Звичайно ж, святкові постолИ – вироб'єкИ,як казала моя бабця.
Тонкі, як шкірка немовляти, легкі, як дівоче слово, м'які, як груди зрілої жінки.
Постоли, вироблені з телячої шкіри – це щось. Не кожен майстер зробить.
Із товстої, свинської шкіри, грубі, на щодень – будь-хто зробить.
А святкові – ні. Бо вони з орнаментом. М'які. Легші, ніж пуанти Насті Волочкової. У святкових постолах – і вмирати можна.
Пригадуєте мою новелу «Не плачте за мною ніколи»? ібабцю Юстину, яка більше, ніж чверть століття, тримала споряджену для смерті труну з усіма потрібними для похорону речами?
Так ось моя бабця Гафія (а це була саме вона) жодну смертевну,як вона казала, річ із домовини за весь час не поміняла, окрім… постолів. 36 розміру.
А чому довелося міняти взуття для тогосвіту, розкажу. У 1970 році минулого століття в нашому селі знімався знаменитий фільм «Білий птах із чорною ознакою». У нашому домі квартирувало подружжя режисера-постановника – Лариса Кадочникова і Юрій Іллєнко. І тодішні Розтоки нагадували філіал теперішнього Голлівуду: Іван Миколайчук, Богдан Ступка, Наталя Наум, Михайло Іллєнко, Олексій Плотников, Леонід Бакштаєв, Василь Симчич, Михайло Іллєнко, Вілен Калюта, Джемма Фірсова.
На жаль, тепер уже – кого нема, а ті – далеко…
А тоді село багатіло… за рахунок гонорарів від зйомок у масовках. Масовка завжди була у гуцульських убЕрях – одежах. Школярів також брали на знімальний майданчик.
І ось, пам'ятаю, знімають у селі Шпетки епізод Даниного (А. Кадочникова) весілля. Грають справжні музиканти із Глинниці, але уже не ті, яких слухав свого часу Ференц Ліст. Довкола змайстрованої підлоги для танців скупчився десяток пожежних машин, із брандспойтів яких імітується дощ. Учасникам зйомок дозволяється тримати парасолі над головами, але тільки старі – чорні. А ми, кілька школярок у густо вишитих сорочках, запасках і постільцях, пов'язані канадськими хустками з тороками, маємо роль: бігати перед весільними гостями і широко відкритими очима зазирати у камеру.
Для зйомок бабця Гафія (тоді їй було 59 років, а померла вона – у 86)витягла із майбутньої своєї домовини постоли.
Дотепер дивуюся, як вона відважилася на таке… Може, тому, що дуже поважала Плотникова (пам'ятаєте, він грав роль старого Дзвонаря), який квартирував у неї, чи тому, що дуже любила Наталю Наум, яка «говорила по-нашому»?
І ось оті нові-новісінькі постоли – не постоли, а твір мистецтва, призначені для смерті, за один день зйомок були так розчовгані і вимащені мною, що бабця замовила собі до смерті інші у якогось відомого майстра аж із самого Сторония(до речі, вона ніколи не називала наш районний центр на румунський манер – Путила. Казала тільки по-давньому: Сторонець – Путилів).
Ви думаєте, я даремно так довго розказую Вам про оту екзотичну дідівську взувачку? Зовсім ні.
Це я підводжу Вас до рецепта наступної страви, яка так і називається – гуцульські постоли.
Для неї треба молодої телятини, двічі пропущеної через м'ясорубку, кількох ложок крохмалю, солі і перцю. Усе це добре вимішати і гамселити долонями-кулаками, як у м'яч.
І чим довше, тим є більша вірогідність того, що у Вас таки вийдуть постоли, а не розлізлі личаки.
Із зробленого фаршу (Боже борони Вас кинути туди яйце – зіпсуєте страву!) формуєте маленькі, менші ніж 36 розміру, завдовжки, як Ваш мізинний палець, м'ясні трубочки, одну сторону яких акуратно, у вигляді носочка, треба закрутити.
Смажити з трьох боків на невеликому вогні.
Потім викласти у глиняний таріль «на спинку»: носком-дзюбком догори.
Але це ще не все. Я ж Вам розказувала, що постоли – це мистецький витвір. А не так собі – оброблена і припасована до розміру ноги взувачка.
Ось і докладіть фантазії. Із крапельок майонезу і кетчупу зробіть красиві і оригінальні шнурки для постолів.
Із майонезом можна перетерти розмочений мак.
Чи порізати багатолітню цибульку-прИріз іще дрібніше, як макове зерня.
Чи на четверо перерізати відварену квасолю.
І «зашнуруйте» постоли, як власну душу перед чужими людьми у час сімейної негоди.
Скажу Вам, що цю страву можна подавати холодною.
