День на пастівнику – Панас Мирний

Грицько замовк, і всі мовчали. Сонце все нижче та нижче спускалося, пронизуючи червоним світом тихе повітря, понад землею простяглася довга тінь. Ратієв-щина, наче в золото окутана,- горіла-сіяла.

– Ох-хо-хо! – не скоро, не скоро промовив Івась,- що то колись тут було, а тепер,- пустка пустинею.

– Воно отак уже довіку буде,- одказав Гриць-ко.- Це місце закляв старий князь, і ніхто його посісти не зможе, а хіба тільки оддасть чортові душу, то тоді посяде. І тоді, кажуть, усе знову вернеться, як і було, і цегелля ті, і череп’я, і кізяки так й обернуться знову у гроші…

Грицько замовк; у Івася мороз ходив поза спиною, і він боязко струшувався, а Василь аж дух затаїв, та все дивиться на Ратієвщину.

Світ закрутився, заіскрився і зразу згас,- то сонце посунуло за гору. Темна тінь знялася, розіслалася над землею; Ратієвщина з зеленої зробилася чорна, одні верхів’я високого дерева ще горіли; то посліднє сонячне проміння іскрило поверх його. Ось і воно знялося угору; всюди зробилося темно, тілько небо, де сіло сонце, мов далека пожежа, горіло-палало. З міста доносився глухий клекіт, над озером уставав легенький туман; дужче закумкали жаби в болоті, засвистали черепахи у сазі, а солов’ї – як не розірвуться в Ратієвщині.

– Сонце сіло – час додому,- сказав Грицько.- Іване! Завертай овечат.

Івась, у котрого голова ще горіла і серце так дуже кидалось від страшних Грицькових переказів, тихо почав підводитись. Грицько мусувавсь коло торби, а Василь – одно лежав, одно дивився на Ратієвщину.

– Василю! А ти доки будеш лежати? Пора додо-! – сказав Грицько. Василь глибоко зітхнув.

му!

– Ох! Хіба уже я не доживу до того…- промовив.

– До чого? – спитав Грицько.

– А Ратієвщина моя буде! – аж скрикнув він. Івась глянув на Василя – задуманий, суворий, аж

чорний, а Грицько, усміхаючись, промовив: “Доживай!”

Хутко хлопці зібралися в дорогу. Івась і Грицько

ішли по боках і доглядали овечат, щоб не розбігались. Попереду повагом виступали телята, а позаду ледве ноги волік Василь. Задумана голова його важко схилилася на груди, лиха сірячина нерівне лежала на плечах, один край її волікся по траві. Василь того не примічав, він нерадісно волікся за отарою, немов загубив що або ішов на кару.

Ось уже кінчилась і толока; сіріла курявом широка проїжджа дорога, овечата, зійшовши на неї, зняли хмарою кіптягу, кашляли, мекали. Василь, все похнюпившись, волікся.

Ось уже завидніли і їх дворища на краю міста, на Довгоселівці. Василь, забачивши їх, повернувся назад, подивився на Ратієвщину,- чорною непроглядною стіною чорніла вона у сірому мороці вечора; ззаду неї горіло і червоніло небо, від чого вона здавалася ще чорніша. Василь прикро подивився, важко і глибоко зітхнув, повернувся і сердитий, лаючись, почав одрізняти своїх овечат.

[1878]

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: