Панас Мирний - Казка про Правду та Кривду (сторінка 2)

    - Що там та­ке? - ра­зом скрик­ну­ли во­ни й зап­риміти­ли не­ве­лич­ко­го черв'ячка, завбільшки з шашіль, що, підкрав­шись, ущип­нув їх зле­генька.

    - Ти хто та­кий? Відкіля? - спи­та­ли йо­го.

    - Я? - про­гуг­ня­вив черв'ячок, підніма­ючи вго­ру свою неп­римітну голівку, й хи­жо за­ре­го­тав­ся слизьким ро­том.- Я? А ось я за­раз ска­жу, хто я та­кий! - І, се ка­жу­чи, звер­нув­ся сверд­ли­ком і, уп'явшись у сер­це, по­чав йо­го то­чи­ти.

    Дівчаточка не­са­мо­ви­то скрик­ну­ли, так їм ста­ло бо­ля­че та труд­но.

    - Ага, дізна­ли­ся! - за­ре­го­тав­ся зно­ву черв'ячок і по­чав роз­ка­зу­ва­ти: - Я - Сум, мій батько - Гнів, а ма­ти - Тем­но­та. Ми - Світові во­ро­ги. Ко­лись ми з ним у ми­ру жи­ли, по­ки ва­ша ма­ти - Сон­це - нас не зра­ди­ла. Ви­дю­ща - во­на за­да­ла­ся за­вис­ли­ва та не­на­жер­ли­ва, хотіла над усіма стар­ши­ну­ва­ти… Все їй та їй, а дру­гим нічо­го. Чи об­но­си­мо­ся ми, убір па­но­тець, що зап­рав­ля­ли на­ми, поч­нуть справ­ля­ти - во­на ви­би­рає собі що­най­кра­ще та най­ясніше; чи їсти ся­де­мо - ха­пає шмат­ки най­ласіші. Ніхто дру­гий і сло­ва не ка­же, а во­на так і прис­не вго­ру, так і зіб'є бу­чу! Ко­му-ко­му най­більше діста­ва­ло­ся від неї - моїй ма­тері. Во­ни собі зро­ду підсліпі вда­ли­ся; тре­ба ду­же близько до чо­го підійти, щоб по­ба­чи­ли. От Сон­це й глу­зує з то­го. Вхо­пить оце смач­ненький шма­то­чок, усе з йо­го ла­се та си­те вис­мок­че, а не­доїдок та обг­ри­зок у ру­ки їм ти­че. Ма­ти візьмуть та до ро­та, а во­но як за­ре­го­четься! А за нею й другі. Дов­го терпіли батько той глум, а то раз і не ви­терпіли. Ду­же вже роз­хо­ди­ло­ся їх сер­це. То во­ни як за­па­ли­ли йо­го навідліг ру­кою, аж пе­ре­вер­ну­ло­ся сер­деш­не Сон­це… Та як схо­питься, як на­ро­бить ре­пе­ту, та до па­нот­ця… Так і так: за ти­ми сліпо-ро­да­ми мені жит­тя не­має! Кле­па­ло-кле­па­ло, нак­ле­па­ло завбільшки з го­ру. Клик­ну­ли па­но­тець батька. "Як це,- ка­жуть,- ти та­ке вчи­нив?" Батько пра­ву­ва­ти­ся, та й тут не здер­жа­ли­ся, по­ча­ли дуж­че, ніж аби­як, ба­ла­ка­ти. А па­но­тець як скрик­нуть: "Цить,- ка­жуть,- гор­ла­тий! Ти ще й на ме­не ру­ки здіймеш? При­ку­ва­ти йо­го за­раз до стов­па, та так, щоб він і не во­рух­нув­ся!" От зра­зу де не взяв­ся Ог­не­вик, що ог­нем зап­рав­ляє,- він од­но­го по­ля яго­да з Сон­цем: обоє на наш рід іро­дом ди­шуть,- тяг­не куз­ню за со­бою; пу­та в сто пуд, мо­лот­ки в ти­ся­чу… Як мах­не, як вда­рить по ко­вад­лу - так іскри й сип­лються!.. А йо­го підручні вже батькові й ру­ки скру­ти­ли, до стов­па при­ве­ли…

    Мати як по­чу­ла, що бать.ка ма­ють ку­ва­ти, та до Ог­не­ви­ка, так йо­му в пи­ку_ й впи­ла­ся! А він аілька що вий­няв з го­рен пу­та га­рячі, аж білі - як мах­не ни­ми та матір по об­лич­чю - тілько зашк­вар­ча­ло та ма­ти нес­тям­но скрик­ну­ли! Аж до па­нот­ця в гор­ниці той крик до­сяг! Вибігли па­но­тець на крик… А тут та­ке ли­хо скоїло­ся: в ма­тері очей як не бу­ло, тілько один попілець по­си­пав­ся 1 Тоді па­но­тець ду­же-ду­же розгніва­ли­ся. За­раз Ог­не­ви­ка за те, що випік ма­тері очі, навіки під зем­лю зап­ро­то­ри­ли, там він у тяжкій не­волі й досі ко­нає. Нас з Сон­цем поділи­ли: йо­му да­ли во­лодіти світом вдень, а нам уночі. Тоб­то щоб ми ніко­ли не стріва­ли­ся. Здається, чо­го б більше? Ніт же, та­ке за­да­ло­ся лу­ка­ве. Ко­ли літеч­ко теп­ле нас­та­не, все ожи­ве й зрадіє, тоді во­но як поч­не гріти, як поч­не 1| світи­ти та ту сер­деш­ну нічку пе­ре­ве­де до то­го, що во­на ко­рот­ша за­ячо­го хвос­та ста­не. А зи­мою, не бійсь, як нас­та­не віха­ло та мо­роз лю­тий, що аж очі ви­дав­лює, тоді во­но за­хо­вається собі та й ру­тить… Уже півдню тре­ба б бу­ти, а во­но за­дає та­ко­го хро­па­ка, аж не­бо гу­де. Йо­му доб­ре: спить собі, а ти хо­ди кру­гом світу, сте­ре­жи йо­го по хо­ло­ду та завірюсі. Уже за­да­ло­ся! Та й се б ще нічо­го. Ніт же, не­на­жер­ли­ве, йо­му й сього ще ма­ло. Вип­ро­ха­ло в па­нот­ця собі у па­ру на­шо­го-та­ки па­рубійка - Міся­ця. Що то був за ко­зак бра­вий, по­ки не знав­ся з тією ягою,- біло­ли­ций та чор­ноб­ро­вий, а го­ло­ва ку­че­ря­ва-ку­че­ря­ва!.. Ніт же, як по­ча­ло йо­го зо­ли­ти, як по­ча­ло во­ло­си­ну по во­ло­сині сми­ка­ти та вис­ми­ка­ло так - зовсім дідом став: го­ло­ва як те коліно!.. А що бу­ла за па­ра нашій Вечірній Зорі! Він і те­пер усе за нею жал­кує. Та й во­на йо­го лю­бить. Ма­ти та­ки іноді й зве­дуть їх до­ку­пи. Як збіжаться, то вже не на­го­во­ряться й не на­лю­бу­ються: од­но од­но­му як у вічі не вско­чить! Ну, а ті осо­ружні зай­ці-бре­хунці, що на­шим і ва­шим слу­гу­ють,- Во­ло-со­жа­ри пас­кудні! - взя­ли та й наб­ре­ха­ли Сон­цеві, що во­ни вся­ку нічку збіга­ються до­ку­пи та су­дять йо­го; що то буцім ма­ти їх зво­дить… Ото во­но й роз­па­ли­лось сьогодні, не­мов йо­го дрік уку­сив. Дос­та­неться те­пер бідно­му Міся­цеві! Бач, який час, а йо­го й досі не вид­но… В трьох ок­ро­пах ви­зо­лить йо­го, змо­чить!

    - Так ба-а… що во­но! - тільки й про­мо­ви­ли зди­во­вані дівчат­ка, як Сум зра­зу так і зник; не вгледіли, де й дівся.

    

IV

    

    Час був вже пізній. Дівча­точ­ка гля­ну­ли на не­бо. Сто­ять зорі, ви­мо­рені та ви­том­лені, тілько сон­ни­ми очи­ма лу­па­ють; інші, по­вив­шись не­ве­лич­ки­ми хмар­ка­ми, й при­корх­ну­ли. Од­на не­щас­на Вечірня Зо­ря не спить: пе­рей­шла аж на дру­гий край не­ба. Стоїть сум­на-не­ве­се­ла, заг­ля­дає за го­ру.- Не­має, не вид­ко! - про­мов­ляє так гірко, як не пла­че… Го­ре без­та­ланній Зіроньці! А лу­каві Во­ло­со­жа­ри вис­ко­чи­ли з-за го­ри та зирк­нуть на неї, за­ре­го­чуться та й зно­ву схо­ва­ються за го­ру. Бідна Зіронька за смут­ком нічо­го то­го не ба­чить: ухо­пи­лась за об­лич­чя біленьки­ми ру­ченька­ми та го­ло­сить-го­ло­сить!

    Коли се… за­чер­воніло, за­видніло з-за го­ри… Не йде - ле­тить Міся­ченько та пря­мо до Вечірньої.

    - Зіронько моя!.. Та стре­пе­ну­ла­ся.

    - Місяцю мій! Яс­ний мій! І об­ня­ли­ся. Від ра­дощів од­но од­но­му сло­ва не ска­же.

    - Ох, як ти ме­не ви­му­чив! Ох, як ти ме­не ви­мо­рив! - по­ча­ла Вечірня Зо­ря, схи­лив­шись до нього на пле­че го­лов­кою.- Всі очі про­ди­ви­ла­ся, те­бе виг­ля­да­ючи, по­па­ли­ла сер­це слізонька­ми, те­бе до­жи­да­ючи! Де ж ти так, мій го­лу­бе, ба­рив­ся? Чи не гріх же тобі з ме­не, не­щас­ної, отак зну­ща­ти­ся?

    - Життя моє - ли­хо моє! - зітхнув важ­ко Місяць.- Не­ма мені доб­ра на світі, й не діжду­ся йо­го ніко­ли… Дізна­ла­ся ста­ра гар­га­ра, що ми з то­бою ко­хаємо­ся… Отеє все біля се­бе дер­жа­ла. Бу­ло мені та й всім діста­ло­ся! Тем­но­ту кос­тить, на чім світ стоїть…- То все, ка­же, та сліпо­ро­да зводні зво­дить! - Ме­не пе­ре­лес­ни­ком лає, те­бе - повією…

    - Нехай як хо­че лає,- мо­ви­ла Зіроч­ка.- Що ж, ко­ли я люб­лю те­бе. Ко­ли ж не пе­ре­мо­жу се­бе - те­бе лю­би­ти! - І зовсім при­па­ла до нього.

    - Безталанна моя! - про­гув Місяць, при­гор­нув­ши міцно до се­бе, й га­ря­че поцілу­вав у ясні очиці…

    - Ага-а? Так ось ті тихі, та смирні, та бо­го­бо­яз­ливі! Так ось як во­ни порп­ляться та го­луб­ляться! - по­чув­ся не­са­мо­ви­тий крик зза­ду них.

    Озирнулися… аж біля їх стоїть Сон­це, чер­во­не та сер­ди­те, очи­ма іскри так і сип­ле.

    Безталанна Зіроч­ка зра­зу як та стіна ста­ла - біла-біла, вся трем­тить. Зля­ка­ла­ся.

    - Геть, повіїще! - желіпну­ло на ввесь рот Сон­це 1, вхо­пив­ши Зо­рю в ру­ку, на­че м'яч той, швир­го­ну­ло за го­ру.

    Від то­го гу­ку й другі зіроч­ки про­ки­ну­ли­ся. Гля­ну­ли - Вечірньої не­має, а над го­рою па­лає Сон­це… Як сип­нуть, та врозтіч, та навтьоки! Зра­зу де й діли­сяі - А ти, ста­ра, ли­са со­ба­ко! - гук­ну­ло зно­ву Сон­це.- Ти ж бо­жив­ся, ти ж при­ся­гав­ся, що, крім ме­не, в те­бе дру­гої не­має!

    Місяць тоді й го­ло­ву опус­тив. •;

    - Так оце той ти­хий, оце той не­за­мут­ний!.. Ось І же тобі!; І, ви­хо­пив­ши з-за се­бе здо­ро­вен­но­го ме­ча, з усього ма­ху вда­ри­ло йо­го по го­лові… Аж не­бо ох­ну­ло! Кров так і бриз­ну­ла, роз­ли­ла­ся по ньому… Чер­во­но-чер­во­но ста­ло… Більша по­ло­ви­на міся­це­вої го­ло­ви плюс­ну­ла за го­ру, а не­ве­лич­кий сер­пок, пе­ре­ко­тив­шись че­рез усе не­бо, з'явив­ся на дру­го­му краї.

    V

    

    Такого ди­ва ще світ ніко­ли не ба­чив. Увесь він зат­ремтів і оте­терів… Оте­теріли й дівча­точ­ка-близ­ня­точ­ка. Їм вже дав­но б по­ра вста­ти, ранньою ро­сою вми­ти­ся, на доб­ри­день ма­тері ка­за­ти, а во­ни й не ру­ша­ли. їм бу­ло страш­но своєї ма­тері - та­ка во­на сер­ди­та та лю­та їм зда­ла­ся… При­пав­ши до хма­ри, во­ни бо­яли­ся й гля­ну­ти на неї, А тим ча­сам і во­на по­ви­ла­ся хма­ра­ми. З усього світу по­нас­тя­гу­ва­ла зай­вих і об­гор­ну­ла­ся ни­ми. Со­ром­но, вид­но, бу­ло їй після то­го на світ білий ди­ви­тись. Цілий день но­сив­ся над світом брат Тем­но­ти - Мо­рок, а Сум пла­зав за ним та то­чив Світові сер­це. Тем­но­та пе­ред тим хо­ди­ла важ­кою і як­раз на той час по­ро­ди­ла дівчин­ку - болісну та пла­ку­чу: Гнів-батько д наз­вав її Сльозою. Во­на зра­зу за­по­ло­ни­ла увесь світ… І] Пла­че ди­ти­на, за­ли­вається кри­ва­ви­ми сльоза­ми, а за нею й світ увесь пла­че. Та­ко­го ле­мен­ту та го­лосіння ще не бу­ло ніко­ли!

    Дійшов той ле­мент і до дівча­ток-близ­ня­ток… За­па­ла якось світо­ва Сльоза до однієї в сер­це, за­па­ла - й на­че ог­нем опек­ла. Скрик­ну­ла нес­тям­но дівчин­ка і вхо­пи­лась за сер­це ру­кою. Аж там уже щось жи­ве во­ру­шиться.

    - Се ти зно­ву приб­лу­див­ся до ме­не? - скрик­ну­ла дівчин­ка, ду­ма­ючи, що то Сум.

    - Ні, се я,- од­ка­зує хтось не­ви­ди­мий та­ким пла­ву­чим го­ло­сом, що аж в душі в дівчин­ки по­хо­ло­ну­ло.

    - Хто ж ти?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_kazka_pro_pravdu_ta_krivdu.docx)Panas_mirniy_kazka_pro_pravdu_ta_krivdu.docx49 Кб1055
Скачать этот файл (Panas_mirniy_kazka_pro_pravdu_ta_krivdu.fb2)Panas_mirniy_kazka_pro_pravdu_ta_krivdu.fb284 Кб1059

Пошук на сайті: