Може, ця співанка народилася саме тоді і в Розтоках?! А бабця Історія і моя бабця Гафія замовчали, яку причину виклику до Вижниці в жандармерію деспотичної тещі придумав мій прадід Ілля Джуряк…Історія третя
Сіда-ріда, сіда-ріда, та дана та дана,
Така любка дуже файна, як намальовАна.Така любка й дуже файна, такі в любки очі, Як за любку нагадаю – співати ся хоче. Я недугу перебуду, та й перехорую. Як за любку нагадаю – не перебаную [2]. Як за любку нагадаю, а любка й за мене. Око гляне, серце в'яне і в любки, і в мене.
Чи в одного зів'яло серце, як літня отава, від іншого серця, що билося в унісон?Історія четверта… Мала собі одна розтіцька жінка довголітнього лЮбаса. Що вже її шлюбний чоловік не робив: і просив, і встидав, і погрожував, рахував їй ребра (бив, значить), а жінка собі любиться з чужим більше, як із рідним, – і світ її не колише, і поголос не бере. Але кожен збанок носить воду, поки вухо не урветься,кажуть у Розтоках. Приходить зраджений ґазда до сільського голови. Плаче і просить поради. Почухав мій прадід Ілля потилицю – і порадив… Уже скільки пантрував сільський рогоносець, щоб застати суперника в хаті з жінкою, – ніхто тепер не розкаже. Зате в Розтоках і сьогодні згадають, що було далі. А далі було таке: заходить ґазда в хату, жінка вже кулешу – мамалиґу доварює, а сміливець сидить за столом – наїдки перебирає. Привітався господар. Похвалив жінку, що гарно зустрічає свого господаря і що не зобиджає раптового гостя. Наказав жінці нести з комори ковбаси і шинки. А сам кружляє довкола онімілого любаса, чомусь надто ретельно дивиться на нього – і говорить лише до жінки. Мамалиґа в жінчиних руках – трохи в казан, трохи по плиті, ковбаси ріжуться нерівно. Салтисон сам від себе розсипається. А чоловік кружляє круг гостя – і мовчить. Аж раптом каже: – Щось ви, Михайлику, зарОслий дуже.Негоже такому ґазді до Божого столу неголеним сідати. А сідайте-но тут посеред хати – поголити вас хочу. Неси, жінко, мою опаску бритву [3]і ремінь, щоби добре вигострити бритву. І сиди отутки. Поможеш мені підрівняти на шиї волосся. Видиш, яка шия дуже заросла? Ніхто й ніколи не передасть словами тих відчуттів, що зазнав їх ласий чужої жінки батяр, коли нагострена бритва обдуреного ґазди надовго зупинялася під кадиком чи під вухом… Ніхто й ніколи не розкаже, як не вдавився сільський донжуан шинкою і домашніми ковбасами, коли після гоління мусів вечеряти з господарями. Зате всі знають, як навіки позбувся клопоту зі зрадливою жінкою чоловік, пораду якому дав мій прадід. А порада була такою ж простою, як і мудрою: «А Ви, ґаздику, поголіть любаса. Але конче на очах у своєї ґаздиньки. І не шкодуйте часу на те гоління. Але й на перепочинок часу не шкодуйте.
Чим довше будете голити – тим безпечніше стане жити». Страх буває сильнішим за серце…… Ой Марічко-Марієчко, що би ти хотіла, Щоби твоя фартушина вгору підлетіла? Ой Марічко-Марієчко, Марічко-сердечко. Пусти мого горобчика у своє гніздечко….
Чи мені Вам, любий Читачу, розказувати, що то за горобчик іскільки через нього біди трапляється? Коли б лише у нашому селі від млина до млина, тобто з одного кінця в інший, зібрати любовні пригоди та історії, вистачило б не на одну гуцульську сагу і не на одного Шекспіра.Ой літає сокіл, сокіл, під ним соколиха. А що тота люба-згуба наробила лиха.
Любилася в Розтоках потайки заміжня жінка з парубком.
Ніхто про той гріх і до сьогодні не знав би, якби… Якби не оте дурне серце, за яким біжать наші очі і не встигають ноги. Парубок, зворохоблений жіночими щедротами, не чекає умовного часу і місця зустрічей – ходить до молодиці вже і вдень: то нібито коси позичити, то решета. А на світі нема нікого такого доброго, як наші сусіди. Вони не порахують, скільки курей мають, але щоб лишити поза своєю увагою, хто до кого і скільки разів ходить, – та легше земля западеться. Сказано в Розтоках: Не п'ють до тебе – не кажи «Дай, Боже, здоров'я».Еге ж… У Розтоках, та не для розтіцьких людей. Одне слово, донесли чоловікові-лісорубові, що парубок згуста у нього на подвір'ї буває. Чоловік довго не думав, до мого прадіда радитися не ходив, А спитав поради у свого розлюченого серця. А серце – то ворог темний (найлютіший),казала бабця. Як має радити серце, краще б воно на ту мить зупинилося. Попрощався під вечір чоловік зі своєю шлюбною жінкою, пішов нібито в бУтин – до лісу. Сам же сховався з товаришем в оборозі з сіном позахатою. А коли стемніло, прийшов до жінки парубок… Ви думаєте, усе закінчилося так мирно, як у попередніх історіях?! На жаль, ні.
Узяв чоловік дві широкі тонкі дошки, заніс у хату, поклав між дошки бідного парубка – і місили з товаришем, доки сили стало. Перетерли кістки-печінки – і знаку не лишили. А до року спокійнився парубок, ніби й не було його на світі. Та ви про це, звісно, читали у «Майже ніколи не навпаки».Просто я іншу канву придумала для тієї історії, бо ж у Розтоках ще живуть внуки і правнуки тієї жінки. За солодкі ночі вилазять очі… –сказали тоді в Розтоках – аж по сьогодні чути.Сіда й ріда, сіда й ріда, ріда-ріданиці, Ребра в мене поломлені через молодиці… Ребра в мене поломлені, голова побита. Через тоту молодичку, що файно завита.
Гай-гай, чи в одного розколювалася голова від «люби», як у того сільського гульвіси Іларія з новели «Анна-Марія», коли замість жаданої незайманки Анни її хитрий батько перед самим вінчанням «підсунув» Іларієві старшу доньку – Марію, позбавлену цноти Іларієм, але з чужою дитиною в череві?!
На жаль чи на щастя, людина не міняється у своєму бажанні бути бажаною, любленою, незрадженою. Міняються епохи, і міняється довколишній антураж.
Але не міняється людина. Вироджується людство, та щодня народжується Любов. Бо старе-старіське і старовітське як світ серце незмінне: б'ється, до кого хоче, і летить стрімголов, за ким хоче, – і нема на те ради ні за будь-якої Румунії чи Австрії, ні за часів мегаполісів, ані за часів начебто неперспективних хуторів.
Фірою – підводою, Майбахом, Бентлі чи пішки, із топірцем Довбуша чи із СІМ-картою, в овечому кептарику чи лейбику від Версаче летимо ми назустріч безумству й пристрасті, наздоганяючи своє голе серце, і не зважаємо на календарі і суспільну погоду.Згадай мене, мій миленький, два рази на днину, А я тебе ізгадаю сім раз на годину.
Людина в житті повинна натерпітися щастя і муки, – . каже один мій сердечний приятель. Знаючи це, я з легким серцем беру обважніле перо в руку чи легкий ноутбук перед себе – і йду далі спостерігати за терпінням, що його нам диктує серце.
А Ви, мій Читачу, ідіть за мною, якщо не втомилися.
Стриножена серцем людина іноді чинить так, як нам, зіпсутим знаннями, цинізмом і ще бозна-чим, важко зрозуміти мотиви таких вчинків.
Бо кожен дуріє на свій манер,казала моя бабця – Соломон у спідниці.Але й що кому до того, що я люблю кОго? В мене серце ласкавеньке любити кождОго.
О, та ви з цими моїми історіями вже, напевно, добряче зголодніли. Ото я, не поспішаючи, одночасно буду братися за картоплю, цибулю, ножі, тертки, міксер і духовку, а поміж цим – гомонітимемо з тобою, мій Читачу, про життя – щоби смачнішими були наші страви.НІХТО В ЖИТТІ НЕ МАЄ ДВОЄ ЩАСТЬ
– Ох-хо-хо-хох… – зітхнула після останньої крапки…
Дорогий мій Читачу!
Подеколи мене питають, хто мені нашіптує історії, сюжети, слова. Звідки я знаю про це, про те, про інше.
Коли б я насправді зналасекрет ключів до космосулюдської Душі і людського Щастя, я б не на жарти пишалася цим відкриттям, і до смерті втішалася б маленькій щасливій самотині удвох із своїм коханим, і нікому не морочила б голову книжками, не змушувала б ридати і сміятися над чужими долями ні себе, ні того, хто довіряє моєму слову.
О, так. Кожен відмикає серце того, кого любить, по-різному. І навіть у космосі радості «підгодовує» його різними стравами. Хтозна, щокому більше смакує у час радості, а що вчаси смутку?
Людина – істота наскільки зрозуміла, настільки ж і незбагненна.
Я знаю одну жінку, яка упала в гріх у тиждень після похорону свого чоловіка.
Через багато-багато років потому вона розказала мені історію свого падіння, не ховаючи очей. Жінка казала, що так була розчавлена горем від втрати чоловіка, якого вона за життя не зрадила жодного разу, що хотіла накласти на себе руки. І ось у хвилину розпачу до хати зайшов незнайомець… Зайда. Просто чоловік. І всього один-єдиний вияв жалості: чужий чоловік назвав її так, як називав лише чоловік рідний, та ніхто інший у світі не знав цього ласкавого інтимного імені!..