Андрій усміхнувся краєм тонких губів. Оксентій закусив нижню губу до крові.
— Дасть Бог, за якийсь місяць у Павла буде четвертий рот. Ти, Андрію, також дай раду своїм теперішнім дітям та ще трохи дітей зробиш. Бо що то є дві дівці в хаті, й ані одного хлопа?
А Оксентій пару раз дасть добрих буків своїй Єлені, то бігом їй попустить у тому місці, що свербить дуже. Що? — звертався лишень до Оксентія. — Ти не годен утихомирити їй буйну кров, аби не паскудила фамілію? Хоч би то робила таємно, а то ж усенький білий світ знає!
— Брешуть на Єлену, тату! — майже крикнув Оксентій і скочив з-за столу.
— А-ну-ко сиди й слухай, що кажуть тато! — притиснув рукою синове плече. — Я тобі бабинські бесіди не переказую! Кажу, що сам видів! І кажу межи своїми, а не коло корчми. А ти думай! І підскакувати нема чого. Будете ґаздувати, як люди ґаздують, ще щось тобі вділю. Я вмирати сеї години не вмираю. Але папір на всіх вас зробив. Най буде. Дописати не пізно.
І витягнув з-під скатертини кожному документ, посвідчений нотарем у Вижниці, про розподіл свого майна між синами.
Три сини мовчки перезирнулися спочатку між собою.
Тоді майже одночасно так само мовчки обняли батька за плечі.
У Чев'юків слова важили не багато.
…ВІДКОЛИ НЕ СТАЛО Дмитрика, Доці роками, з ночі в ніч, снився вогонь.
Хоч би лягла така зморена від роботи, як убита, аби перевернулася до стіни мало не зомліла від Павлового здорового тіла, а вогонь сниться, хоч плач! Та такий червонецький, як розбризкана на снігу кров із замерзлої калини. Та язикатий такий. Гостроверхий. Всюдисущий. Місця від себе ніде не лишає!
Закривається Доцька руками — а ті гостролезі язики облизують її холодне від жаху тіло.
Залізають у пазуху.
Хапаються за волосся.
І відбивається вона цілу ніч від пожару, як від нападника, проте не плаче й не кричить, лиш б'є голими руками.
Та не стає їй сили подужати хижого багатоголового звіра.
Від безсилля Доцька прокидається. Мокра від поту й страху.
Довго не пізнається, де вона й що з нею.
Та поволі пам'ять вертає до неї.
Бо на горищі монотонно шкребе миша, а друга котить горіхи.
Під боком рівно дихає нароблений за день Павло.
А крізь відхилені двері із сусідньої кімнати посопують та плямкають губами діти.
І Доцька потихеньку висувається з-під ліжника — йде пити води. її так пече в грудях, ніби звідти щойно вирвали жмут ненаситного вогню.
Доцька п'є нагло, захланно, наче ніколи до того не мала води в роті.
Проте поміж кожним ковтком не забуває дивитися у вікно.
Нетутешня змора й тиша висить над Тисовою Рівнею й над їхньою теплою хатою.
Ні душі.
Ні вітерцю.
Ні пугикання сови.
Ні собачого гавкоту.
Лиш нібито насувається холод. Ні, не так. А так, як би десь поруч холодом дихала смерть.
Раптовий жар обливає Доцьку з голови до ніг і живими, гарячими руками лапає під сорочкою: з-поза стіни літньої кухні — свят-свят-свят! — до неї висувається Дмитрик.
Дмитрик не Дмитрик — лише тінь його біла, ніби повісмо, обчухране вітром.
З розмитими рисами.
На переломлених прутиках ніг.
І ця майже безформна й моторошна тінь чомусь тягне руки в бік батькової хати.
Старі Чев'юки живуть через дорогу від Павла. І Доці зараз добре видно, як свекровим бляшаним дахом раптово скочується вогонь під Дмитрикові ноги. І так само раптово вогонь охоплює білі патли його відрослого за роки небуття волосся. Дмитрик весь білий, мов старець з-під великодньої церкви. І весь вогнистий, палахкий, гарячий. Він зводить руки до неба — і здається, до неї долітає шурхіт вогню з-під його палаючої одежі.
Доця як стоїть — так падає перед образом Божим у покуті, міцно заплющує очі й майже вголос виказує одну за одною молитви за мертвих і живих, і ненарожденних;
і тих, кого ніхто не згадує;
і тих, що згинули від грому чи тучі;
кого взяли води чи блуд;
хто оступився, украв, збрехав, не пробачив…
Але Дмитрик не зникає навіть при заплющених очах. Тепер він уже показує на вогонь навкруг батькової хати. І кличе на поміч Доцю.
Доця ясно чує Дмитриків голос, але не розуміє слів. А він уже сердиться на неї, майже тягне за руку до вогню. Та із сердитого полум'я батькової хати чомусь вибігають живі-здорові, неушкоджені, до того ж радісні Андрій з Оксентієм і йдуть навприсядки колом довкіл охопленого вогнем Дмитрика.
І все воно якесь таке живе, таке явне, ніби справді відбувається перед її очима — лише простягни руку.
Доця знову хапливо хреститься, стримуючи дрижаки в колінах, і зо страху шуськає під ліжник, міцно заплющивши очі. А там блудна зі сну Павлова рука залазить їй у запалену страхом пазуху.
…Коли закукурікав другий півень, Доця якраз ловила руками мальки форелі в загаті, зробленій Павловими руками десь чи не в їхньому саду, повному надокучливих бджіл і білого вишневого цвіту.
Спершу вона й не втямила, що півень їй каже вставати, нагадуючи: Доці пора до роботи.
Увесь день Доцька так банувала за тим недодивленим сном, що рибка приснилася їй і наступної ночі.
Та вона вже не боялася.
Ні вогню, ні Дмитрика.
Знала, що скоро понесе.
Риба жінці в сні — до дитинки.
Але четверта за рахунком її тяж була христовою мукою: крім води і яблук, Доцька не могла їсти нічого. Її млоїло, навіть коли дивилася на людей.
Таке диво з не вперше тяжкою жінкою мало хто в Тисовій Рівні й пригадає.
…ВАСИЛИНА ЧЕВ'ЮЧКА ВИСУНУЛАСЯ з хати до ворожки, коли надворі було ще темно. Та й добре зробила. Бо полінуєшся встати, коли другий півень запіє, припізнишся ногам дати поля — і вже, дивись, якась біда (зведениця, вдовиця, байстриця чи чортиця) перейде тобі дорогу. Так, що можеш зразу вертатися додому. Бо люди є всякі на перехід.
В селі з досвітку плентаються такі ґаздиньки, які тільки й чекають, щоб напоперек перейти людині дорогу, коли в людини гризота. Та ще з порожніми відрами. Та в спідниці навиворіт.
Коли б ото Василині зараз зустрілася Маринька-богодуха, можна б і не журитися невістчиною тяжбою.
Маринька — свята душа. Два рази вмирала на рівному місці — а Бог не захотів її душу взяти до себе. Чи то хотіла що собі зробити, чи лиш брехали довгоязикі…
Але ходить Маринька-черниця по світу зі складеними до молитви долонями — нікому жити не заважає. І як кому жити — не розказує. Так і до сивого волосу доходилася.
А люди тішаться чи й заздрять, що й таке диво в Бога трапляється. Тому й богодухою зветься — Богові душа її поки що не угодна.
Але на перехід Маринька добра. Часом навіть стереже, щоб хто поганий не перейшов ранішньому пішому дорогу. А вже як слово яке добре про людину навздогін скаже — гарант, що тобі буде файно.
— Як спали, Василинко?! — чи то заспівала, чи запитала Чев'ючку Крива Качка, зненацька перервавши її ліниве думання.
І Чев'ючці навіть у потемках зробилося так, якби в очі їй сипнули жменю солі.
— Гаразд. А ви… Цютко? — Василина з несподіванки й злості ледь стрималася, щоб не назвати свою тезку Качкою. Проте назвала її так, як замолоду називають в селі кожну Васюту. Цютка. Тобто зменшеним від «Васютка».
Про себе Чев'ючка лиш сплюнула через ліве плече: «Най його шляк трафить! І сьогодні не пощастило! Можна вертатися!»
В селі знали: від народження кривонога Василина, якій, не криючись, призвішкувалися Кривою Качкою, володіє чимось більшим, ніж простим ворожбитством. Ото й намагалися на язик, а тим паче на очі їй не втрапляти. Нічого доброго з Каччиних знань ніхто й ніколи ще не чув.
Тимчасом Цютка порівнялася в темряві з Чев'ючкою й ухопила її правий лікоть лівою долонею:
— Не знати, якої чуми ви тут собі нічкуєте, Василинко, як коло вашої хати вже крутиться вогонь?! Не будьте такі безпечні. То байка, що ви великі багачі! Але ні один багач Бога за бороду ще не тримав.
Та й пішла в темінь, наче привид, без «будь здоров», фойдаючи на всі боки широкою — майже циганською — спідницею.
— Щезла би'сь у болото, яке дурне вигадала! — сплюнула навздогін Чев'ючка… але додому повернулася.
А Доцька того дня почула в череві перший поштовх дитинки. І їй нарешті відпустило. Без ворожки.