Панас Мирний - День на пастівнику (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_den_na_pastivniku.docx)Panas_mirniy_den_na_pastivniku.docx54 Кб928
Скачать этот файл (Panas_mirniy_den_na_pastivniku.fb2)Panas_mirniy_den_na_pastivniku.fb288 Кб962
    Одна тільки кап­ли­ця, під кот­рою схо­ва­ли па­на, ве­се­ленько ви­зи­ра­ла своєю гост­рою го­ло­вою, на не­ве­ликій баньці її бли­щав не­ве­лич­кий зо­ло­тий хрес­тик; у со­няч­ний день він світив се­ред руїн дво­ру, мов зо­ря се­ред чор­них хмар… Та ще са­док на волі розрісся, мов ліс. Ко­лись не­ве­личкі замлілі дуб­ки, клен­ки, бе­рес­точ­ки, ли­пи те­пер ви­зи­ра­ли та­ки­ми здо­ро­вен­ни­ми, та­ки­ми пиш­ни­ми ве­лет­ня­ми, гор­до, аж під хма­ра­ми, по­хи­ту­ючи своїми чу­ба­ти­ми го­ло­ва­ми; поміж ни­ми пус­ти­ло­ся мо­лод­ни­ку - як ко­но­пель, на доб­ро­му підметі. То бу­ло не в ро­дючій по­ло­вині са­ду, а в ро­дючій-^ дивні за­морські яб­луні, кримські груші по­ви­мер­за­ли, пов­си­ха­ли, замість їх пус­ти­ли­ся такі цвьохкі, такі роз-хи­лясті дич­ки! Ку­що­ва рос­ли­на: порічки, аґрус- розп­рос­то­ри­ла­ся, роз­ши­ри­ла­ся, міша­ючись з глу­хою і жал­кою кро­пи­вою; си­зий бу­зок, кот­рим об­сад­жені бу­ли стеж­ки, пе­реліз на їх гла­деньке місце і вільно ріс собі там, де хо­ди­ли людські но­ги; хміль, бе­рез­ка чіпля­лись за йо­го тонкі гілки, лізли уго­ру, спус­ка­ли­ся униз, урос­та­ли у зем­лю і зно­ву підніма­ли­ся вго­ру,- неп­ро­лаз­ною сіткою опо­ви­ва­ли йо­го. Ву­зи­на,' кот­ру так не лю­бив ста­рий князь і велів з кор­нем ви­кор­чу­ва­ти, де й наб­ра­ла­ся,- ви­со­ка та розкішна по­рос­ла. Все ка­за­ло, що тут не дог­ля­ду­ва­ло­ся людське око, не хо­ди­ла чо­ловіка ру­ка; все, по­чув­ши во­лю, і рос­ло на волі. Улітку стільки бу­ло тут птиці і якої тілько не бу­ло? Со­лов'ї сот­ня­ми ще­бе­та­ли, зо­зулі, івол­ги, ракші, гор­лиці, а го­робців? Ті і зи­мою, ко­ли над сим глу­хим, пус­тельним місцем жалібно гу­ла од­на бу­ря, кру­тя­чи страш­но­го ве­ремія і за­ки­да­ючи усе снігом,- ті і зи­мою хма­ра­ми но­си­ли­ся і не­са­мо­ви­то цвірінька­ли… Та-ка-то ста­ла те­пер ся Ратієвщи­на!

    Брати пішли в обхід по­над ро­вом. Івась на ліву руч, Грицько - на пра­ву. Швид­кий Івась, не­терп­ля­чий, не за­ба­рив­ся дійти до кінця, звідки рів кру­то по­вер­тав по­за стіною. Зай­шов­ши за неї,- зра­зу те­ря­лась а очей бур­та. Івась по­ду­мав, що як він скриється за стіною, а бич­ка, бу­ва, зно­ву на­па­де дро­ко­ви­ця,- як­раз забіжить у Пи­ли­пен­ко­ву тра­ву.

    - Не йду далі! - рішив він, виліз на окіп, по­ди­вив­ся впо­довж ро­ву й по­вер­нув на­зад. Та й доб­ре зро­бив, бо з про­тив­но­го краю Грицько ма­хав на йо­го ру­кою. Сю­ди мов, сю­ди мерщій біжи!

    Івась, як вітер, понісся на­зад.

    - Цить… На окопі он там си­дить, спус­тив­ши но­ги у рів; у чо­мусь дов­бається…-І ти­хо, мов ті ко­тя­та, рач­ки пок­ра­лись хлопці.

    З-за гус­тої чор­но­билі справді за­ма­ячи­ла спи­на. Хлопці, доп­ла­зу­вав­ши бли­зенько, ста­ли, згля­ну­лись один з од­ним і, підвівшись на но­ги, в один го­лос скрик­ну­ли:

    - Тю-у-у!

    Хоч би тобі стре­пе­нув­ся Ва­силь! Тільки по­ва­гом по­вер­нув го­ло­ву, якось приз­ро гля­нув на хлопців, од­вер­нувсь і зно­ву над чимсь приг­нувсь.

