Майже ніколи не навпаки – Марія Матіос

Доця знову хапливо хреститься, стримуючи дрижаки в колінах, і зо страху шуськає під ліжник, міцно заплющивши очі. А там блудна зі сну Павлова рука залазить їй у запалену страхом пазуху.

…Коли закукурікав другий півень, Доця якраз ловила руками мальки форелі в загаті, зробленій Павловими руками десь чи не в їхньому саду, повному надокучливих бджіл і білого вишневого цвіту.

Спершу вона й не втямила, що півень їй каже вставати, нагадуючи: Доці пора до роботи.

Увесь день Доцька так банувала за тим недодивленим сном, що рибка приснилася їй і наступної ночі.

Та вона вже не боялася.

Ні вогню, ні Дмитрика.

Знала, що скоро понесе.

Риба жінці в сні — до дитинки.

Але четверта за рахунком її тяж була христовою мукою: крім води і яблук, Доцька не могла їсти нічого. Її млоїло, навіть коли дивилася на людей.

Таке диво з не вперше тяжкою жінкою мало хто в Тисовій Рівні й пригадає.

…ВАСИЛИНА ЧЕВ'ЮЧКА ВИСУНУЛАСЯ з хати до ворожки, коли надворі було ще темно. Та й добре зробила. Бо полінуєшся встати, коли другий півень запіє, припізнишся ногам дати поля — і вже, дивись, якась біда (зведениця, вдовиця, байстриця чи чортиця) перейде тобі дорогу. Так, що можеш зразу вертатися додому. Бо люди є всякі на перехід.

В селі з досвітку плентаються такі ґаздиньки, які тільки й чекають, щоб напоперек перейти людині дорогу, коли в людини гризота. Та ще з порожніми відрами. Та в спідниці навиворіт.

Коли б ото Василині зараз зустрілася Маринька-богодуха, можна б і не журитися невістчиною тяжбою.

Маринька — свята душа. Два рази вмирала на рівному місці — а Бог не захотів її душу взяти до себе. Чи то хотіла що собі зробити, чи лиш брехали довгоязикі…

Але ходить Маринька-черниця по світу зі складеними до молитви долонями — нікому жити не заважає. І як кому жити — не розказує. Так і до сивого волосу доходилася.

А люди тішаться чи й заздрять, що й таке диво в Бога трапляється. Тому й богодухою зветься — Богові душа її поки що не угодна.

Але на перехід Маринька добра. Часом навіть стереже, щоб хто поганий не перейшов ранішньому пішому дорогу. А вже як слово яке добре про людину навздогін скаже — гарант, що тобі буде файно.

— Як спали, Василинко?! — чи то заспівала, чи запитала Чев'ючку Крива Качка, зненацька перервавши її ліниве думання.

І Чев'ючці навіть у потемках зробилося так, якби в очі їй сипнули жменю солі.

— Гаразд. А ви… Цютко? — Василина з несподіванки й злості ледь стрималася, щоб не назвати свою тезку Качкою. Проте назвала її так, як замолоду називають в селі кожну Васюту. Цютка. Тобто зменшеним від «Васютка».

Про себе Чев'ючка лиш сплюнула через ліве плече: «Най його шляк трафить! І сьогодні не пощастило! Можна вертатися!»

В селі знали: від народження кривонога Василина, якій, не криючись, призвішкувалися Кривою Качкою, володіє чимось більшим, ніж простим ворожбитством. Ото й намагалися на язик, а тим паче на очі їй не втрапляти. Нічого доброго з Каччиних знань ніхто й ніколи ще не чув.

Тимчасом Цютка порівнялася в темряві з Чев'ючкою й ухопила її правий лікоть лівою долонею:

— Не знати, якої чуми ви тут собі нічкуєте, Василинко, як коло вашої хати вже крутиться вогонь?! Не будьте такі безпечні. То байка, що ви великі багачі! Але ні один багач Бога за бороду ще не тримав.

Та й пішла в темінь, наче привид, без «будь здоров», фойдаючи на всі боки широкою — майже циганською — спідницею.

— Щезла би'сь у болото, яке дурне вигадала! — сплюнула навздогін Чев'ючка… але додому повернулася.

А Доцька того дня почула в череві перший поштовх дитинки. І їй нарешті відпустило. Без ворожки.

…У ЧЕТВЕР ЗРАНКУ Кирило сказав Василині «ладувати бебехи».

Це означало, що вдосвіта з четверга на п'ятницю Чев'юк із синами рушає на полювання.

Після такої команди Василина свою роботу знала напам'ять:

на п'ятницю — пісний день — клала до грубого шкіряного рюкзака-заплечника дерев'яний ґарчик-бочечку із різьбленим оленем на ручці. А в ґарчик — квашену капусту з опеньками;

тоді вже пекла пісний малай — круглий кукурудзяний хлібець,

варила бандулі — білу квасолю завбільшки з півмізинного пальця й заправляла її смаженою на олії цибулею.

А на суботу за їжу гризоти не мала ніколи:

величкий кус пожовклої торішньої солонини,

дві-три головки літнього часнику,

два кулаки полонинської бринзи,

бараболяна кулеша,

десяток-два бараболі сирої.

Та й буде.

Полювання — штука прибутна. Чев'юки ніколи не знають біди за м'ясо. В селі дехто лише на Різдво та на Великдень того скорому бачить, а Василинині внуки буженину хіба що тільки в найдовший піст не пробують. Бо то таке: не на зайця ж ходять чоловіки до лісу. А все на дичину велику: як підріжуть дорогу та вкоротять кулею рило дикому кабанові — вистачає того твердого свинського м'яса-сала не на один місяць.

Із дикими свинями Чев'ючка має свою потаємну історію. Бо найбільше любить, особливо лютої зими, снувати перед сном по вистеленій грубими свинськими шкірами підлозі кімнати-спальні.

Любить слухати, як у печі потріскують дрова.

Дивитися, як язики стриноженого вогню вириваються між кілець плити.

Вдихати смачний буковий димок.

Василина м'яко, майже навшпиньки, подовгу затримуючи крок, ступає до розстеленого ліжка—й жорстка непідстрижена щетина свинської шкіри твердо коле босі її підошви.

А вона на хвильку заплющить очі — й уже їй ввижається, що то молодий неголений Кирило вернув додому із Шепота з лісозаготівлі і, не чекаючи вечора, тягне її на сіно на стайню, втикаючись колючим обличчям і всім своїм голодним тілом у таке ж зголодніле Василинине тіло… Коли там чоловікові голитися, як тиждень, а то й два, чоловік не чув коло себе запаху жінки?! О… Файно було!

Але бо й файно є, як стешуть її домашні мисливці оленеві роги та ще молодого м'ясця на вудження принесуть із полювання! Тоді Василині Великдень! Що вже вона вміє й насолити, й заквасити, й смаженину зробити з лісової козички чи оленя, — то вміє.

Но! Оленина — то вам не грубе свинське м'ясо. Оленина потребує делікатного підходу. Перетримаєш на вогні чи забагато диму зробиш — можеш віддавати м'ясце бідному «за простибіг». Ох, же ж і смачна червонецька, аж бурячкова, буженина з річного оленя!

Чев'юки тримають її про свято чи великого гостя в коморі на бантинах під стелею. Щоб діти не тягали, коли треба — не треба.

І Василина не те що не перечить — заохочує чоловіка до полювання. Інші ґаздиньки відмовляють своїх ґаздів брати до рук рушницю, а вона ні. Навпаки, налюбить-нагладить вночі свого Кирила, аби добре серце мав, коли за плечима зброя, та й випровадить у передранішній холод.

Рівнянські ворожки переказують усякі дурниці про любителів полювання. То, мовляв, на старості мисливець вмирає довгою й тяжкою смертю, як його здобич. То нібито по смерті його тіло сходить сукровицею, як сходить кров'ю вбита звірина, й роздувається так, що в труні не поміщається.

Е-е-е, чого не вигадають люті заздрісники, коли вертається господаровитий чоловік із полювання, а підвода через усе село везе за ним забитого вепра, ведмедя або козичку. А на дні важкої від здобичі підводи мирно вживаються вчорашні вороги і однокровні. Куці й завжди боягузливі заячі хвости та спалі додолу колись пишні хвости дрохви, глухарки чи тетерки укупі із змарнілим пір'ячком рябчика чи сірої куріпки лоскочуть схололі ноги королівської здобичі — дикої кішки, вовка чи борсука. Та ще лисячі жовті писки востаннє шкірять чорні свої зуби у обважніле хмарами небо, куди так само мертво, заюшеним кров'ю оком дивиться ще вчора гордий сокіл чи нахабний шуліка з яструбом.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: