– Чого один? А далі вчитись? – пита Жук.
– В академію? Ну її, ще в ченці пострижуть.
– А в університет? Тепер же і вам можна…
– Чого я туди піду? чого я там не бачив? Хіба мені університет хліба дасть? Тут уже певне знаєш, що хліб буде, а там – попошукай його! Багато доводилось бачити студентів, що в драних штанях ходять…
– Та-ак! – одказав Жук і замовк, задумався.- Та вояо, і попом бувши, можна людям добро робити, – трохи згодом мовив.- Та ще, дивись, чи не більше, ніж кому другому, бо піп так близько стоїть до народу; люди звикли його батюшкою звати… От і будь їм за батька, Грицьку! Заведи школу – учитися; у свята – народні бесіди, поучай уму-розуму. Погано, що у вас медицини не вчать; вона б якраз пригодилася попові.
– Ту-у-ди!-розтягаючи, одказав Попенко.-Ради чого я це.все буду робити? Що воно мені, хліба дасть? грошей дасть?.. №ужик поки ще темний, то і в бога вірує; а вивчиться – він і церкву забуде, а про батюшку – поминай як звали! Прийдеться йому коли не з голоду здихати, то над сухарем давитися; та ще й з по-учейій твоїх він наглумиться…
– Зовсім не так, Грицьку… Зовсім не те… Народ ніколи не забуває того добра, що йому зробиш… Тільки роби справжнє добро, а не шукай слави та грошей через його… Школу постав так, щоб виходили з неї не писарі-п'явки, а грамотні люди.
– Та ради чого я це буду робити? – скрикнув По-пенко.- У мене, може, будуть свої діти, котрих треба до розуму довести! Синам – воспитаніє дати, дочкам, – придане надбати… бо хто тепер бере безприданок? Хто ж мені усе це дасть? Твоя школа, твій мир?
– То він, бач, дума, – усміхаючись, мовив Шестірний, – що громада сама своїми силами виб'ється в люди!
– Атож, від кого ж їй помочі ждати? Шестірний зареготався.
– Чого ж ти регочеш? Ну, кажи, що думаєш?
– Я? – спитав Шестірний.- Я думаю так: попадись ти оце кому-небудь з такими думками, то й буде тобі на горіхи… Гулятимеш там, де Сидір козам роги править!
– Чого? що ж я кажу таке?
– Як що? Хіба не видно, куди ти стрижеш? Громада, мовляв, сама себе знає! їй не треба ні старших, ні…
– Воно, коли хоч, то краще б було, коли б усі були рівні, – почав Жук.- Оже, коли цього ще немає, то я його і не чіпаю. Я кажу тілько, що громаді нічого від теперішніх своїх старших добра ждати. Коли сама вона не придбає, то даремні її надії!
– Як же вона сама придбає?
– А ось як… По-моєму, усяк, хто трохи вище став від сірої маси народу, – не лізь у пани, не висисай з народу крові, а віддай народові все те, що через його придбав.- Се кажучи, Жук устав – і погляд його світив на всю хату.
– Що я через народ придбав? – допитувався Шестірний: – науку дав мені твій народ?
– Дав! – з запалом відказав Жук.- Він гроші дав, щоб тебе навчали!
– А віддай йому назад ті гроші, то, думаєш – науку заведе він на них? У шинку проп'є!
– Що ти сим хочеш сказати?
– Що без правителів твій народ ні к бісу не годиться!
– Хто ж про се спорить? Ти мене не розумієш… Нащо і правителі, як не на те, щоб вести народ уперед? Знай же це! Тілько ж знай і те, що правитель твій ніколи не віддасть усього своєму народові. Він ніколи не зречеться ні свого права, ні своєї власті – ні тоді навіть, коли вдасть його зовсім не потрібна буде!
– Такого часу ніколи не буде! – одказав Шестірний.- Завжди будуть поміж людьми викидатись і розумніші від других і удатніші. Вони-то і будуть правити громадою.
– Чи правити-то? А чи не пильнувати про громадське добро, без твого правежу?
– Тож – і добро пильнувати… Жук, мов опарений, скинув на Шестірного грізний погляд.
– Ти, певно, в управителі полізеш? – якось глухо запитав він.
– Атож! Ширша постать – більше нажнеш, Огонь у печі потухав; перегоріле угілля тліло, та вже не давало того світу. Ще спереду виднілись червонуваті постаті товариства; зате за спиною стояла ніч і заливала все темнотою. При останніх словах Шестірного у печі звідкись невідомо схопився тоненький струмочок огню, видко, знайшовся десь неперегорілий прутик, і огонь освітив усю хату. Обличчя Шестірного виступило ясне, моложаве, з білими вищиреними зубами, наче збиралося уп'ястись ними в кого-небудь. Обличчя Жукове було хмуре-чорне, а очі кидали гнівний гострий погляд. За спиною, наче стовпець, стояв Попенко, з заложеними в кишені руками; а Петро сидів рядом з Жуком і добрим поглядом дивився на його, немов збирався сказати: "Годі, перестань! тут не знайти тобі теплого привіту своїм одиноким думкам… Бач, яким холодом навкруги дише!" – То було на хвилину.
Прутик, гнучись у три погибелі, не забарився згоріти- і світ потух; білий попіл прикрив зверху червоне ву-гтлля… Повіяло справді холодом; обдало темнотою, забуттям…
Петро Федорович закрив очі. Чи то сон був, чи мана його? Навряд чи сон, бо Петро Федорович кинувся, мов опечений. Він хотів щось сказати, та язик не повертався у роті – задубів; важке зітхання сперлося в грудях. Він похлинувся ним, як похлинається чоловік водою; а перед очима стояла вже нова мана…
Стояв цілий збір учеників, учителів, інспектор, директор. На столі лежала книжка у жовтій палітурці, та сама книжка, котру не раз читав Петрові Жук і котру витрусив у його надзиратель. Як він про неї дознався і як вона перейшла з самого споду скриньки до божниці, – про те ніхто не знав. Знав тілько Петро, що звечора Жук з Шестірним за щось довго змагались; а на другий день прийшов надзиратель і поліз до божниці…
У зборі усі були похмурі; усі ждали чогось страшного, – наче усі були на кару виведені… Ось прочитали про вину Жукову… Ось оддали йому щось у руки… Цілий збор заколихався – і Жук вийшов з гімназії…
Коли вернувся Петрусь додому, то Жук укладав уже свої пожитки. Він був якось разом і хмурий, і ясний, і тривожно бубонів:
– Петре! тепер мої руки розв'язалися. Сім рік вони були спутані, – сім рік в мою голову заганяли цвяшки гімназичної науки… Як вона досі не тріснула від неї?! А коли зосталася ціла, то нічого про се й згадувати.
– Як же ти тепер думаєш бути? – питав його 'Петрусь.
– Так, як' і всі люди… Що ж? доступу мені в університет немає… Подякуй за се від мене Шестірному: скажи йому, що він не забариться високо піти угоруї Це не посліднє наше розставання, ми з ним повинні стрінутись знову, – може, в таких узьких суточках, де вже не розминемося так… Одначе, хоч і не кажи: він сам добре знає! А сам ти, Петре, бережи себе, своєї душі, свого серця… Може, тобі коли прийдеться круто на сьому широкому світі, – знай: – оця рука, на скіль-по зможе, запоможе тобії
Жук подав Петрові руку – свою велику, чорну, гарячу руку… Петро плакав. Обнялись – поцілувалися. Жук зложив свої пожитки на віз, сів – і поїхав. Мов хто криги приложив до Петрового серця, коли повозка окрилася з очей; мов хто здавив його за горло руками: сльози у три руч'ї облили його лице… Він упав на постелю – і довго плакав, важко плакав… аж поки не спустилося сонце за гору, не обгорнула ніч землю; аж поки не прийшов Шестірний з гостей, червоний, веселий. Від його страшенно несло хмелем… За ним незабаром убіг Попенко. Він десь цілий день крився. Ускочивши в хату, він мав щось сказати Жукові – і великим дивом дивувався, як почув, що Жука вже немає і не буде.
– Таки здобувся свого… А й огнем же грав! – вимовив він, зітхнувши.
Сідало сонечко в сизо-червоні хмари; мов шматки розірваної ганчірки, висіли вони над горою, а зверху їх гоготіло червоне зарево. Коли зарево блідніло-зменша-лося, хмари, мов живі страховища, роздималися-піднімалися – і щось страшне бубоніли, блимаючи огненними очима. Ніч чорною марою налягла на землю – і зорі не хотіли її звеселити. Темно, душно, парно, як буває душно і парно літньої ночі перед дощем. Ось і він не забарився… Шкварконула блискавиця, обвиваючи огненним поясом тюрму, і спустилася стрілою у яр, го-гонула земля, тіпаючи на своїх широких грудях, як пір'їну, здоровенні палати, височенні церкви і невеличкі хати; зацокотали шибки у вікнах; струснули підвалини; загуло-зашуміло в повітрі… Дощ, як з відра, линув на землю – і зразу покрив її калюжами. Побігли швидко, мов ящірки, патьоки з гір, стрибаючи на переступах, в'ючись гадюками по ровах, щось глухо булькочучи, грізно пінючи; зашуміла вода на низині, шукаючи виходу і, не знаходячи, щось булькотала своїм бульбашко-вим язиком, наче сердилася… Моргала моргавка з усіх боків; переписувала темряву покрученими стрілами блискавиця; а грім гукав-торохтав на увесь світ своїм страшним гуком.