    - Що то ти ро­биш? - спи­тав Грицько, забіга­ючи упе­ред.

    Перед Ва­си­лем на траві ле­жа­ла роз­па­на­ха­на над­воє ящірка, гид­ли­во виг­ля­да­ли з-під її шку­ри не­ве­личкі хря­щи­ки-кісточ­ки, скру­чені ніжки одс­тов­бур­чи-лись геть і ка­за­ли, що не­покійна смерть спос­тиг­ла її. Ва­силь у лівій руці дер­жав хвос­тик, а в правій бли­щав не­ве­лич­кий но­жик у білих че­ре­муш­ках, який завж­ди мож­на ба­чи­ти в шко­лярів і на кот­рий не раз за­ри­лись і Грицько, і Івась, і другі хлопці з їх ву­лиці.

    Василева ма­ти ку­пи­ла йо­го за ко­пу з ша­гом у за­хо­жо­го цісар­ця, аби тільки доб­ре учив­ся її син. Який то був радісний час у житті Ва­си­ле­во­му! Цілісінький той день бігав він по всій улиці і хва­лив­ся знай­омим і нез­най­омим хлоп'ятам, яку-то ма­ти йо­му об­но­ву ку­пи­ла. Но­венький, біленький, гост­рий, як брит­ва, він усім уди­во­ви­жу дав­ся; усі ним не на­див­ляться, не на­лю­бу­ються. Як гар­но скла­дається, аж цо­ка! а ріже як? а бли­щить? Усього те­бе, як у дзер­калі, вид­но. Ва­силь спер­шу не знав, де йо­го і подіти; то за­хо­ває у ки­шені, то по­ду­ма: а що, як ви­па­де? ви­тяг­не і зав'яже у па­зусі. Наз­на­рош­не для сього і нит­ку дер­жав і зав'язу­вав аж ко­ло сер­ця. "За­но­ву сит­це на кілоч­ку!" - ка­за­ла ма­ти, радіючи си­новій од­раді. І справді, прой­шов тиж­день-дру­гий- блис­ку­ча сталь по­тем ніла, руч­ка за­ка­ля­ла­ся, 1, хоч другі хлопці не пе­рес­та­ва­ли за­ри­ти­ся, Ва­силь уже при­ди­вив­ся, при­вик до йо­го; уже і в па­зусі не хо­вав, а в ки­шені; уже і ви­щер­бив, і в хліб за­ма­зав. Час­то, щоб не ку­са­ти су­хенько­го ок­рай­ця, Ва­силь різав ним хліб на не­ве­личкі шма­точ­ки. Те­пер ото і ящірку по­ров ним: слизький жир лиснів на кінці, щось жов­то­га­ря­че при­лип­ло до щер­би­ни.

    - Що се ти ро­биш? - спи­тав уд­ру­ге Грицько.

    - Хіба не бач? - од­ка­зав по­ну­ро Ва­силь і шпи­го­нув но­жи­ком у од­ру­ба­ний край хвос­та: гост­рий йо­го кінчик за­мо­тав­ся-затіпав­ся.

    І Грицько, і Івась ра­зом струс­ну­лись, сплю­ну­ли.

    - Господи! і бад­ляється… Ящірку ріже-ріже, а там і хліб бу­де різа­ти,- про­мо­вив Івась.

    - То що? він же вит­реться,- спокійно відка­зав Ва­силь.

    Хлопці зно­ву сплю­ну­ли.

    - А ди­вись, ди­вись, які гарні хря­щи­ки, та як лов­ко уляг­ли­ся, мов квіточ­ки,- ка­зав Ва­силь, дов­ба­ючись у хвос­ти­ку но­жем.

    Його сірі очі бли­ща­ли, у їх світи­ла­ся гли­бо­ка дум­ка; во­на скра­ша­ла йо­го олив­ку­ва­те ли­це з ши­ро­ки­ми ску­ла­ми, з гу­ляс­тим но­сом, з ши­ро­ким ро­том, йо­го круг­лу по­пельнас­ту го­ло­ву, йо­го пос­тать ши­ро­ку-роз­вальку­ва­ту, ко­рот­ко­шию, мов аж су­ту­лу. І Грицько, і Івась, сто­ячи біля йо­го, виг­ля­да­ли та­ки­ми врод­ли­ви­ми, тільки то бу­ла вро­да ли­ця, кра­са зо­ко­лу, а не та таємна кра­са за­ду­ма­ної го­ло­ви, кот­ра віддає від кож­но­го, у ко­го на­рож­да­ються гли­бокі, ро­зумні дум­ки.

    - Ходімо, Іва­не, хай йо­му біс! - ска­зав Грицько, ще раз сплю­нув­ши,- Ми прий­шли за ним йо­го кли­ка­ти їсти, те­пер хай він до нас і не до­тор­кається, хай оту

    ящірку зло­па.

    Грицько пішов, Івась сто­яв і бо­яз­ко ди­вив­ся на те, що ро­бив Ва­силь. Ко­жен раз, як той штри­кав но­жи­ком у хвос­тик, по йо­го лиці пробіга­ли ураз­ливі сму­ги і гид­ли­во кри­ви­ли ро­та. Ва­силь ро­бив своє - дов­бавсь.

    - Та по­кинь, Ва­си­лю! - ска­зав Івась.

    - А ти чо­го прис­тав? - скрик­нув Ва­силь.- Той пішов, іди і ти за ним! - Він ще на Грицька роз­сер­див­ся, а тут і цей доїда. Йо­го сірі очі вип'ялись, мов хотіли вис­ко­чи­ти з ло­ба.

    - Не зай­май йо­го, Іва­не,- гук­нув з-за чор­но­билі Грицько,- іди сю­ди. Ти ж ба­чиш, який він ро­зум­ний та письмен­ний,- ящірок уже ріже. Ма­ти як по­чує, то на увесь світ оповістить.- І Грицько уїдли­во за­ре­го­тав­ся.

    - Грицьку! Я те­бе не зай­маю, не руш 1 ме­не,- покійно і твер­до відка­зав Ва­силь і, ки­нув­ши все з рук, по­вер­нув­ся до чор­но­билі ли­цем; во­но у йо­го ста­ло аж му­ре, одні сірі очі, як у ко­та, горіли аж зе­ле­ним ог­нем.

    - Чого ви до ме­не прий­шли?- скрик­нув він.- Кли­кав я вас? Ви там собі що не ро­би­ли - я не йшов підгля­да­ти, не мішай­те­ся і до ме­неї

    Івась пор­вав­ся не йти, а бігти,- та­кий грізний та страш­ний сто­яв ко­ло йо­го Ва­силь; за Іва­сем, ре­го­чу-чи, побіг і Грицько.

    - Хай тобі біс! Зос­та­вай­ся з своєю ящіркою. Ріж її і їж, та ще й ма­тері на борщ по­не­си - по­дя­кує! -• кри­чав на бігу Грицько.

    Здоровенна груд­ка землі про­шуміла над йо­го го­ло­вою.

    Грицько, при­хи­лив­шись, под­рав чим­дуж далі.

    - Проклятий мос­кальчук! - жалівся він Іва­севі.- Не од­хи­ли­ся я - ма­буть, убив би: ота­кою гру­до­ма­хою по­пер, повз ухо так і прод­зиж­ча­ла. Підож­ди ж ти мені! - і він пос­ва­рив­ся ку­ла­ком.

    - Що ти йо­му зро­биш, та­ко­му здо­ров­кові? - ска­зав Івась.

    - Хто здо­ро­вий? Він? - скрик­нув Грицько.- Здо­ро­вий, як бу­гай, а трус­ли­вий, як заєць! Хіба не віяв йо­го Ми­ки­та Здо­рен­ко? А сам не по­ду­жаю, по-про­сю Пед­чен­ка,- ук­ра­ду уже в батька тю­тю­ну на люльку, як тільки дам,- то так нак­ла­де йо­му бо­ки, що тільки дер­жись!

    - Чуєш,- по­мов­чав­ши, по­чав зно­ву Грицько,- ко­ли бу­де­мо гна­ти до во­до­пою,- не же­ни йо­го ні овець, ні те­лят. Ко­ли ж так,- хай сам, чортів цвик, го­не, а то звик па­ну­ва­ти…

    - Мені, Грицьку, вже їсти хо­четься,- ска­зав Івась і нап­ря­мив­ся до ба­лоч­ки, де під ли­хою сіря­чи­ною ле­жа­ла тор­ба з хар­чю. Іван по­рив­ся у торбі, ви­тяг чи­ма­лий шма­ток хліба, не­ве­лич­ку та­раньку і, зай­шов ши у тінь, під бур­ту, по­чав та­ра­ню чис­ти­ти. Грицько підійшов до бра­та.

    - Давай усю та­ра­ню поїмо,- ска­зав Грицько,- йо­му нічо­го не зос­та­ви­мо.

    - Нехай йо­му з йо­го та­ра­нею,- од­ка­зав Івась.

    - Ну, так за­хо­вай­мо де. їй-бо­гу, да­вай за­хо­вай­мо! - Очі у Грицька ве­се­ло заг­ра­ли, він мерщій схо­пив­ся і побіг пе­ре­хо­ву­ва­ти тор­бу.

    Поки Івась чис­тив та­ра­ню, Грицько но­сив­ся з тор­бою, хотів за­хо­ва­ти у бур'яні - вид­но, наміряв­ся за­нес­ти аж в осо­ку до озе­ра - та роз­ду­мав.

    - Годі тобі но­ситься з нею, іди вже їсти! - гук­нув на йо­го Івась.

    Так Грицько і не пе­ре­хо­вав тор­би, тільки ки­нув на сонці у траві та й побіг до бра­та.

Пошук на сайті: