І запивайте горілочкою.Щоби так здорова була, якщо брешу,що більше нічого не захочете! Хіба що гуслянки.
А я, вже спокушена всіма тими добірними наїдками, хочу ще чогось.
А чого? КишОк, звичайно.
Нічого складного у приготуванні цього наїдку немає. Треба лишень купити на базарі молоді свинячі кишки малого діаметру. Добре їх вимити, перевернути «навиворіт» і кілька годин вимочувати у солі.
Тим часом готуємо начинку для кишок.
А саме: запарюємо і настоюємо кукурудзяну муку, жовту, як сонечко,казала моя бабця.
Ріжемо маленькими шматками молоде, несолене сало,
на такому ж салі підсмажуємо багато цибулі, але стежимо, щоб сало не згоріло, а залишилося шматками,
солимо, перчимо.
Змішуємо із кукурудзяною мукою і не дуже туго начиняємо кишки, додаючи при цьому по ложці-дві води.
У кількох місцях проколюємо голкою, щоб не тріскали, і викладаємо в тасу зі смальцем. І – в духовку. Час від часу обертаємо. Хай печуться.
Якщо Вам до вподоби начинка з кукурудзяною мукою і грубо натертою на тертці сирою картоплею, то будь ласка.
Але запам'ятайте, що до кишок, щоб відчути їх справжній смак, обов'язково подають гуслянку. А що це таке, Ви вже знаєте, бо тримаєте її напровсяк на похмілля для чоловіка.
А ще у горах люблять пекти книші і подавати їх гарячими, у сметані. Це справді страва, яку сміливо можна назвати пальчики оближеш… І любові захочеш. Не вірите? Навіть коломийку таку співають:А я піду в полонинку, та стану, та стану. Одна дівка несе книші, а друга сметану. А я книші та й до душі, а сметану вип'ю. Одну дівку поцілую, а на другу кліпну.
А до книшів, окрім усього, треба багато бринзи і кропу. А ще ж є малАй – кукурудзяний хліб…
Та хіба я можу переповісти отут і вже всю гуцульську кухню?! Це ж мені ще одну книжку писати доведеться. А мене й без того вже сварили і сварити будуть за кулінарні витребенькинаші рецензенти-інтелігенти, які, звичайно, щодень харчуються Божим духом, Ортегою-і-Гасетом і чужоземними грантами.
Може, сварять, бо самі не вміють холодних вареників із халвою і медом зробити, голубці із молодого бурякового листя закрутити
чи сметанний! борщикзварити?! Та що мені до їхнього невміння-скигління? У наших Розтоках на такі «кусання» іронічно кажуть: не плодьте розум!
Так, що, може, ще колись… згодом розкажу свої кухонні секрети. Не все ж одразу. Бо казала моя бабця, не показуй одразу всього коліна, а лиш половину.
… На оцій смачній ноті завершимо сьогоднішні кулінарні посиденьки-побрехеньки та й підемо подумки зі мною в ту мою солодку обітовану землю,\ де мені пуп рубали, – в мою Буковину.
Бо без неї я ніхто, і ніщо мені не є таке рідне, кохане і чисте.«НА БУКОВИНУ, ЯК У ПАЛЕСТИНУ…» «ГУцулкою», «кОса» чи «аркАном». [6] Йдуть думки мої через горби, Отуди, де срібні тато й мама, Де хати фамільні і гроби. Отуди, де блискавок абсурди Потрясають скали залюбки, Де смереки розписали шУрден [7], Мов космацькі відьми писанки. Отуди, Де рос зелений бісер Скапує у трав зелений глек, Де вітриська вибігають з лісу – І на шиях виснуть у смерек. Отуди… Куди? Ніхто не знає… Де тебе ніхто ще не любив, Де душа себе наздоганяє, І гроби фамільні, і герби…
Дорогий мій Читачу!
Тепер Ви розумієте мене так, як я розумію свого побратима – чернівецького професора Бориса Бунчука, який сказав – як запечатав:На Буковину, як у Палестину, Відпроситься душа колись. І ти Спадеш, як тінь хмарини на долину, із висоти…
Ви думаєте, я це книжку писала?
Визнаю чесно: ні, я в черговий раз била поклони своїй маленькій Палестині. Святій своїй землі, де немає Стіни Плачу, а є суцільна земля плачу і пісні водночас.Бо душа моя проситься туди, як душа прочанина на Святу землю.
Поки сама не побувала на землі обітованій – думала по-іншому. А тепер розумію, що в кожної людини є поклик крові, закладений у генах – і саме він, Поклик Крові, у купі із Вихованням і Вірою роблять нас «присмоленими» до тих місць, яких ми не вибираємо, але якими нас винагороджує Бог.
