Панас Мирний - Казка про Правду та Кривду (сторінка 3)

    - Я - Жур­ба.

    - Чого ж тобі від ме­не тре­ба? Я не хо­чу те­бе!

    - Еге, не хо­чу!.. Чи хоч, чи не хоч,- я те­пер твоя, а ти моя. Всьогосвітня Сльоза ме­не в твоїй крові за­ро­ди­ла. Я не піду від те­бе.

    Бідна дівчин­ка так і зви­ла­ся…

    - Чого ти, сест­ри­це? - спи­та­ла її дру­га, ди­ву­ючись.

    - Як чо­го? - відка­за­ла за неї Жур­ба з сер­ця.-• Хіба ти не знаєш? Хіба ти не ба­чиш? Хіба тобі по­ви­ла­зи­ло, чо­го на­ро­би­ло оте Сон­це?

    - Ну, то що? - спокійно до­пи­тується сест­ра.

    - Як що! Зро­ду-віку та­ко­го не бу­ло. Зро­ду-віку не чут­но, не ба­че­но та­кої всесвітньої неп­рав­ди.

    - Що ти ме­леш? - од­но до­пи­тується дру­га.- Я й не роз­бе­ру нічо­го.

    - Не роз­бе­реш? При­ки­даєшся ду­роч­кою? Хіба ти не ба­чи­ла, що то Сон­це зро­би­ло Міся­цеві?

    - Ну, то що?

    - Як що? Хіба так мож­на?

    - А Міся­цеві мож­на бу­ло зра­ди­ти матір?

    - Зрадити? Хіба він її спер­шу лю­бив? Він її ніко­ли не лю­бив. Він Вечірню лю­бив, а йо­му на­ка­за­но з Сон­цем бра­ти­ся.

    - Як там не на­ка­за­но - не пе­рес­ту­пай на­ка­зу. На те й на­каз, щоб йо­го слу­ха­ти! Ко­ли б бу­ло інше, всі розлізли­ся б, як руді миші!

    А пер­ша дівчин­ка як скрик­не:

    - Так оце та­ка прав­да? Оце та­ка прав­да? Йо­го сер­це до неї не ле­жа­ло. Він її не лю­бив, не лю­бив! -^ Та як схо­питься за го­ло­ву, як за­го­ло­сить!

    За сльоза­ми не по­ба­чи­ла, як і Сон­це вип­ли­ло з-за хма­ри. А во­но вже сто­яло біля них, гірко-гірко скри­вив­шись, ще гірше ви­мо­ви­ло:

    - До чо­го я до­жи­ла­ся, до чо­го? Своя кров ус­тає про­ти рідної ма­тері і, як чу­жу, су­дить! Будьте ж ви,- ка­же,- мої діточ­ки, прок­ляті од сього ча­су й довіку! Хай не бу­де між ва­ми ні ми­ру, ні ла­ду ніко­ли. Ото вам вни­зу зем­ля чорніє - йдіть на неї й во­лодійте нею. Ти,- ка­же на пер­шу, кот­ра на неї так наріка­ла,- за прав­ду кри­чиш, і зо­ви­ся ти Прав­дою; а ти,- по­вер­ну­ла­ся до дру­гої,- за те, що посміла з сест­рою про ме­не базіка­ти, зо­ви­ся Крив­дою! І, се ка­жу­чи, як стре­пе­не хма­ру, так ті дівча­точ­ка, не­на­че груші, й впа­ли на зем­лю.

    

VI

    

    От як ски­ну­ло Сон­це Прав­ду та Крив­ду на зем­лю, то й ста­ли во­ни во­лодіти нею. Та не­ма між ни­ми ніякої зго­ди: що­ден­на свар­ка та лай­ка, що­денні шко­ди та пе­реш­ко­ди. Не рідні сест­ри то, а во­ро­ги люті! А найбільш всього та Крив­да. Оце Прав­да поч­не чим-не­будь за­бав­ля­тись, що-не­будь за­ду­має зро­би­ти, то Крив­да прик­ра­деться та й по­руй­нує.

    От раз і ка­же Прав­да до Крив­ди:

    - Сестро,- ка­же,- чо­го ти та­ка не­на­вис­на та не­ми­ло­серд­на до ме­не? Я ж тобі ніко­ли нічо­го, а ти до ме­не так і су­чиш­ся, так і в'язнеш!

    А Крив­да їй од­ка­зує;

    - А зга­дай ли­шень, сест­ро, че­рез ко­го я в цю не­во­лю по­па­ла?

    - Нехай і че­рез ме­не,- ка­же Прав­да,- не­хай, я не та­юся. Та чи вже ж нам отак цілий вік спе­ре­ча­тись та во­ро­гу­ва­ти? - І цілий вік отак бу­ду. Я ніко­ли тобі цього не за­бу­ду!

    Правда тілько важ­ко зітхну­ла.

    - Знаєш що, сест­ро? - ка­же далі.

    - А що?

    - Щоб нам не спе­ре­ча­тись та не шко­ди­ти од­на одній, да­вай ми поділи­мо­ся всім, що є на землі. Тоді, як ми нарізно бу­де­мо жи­ти, то між на­ми й лад бу­де.

    - Давай! - ка­же Крив­да,- Як же ми бу­де­мо діли­тись?

    - А так: ви­би­рай собі, що най­любіше, та й во­лодій ним.

    - Добре! - од­ка­зує Крив­да.- От мені лю­ба во­да. Я во­дою во­лодіти­му.

    - Володій, сест­ро, ти во­дою, а я зем­лею.

    - Ну доб­ре. А тим, що над зем­лею? - пи­тав Крив­да.

    - Над зем­лею? - спи­та­ла Прав­да й за­ду­ма­ла­ся.- Що ж над зем­лею? Хма­ри, вітер, повітря…- по­ча­ла ви­щи­ту­ва­ти.

    - Чого ти хма­ри ту­ди прип­ле­ла? - ка­же Крив­да.- І ту­ма­ни, і хма­ри з во­ди; во­да моя - ту­ма­ни й хма­ри мої. За­раз мені ви­кинь їх з поділу!

    - Нехай,- ка­же Прав­да,- будь по-твоєму. Хай хма­ри твої. - І вітри я собі бе­ру,- ка­же Крив­да.

    - Добре, а я повітря.

    - Ого! Чи не ла­со ли­шень бу­де? Де ж мені з вітра­ми діва­тись? На прив'язі, ска­жеш, дер­жа­ти?

    - Чого на прив'язі? В те­бе ж во­ди більше, ніж в ме­не землі,- пус­кай їх на во­ду гу­ля­ти.

    - Спасибі тобі за ра­ду! - за­ко­пи­лив­ши гу­бу, мо­ви­ла Крив­да.- Все на воді та на воді. Во­но ж, мо­же, і об­рид­не на воді, мо­же, де за­ба­жається і од­по­чи­ти. До то­го ж, за­мо­чиш­ся і за­ро­сиш­ся - тре­ба десь і ви­су­ши­тись. Не хо­чу я так, не хо­чу! А ко­ли хоч, то ось як во­да моя, ту­ма­ни й хма­ри мої, вітри мої. І маю я пра­во їх пов­сяк­час на повітря ви­пус­ка­ти гу­ля­ти.

    - То так ми, сест­ро, ніко­ли не дійде­мо до зго­ди! - ка­же Прав­да.

    - Ну, хай бу­де так, як і бу­ло! По­ду­ма­ла Прав­да, по­га­да­ла… Вже ж во­на бу­де од­но­му повітрю шко­ди­ти, а все ж землі лег­ше.

    - Хай,- ка­же,- уже бу­де по-твоєму. Поділи­ли­ся.

    

VII

    

    От і ста­ли во­ни во­лодіти: Прав­да - зем­лею, Крив­да - во­дою. Прав­да - повітрям, а Крив­да - ту­ма­на­ми си­ви­ми, хма­ра­ми чор­ни­ми, вітра­ми буй­ни­ми.

    Сумно Правді одній се­ред землі пус­тельної, яри та го­ри, та камінь німий - більше нічо­го. Си­ро­тою но­ситься во­на по­над ти­ми бес­ке­та­ми, гу­кає з ту­ги, а повітря підхо­пить її гук і розс­ти­лає го­лос­ною лу­ною поміж ске­ля­ми.

    Бавиться Прав­да лу­ною, мов ма­ла ди­ти­на іграш­кою, а все їй сум­но та нуд­но. Здійметься во­на вго­ру, про­зо­рим повітрям по­ли­не, дум­ка то - з ви­со­кості об­ди­ви­ти­ся своє во­ло­дарст­во… Тут де не візьметься Крив­да… Сірі ту­ма­ни пус­кає на яри гли­бокі, чор­ни­ми хма­ра­ми огор­тає го­ри ви­сокі, буйні вітри ви­пус­кає на повітря ти­хе й поч­не йо­го ме­та­ти та шар­па­ти, стру­шує Прав­ду на зем­лю, опус­кає її до­до­лу.

    Побачила Прав­да, якої шко­ди собі на­ро­би­ла, дав­ши Кривді повітрям во­лодіти, по­ба­чи­ла, та пізно. По­ча­ти зно­ву па­юван­ня - Крив­да тоді до­ко­ра­ми й просвітку не дасть! Бач, ска­же, оце та смир­на та ти­ха! Са­ма діли­ла, а те­пер уже й на­зад.

    Мовчить Прав­да, по землі сно­ви­гає, не хо­че й на повітря здійма­тись. А Крив­да радіє, гу­ляє… Оце роз­пус­тить вітри по мо­рю, го­ра­ми хви­лю здіймає; са­ма по­верх хвилі гой­дається… Або зле­тить на хма­ру чор­ну, мчиться по повітрю про­зо­ро­му, а дру­гу навп­ро­ти се­бе пус­кає. Стрінуться ті хма­ри - од­на про­ти дру­гої преться, кож­на кож­ну по­бо­ро­ти хо­че… Си­ляться, на­пи­на­ються, по­ки яка не ви­дер­жить, лус­не,- а там і пішла ло­ми­тись… Гук та гуркіт на весь світ гу­кає; ог­ненні блис­ка­виці кре­шуть… Прав­да тілько на землі важ­ко та тяж­ко ди­ше.

    От раз з ту­ги та з су­му по­ча­ла во­на собі будівлю бу­ду­ва­ти. Виб­ра­ла між го­ра­ми до­ли­ну та­ку - з трьох боків го­ри зуб­ця­ми аж під не­бо здійма­ються, чет­вер­тим бо­ком та до­ли­на в синє мо­ре упи­рається… Мо­ре ко­ло неї сти­ха грає. Виб­ра­ла ото місци­ну ти­ху та за­тиш­ну й роз­по­ча­ла на ній будівлю. З гір каміння ла-діае - ота­ки­ми ба­ба­ми во­ро­ча! од­ну на од­ну скла­дає та ви­во­дить стіни!.. Ви­ве­ла. Осе­лю роз­по­ча­ла. Вже й осе­лю зми­кає, круг­лу та див­ну - от як на церкві. На то­му місці, де ба­ня, по­са­ди­ла завбільшки з шап­ку са­моцвітний камінь… Го­рить той камінь, сяє: і все­ре­дині світить, і зо­ко­ла.

    Радіє Прав­да, що та­ку собі домівку збу­ду­ва­ла… "Те­пер,- ду­ма,- Крив­до, не страшні мені твої ка­вер­зи - дощі хо­лодні й вітри буйні. Лий і дми, скілько хоч, а я в своєму за­хисті сидіти­му, те­бе не бо­яти­му­ся. Ні од­на крап­ли­на на ме­не не крап­не, не змо­чить, ні ти­хе зітхан­ня твоїх вітрів не дійде до ме­не, не про­хо­ло­дить". І ве­се­ло Прав­да співає пісню в своєму бу­дин­ку. Пісня та сте­леться по стінах, де­реться вго­ру до оселі й, ок­руг­лив­шись, зно­ву по стінах на долівку осідає, не­на­че див­на та чу­до­ва скри­понька грає. А Крив­да й по­чу­ла. Підплив­ла до бе­ре­га.

    - Здорова, сест­ро! - гу­кає.

    - Здорова.

    - Поздоровляю те­бе з но­вою осе­лею. Бач, яка доб­ра: са­ма но­восілля справ­ляєш, а ме­не й не кли­чеші - Іди, я тобі не за­бо­ро­няю,- ка­же Прав­да, ви­хо­дя­чи на поріг.

    - Отак! Іди, ко­ли са­ма на­би­ла­ся… Спа­сибі тобі за лас­ку! - ре­го­че.- Тісно мені в твоїй оселі й душ­но. Я ось кра­ще на морі по­гу­ляю.

    Та, це ка­жу­чи, як скрик­не:

    - Вітри-Нечоси! за мною…- Та як пур­не-нир­не, до са­мо­го дна сідає, з са­мо­го дна во­ду ви­вер­тає, хвилі го­ра­ми здіймає, а вітри як підхоп­лять ті хвилі, як пом­чать на бе­рег, ко­тять до­ли­ною аж до са­мо­го бу­дин­ку, як сту­го­нуть у стіни - так ті стіни хо­до­ром і за­хо­ди­ли.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_kazka_pro_pravdu_ta_krivdu.docx)Panas_mirniy_kazka_pro_pravdu_ta_krivdu.docx49 Кб1055
Скачать этот файл (Panas_mirniy_kazka_pro_pravdu_ta_krivdu.fb2)Panas_mirniy_kazka_pro_pravdu_ta_krivdu.fb284 Кб1059

Пошук на сайті: