Та така файна та труна моя перша була, що й сказати тобі не можу. Дерево рівненьке, гладеньке. На першу труну дід сам вибирав породу й рубав дерево тоді, коли треба. Бо то, що рубане в червні, – червиве. А то – ще якесь. А так дід сам вибрав для себе й для мене деревину. Ще тоді зір мав добрий. Та й зробили Грицько з Петром (покійники, царство їм небесне) на колгоспній пилорамі нам труни. Заплатили ми їм, руки вмили. Усе, як має бути. На горище винесли, я поскладала все, що треба до смерті… старими покривалами вкрили… І вже мені на один клопіт менше. Най чекають свого часу.
Але ж поголос пішов по селі, що Семениха до смерті готується, то як спротивилися наші діти, най Бог хоронить! Софійка тиждень не ходила до мене; Василько грозився в Кути на базар відвезти труни, що й знати не будемо; Дмитрик лиш курив і казав, що такого не сподівався від нас із татом; а Тонця, Антоніна моя найменша, сплакалася на нитку, бо то було акурат перед її сватанням, то дівка боялася, аби свати не подумали, що мама її не сповна розуму.
Я тобі скажу, дочко, що наші свати потому й собі домовини так само зробили… Але вони їм скорше прислужилися, як нам із своїм дідом… Най легко спочивають із моїм господарем на тому світі… Ото лиш трохи вляглося з дітьми через труни, а вже дід каже зичити одну, бо хоч і головиха – а все людина була. Каже, Бог їй сам гріхи порахує.
А день був білий. Нарід вулицею ходить, чоловіки кіньми за труною приїхали, вже чекають… А я на горищі повибирала все з домовини, вискладала купкою на підлозі, а потому, думаю, занесу в хату в шафу, бо ще не знати, коли труну вернуть, а на горищі, боронь Боже, миші весь мій крам потрублять, як колись потрубили Максим'юкові мішечок із грішми, коли він не хотів їх нести на зберкнижку на пошту, щоби в селі не знали, скільки він грошей має. Ато, дочко, все пропало: що наше на книжках, що Максим'юкове на горищі. Лиш одно трохи скорше, а друге – пізніше. Максим'юка за грішми серце вже перестало боліти, а нас лише починало.
Ото, думаю, несу я все в шафу. Як-не-як, то мозіль наш. А вискладала все: й свічки, й хусточки для вінків, і перев'язки на руку, й тюль, і простині, й наволочки. Сорочку собі вишила, та всю в чорне, в густе та чорне. Постоли зробила, бо в туфлях не хотіла би навіки, щоби мене ховали! Хустку Михайлині з Канади сестра прислала, то я в неї за дві пенсії купила, коли та хустка ще дві старі пенсії коштувала. А тепер на дві мої пенсії хіба що би тороки до тої хустки купила… Е-е-е… що згадувати…
Усе я склала, дочко, тоді до смерті. Навіть склала на поману погарчики, оті, пам'ятаєш, стакани гранчасті, по двісті штук на себе й двісті на діда в ящички склала. Знаєш, скільки то в селі на поминки ходить… А ще, думаю, як який рік би неурожайний був, а народ наплачеться, то їсти хоче. Ну, а за поману кождому стаканчик, свічечку й калачик треба дати? Треба.
То вже по тому років десь через десять чи п'ятнадцять Тонця виміняла гранчаки на горнятка, бо, каже, встидно буде: всі вже давно горнятка дають за поману, а ми, каже, що, старосвітські погарі людям на осуд дамо?
А коли вмер Данило (а вмер він із суботи на неділю) й не було труни, Данилиха прийшла до нас зичити. То ми й позичили дідову, а заодно Данилиха й наші стакани взяла. Потому нам цілу зиму за стакани молоко носила, коли наша корова тільна була.
Але скажу тобі, дочко, від Данила вернули труну коротшу й вужчу, так що, боронь Боже, чого, мій дідо був би не помістився в неї. Точно, тиснула була би йому плечі, та й ноги мусів би згинати в труні. Кому то треба, таке ґаздівство? Ти ж помниш, який мій господар плечистий був…
– А що було з першою труною? – питаю Юстину.
– Як що було?! Поклали головиху в труну та й без панотця поховали, сердешну, преч би ся казало, свят-свят. А до місяця головишин чоловік зробив другу та й віддав нам пофарбовану. А потому, коли вже можна було, взяли панотця та й запечатали гріб головисі, а її чоловік неділя в неділю – цілий рік – служби наймав та парастаси робив. Гріхи її давні замолював.
– А та труна, що була закоротка, що ви робили з нею? – питаю Юстину, допомагаючи їй перевертати на паркані речі з домовини. Усі вони, сухенькі, акуратні, деякі – зовсім нові, деякі – зжовтілі від часу, якось ненав'язливо нагадують про щось таке, про що я ніколи не думаю, але про що впродовж багатьох-багатьох років не втомлюється розказувати Юстина.
– А що мали робити? Десь до року після Данила умер Фіцик-молодший, пам'ятаєш, він усе весіллями ходив та в скрипку грав? Його ніхто не запрошував, а він сам ходив і за весільний попоїдок три дні гостям за столом до співання грав, та так добре, що ліпше від музикантів, то музиканти часом наганяли Фіцика, аби ґазда не видів.
Ого-о-о… Відіграв своє Фіцик, уже верба виросла йому в головах. Іван Дмитрюк женився, то грав той Фіцик так, ніби чув, що більше не буде: гості не хотіли з-за стола до танців виходити. Видко, недобре йому стало, то він вийшов за весільну браму й умер тихонько під сусідським парканом, другого дня знайшли Фіцика, а він ту скрипку із рук так і не випустив. Із скрипкою й поховали. А жив так бідно, що не було в чому ховати. То дідо дав оту коротку труну. А Фіцик-старший потому з кимсь договорився, то зробили вже людську, акурат у ріст мого дідика труну вернули.
.. .Я тобі, дочко, скажу, що то є вели-и-ике діло – смер течка наша. І все воно якось тасується кимсь над нами… А-ну, дивися, верстак мого діда – Сава. Що вже охотник до жінок був – то раз. Але й охотник до звірини також був такий, що не дай Боже! Ззамолоду, хлопцями, вони з моїм дідом щотижня разом полювали, а коли ми женилися, то я свого відговорила від тої охоти, бо дуже багато звірини гинуло від кулі. А часом як недобре поцілять, то що вже ті олені мучилися, як сукровицею схо дили, поки дух спускали…
Дід мій мене послухав, а Сава до смерті полював і так, і инак – і на козуль, і на бабинський запах. У шістдесятку ще дитину зробив якійсь бойкині, що пристала була з ним жити, а потому так і забралася в свою Бойківщину з Савовим хлопчиком і зберкнижку забрала, та то, кажуть, якась така книжка була, що будь-хто міг ті гроші з пошти забрати, лиш треба було показати книжку. Ото розумна бойкиня була… А ще розумніша, як таки забрала з пошти Савові грошики, то може, й не пропали, як у нас у всіх.
Ну, то розказую тобі, що вмер Сава, а бойкині вже не було, то ховали його старші онуки. Си-и-ироти, яку гризоту мали! Труна була добріська, але як зачало увечір тіло гнати та гнати, а до ранку вже так вигнало, що мусили кришку забивати, а воно жене та й жене, сукровиця з-під кришки капає, сморід у хаті стоїть. Фамілія плаче, сусіди кажуть ховати, три панотці відспівують, а воно не помагає. І залізо під труну клали, й ноги перев'язували. Хто що знав, то казав і то робили, а не помогло, покойному. Другим помагало, а йому – ні. То так зранку другої днини й поховали, як якогось жидюка, преч би ся казало. Уповідали, що навіть із гробу сукровиця точилася. А все, дочко, ота охота. То убита звірина ще довго кров'ю з Сави виходила… Це кажу тобі, й аби ти це знала: живе – навіть коли воно звірина, все таки живе й жити хоче. І навіть за скривджену звірину гріх маємо, а що вже казати за людину?!.
Боже, який мені розум Господь дав, що я свого діда відмовила оленів бити! То дідик мій лежав у труночці, як ангелик файний. А що був сухонький. А личко гладеньке… Е-е-е, Господи, най легко спочиває, а нам його згадувати.
– А що, ви вже труни більше нікому не позичали? – перемовчавши, питаю Юстину.
– Ми не позичали?! Та дванадцять раз мою позичали й вісім разів дідову. Я вже лиш від того року сказала Дмитрикові, що отут зі мною живе, щоби якось дав знати в селі, що вже більше мою домовину зичити не будемо, бо я розслаблася, то все може бути. Виджу, що дні мої пораховані.
А діти зробили дуже добру труну, ду-у-уже добру, скажу тобі, дочко. Вифарбували по-моєму. Видиш, як лялечка стоїть моя хатка. Другі думають, що їх хатка та, що три поверхи має, або та, що на чотирьох колесах їде, а воно, дочко, ні. Оце наша найголовніша хатка, що порохи в ній тепер протираєш.