Як подають холодною і наступну – гуцульську писанку.
Але зроблю деякий відступ. Коли я на Великдень у Києві приходжу до церкви святити дорУ і пАску, я набираю з собою писанок – скільки можу і роздаровую, кому хочу. Мені писанки передає мама, що пише їх разом з моєю тіткою чи купує на базарі – самі космАцькі.
Є у мене приятель – Дмитро Пожоджук, відомий на увесь світ писанкар, вишивальник і фольклорист із Космача. А нині – ще й сільський голова колишньої бандерівської столиці. Рушник, що завжди прикрашає мій великодній стіл – це його рук робота. І неповторні космацькі писанки – Дмитрова робота.
І коли мені стає геть несила думати про шалені перипетії нашого життя, коли мене оповиває туга, як туман, я викладаю перед себе котрийсь Дмитровий рушник (… а чорне – то журба),збоку викладаю писанки із косівського села Стопчатова (батьківщини Дмитра Павличка) від білоруски Лариси і гуцула Михайла Гургуловичів – і за хвилину-другу мені легшає: бо й на веселій писанці не всі барви веселі, а що вже казати про життя маленької людини на початку третього тисячоліття?
Полегшено зітхнувши, я тоді беруся за свою – їстівну щоденну – писанку.
А цю, мою писанку, зробити куди легше, ніж розписати яйце. Судіть самі.
Я відварюю картоплю. Заправляю її жиром, сіллю, перцем. Пропускаю через м'ясорубку. Викладаю на стіл у формі кулі. Роблю заглибину. І наповнюю її бринзою (подрібненими грибами з цибулею, можна пропущеним через м'ясорубку оселедцем).
Тоді на велику плоску тарілку викладаю фаршировану картоплю, надавши їй форми яйця, перевернутого догори вершком. І з простого картопляного яйця роблю писанку, нанісши уздовж на картоплю різнокольорові овочеві смужки: тертий варений буряк, тоді – терту варену моркву або консервовану кукурудзу, зелений горошок, січену цибулю, тертий жовток яйця.
Симпатична писаночка?
Не Пожоджукова, звичайно, але також нічого.
А довкіл писанки також роблю орнамент – листя салату, зелений горошок, кукурудзу, оливки, дрібні квашені огірки (в залежності від того, який фарш усередині писанки).
До речі, цю ж саму страву можна зробити дещо легше. А саме: не фарширувати картоплю, а змішати її з фаршем – грибами, бринзою чи оселедцем.
Якщо ж з'ясується, що у Вас під руками для прикрас не виявиться нічого, окрім вареної моркви, тоді назвіть страву огненною орхідеєю.
Ну, і звичайно ж, гуцульський стіл не обходиться без барабуляної (картопляної) кулеші у сусідстві з розтопленим вершковим маслом і бринзою.
А щоб її зварити, достатньо у чавунний казан, де зварилася почетвертована картопля, всипати кукурудзяну муку і сіль. Вимішувати і товкти таку кулешу треба дуже ретельно, щоб добре розбити картоплю на дрібні шматки.
Кулеша зварена тоді, коли відстає від стінок казана. Вивернути її треба на дерев'яний кружечок. Зверху зробити заглибнику, вкинути туди шматок бринзи і масла, загорнути «гніздечко» і дати кілька хвилин розтопитися. Гарантую: таку барабуляну кулешу Ви будете їсти саму, без нічого. Бо дуже вже смачно!
Або можете хіба що на вершковому маслі засмажити кілька домашніх яєць. І пакуйте на здоров'я,кажуть у Розтоках.
У нашому селі колись трапилася історія, яка дала життя одному із чергових афоризмів.
А справа така. Запізнився малий Юрась до школи на перший урок. Ось і питає його вчителька:
– Юрчику, ти чого запізнився до школи?
¦– Бо мама зварила кулешу.
– Ну, то й що?
– Пані вчителько, а що передніше:школа чи барабуляна кулеша? Школа ніде ся не діне, а кулеша могла вистигнути.
Тепер у Розтоках, коли хто хоче виправдатися за якусь свою неточність чи запізнення, відповідає: «А що передніше (тобто важливіше): кулеша чи..?».
І ще у нашому селі вважають, що перш ніж чогось досягти, не одну кулешу доведеться з'їсти…
Отже, Ви кулешею задоволені, але до кулешки хочеться ще б чогось такого…
То зробіть мОчанку – будьте такі добрі.
Іншими словами кажучи, зробіть смаженину із свіжини – печінки, потрушків, м'яса щойно зарізаного поросяти. Додайте туди багато смаженої цибулі. І відрізаними ниткою шматками кулеші мочайте мОчанку, кинувши перед цим у неї справжньої гуцульської бринзи.