…У ЧЕТВЕР ЗРАНКУ Кирило сказав Василині «ладувати бебехи».
Це означало, що вдосвіта з четверга на п'ятницю Чев'юк із синами рушає на полювання.
Після такої команди Василина свою роботу знала напам'ять:
на п'ятницю — пісний день — клала до грубого шкіряного рюкзака-заплечника дерев'яний ґарчик-бочечку із різьбленим оленем на ручці. А в ґарчик — квашену капусту з опеньками;
тоді вже пекла пісний малай — круглий кукурудзяний хлібець,
варила бандулі — білу квасолю завбільшки з півмізинного пальця й заправляла її смаженою на олії цибулею.
А на суботу за їжу гризоти не мала ніколи:
величкий кус пожовклої торішньої солонини,
дві-три головки літнього часнику,
два кулаки полонинської бринзи,
бараболяна кулеша,
десяток-два бараболі сирої.
Та й буде.
Полювання — штука прибутна. Чев'юки ніколи не знають біди за м'ясо. В селі дехто лише на Різдво та на Великдень того скорому бачить, а Василинині внуки буженину хіба що тільки в найдовший піст не пробують. Бо то таке: не на зайця ж ходять чоловіки до лісу. А все на дичину велику: як підріжуть дорогу та вкоротять кулею рило дикому кабанові — вистачає того твердого свинського м'яса-сала не на один місяць.
Із дикими свинями Чев'ючка має свою потаємну історію. Бо найбільше любить, особливо лютої зими, снувати перед сном по вистеленій грубими свинськими шкірами підлозі кімнати-спальні.
Любить слухати, як у печі потріскують дрова.
Дивитися, як язики стриноженого вогню вириваються між кілець плити.
Вдихати смачний буковий димок.
Василина м'яко, майже навшпиньки, подовгу затримуючи крок, ступає до розстеленого ліжка—й жорстка непідстрижена щетина свинської шкіри твердо коле босі її підошви.
А вона на хвильку заплющить очі — й уже їй ввижається, що то молодий неголений Кирило вернув додому із Шепота з лісозаготівлі і, не чекаючи вечора, тягне її на сіно на стайню, втикаючись колючим обличчям і всім своїм голодним тілом у таке ж зголодніле Василинине тіло… Коли там чоловікові голитися, як тиждень, а то й два, чоловік не чув коло себе запаху жінки?! О… Файно було!
Але бо й файно є, як стешуть її домашні мисливці оленеві роги та ще молодого м'ясця на вудження принесуть із полювання! Тоді Василині Великдень! Що вже вона вміє й насолити, й заквасити, й смаженину зробити з лісової козички чи оленя, — то вміє.
Но! Оленина — то вам не грубе свинське м'ясо. Оленина потребує делікатного підходу. Перетримаєш на вогні чи забагато диму зробиш — можеш віддавати м'ясце бідному «за простибіг». Ох, же ж і смачна червонецька, аж бурячкова, буженина з річного оленя!
Чев'юки тримають її про свято чи великого гостя в коморі на бантинах під стелею. Щоб діти не тягали, коли треба — не треба.
І Василина не те що не перечить — заохочує чоловіка до полювання. Інші ґаздиньки відмовляють своїх ґаздів брати до рук рушницю, а вона ні. Навпаки, налюбить-нагладить вночі свого Кирила, аби добре серце мав, коли за плечима зброя, та й випровадить у передранішній холод.
Рівнянські ворожки переказують усякі дурниці про любителів полювання. То, мовляв, на старості мисливець вмирає довгою й тяжкою смертю, як його здобич. То нібито по смерті його тіло сходить сукровицею, як сходить кров'ю вбита звірина, й роздувається так, що в труні не поміщається.
Е-е-е, чого не вигадають люті заздрісники, коли вертається господаровитий чоловік із полювання, а підвода через усе село везе за ним забитого вепра, ведмедя або козичку. А на дні важкої від здобичі підводи мирно вживаються вчорашні вороги і однокровні. Куці й завжди боягузливі заячі хвости та спалі додолу колись пишні хвости дрохви, глухарки чи тетерки укупі із змарнілим пір'ячком рябчика чи сірої куріпки лоскочуть схололі ноги королівської здобичі — дикої кішки, вовка чи борсука. Та ще лисячі жовті писки востаннє шкірять чорні свої зуби у обважніле хмарами небо, куди так само мертво, заюшеним кров'ю оком дивиться ще вчора гордий сокіл чи нахабний шуліка з яструбом.
І ось усе це донедавна живе й прудконоге добро, спаковане доладно й пишно на підводу, в супроводі втомлених і дещо втихомирених полювальників поволі, ба, майже ліниво в'їжджає в Чев'юковий двір.
Василина любить найперше схилитися над здобиччю й усім зором довго потриматися за розкішну, але вже збайдужілу красу колишніх володарів лісу, впокорених навіки дробом. Постоїть отак, подивиться, подумки накине на плечі гарячий лисячий хвіст, ущипне совиний чуб чи пугачевий дзьоб, попестить очима рябчика, подумає, як добре бути людиною, а не звіриною, якій будь-якої хвилини можна вкоротити віку, і лише після того береться до своєї жіночої роботи.
…МИСЛИВСЬКА ХІТЬ ДІСТАЛАСЯ Кирилові від його покійного тата, на якого, як побріхували в Тисовій Рівні, звірина йшла сама, а не він ішов на неї. Дотепер переказують усякі його походеньки, а найбільше — одну.
Бо Ананій Чев'юк, Кириловий батько, мисливець був знаменитий на цілий їхній край, а може, й далі.
Ще за небіжки Австрії під час щорічного полювання цісарської родини в Бергометі над Сіретом сам ясний престолонаслідник корони Франц-Фердинанд допитувався у Василининого свекра, ошелешеного від раптових високих запросин і незвично надмірної уваги: як то так його підданий пан Чев'юк уміє ходити на ведмедя — й ні разу не промахнутися, не поранитися, й ні разу не вийти з лісу з порожніми руками.
Ананій, задля такої небуденної нагоди прибраний у довгу білу сорочку, випущену поверх білих полотняних штанів, кептар, оторочений тхорем на виїмках рукавів, і в зеленому капелюсі, передбачливо скинутому перед ясновельможним паном, довго не думав:
— Прошу пане, будьте такі ласкаві, але наш буковинський вуйко-ведмідь не любить розжареної ялиці.
— Як то? — питав здивований цісаревич.
— А так то! — Ананій дивився в широко відкриті очі вельможі. — Не любить — і фертик! {{ Фертик (діал.) — ось так, все. }} А я це знаю, то й цим користаю. Тешу гострий кіл із стовбура ялиці, кінець добре розжарюю на вогні, й підбираюся до вуйка. І вуйко на моє «як днювали?» каже «будьте здорові!» навіки. Головно — точно поцілити там, де треба.
— А де треба? — усміхався Франц-Фердинанд, озираючи притихлу свиту позад себе, що одностайно згідливо кивала головами в такт гуцулової розповіді, ніби підтверджувала правдивість його слів.
— О, ваша милість… Будьте такі ласкаві… я лише можу показати. А розказати навіть вам не вмію, — відповідав хитрий Ананій, втішаючись короткочасною і єдиною своєю вищістю над престолонаслідником. Бо, виявляється, є речі, яких навіть цесаревичі не знають, а простий Ананій, о! знає. — Можу вас узяти з собою в Бурчів, коли буде сезон. Там вуйки ходять попід ногами, аж часом заважають.
— А ти не принаджуєш Михайла на мертвечину? — без поспіху далі розпитував цісаревич. Аж його неспішності позаздрив старий, вічно заклопотаний і у вічних роботах Чев'юк. — На здохлу шкапу або молоде ярча не дуриш? Покладеш обдерту тушу під дерево, а сам залізеш наверх, а потому зверху у голову «пук» із рушниці порохом — і нема вже михайлика?
— Ваша милість… — Ананій довго дивився на молодого цісаревича, ніби вагався, чи казати йому, чи ні, те, що думав старий мисливець. Проте, повагавшись іще якусь мить, сказав тихо, але упевнено: — Я би був шахравим чоловіком, коли б так дурив бідну тварину! Будьте ласкаві, але Ананій Чев'юк шахрайства не любить. Залізти наверх смереки й поцілити звідти в голову обдуреному ведмедеві — штука не дуже хитра. А як ідеш отако з розжареним колом просто на вуйка і дивишся йому в очі — це діло… Або я — або вуйко. Так що вибачайте, ясний пане… — Відповів на те Ананій, низько поклонившись перед його світлістю, а тоді натягнувши на голову капелюх.
…Мисливська хіть від діда й батька передалася й Андрієві.
Павло ж з Оксентієм до полювання були байдужі. Але на перший клич батька всі четверо чоловіків обійдуть-облазять близькі й далекі довколишні гори-доли, щоб вернутися домів утомленими й ситими.