Ви йшли за мною, мій Читачу, слідом.
І вела я Вас сторінками своєї книги коли у ритмі і в темпі гуцулки;
коли запліталися мої думки і ноги, як у весільного гостя;
коли сумно, коли всяко, —
але я не хотіла вести Вас ані у книжку, ані за стіл байдуже і мляво,
так, якби маковиння напиласяі Вас хотіла ним напоїти.
Можливо, подеколи я заводила на занадто високі словесні чи кулінарні вершини. Але не майте на мене зла,кажуть у такому разі в Розтоках.
Бо пуп мені рубали і росла я там, де «дідько каже добраніч», – за двадцять кілометрів від людного села, на хуторі СірУк, між трьома хатами люду.
На кичері біля нашої хати тоді ще не позападалися австрійські окопи з Першої світової війни.
Яструби цілоденно орали небо, вишукуючи здобич.
Ранок починався у запашній від трав царинці вранішнім смаком молока з медом, і моя покійна бабця (по татові) Василина все наказувала: «Пий молоко з шумом (піною) просто з-під корови, – то виростеш дівкою, як кров із молоком».
У грядках перед хатою жовтим сміхом сміялися нагідки.
Під вікнами ночами рили дикі кабани.
Питна вода в кориті у траві була смачнішою за всі теперішні бургундські і шардоне.
Куди не глянеш – гори обрамлювали увесь видимий простір. Шпилі ближніх і дальніх хуторів і присілків Околени, Кінашки, Янчулови, Садництва, Садківчика нагадують зубці кардіограми мого серця.
Узимку сніги замітали весь світ – і він мені здавався безмірним. У своєму п'ятирічному тоді віці я таки бувала в космосі – взимку, бо очам ні за що було зачепитися, як лише за безконечно біле полотно хурделиці.
А влітку коні з вершниками ішли в полонину крізь сиву вранішню млАку – туман і я проводжала їх очима, як воїнів.
Коли я стала дорослою, дізналася, що знаменитий автор знаменитої пісні «Заграй ми, цигане старий…»Данило МлАка, не хто інший, як Сидір Воробкевич, автор іще однієї хрестоматійної речі: «Мово рідна, слово рідне! Хто вас забуває, Той у грудях не серденько – Тілько камінь має».І я зрозуміла, чому цей розважливий буковинець, священик Сидір Воробкевич, творчість якого забороняла колишня радянська влада, узяв собі літературний псевдонім – МлАка.
То треба дивитися і бачити – отой вранішній туман над горами, коли вони стають синіми!
А влітку гори робляться смачними: чорними від афин та ожини і солодкими від малин.
І навіть у Києві я маю з ким про це говорити так, що мене чують – як не із правдивим Дитям Гір Василем Герасим'юком, то з «вургуном» Іваном Андрусиком.
Але скільки б я Вам не розказувала про смачні гуцульські страви, а понад усе – нема смачнішої горілки від самогону з малиниі нема солодшого, ніж варення з ожини.Та ще хіба справжньої, не промислової, фореліз гірського потоку, засмаженої у домашній сметані.
На щастя, я ще пам'ятаю той час, коли фіри-підводи убрід переїжджали потоки, а під колесами-ободами лишалася краплиста риба – форель. Спогади про те, як мій тато Василь руками ловив стругИв червону крапочку (форель) під камінням у Товарницькому потоці такі, що їх не затьмарили ні картини зі стін Ермітажу, ні собор святої Софії у Константинополі, ні руїни афінського Акрополя, ні навіть Гетсиманський сад. На щастя…
Неписану красу рельєфів і кольорів тодішнього довколишнього світу, на жаль, я можу тепер відтворити лише у слові і в запахові страв, скуштованих Вами за моїми рецептами. Але це далеко не повний смак моїх зелених гір.
Отож, не судіть мене занадто строго за пристрасність мого серця у цій книжці. Ви тепер знаєте, звідки у моїй прозі художнійі прозі кухоннійтакі перепади почуттів, смаку і фантазії – це печать і лик землі, яка є моєю каруселлю, центрифугою, велотреком і барокамерою одночасно. Це печать витривалих людей, яких ніколи – і навіть у трагічні часи – не покидає почуття гумору і віри в себе.
Дорогий Читачу!
Насправду, я хотіла зробити Вам розкішне храмування, але, як справжня гуцулка, вдалася до фіґлів. Бо ви знаєте, що правдивій гуцулці і Букінгемського палацу не треба – були б лише перед її очима розкоші її гір і дзюркіт їхньої мови.
У горах би сказали, я хотіла заклИкати Вас на храм,на празникове свято. Кожен із Вас знає, що це таке, бо майже скрізь по Україні є празникове свято.