XVII
Сповідь і покута
На другий день, рано—вранці, Чіпка пішов до давнього товариша, з яким пасли вівці у діда Уласа, до Грицька.
Чіпка вступив у просторий, чистий, оплетений двір, задивився на нову, білу, чепурну хату. На порозі хати стояла гарна, струнка, як дівчина, молодиця — низенька, чепурненька.
Поздоровкались. Чіпка сказав, що прийшов до Грицька, щоб продати йому хліб. Грицька не було дома, працював у жида у пивниці, бо вдома з роботою вже впорався і не хотів без діла сидіти.
Грицько повернувся голодним, сіли з Христею обідати, а тут Чіпка знову прийшов. Поздоровкались, запросили гостя до столу. Чіпці і соромно стало, і страшно. Ніяково оглянув хату. Була вона чепурно вибілена, тепла та ясна, тиха та щасна. Згадав він свої мрії про сім’ю, про Галю, і сльози ледь не бризнули з очей.
Христя метнулась до хліба, до мисок, до печі. Насипала борщу, поставила пляшку з горілкою. Чіпці здалося, що він зроду не пив такої доброї горілки, не їв такого смачного борщу.
Поїв Чіпка і став сповідатися цим щирим, привітним людям. Розповів про своє горе, про людську неправду. Винуватив усіх, крім себе. Тільки докір Грицька за матір вразив Чіпку в саме серце.
Чіпка вмовив Грицька забрати його хліб без грошей, бо не хотів пропивати свою працю.
Коли він пішов, Христя задумалась над словами гостя, згадала своє сирітство. Подумки вона неначе виправдовувала його; здавався їй Чіпка не таким гультіпакою та волоцюгою, яким його люди вважали.
У неділю Грицько запріг пару биків у віз та й поїхав до Чіпки. Матня, Лушня, Пацюк стали допомагати Грицькові хліб набирати, та коли дізналися, що Чіпка віддав стоги без грошей, кинули роботу й почали йому дорікати. Але Чіпка не зважав на слова товаришів і слова свого не змінив.
XVIII
Перший ступінь
Мотря працювала на чужих людей, часто згадувала свою хату, хазяйство. Та найбільше мучили думки про Чіпку, про ту прокляту ніч, коли він п’яний зневажив її, матір, тяжкими докорами, облудними словами. А тут ще й люди несуть їй новину за новиною про сина. Плаче мати дрібними сльозами, кличе смерть до себе.
А Чіпка зовсім пустився берега. Пропив усе, залишились тільки голі стіни й побиті вікна. Задумався Чіпка: їсти, пити хочеться, надворі вже холодно, мороз у хату преться. Як жити? І вирішили побратими обікрасти пана. Змовилися з шинкарем, що купить він вкрадену ними пшеницю, добряче випили та й пішли до панських комор.
XIX
Слизька дорога
Пішла по селу звістка про те, що пограбували пана, а сторожа прибили. Люди вказували на Чіпку і його товаришів. Прийшли з волості з обшуком, все обійшли, обдивились, а тоді приступили до Чіпки, що п’яний лежав на полу. Голова став допитуватись про пшеницю, про вбитого сторожа, та Чіпка відмовлявся так впевнено, наче й не він це зробив.
Посадили усю четвірку у холодну. А їм і байдуже, завели жарти, планували, кого ще обберуть, розпитували Чіпку про сторожа. Єдине, про що журилися, — горілка. Скільки днів не пили — аж вуха попухли.
Не доказали слідчі вину братчиків, випустили, а на другий день пішла по селу чутка, що обікрали голову. Влізли у хату якісь перевдягнені «штрашидла», зв’язали голові руки й ноги, накрили кожухом, забрали велику силу грошей — та й були такі…
Потім пограбували писаря, і знову всі показували на Чіпку, знову обшукували, допитували — нічого!
Люди лаяли харцизяку. Тільки Христя згадувала його палкі слова про людську неправду. Його розмова, грізна, а разом люба постать кинули жарину в жалісне жіноче серце. Жінка стала сумною, часто плакала, була холодною і нещирою з чоловіком.
Грицько бачив усе те, здогадувався про причину тих потаєних гірких сліз — і боявся… боявся за Христю. Часто вночі думав, як розвінчати образ Чіпки, звихнути його правду… Аж тут такі новини про голову й писаря. Грицько перший приніс Христі звістку і Христом Богом присягався, що те діло Чіпчиних рук.
Але Христя не стала веселою, а ще дужче хапалася за свою думку… «Коли такий чоловік отаке робить, що ж уже другі???»
XX
На волі
Об’явили волю. Кріпаки кидали роботу та йшли в шинок — «волю женити». Але треба було ще відробити панам два роки. Піднялася спірка, змагання. А тут підскочила гаряча пора: оранка, косовиця, жнива, молотіння нового хліба, — ніколи було дихнути, не то що…
Одному Чіпці з товариством немає клопоту. Протоплять хату гнилою соломою, вкрадуть курку, спечуть, з’їдять — от їм і тепло, і ситі.
Люди дивились на таке життя та хитали головами.
Ось настали святки. Гульня розвернулася на всі боки. Чоловіки усього села не вилазять з шинку. Жінки, не бачивши своїх чоловіків дома третій день, пішли до батюшки й матушки жалітися. Не помогло.
У тому ж таки шинку, за чаркою горілки завели кріпаки розмову про те, що пан Василь Семенович Польський повинен заплатити їм за два роки.
На завтра, ще чуть стало сіріти, зібралися коло волості, взяли старшину із собою та пішли до пана в Красногорку.
Пан відмовився платити гроші, звинуватив піщан у тому, що вони бунтовщики, і вночі, як пішли люди по домівках, звелів запрягати коні — і вкупі з жінкою покотив у Гетьманське…
На другий день у Пісках знову збирали громаду: приїхав становий з посередником, а незабаром, слідком за ними, вступила москалів сила.
Посередник Кривинський став допитуватись, чого піщани бунтують? Громада стояла на своєму: вимагала, щоб пан заплатив за два роки. І тоді за діло взялися москалі. Піднявся крик, ґвалт; зчепилася бійка з москалями.
Чіпка побачив, як упав старий дід Улас. Закипіло його серце, заболіла душа… Біга поміж козаками, закликає їх допомогти кріпакам.
Його товариші Матня, Лушня, Пацюк, як побачили, що непереливки, та — тільки видно — через село…
Кинувся по допомогу до Грицька — той мовчки мерщій від Чіпки, та в чужий огород, та й присів за лісою.
Кинувся Чіпка до кріпаків… Тут його і схопили. Довго борсався він у руках москалів; ще довше його били.
Ні крикнув, ні застогнав! Устав — наче з хреста знятий.
Обняло його зло нелюдське на панів, на москалів, на своїх братчиків.
XXI
Сон у руку
Спить Чіпка. Сниться йому чи ввижається недавня гульня. Шинок, залитий світлом, гуде від музики, танців, співів. А збоку насувається темна ніч, немов чорна хмара. А в тій темряві якісь тіні. Два чоловіки борюкаються… Той, що зверху, лютий, як звір, душить нижнього. Придивляється Чіпка й пізнає себе. Ясно згадав картину, як він душив сторожа, як востаннє бачив його очі, які вже смерть застилала полудою.
Здригнувся Чіпка, тяжко застогнав, перевернувся на другий бік, та й знову заснув.
І знову сниться чи верзеться ніч, тіні, у яких він пізнає матір і діда Уласа.
Трохи згодом, вгорі захиталася нова тінь. Чиста та ясна, як літній погожий ранок. Пізнав Чіпка у ній Галю, свою польову царівну, простягає до неї руки. Тінь захиталась, ясне лице потемніло; на очах затремтіли сльози… Йому вчувся голос Галі, наповнений болем і гнівом. Той голос страшенно вигукував, проривався в кожну кісточку, в кожну жилочку, морозив його жахом, бо розкривав перед Чіпкою всі його злодійства, грабунки, нагадував про вбивство. Чіпка закричав. Від його гучного крику тінь затремтіла, полетіла вгору… Небо загоготало, огняна стріла вдарила коло його; кругом усе затріщало і запалало огнем… Ось він кругом охопив Чіпку… Як глянув він, а то не вогонь, то людська кров хвилями обступає його… Скрикнув Чіпка — і несамовито кинувся.
Стояв уже вечір. Село втихомирилось, наморене бійкою: ніде ні крику, ні гуку.
Скочив Чіпка — і почув вогонь у всьому побитому тілі. У думках сон мішався з бувальщиною, серце боліло, замирало, кипіло несамовитим злом… Він вийшов надвір — хоч провітритись. Кругом було пусто й глухо!
Душа бажала поділитися з ким-небудь своїм лихом. Став Чіпка навколішки серед пустої хати і молився… прокльонами.
Отаким його і побачив Лушня, не здержався і став реготати на всю свою здорову грудину.
Чіпці стало соромно, хоч крізь землю… Його піймали на сльозах, він молився й плакав, як мала дитина. Цей сміх, товариська зрада, докора — разом кинулись йому в голову, схопили за серце… Він вигнав Лушню з хати й зачинив за собою двері. Але той став розказувати Чіпці, що їх теж захопили солдати й посадили у чорну. Оце тільки недавнечко випустили.
Лушня брехав і боявся не пробрехатись. Чіпка повірив, йому стало жаль товаришів. Він скочив із полу, швиденько відчинив двері, впустив Лушню в хату і став говорити.
Лушня слухав, дух притаївши, боявся поворухнутись, а Чіпка все говорив про людську неправду, про помсту панам за всі кривди; про те, що треба їхньому побратимству стати такими, як усі люди. Від сьогодні вони кинуть пити, гуляти, знайдуть роботу. Це вдень… А ніч—матінка научить, де їхнє лежить…