Та так відкрито, так згідливо й жагуче, що навіть черкес з несподіванки на мить одірвався від неї, щоб потім припасти, дрижачи, до тремтливого й вологого, ніби щойно скупаного, лона.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: