Майже ніколи не навпаки – Марія Матіос

Але Василина таки вмовила Кирила відписати Андрійчикові те майно, що мало належати Дмитрикові, земля йому пером.

Андрійчик — Василинине коко. Писанка великодня. Він — дитя дурної крові Василининої.

Павло, Оксентій і Дмитрик родилися — як робилися: звично. Шлюбній жінці що треба? Добре спати з чоловіком і дітей родити треба. А що ще?

Але ж бо ні!

Щось найшло на Василину, як мав зачатися в ній Андрійчик. Бігала, мов непочата дівка, за Кирилом. Уже після двох дітей мала затуманену голову, як одного разу в молодості мала від маковиння, коли кількаденний зубний біль загасила молочком макових початків.

О, свою тодішню нетерплячку за чоловіком зганяла, де могла: в пастівнику, в овечій кошарі, в кукурудзинні, на сіні. Дрижала листом і стелилася скошеною травою, аби лише Кирило подав їй знак — стиснув лікоть і пошукав очима місце, де би притиснутися одне до одного. Тоді могла западатися земля й міг починатися кінець світу: Василина того й не вчула б.

А після пологів перейшло. Ніби й не було тої солодкої й дурної сверблячки-кортячки. Ляже, було, коло чоловіка. Без поспіху зроблять свою звичну багаторічну справу, поперевертаються одне до одного плечима — та й до ранку ніби вмруть обоє. І навіть не ворухнуться до схід сонця.

Але Андрія Василина любила за всіх. Ні одного сина не плекала грудьми до трьох років, як плекала Андрія. Або ходить по хаті й ні-ні — та й мовчки погладить хлопця по голові, то цмокне у вухо, аби ніхто не видів.

Як робота яка важка, то швидше Дмитрикові перепаде, а Андрієві як не картоплю скаже чистити, то пошле бурячиння свиням рвати. Щоб не переробилася дитина. Аби потому син силу чоловічу й хіть, як його тато, мав до жінки.

Ото й допестила. Настуня тепер обходить та облюбовує Андрійчика замість мами. Загладжує милуваннями-любуваннями своє ріденьке віно, з яким прийшла в невістки. Нібито не було в Тисовій Рівні для Андрія багачки, то привів з Підзахаричів таке діряве добро. Всього, що пазуха, як у породіллі — годувальниці та коса до кісточок теліпалася.

А тепер теліпаються лиш виссані дітьми груди. Відрізана коса лежить у коморі в скрині. Нема коли набуватися коло коси — ґаздувати треба. А то й не дуже є коло чого.

Тепер, щоправда, побільшає в Андрія статків.

Дмитриковий пай допоможе.

— НА ОЛЕНЯ ЗАВТРА БЕРУ лиш Андрія й Німого, — сказав Кирило Василині, розкладаючи звечора на лаві мисливську одежу. — Аби не проспати.

— А Павло? Що, під спідницю Доці буде зазирати? Ішов би з вами разом. Більше би вполювали.

— Дурна жінка! Та чи то від Павла залежить, скільки вполюємо?! Павло має роботу. Ондечки як мало лісу зрубали. А то ж якраз пора! Зима на носі. Того року в цей час зрубане дерево вже сохнуло під навісом, а тепер ще буки ся розвивають там, де зруб має бути.

— А нащо тобі тепер Німого? Узяв би Оксентія.

— Казав тобі не пхати носа там, де не знаєш! У Німого нюх на звірину ліпший, як у пса, тобі кажу.

Той, кого в Тисовій Рівні називали Німим, був Олекса Говдя по метриці. Німим вернувся з цісарської війни. Контузія відібрала йому мову, але дала якийсь нелюдський нюх. Німий міг на відстані зачути запах пожежі ще до того, як закучерявляться перші пасма диму.

Звіра ж умів унюхати не слабше, ніж самець самицю.

Кирило Німого любив і жалів, ото й брав завжди на полювання: усе ж якийсь заробок і поміч самотньому. Іноді наймав його замість жандарма: вислідити злодія в своїх лісових угіддях.

Проте подеколи Кирило побоювався Німого. Та ні, не побоювався, а таки боявся його лютого, коли той упирався перед себе червоними, як у бика, очима, роздував ніздрі й сопів ковальським міхом. Здавалося, міг би тоді знести все на своїй дорозі.

Кирило ставав каменем, коли на Німого нападали корчі — і той качався по землі чи від болю, чи від миттєвого безпам'ятства, випускаючи з рота біле шумовиння. Одні казали, що то чорна хвороба кидає Німим об землю, інші — що з нього виходять воєнні страхи й, мовляв, скоро чоловік заговорить. А треті шептали, що мучить Німого нечиста сила і не годна вийти з нього.

Проте Кирило знав точно: Німого не треба сердити чи лякати.

Але коли Кирило брав із собою Олексу на полювання, вони обидва були щасливі: бо тільки там Німий почував себе повноцінною людиною — жодного разу в лісі його не ловили корчі.

…З четверга на п'ятницю Василина прокинулася раніше від Кирила. Чомусь довго не хотіла його будити. А розбурхувала — дивувалася сама собі. Бо не казала ні слова, як звично, лиш, о, диво, забуто торкнулася губами чоловікового чола.

Та навіщось — як ніколи — вийшла аж за хвіртку, проводжаючи його в холодний осінній ранок.

Кирило танув в імлі з очей, а Василині хотілося гукнути його назад. Так, ніби мала сказати що важливе. Та лиш махнула рукою й повернулася в іще теплу хату.

…В СУБОТУ ВДОСВІТА, ще до того, як закукурікали півні, у вікно загриміло.

А далі Василина вже лише слухала чорну біду.

Андрій — без лиця — влетів у хату й без «добридень» продихнув:

— Мамо, пропав тато.

— Як пропав?! — Василина одною рукою нервово шукала спідницю, а другою притримувала пазуху, ніби ховалася від когось чужого. — Де пропав? — трясла Андрія за груди й зазирала одночасно в очі.

— Мамо, тато пропав у лісі! — Андрій зачерпнув горня води й, захлинаючись, випив до дна, ніби від великої спраги. — Ми розійшлися в три боки й перекрикувалися між собою. А тоді перестали, бо Німий уже гнав оленя в засідку. А коли олень упав у капкан, у западню, тата ніде не було. Ми з Німим шукали його півдня й цілу ніч. Я голос стратив, кричучи, але тата не було.

— Де ви його загубили? — запитала Василина, не надто добре чуючи свій голос, і до кінця не розуміючи, що відбулося з її Кирилом.

— У Бозні.

— А де Німий?

— Шукає. Я прийшов за хлопцями. Будемо шукати далі.

— Ти мені всю правду кажеш, Андрію? — подивилася синові в очі.

— А чого б не казав, мамо? — запитав, знову черпаючи горням воду з відра.

…Третій день три брати, перемерзлі й змучені, місили лісові стежки й нетрі.

Першого ж дня відпустили в село Німого. Його била гарячка й кілька разів за день ловили корчі.

Спершу Німий упирався. Розмахував руками, виривав з горла несамовито хрипкі звуки або намагався плакати.

Але був надто збуджений, щоб Чев'юки могли зрозуміти, що він хоче сказати.

Аж поки Андрій силоміць не посадив Німого на пень, не притиснув обома руками плече й не сказав чомусь сердито, з притиском, майже з криком:

— Іди в село! Ми будемо шукати самі. Ти не винен, що тато заблудився, або десь наразився на приманку. Ми знайдемо. А ти шуруй до хати!

Павло відвів Андрієві руки з плеча Німого:

— Нащо ти кричиш на нього? Він добре чує. Не видиш, що він перепуджений? Будь, Олексо, дома, — сказав майже на вухо. — І не трусися так… Пам'ятаєш, я колись також падав у приманку? Іди в село. Але не пужай людей і маму, — в'яло попросив Павло.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: