Майже ніколи не навпаки – Марія Матіос

І ось усе це донедавна живе й прудконоге добро, спаковане доладно й пишно на підводу, в супроводі втомлених і дещо втихомирених полювальників поволі, ба, майже ліниво в'їжджає в Чев'юковий двір.

Василина любить найперше схилитися над здобиччю й усім зором довго потриматися за розкішну, але вже збайдужілу красу колишніх володарів лісу, впокорених навіки дробом. Постоїть отак, подивиться, подумки накине на плечі гарячий лисячий хвіст, ущипне совиний чуб чи пугачевий дзьоб, попестить очима рябчика, подумає, як добре бути людиною, а не звіриною, якій будь-якої хвилини можна вкоротити віку, і лише після того береться до своєї жіночої роботи.

…МИСЛИВСЬКА ХІТЬ ДІСТАЛАСЯ Кирилові від його покійного тата, на якого, як побріхували в Тисовій Рівні, звірина йшла сама, а не він ішов на неї. Дотепер переказують усякі його походеньки, а найбільше — одну.

Бо Ананій Чев'юк, Кириловий батько, мисливець був знаменитий на цілий їхній край, а може, й далі.

Ще за небіжки Австрії під час щорічного полювання цісарської родини в Бергометі над Сіретом сам ясний престолонаслідник корони Франц-Фердинанд допитувався у Василининого свекра, ошелешеного від раптових високих запросин і незвично надмірної уваги: як то так його підданий пан Чев'юк уміє ходити на ведмедя — й ні разу не промахнутися, не поранитися, й ні разу не вийти з лісу з порожніми руками.

Ананій, задля такої небуденної нагоди прибраний у довгу білу сорочку, випущену поверх білих полотняних штанів, кептар, оторочений тхорем на виїмках рукавів, і в зеленому капелюсі, передбачливо скинутому перед ясновельможним паном, довго не думав:

— Прошу пане, будьте такі ласкаві, але наш буковинський вуйко-ведмідь не любить розжареної ялиці.

— Як то? — питав здивований цісаревич.

— А так то! — Ананій дивився в широко відкриті очі вельможі. — Не любить — і фертик! {{ Фертик (діал.) — ось так, все. }} А я це знаю, то й цим користаю. Тешу гострий кіл із стовбура ялиці, кінець добре розжарюю на вогні, й підбираюся до вуйка. І вуйко на моє «як днювали?» каже «будьте здорові!» навіки. Головно — точно поцілити там, де треба.

— А де треба? — усміхався Франц-Фердинанд, озираючи притихлу свиту позад себе, що одностайно згідливо кивала головами в такт гуцулової розповіді, ніби підтверджувала правдивість його слів.

— О, ваша милість… Будьте такі ласкаві… я лише можу показати. А розказати навіть вам не вмію, — відповідав хитрий Ананій, втішаючись короткочасною і єдиною своєю вищістю над престолонаслідником. Бо, виявляється, є речі, яких навіть цесаревичі не знають, а простий Ананій, о! знає. — Можу вас узяти з собою в Бурчів, коли буде сезон. Там вуйки ходять попід ногами, аж часом заважають.

— А ти не принаджуєш Михайла на мертвечину? — без поспіху далі розпитував цісаревич. Аж його неспішності позаздрив старий, вічно заклопотаний і у вічних роботах Чев'юк. — На здохлу шкапу або молоде ярча не дуриш? Покладеш обдерту тушу під дерево, а сам залізеш наверх, а потому зверху у голову «пук» із рушниці порохом — і нема вже михайлика?

— Ваша милість… — Ананій довго дивився на молодого цісаревича, ніби вагався, чи казати йому, чи ні, те, що думав старий мисливець. Проте, повагавшись іще якусь мить, сказав тихо, але упевнено: — Я би був шахравим чоловіком, коли б так дурив бідну тварину! Будьте ласкаві, але Ананій Чев'юк шахрайства не любить. Залізти наверх смереки й поцілити звідти в голову обдуреному ведмедеві — штука не дуже хитра. А як ідеш отако з розжареним колом просто на вуйка і дивишся йому в очі — це діло… Або я — або вуйко. Так що вибачайте, ясний пане… — Відповів на те Ананій, низько поклонившись перед його світлістю, а тоді натягнувши на голову капелюх.

…Мисливська хіть від діда й батька передалася й Андрієві.

Павло ж з Оксентієм до полювання були байдужі. Але на перший клич батька всі четверо чоловіків обійдуть-облазять близькі й далекі довколишні гори-доли, щоб вернутися домів утомленими й ситими.

Один — пригодами,

інший — враженнями,

третій — здобиччю,

а найстарший — ситий усім одночасно.

А Василині що? Василині добре. Коло тата навіть великі діти стають або малими, або іншими. Скільки того життя, щоби чоловікам про життя-буття по-чоловічому поговорити та порадитися, як не коло вечірньої ватри в лісі та ще без бабського вуха?

Ще коли б у неї такі невістки були, як сини її солодкі! А то ж не невістки — а холєра знає, що за насіння!

Доцька — та, мов крілиця, з Павлом награтися ніяк не може. Все кітна ходить, дітей плодить. А ти, Павле, думай, як ті діти прогодувати.

Ну, доглядала невістка бідного Василининого Дмитрика до смерті, нічого не скажеш. Що правда — то не брехня.

Але що, вона, Василина, вона! мама!!! була би не так само виносила з-під нього нужду, чи гидувала б його відхаркані тельбухи відмивати з хустинок, як те робила Доцька?!

Ні, бо Павло став руба, як ніколи до цього. Мало не до бійки дійшло, коли Чев'юки всі в один голос сварилися, хто має дотримувати Дмитрика.

А Дмитрик, який він не був слабонький, а сам сказав: «Тату… простіть мене… подаруйте мені цю провину, тату… але я буду вмирати в Павла. І більше ні в кого».

Вона, Василина, лише сплеснула на те руками, а далі, більше про людське око, аніж насправді, билася кулаками в голову, час від часу приказуючи: «Ой, нуждочко моя гірка… за що на нас таке горе?»

Кирило на таке Дмитрикове прохання голосно крицьнув зубами, але перечити не посмів.

А вночі кілька разів гупнув Василину кулаками в плечі, чого не робив зроду:

— Що за погана така кров твоя, жінко, що син навіть перед смертю це чує!

А що поганого в її крові, коли вона просто недолюблює Доцьку? Коли вона просто не хотіла, щоб невістка збиткувалася над бідним Дмитриком у його слабості? Ото й усе Василинине поганство! Тому й стала рогом проти того, щоб Дмитрика забирав Павло. Мало що могла підсипати каліці в їжу невістка, щоб швидше збутися його із своїх плечей? Хіба знала Василина наперед, як Доця буде обходитися з її нещасним сином?

Але відтоді, як Доцька навмисне обходила Дмитрика, наче рідного, дужче не злюбила старшу невістку.

А Оксентієва Єлена ще більше жару свекрусі за душу засипала. Та курва. Бо до чужого чоловіка буйну кров має. І коли їй приходить хіть, лишає господарку, діти й валандається з тими, що плоти-дараби по Черемошу гонять. Валандається доти, доки не виловить її Оксентій десь у корчмі чи в такої самої, як вона, ґаздиньки, та не порахує їй добре ребра батогом, наче норовистій худобині.

Щоправда, видно, всідається в жилах на дно і Єленина кров, бо ондечки за два роки вчинила Оксентієві троє дітей нарешті. А тепер позирає, чи Кирило не обдумається додати їм до волів та коней букових лісів та ґрунту. Ага! Розбіглися тато з мамою переписувати на пусте насіння своє добро, нажите тяжким мозолем. Най ще чекають! Василині самій ґрунтів треба.

Та й найкращі ґрунти вже Павлові. Кирилові з Василиною в Павла та Доцьки дні свої доживати, хоч і псяча то кістка та Доцька.

А про Андрійчикову молодицю можна би й не говорити. Прийшла мало не з голою задницею на все його багатство. Що? З подушок і ліжників та двох телиць з п'ятьма кітними вівцями, що привела з собою Андрієва Настуня, складешся на ґаздівство таке, як у людських дітей?!

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: