Панас Мирний - Морозенко

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_morozenko.docx)Panas_mirniy_morozenko.docx65 Кб1531
Скачать этот файл (Panas_mirniy_morozenko.fb2)Panas_mirniy_morozenko.fb290 Кб1407

 

Панас Мирний 

Морозенко

    - Спи, Пи­лип­ку, спи! Он чуєш, яке над­ворі схо­пи­ло­ся! Гур­ко­че, гу­де та виє… Роз­гу­ляв­ся Мо­ро­зен­ко! Не­ма Епк­ну ста­ро­му дідузі: аж пи­щить усе, а він, не­ми­ло­сер­дий; да­вить… Знаєш Олен­чи­ко­го Андрійка? Бку­сив бідно­го за пальчик, аж ног­тик побілів, пуч­ка опух­ла. Те­пер ма­ти йо­го і вов­ту­зиться з ним: не знає, сер­деш­на, яку йо­му по­ра­ду да­ти. Поч­не одтірать - Андрійко пла­че: пальчик бо­лить; да­вай ху­ка­ти, оді-гріва­ти, а хлоп'я ще дуж­че зай­мається… А все че­рез те, що не слу­хав ма­тері. Ма­ти ка­за­ла йо­му: не хо­ди, син­ку, надвір - Мо­ро­зен­ко лю­тує! - а він не пос­лу­хав, пішов. От і вку­сив йо­го Мо­ро­зен­ко за пальчик. А те­пер обом ли­хо: Андрійкові ли­хо - пальчик бо­лить, а ма­тері дру­ге - Андрійко нез­ду­жа!

    Так зве­чо­ра на Ме­лан­ки ка­за­ла Кат­ря Зай­чи­ха своєму се­милітньому си­нові Пи­лип­кові, за­бив­ши­ся з ним від стра­шен­но­го хо­ло­ду аж за ко­мин, у са­мий теп­лий ку­то­чок печі.

    Було ще не пізно - тільки по­чи­на­ло смер­ка­ти, а Кат­ря вже зовсім на піч заб­ра­ла­ся, не зна­ти від ко­го й зад­ля чо­го сінешні двері зак­ру­ти­ла, хатні защіпну-ла, сня­ла не­ве­лич­кий ка­ган­чик з по­лиці, засвіти­ла й мерщій поб­ра­ла­ся з си­ном на піч, за­хо­пив­ши й світло з со­бою.

    Череп'яний ка­ган­чик, що ви­лу­пи­ла йо­го Кат­ря з роз­би­то­го каш­ни­ка, з кап­лею рижієвої олії ка дні, лед­ве бли­мав у тем­но­му кут­ку своєю си­зою го­ро­ши­ною на кінці гної; пу­за­тий ко­ган зас­ло­няв той підсліпий світ від хатнього мо­ро­ку; на печі хоч сякпй-такпй світ бо­рю­кав­ся з тем­но­тою; за­те ха­ту ок­ри­ва­ли неп­рог­лядні покзр­ки… Вид­но, світ не­охо­чий заг­ля­да­ти з темні прис­та­но­ви­ща. де хо­ва­ються злидні від хо­ло­ду! Та й що там бу­ло освічу­ва­ти! Хатні голі стіни - по­лу­пані, мо­роз погпс­ту­паз па їх си­зим інеєгуі; чорні двері роз-ма­лю­заг пін бічимп візе­рун­ка­ми, а па ши­ках по­ви­му­ро­ву­ваз цілі ба­ра­ни кри­ги; та­ла та кри­га по­ма­лу спус­ка­ла­ся по стінах аж до долівки чор­ни­ми потьока­ми… В кут­ку лід бож­ни­цею замість сто­ла сто­яла узе­сенька при­мост­ка на чо­тирьох па­ко­лах, уби­тих в зем­лю. Не ле­жа­ло на тій при­мостці, як у доб­рих лю­дей бу­ває, ні хліба шма­точ­ка, ні солі дрібоч­ка; на двох го­лих дош­ках тієї при­мост­ки чорніли тільки дірки, де бу­ли ко­лись суч­ки, що по­виг­ни­ва­ли та по­ви­па­да­ли. А вгорі з кут­ка виг­ля­дав не­ве­лич­кий об­раз - не знать, свя­то­го чи свя­тої, бо на йо­му ма­лю­нок по­темнів, поз­лу­щу­вав­ся, одні тільки чорні очі сум­но ви­зи­ра­ли з по­жовк­ло­го об­лич­чя, не­мов скар­жи­ли­ся на хо­лод та го­лод, що до­во­ди­ло­ся терпіти ха­зяїнам ха­ти… А на­суп­ро­ти сто­лу, між че­ре­ва­тою пічкою й дру­гою стіною, при­ту­лив­ся піл з чо­тирьох то­неньких дра­ни-чок, та­ких хист­ких, що во­ни хи­та­ли­ся та вги­на­ли­ся й тоді, як хто до їх підхо­див, не­мов пе­рес­теріга­ли не нак­ла­ду­ва­ти на їх нічо­го, щоб, бу­ва, не про­ло­ми­ли­ся. Та на їх і не ле­жа­ло нічо­го - пустісінькі та голісінькі, як і та го­ла та де­бе­ла жерд­ка, що висіла в кут­ку над по­лом. І навіщо її там привіше­но? Удень, прав­да, на їй бов­та­ло­ся ли­хе ря­ден­це, а на ніч во­на зос­та­ва­ла­ся го­лою дро­ве­ня­кою, при­чеп­ле­ною на­че на те, що ко­ли ко­му за­ма­неться, бу­ло б де повіси­тись. І ди­во див­не! - як се Катрі ніко­ли не за­па­да­ла та­ка ли­ха дум­ка, ко­ли кру­гом неї бу­ло та­ке убо­жест­во неп­рог­ляд­не, нуж­да та не­дос­та­ча безмірні, хо­лодні та го­лодні злидні.

    Одначе то б бу­ло ще дивніше, як­би в Кат­риній го­лові зак­лю­ну­лась та­ка чор­на дум­ка вночі на Ме­лан­ки, як­раз пе­ред Ва­си­лем! Вся­ко­му звісно, що в ту ніч ста­рий рік кінчається, а но­вий за­чи­нається. На віки вічні ста­рий зни­кає, за­не­се з со­бою і доб­ре й ли­хе, при­хо­ває пе­ре­жи­те й пе­ре­му­че­не і страж­дан­ням зак­ру­че­не; а ко­ли що й зос­та­вить у людській схо­ванці-спо­минці, то все ж то бу­де не ки­пу­че жит­тя-страж­дан­ня, а тільки спо­гад­ка про йо­го, не жи­ве в'їдли­ве ли­хо, а тільки йо­го хо­лод­на об­лу­да. На­томість Но­вий рік прий­де, нові надії при­не­се з со­бою, а за ни­ми, мо­же, хоч не­ве­ли­ку крихітку щас­тя. Та ба­га­то­му ба­га­то йо­го тре­ба, а бідно­му й то га­разд, ко­ли бу­де що на завт­ра ку­са­ти, бу­де чим за­без­пе­чи­тись від хо­ло­ду!

    У Катрі всі ті за­па­си як­раз на Ме­лан­ки вий­шли. Ще з осені во­на з ни­ми тяг­ла­ся та дер­жа­ла­ся, ску­пи­ла­ся і хлібом, і топ­ли­вом, ду­ма­ла пе­ре­хо­пи­тись че­рез зи­му. Та ба! Об різдві во­на по­ба­чи­ла, що не тільки че­рез зи­му, а хоч би че­рез свят­ки пе­ре­хо­пи­тись… "Тільки б че­рез свят­ки! - ду­ма.- А там ро­бо­ча по­ра нас­та­не. У ба­га­тих лю­дей наз­би­рається не­ма­ло чор­ної одежі, по­но­ше­но­го білля, тре­ба йо­го поп­ра­ти. Піду до ко­го, або хто пок­ли­че - мо­же, хоч на хліб пе­ре­па­де! А мо­же, в ко­го трісо­чок або кізячків вип­ро­шу, бу­де чим у хаті про­ку­ри­ти. Так і пе­ре­тяг­ну че­рез зи­му,- аби че­рез свя­та!"

    І ось сьогодні вдень Кат­ря послідню ми­соч­ку бо­ро­шен­ця вит­ру­си­ла, щоб спек­ти ся­ку-та­ку пе­ре­пе­чай­ку, посліднє полінце спа­ли­ла, щоб спек­ти її, послідній бу­ря­чок у борщ пок­ри­ши­ла, послідню пуч­ку солі в йо­го вки­ну­ла… "Очис­ти­ла­ся! Зовсім очис­ти­лась. На­завт­ра хоч і в рай свя­тий, то чис­та!" - ду­ма­ла Кат­ря, по­ра­ючись біля печі.

    Поки се­ред че­ре­ню ле­жа­ло трух­ле полінце, до­жи­да­ючи підпа­лу, Кат­ря бу­ла ніби покійна. Прав­да, чорні дум­ки й тоді вже сну­ва­ли по її об­лич­чю, не­радісно світи­ли ка­ри­ми очи­ма. А як во­на за­па­ли­ла ос­таннє полінце, як ог­ненні язи­ки охо­пи­ли йо­го кру­гом, то їй зда­ло­ся, буцімто її сер­це го­рить-па­лає. А як по­чав борщ уки­па­ти, то в її серці такі кип'ятки підня­ли­ся, що як во­на не кріпи­ла­ся, а не ви­дер­жа­ла…

    - Пилипку! Си­ноч­ку мій! Що ми бу­де­мо завт­ра їсти! - скрик­ну­ла во­на, і га­ря­чою течією гірких сліз по­ли­ли­ся ті кип'ятки з очей до­до­лу…

    Пилипко підско­чив до ма­тері, при­пав до її об­лич­чя й ти­хо про­мо­вив:

    - Цить, ма­мо, цить! Завт­ра, ма­моч­ко. Но­вий год… Я завт­ра піду до хре­ще­но­го батька по­си­па­ти… Дасть мені батько со­роківку гро­шей, а дя­ди­на ве­ли­ку па­ля­ни­цю, ще й ков­ба­су на при­да­чу… От й бу­де нам що їсти. А на гроші топ­ли­ва ку­пи­мо… ба­га­то-ба­га­то, щоб на всю зи­му ста­ло!

    Катря вти­хо­ми­ри­ла­ся. Та як же бу­ло й не вти­хо­ми­ри­ти­ся, ко­ли син обіцяє такі ба­гаті при­но­си?

    А Пи­лип­ко, як тільки зно­ву зак­ло­по­та­ла­ся ма­ти, вже й з ха­ти мах­нув.

    - Куди ти, розх­рис­та­ний та не­одяг­не­ний? Мо­роз над­ворі лю­тий! - крик­ну­ла во­на йо­му наз­догінці.

    - Я на хви­ли­ноч­ку, ма­мо… Я за­раз і вер­ну­ся.

    Справді, Пи­лип­ко не за­ба­рив­ся. Вско­чив у ха­ту, як пуп, синій, зу­ба­ми цо­ко­че.

    - А що, не я тобі ка­за­ла: не йди! І ку­ди ти хо­див?

    - Я за паш­нею, ма­моч­ко, бігав.

    - За чим?

    - За паш­нею. Сусідній хло­пець обіцяв­ся пашні на по­си­пан­ня да­ти. Я до йо­го бігав. Ось во­на, так з ру­ка­вич­кою й од­дав,- хва­литься син, по­ка­зу­ючи ма­тері ру­ка­вич­ку.- Та тут, ма­мо, не тільки паш­ня, і го­рох є, і ква­со­ля - всього на­си­пав Федір!

    - І ку­ди ти, си­ну, підеш по та­ко­му хо­ло­ду?

    - Як ку­ди? Ка­жу ж: до хре­ще­но­го батька.

    - Господь з ним, ди­ти­но моя! Хіба близький світ до йо­го тьопа­ти­ся? Як че­рез ліс, то три, а шля­хом - п'ять верс­тов бу­де… Ще змерз­неш у до­розі!

    - Я змерз­ну?.. Та я літом бу­ло на одній нозі до йо­го дост­ри­баю!

    - То літом, си­ну, а се зи­мою. Шля­ху не­має, сніги гли­бокі, заг­руз­неш де-не­будь та й не вилізеш. Не хо­ди,.мій го­лу­бе! Хай, як по­тепліє, тоді підеш.

    - А що ж ми завт­ра бу­де­мо їсти! Чим ха­ту на­то­пи­мо? - спи­тав­ся син, за­зи­ра­ючи ма­тері в очі.

    Вона аж стріпну­ла­ся, мов хто ко­лю­чу гол­ку встро-д мив у її сер­це. "Бо­же мій, у такі літа та чим свою голівоньку він кло­по­че?!"-по­ду­ма­ла во­на, лед­ве •" здер­жу­ючи сльози. І, при­гор­нув­ши си­на до се­бе, по­ча­ла йо­го умов­ля­ти:

    - Не кло­по­чи, си­ну, про завт­рашнє - гос­подь ми­ло­серд­ний об нас пок­ло­по­че. Ти в ме­не ма­лий, од­на в ме­не втіха й надія. Не до­ве­ди бо­же, лу­читься що з то­бою не­доб­ре, навіщо тоді й мені на біло­му світоньку жи­ти? Не хо­ди, син­ку!.. Не хо­ди, моя ди­ти­но рідна!

    - Я б, ма­мо, й не пішов, так як же Фе­до­рові ру­ка­вич­ку на­зад вер­та­ти? Ти,- ска­же,- не хо­див; ще сміяти­ся бу­де.

    - Ми паш­ню ви­сип­ле­мо, а ру­ка­вич­ку од­да­мо. Не хо­ди, мій го­луб­чи­ку! Ти ж в ме­не слух­ня­ний, пос­лу­хай­ся ме­не: не хо­ди! - І по­ча­ла го­лу­би­ти Пи­лип­ка.

    - Ну, доб­ре, не піду вже, тільки не вби­вай­те­ся так, ма­моч­ко! - уп­ро­ху­вав вже Пи­лип­ко матір, цілу­ючи її і в лоб, і в що­ки.

    Катря на­че зас­по­коїлась, а про­те ней­мовірна дум­ка не ки­да­ла її го­ло­ви, кло­по­та­ла її. Во­на зна­ла сво­го Пи­лип­ка, який він враз­ли­вий до чу­жо­го го­ря. То ж до чу­жо­го,- а до сво­го? Хіба він не чув, яким во­на не­са­мо­ви­тим го­ло­сом за­во­ла­ла, ос­танні за­па­си вит­ру­шу­ючи на сьогодні? Хіба він не ба­чив по її зап­ла­ка­них очах, яка різу­ча му­ка на сто крат крає її сер­це? Хіба во­на не знає, як ті сльози та му­ка бо­ля­че впи­на­ються в йо­го жалісли­ве сер­це? Та він на що хоч піде, аби йо­го ма­ти не пла­ка­ла. Він і об­ду­ри­ти - об­ду­рить, аби її зас­по­коїти.


    Вона не по­ми­ли­ла­ся. Пи­лип­ко, вмов­ля­ючи матір, тільки зас­по­ко­ював її. В йо­го малій голівоньці гвіздком стриміла дум­ка: от хоч би що, а піти по­си­па­ти! І торік він хо­див, ще мен­шим. Хре­ще­ний батько дав йо­му со­роківку гро­шей. Шагів з п'ять він ви­по­си­пав по се­лу. То ж торік бу­ло, тоді він був ма­лим, а те­пер… Те­пер він дя­дині ска­же, що в їх нічо­го їсти. Дя­ди­на - доб­ра лю­ди­на, на­дає йо­му й хліба, й ков­бас. Ото він зве­се­лить матір, як на­не­се до­до­му по­да­рунків! "Ма­ти стра­щає, що я за­мерз­ну. І чо­го б я змерз? Та я як чкур­ну, аж за­ку­рить! Мені аби з ха­ти виб­ра­тись, щоб не зап­риміти­ла ма­ти, а там…"

    - Ти б син­ку, сьогодні віддав Фе­до­рові ру­ка­вич­ку,- тро­хи зго­дом по­ча­ла Кат­ря.- Ну, я са­ма спо­рож­ню та й відне­су на­зад. Ска­жу: у нас своя є… Дай сю­ди ру­ка­вич­ку!

    - Так я, ма­мо, пох­ва­лив­ся Фе­до­рові, що в нас ру­ка­вич­ки не­має. Хай я завт­ра в обід сам йо­му віддам, а то в бре­ху­нах зос­та­ну­ся.

    - Ну, доб­ре. Хай і по-твоєму бу­де! - од­ка­за­ла, зітхнув­ши, Кат­ря й по­ча­ла в хаті по­ра­тись.

    Пилипко собі буцім заг­рав­ся, а тим ча­сом при­га­ду­вав, ку­ди б йо­го за­хо­ва­ти ру­ка­вич­ку, щоб ма­ти не по­ба­чи­ла. Він те­пер ка­яв­ся, що пох­ва­лив­ся ма­тері про неї. Не пох­ва­лив­ся - ма­ти б нічо­го не зна­ла, не кло­по­та­ла­ся, а те­пер не одс­та­не, од­не товк­ти­ме: не хо­ди та не хо­ди.

    Тілько що ма­ти вий­шла чо­гось надвір, він зра­зу схо­пив­ся, мет­нув очи­ма по хаті, по­ба­чив неп­римітне місце між піччю і па­ко­лом від по­лу і мерщій ту­ди ру­ка­вич­ку.

    - Сиди там та не пис­ни! - скрик­нув на неї й пос­ва­ривсь не­ве­лич­ким пальчи­ком, мов на ко­го жи­во­го.

    Рукавичка вис­та­ви­ла до йо­го на­палька, на­че, глу­зу­ючи, драж­ни­ла: от­же, візьму та й пох­ва­лю­ся! От тільки ма­ти на поріг, а я за­раз їй на очі.

    - Бач, яка осо­руж­на: я її про­шу, а во­на мов на-рош­не вис­тав­ляється!.. Підож­ди ж ти!

    І він поб­рав­ся аж під піл, щоб пе­ре­хо­ва­ти ру­ка­вич­ку.

    Катря, вер­нув­шись знад­во­ру, зди­ву­ва­ла­ся: "Де се Пи­лип­ко, ку­ди йо­му діти­ся? Чи не на печі?" - по­ду­ма­ла і, не сподіва­ючись нічо­го, підійшла до по­лу, за­зи­ра­ючи па піч.

    - Сину! Де ти? - спи­та­ла.

    - Гарр…- за­гар­кав Пи­лип­ко з-під по­лу, вдряп­нув­ши матір за чобіт. Кат­ря з жа­ху одс­ко­чи­ла аж на­се­ред ха­ти.

    - Ненечкої Матіноч­ко! Зля­ка­ли­ся? - вис­ко­чив­ши з-під по­лу, скрик­нув Пи­лип­ко й по­вис у неї на ру­ках.

    Він усміхав­ся до неї і ро­же­вим своїм ли­ченьком, і яс­ни­ми оче­ня­та­ми, і біли­ми, мов жор­нов­ки, зу­бе­ня­та­ми.

    - Нехай тобі, си­ну, доб­ро сниться, як ти зля­кав ме­не! - про­мо­ви­ла во­на, підніма­ючи йо­го вго­ру, і при­гор­ну­ла до се­бе.

    Пилипко вче­пив­ся за ма­те­ри­ну шию ру­ка­ми, при­пав до неї го­ло­вою і так утішно на всю ха­ту за­лив­ся! Не ма­ючи з ким пог­ра­ти­ся, він пус­ту­вав те­пер хоч із матір'ю.

    Мати собі раділа. Хай ди­ти­на кра­ще ба­виться, ніж бу­де су­ши­ти се­бе важ­ки­ми дум­ка­ми. Поцілу­вав­ши си­на в лоб і в розх­рис­та­ну го­лу ду­шу, аж тричі міцно поцілу­вав­ши, во­на до­нес­ла йо­го до по­лу й, по­ло­жив­ши на тонкі дра­нич­ки, ще раз поцілу­ва­ла. Не знать, де й діла­ся не­дав­ня ту­га, сум та жур­ба гірка.

    - Моя ди­ти­ноч­ко рідна! Мій си­ноч­ку ко­ха­ний! Кра­ще так за­бав­ля­ти­ся, ніж підеш ку­ди не знать за чим! - на­га­да­ла зно­ву Кат­ря.

    - Та я ж вам ка­зав уже, ма­мо, що не піду! Які-бо ви ней­мовірні! - обізвав­ся він з до­ко­ром.

    - Чую, чую, моя ди­ти­но! Я знаю - ти слух­ня­ний, ти пос­лу­хаєш своєї ма­тері! - пал­ко шеп­та­ла Кат­ря, а про­те дум­ка про си­нові заміри не ки­да­ла її го­ло­ви.

    Вона зійшла до неї й тоді, як Кат­ря пос­ла­ла­ся й ляг­ла з си­ном спа­ти. Че­рез те во­на й на доб­раніч за­го­моніла з си­ном: щоб од­вер­ну­ти йо­го від йо­го заміру йти по­си­па­ти, ста­ла ля­ка­ти Мо­ро­зен­ком, що вку­сив Олен­чи­но­го Андрійка за пальчик.

    - Та я, ма­мо, не бо­юся Мо­ро­зен­ка,- од­ка­зав Пи­лип­ко,- не страш­ний він мені! Андрійко ма­лий, не знав, що ро­би­ти, то він йо­го і вку­сив за пальчик, а я не бо­юся йо­го!.. Як­би він став ме­не ку­са­ти, то я б йо­го по зу­бах, по зу­бах!

    - Ні, си­ну, і ти бійся йо­го, хай йо­му вся­чи­на! Мо­же б, і Андрійко обо­ро­нив­ся, як­би знав, ко­ли він на­паяється, а то він завж­ди підхо­дить крадько­ма. Вку­сить та й по­дав­ся далі!

    - То як же від йо­го, ма­мо, й ус­те­рег­ти­ся, ко­ли він та­кий? Ми оце тут пос­не­мо, а він підкра­деться та й по­ку­сає.

    - Тут не по­ку­сає, си­ну, бо тут теп­ло. І зу­би в йо­го роз­та­нуть, як він підкра­деться до нас.

    - А де ж він жи­ве? де йо­го ха­та? - спи­тав­ся Пи­лип­ко.

    - Надворі, си­ну. Де віха­ло най­ст­рашніше та хо­лод най­лютіший - там йо­го й ха­та…

    - Як же він не змерз­не, ма­мо? Ти ка­жеш, що він ста­рий, а от не боїться хо­ло­ду.

    - Чого ж йо­му бо­яти­ся, ко­ли він й є сам хо­лод. Пи­лип­ко за­ду­мав­ся. Див­но йо­му й чуд­но йо­му. Він знає, що та­ке хо­лод, він ба­чив не раз і віха­ло. Неп­ривітне все те, дош­ку­ляє. От­же, щоб то бу­ло ста­ре або мо­ло­де, він не знає,- щоб ма­ло об­лич­чя, не ба­чив,- а от ма­ти діду­га­ном Мо­ро­зен­ка взи­ває. Він знає й діда ста­ро­го, гор­ба­то­го, з білою бо­ро­дою і за­па­ли­ми підсліпу­ва­ти­ми очи­ма. От­же, то дід доб­рий - нічо­го не заш­ко­дить, а от Мо­ро­зен­ко,- ка­же ма­ти,- ку­сається.

    - Мамо! А ба­чив хто Мо­ро­зен­ка, який він?

    - Не знаю, моя ди­ти­но. Я не ба­чи­ла, то й не знаю. А лю­ди ка­жуть, що він ста­рий-ста­рий та кре­мез­ний… Го­ло­ва з го­ру, замість во­лос­ся вкри­та снігом, а бо­ро­да спле­те­на з дов­гих-пре­дов­гих вістряків, що на­мер­за­ють у яс­ний день під стріха­ми. А ніщо так у йо­го, як зу­би! На­че го­лоч­ки, гострі, тонкі, неп­римітні? він як ку­сає ни­ми, то впус­кає в гіло. Че­рез те во­но так і бо­лить та тру­дить, як він вго­ро­дить в йо­го свої зу­би!

    - І очі є в йо­го, ма­мо?

    - Є, си­ну! Ка­жуть: очі в йо­го з кри­ги, білі та блис­кучі, от як тонкі ска­лоч­ки з льоду бу­ва­ють, тільки замісто чо­ловічків в їх хо­лодні ог­ни­ки світять. Страшні такі очі, крий гос­по­ди! Як на­ве­де він ни­ми на ко­го, так наскрізь хо­ло­дом і про­ни­же!

    - А но­ги він має? І ру­ки?

    - Є но­ги й ру­ки. Но­ги в землі, не вид­но, а ру­ки - дов­же­лезні ха­па­ла, він ни­ми завж­ди ма­хає. Хо­ло­дом дих­не, а ру­ка­ми мах­не,- так по всьому світу снігом та хо­ло­дом і сте­ле. А як роз­сер­диться чо­го, то ще дуж­че ру­ка­ми за­ма­хає,- тоді вже ціле віха­ло здіймає.

    - Нехай йо­му вся­чи­на, який він страш­ний, ма­мо! - гли­бо­ко зітхнув­ши, мо­вив Пи­лип­ко.

    - Страшний, си­ну… А най­ст­рашніший ма­лим діткам. Він їх лю­бить ку­са­ти, а ча­сом і зовсім собі за­би­рає.

    - Я ж, ма­мо, не ма­лий, мені йо­го нічо­го бо­яти­ся.

    - Бійся й ти, син­ку. Ти ве­ли­кий на те, щоб те­бе вго­ру підня­ти або ма­тері на ру­ки взя­ти, а Мо­ро­зен­кові ти са­ме впо­ру. Та­ких, як ти, він найбільш по­люб­ляє. Ча­сом, бу­ває, ви вис­ко­чи­те надвір, то він за­раз і поч­не з ва­ми заг­ра­ва­ти: за пальчи­ки ку­сає або за но­са ло­вить, а то на щоці вліпе та­ко­го хо­лод­но­го поцілун­ка, що від йо­го аж шку­ра побіліє, а потім геть злу­щиться. То ж, ко­ли він вас в селі не­да­ле­ко від домівки зас­ту­кає; а як - не до­ве­ди бо­же! - де в го­ло­му полі або в лісі зас­ко­че, то там вже й ду­шу ви­тяг­не.

    Пилипко за­мовк, при­таївши ду­ха; мов­ча­ла й Кат-ря. Зав­дав­ши си­нові та­ко­го стра­ху, во­на бу­ла пев­на, що він по­боїться піти по­си­па­ти, їй тільки то­го й тре­ба, щоб він не зірвав­ся в та­кий хо­лод в та­ку да­ле­ку путь! їй самій, при­вичній до вся­кої ли­хої го­ди­ни, й то ча­сом аж плач бе­ре, як вис­ко­чить надвір. А то ж то йо­му, ма­ло­му! - без одежі теп­лої, без чобіт доб­рих. Хай тро­хи по­помліє ду­шею від стра­ху, а як зас­не, пе­рес­пить. Страх ми­неться, за­бу­дуться ті стра­хо­ви­ща, що ду­шу ля­ка­ли, сон своїм спо­коєм все те зас­нує, а все ж зос­та­неться спо­мин­ка про ту стра­хо­ви­ну, й та спо­мин­ка од­сах­не си­на від ли­хо­го заміру.

    Вона гля­ну­ла на йо­го. Пи­лип­ко не спав, ле­жав ти­хо; ши­ро­ко розк­риті очі нап­ря­ми­ли­ся в ку­ток печі, він ни­ми й не змильне, так ди­виться прик­ро. Ку­ди він ди­виться? Що він там вба­чає? - Він ніку­ди не ди­виться. Пог­ляд йо­го га­няється за таємною дум­кою, що стоїть пе­ред ним не­роз­га­да­ною ма­рою, як той не­роз­га­да­ний страх, що опа­ну­вав йо­го ду­шу й сер­це. Що во­но, відкіля во­но, не пи­тай­те! Чут­но тільки, як оте стра­хо­ви­ще про­ни­зує йо­го ма­ле сер­це, як во­но ки­дається в кожній жи­лочці, ози­вається в кож­но­му сус­та-ві. От­же, наз­ва­ти йо­го не підбе­реш сло­ва, пійма­ти й розг­лядіти не нат­ра­пиш ча­су. Так пробігає блис­ка­ви­ця че­рез на­ше тіло, нез­чуєшся, звідки світне, про­ни­же і не знать ку­ди зник­не.

    - Синочку! Пізно вже… ти спав би. Ну, я те­бе пе­рех­ре­щу, щоб ніщо ли­хе до те­бе сон­но­го не прис­та­ва­ло,- мо­ви­ла Кат­ря, див­ля­чись на за­мис­ле­не ли­ченько Пи­лип­ко­ве, й по­ча­ла йо­го хрес­ти­ти, а пе­рех­рес­тив­ши, зда­ви­ла зле­генька за но­сик. Пи­лип­ко усміхнув­ся, по­вер­нув­ся бо­ком до ма­тері. Ти­ха дрімо­та по­ча­ла йо­го ко­ли­ха­ти, злег­ка зак­ри­ва­ючи очі. Не­за­ба­ром після то­го він зас­нув.


    Приспавши си­на, зос­та­ла­ся Кат­ря од­на із своїми дум­ка­ми са­мотніми. Не­ве­селі во­ни бу­ли в неї! Та й ко­му зійде на дум­ку радість, ко­ли на завт­ра нічо­го їсти, нічим в хаті про­ку­ри­ти в люті мо­ро­зи? Як не за­би­вай собі ба­ки інши­ми гад­ка­ми, а дум­ка про що­денні пот­ре­би ска­ред­но­го жит­тя вер­не те­бе до йо­го, поч­не кру­ти­ти та вертіти ко­ло йо­го,- от як кру­тяться го­лу­би над по­же­жею. Дар­ма їм, що пос­ма­ляться кри­ла; бай­ду­же, що не­за­ба­ром огонь пож­ре їх за­хист, осе­лю: нес­подіва­не стра­хо­ви­ще ва­бить їх, тяг­не до се­бе. Кру­гом чор­ний мо­рок, ди­ми­ще та ку­ри­ще розіп'яло­ся, а під ни­ми так вид­но та яс­но! До­ки си­ли стає, шу­га­ють во­ни, спо­ло­хані з гнізд своїх, над ши­ро­ким по­лум'ям, в ди­му та ку­рищі, в га­рячім від па­лу повітрі, по­ки не пос­ма­ляться. Тоді від зне­мо­ги опу­кою па­да­ють у жар­ке вог­ни­ще.

    Чоловік - не пти­ця, Кат­ря - не го­луб­ка. Хоч кру­гом неї ви­хорілась по­же­жа зли­ден­но­го жит­тя, ду­ши­ла ди­мом та ча­дом її зне­мо­же­ну ду­шу, хоч в то­му чор­но­му ди­му й кру­ти­лись та вертілись її са­мотні гіркі ду­ми,- та не па­да­ли во­ни на ог­ни­ще, не сма­ли­лись і не горіли, а ще більше розп­рос­то­рю­ва­лись і гу­ля­ли собі по волі - не на безк­раїм прос­торі, а в хо­лодній ха­тині, б'ючись об сирі стіни, заг­ля­да­ючи в голі кут­ки, прис­лу­ха­ючись до пе­ку­чих пе­ре­боїв сер­ця. То їй вчу­ва­ла­ся своя го­лод­на печія, то синів без­помічний вик­рик: "Ма­моч­ко, їстки хо­чу! Ма­моч­ко, пап­ки! Ма­моч­ко, змерз - хо­лод­но!"

    Ну що, справді, дасть во­на завт­ра си­нові їсти? Чим про­ку­рить че­ре­ва­ту піч, щоб обігріти йо­го, ма­ло­го? Піти в ко­го по­зи­чи­ти? Хто ж їй по­зи­чить? Чи, мо­же, хрис­та ра­ди ру­ку прос­тяг­ти? Хто ж на те звер­не ува­гу? Глад­ка, ска­жуть, не хо­че ро­би­ти та в старці по­ши­ла­ся! Ну, та, мо­же, хто й згля­неться, за­ря­тує на день або дру­гий. А там же? А далі? Ко­ли б во­на са­ма бу­ла, то бай­ду­же їй жу­ри­ти­ся. Хіба ма­ло ви­со­ко­го де­ре­ва в лісі, гли­бо­ких опо­ло­нок на річці? Тільки б, мо­же, наг­ну­ла­ся дов­га гілка над тілом або за­шуміла во­да попід льодом, сер­дя­чись, що хтось нез­ви­чай­ний зру­шив її сон­ний покій. А от біля бо­ку ле­жить її втіха й надія, спо­чи­ває її крихітка сер­ця, що во­на з та­ким бо­лем одірва­ла від сво­го й пус­ти­ла на світ ок­ре­мим жит­тям. Все на світі пе­ре­жи­веться й ми­неться, все за­мовк­не, як і ми самі за­мовк­не­мо; все зник­не, як тінь та, ко­ли ми очі зак­риємо, од­но зос­та­неться - во­но, на­ша част­ка, що зв'язує мерт­во­го з жи­вим, на­га­дує жи­во­му про по­мер­шо­го, та нит­ка, що тяг­неться без пе­ре­ри­ву че­рез сотні, ти­сячі віків. Не дай гос­по­ди, во­на пе­рер­веться!

    Через те Кат­ря більше боліла за си­на, ніж за се­бе. Та й чо­го їй за се­бе боліти, ко­ли все, що бу­ло доб­ро­го та жи­во­го в душі, так пе­рет­рух­ло та пе­ремліло, та­кою ко­рою пок­ри­ло­ся, що нічо­му вже про­ло­ми­ти її.

    Чого тільки во­на не пе­ре­жи­ла на своїм віку, не звіда­ла? Де­ся­ти літ во­на зос­та­ла­ся си­ро­тою, без батька, без ма­тері, в пансько­му дворі. Не на те при­мос­ти­ла її до­ля там, щоб на волі рос­ти, як би­ли­на в полі, а щоб підстав­ля­ти свою спи­ну під на­гальну пра­цю, то­ми­ти свою сирітську го­ло­ву чу­жи­ми кло­по­та­ми, вис­лу­ху­ва­ти до­ко­ри та нарікан­ня, скош­ту­ва­ти сту­са­на й ду­хо­пе­ли­ка від кож­но­го, в ко­го зас­верб­лять ру­ки. Батька її ще за­мо­ло­ду в мос­калі відда­ли, щоб знав, як тре­ба ко­ри­ти­ся кріпацькій долі, а ма­ти сох­ла та скліла, по­ки зовсім не зоскліла, по­ки­нув­ши на біло­му світі оди­над­ця­тилітню си­ро­ту. Зос­та­ла­ся во­на од­ним од­на із Зай­це­во­го ро­ду. Бу­ли, прав­да, дядьки та тітки з ма­тернього бо­ку, та ті за дво­ром жи­ли, а ту­ди за­хо­ди­ли тільки вря­ди-го­ди, щоб ча­сом по­ма­ни­ти її су­ха­рем з ос­тю­ка­ми. Бу­ла ще в неї хре­ще­на ма­ти, що ко­ли-не-ко­ли ми­ла й че­са­ла її, та бу­ли панські інди­ча­та, що во­на пас­ла ма­лою, а більше ніко­го близько­го не бу­ло. Інди­ча­та їй най­ближчі бу­ли. Во­на з ни­ми рос­ла, ни­ми втіша­ла­ся. Оце на­бе­ре в па­зу­ху не­ве­лич­ких інди­чат та й май­не з ни­ми по сте­пу. Старі інди­ки кур­лю­ка­ють, же­нуться за нею. А во­на, на­че вітер, сте­пом гу­ляє, за­ли­вається ре­го­том, бо інди­ча­та, підска­ку­ючи в па­зу­шині, лос­ко­чуть її попід бо­ка­ми. А як побільша­ють інди­ча­та, поч­нуть до­би­ра­ти­ся рос­том до ста­рих індиків, то во­на поч­не на їх гу­ка­ти, свис­та­ти,- і зно­ву ре­го­че, ко­ли во­ни до неї, на­че мос­калі на муштрі, всі ра­зом за­белько­чуть. Дур­ни­ця, ди­тячі за­бав­ки та вит­ре­беньки, за які не раз птич­ни­ця че­са­ла ру­ки об її спи­ну. Сількісь! Ко­ли та дур­ни­ця за­бав­ляє нас, тішить, то чом же й не потіши­тись нею? Хіба не так са­мо бав­ляться лю­ди, га­ня­ючись за дос­тат­ком, по­чо-том, сла­вою? Та са­ма дур­ни­ця, тільки іншої по­ри, інших літ… Од­но тільки: не­ве­лич­ка Кат­ру­ся, бав­ля­чись з інди­ча­та­ми, са­ма се­бе за­бав­ля­ла, й від її ігра­шок не бу­ло ніко­му ніякої втра­ти, хоч птич­ни­ця, за­си­ла­ючи ду­хо­пе­ли­ка, і гу­ка­ла що­си­ли: "Ти ж, суч­ко, на­пе­ле-хав­ши пов­ну па­зу­ху інди­чат, по­да­виш їх!" А ми, га­ня­ючись за дос­тат­ком, по­чо­том та сла­вою, так ча­сом ба­ви­мось з людьми, що від на­ших за­ба­вок бу­ває їм ду­же со­ло­но!.. Нам бай­ду­же про те, як бу­ло бай­ду­же й Катрі, чи кра­ще інди­ча­там по сте­пу біля ста­рих індиків біга­ти, чи в її па­зу­шині пи­ща­ти. Во­на зна­ла од­но: се її за­бав­ля­ло, во­на й ба­ви­ла­ся. Ма­ленька, дур­ненька! Та й те­пер, вид­но, во­на не по­ро­зумніша­ла, бо, при­га­дав­ши давнє, тро­хи не скрик­ну­ла: "І чо­му я довіку не зос­та­ла­ся не­ве­лич­кою дівчин­кою з не­ве­лич­ки­ми інди­ча­та­ми?!"

    Так ду­ма­ла Кат­ря, та не так су­ди­ла їй ма­чу­ха-до­ля.

    Минуло їй п'ятнад­цять літ. Во­на тільки-тільки що ста­ла роз­пус­ка­ти­ся, як та ро­же­ва квітка вранці на зорі, стиг­ну­ти й на­ли­ва­ти­ся, як чер­во­но­бокі яб­лу­ка об і спа­са. Яс­не сон­це та за­паш­не сте­по­ве повітря до­по­ма-; 1 га­ли ро­боті дівоцьких літ. Ви­со­ка Кат­ря та бра­ва, на;, лиці, як ка­ли­на, чор­не во­лос­ся, на­че хміль, ку­че­ря­ми;' об­ви­ває її го­ло­ву, карі очі так утішно виг­ля­да­ють:

    з-під дов­гих вій, за­га­ра на об­личчі до­во­дить, що не бу­ря­ко­вий квас, а га­ря­ча кров дзюр­чить у її жи­лах.

    Раз її вгледів пан - і… Кат­ря від інди­чат пішла в гор­ничні. Во­на не ска­же, щоб там їй жи­ло­ся по­га­но: бу­ло їй вдо­воль і пи­ти, і їсти, і в чо­му по­хо­ди­ти; од­но тільки - не бу­ло волі! їй хотіло­ся, як то­му вітрові, по сте­пу га­ня­ти, на­ди­ха­тись польово­го повітря, щоб аж у гру­дях зай­ма­лось, на­жа­ри­тись на сонці па­лю­чо­му, що як не зай­меться!.. А во­на му­си­ла сидіти в чо­тирьох стінах та хіба ко­ли-не-ко­ли по сад­ку по­хо­ди­ти, в хо­лод­ку та в тіні, ку­ди тільки крізь гус­те гілля про­би­вається яс­не со­няч­не проміння. Польова би­ли­на, во­на не приз­ви­чаєна до гус­тої са­до­вої тіні. Чор­на за­га­ра геть спа­ла з її пов­но­го ви­ду - білий він у неї та свіжий, мов пе­люс­точ­ка з ро­же­вої квітки; во­лос­ся від па­ху­чої масті та що­ден­но­го вичісу­ван­ня вирівня­лось та ви­го­ни­лось - не стир­чить на го­лові ку­че­ря­вим хме­лем, а гла­денько при­че­са­не, рівно об­ля­гає кру­гом її біло­го чо­ла, са­ма во­на ще підня­лась, вирівня­лась, на­ли­ла­ся, не­мов об­то­че­на ста­ла,- очей не одірвеш від неї!.. То все бу­ло зо­ко­ла. А що бу­ло на душі в Катрі, що за­во­ди­лось у її серці? Во­на ніко­му не ка­за­ла, та її ніхто й не пи­тав. "Яке нес­подіва­не щас­тя ви­па­ло Катрі! - го­моніли дво­рові.- Що бу­ло з неї, а чим те­пер ста­ла? Ска­за­но - не ро­дись врод­ли­вим, а ро­дись щас­ли­вим!" - "Брех­ня! - ду­ма­ла Кат­ря,- че­рез ту вро­ду не маю я щас­тя зро­ду!"

    Незабаром після то­го вий­шла во­ля. Все за­шуміло кру­гом, прор­ва­ла­ся греб­ля людській сподіванці на кра­ще жит­тя. Цілі довгі віки мос­ти­ли та га­ти­ли її, дер­жа­ли в зап­руді ту ве­ли­ку во­ду, а се во­на зра­зу прор­ва­ла ту міцну греб­лю й по­нес­ла­ся ши­ро­кою течією по се­лах, ху­то­рах. На ди­во­ви­жу всім дво­ро­вим, ви­нес­ла та течія і панську гор­нич­ну Кат­рю з дво­ру на во­лю! Кріпа­ки за те тро­хи її на ру­ках не но­си­ли. Ска­за­но: своя кістка, своя кров! Не об­рос­те во­на жи­ром у роз­ко­шах - до сво­го рідно обізветься! Бу­ли, прав­да, і такі, що ка­за­ли: "Дур­на, дур­на Кат­ря та не­ро­зум­на! І що б там з нею ста­ло­ся, як­би во­на зос­та­ла­ся в дворі? Ні, за­ма­ну­ло­ся сво­го хліба, волі! По­ба­чить, яка та во­ля, як не раз, не два го­лод­на й хо­лод­на по­си­дить!" От­же Кат­ря не по­ту­ра­ла на те; їй притьмом за­хотіло­ся волі - й во­на поп­лив­ла за тією бур­ли­вою течією, що, зняв­шись з дворів, по­нес­ла­ся по всьому ши­ро­ко­му краї, ви­гу­ку­ючи та вик­ри­ку­ючи: "Хоч гірше, аби інше! Бу­де на­шим во­ро­гам чу­жим по­том уми­ва­тись, на­шою кров'ю впи­ва­ти­ся!"


    Пішла Кат­ря в се­ло до дядька та дя­ди­ни, та не­дов­го бу­ла в ро­дичів. Не їй, мо­лодій та дізнавшій роз­ко­пи, бу­ло ми­ри­ти­ся з тим мо­зо­ля­ним хлібо­робським жит­тям, до яко­го прик­ру­ти­ла до­ля її ро­дичів. Ще по­ки сто­яла вес­на крас­на, з теп­лом привітним, з цвітом розкішним, з за­паш­ни­ми лу­га­ми та сте­па­ми, во­на по них швен­дя­ла, при­га­ду­ючи свої ди­тячі за­бав­ки. А як нас­та­ли жни­ва, з дов­ги­ми па­лю­чи­ми дня­ми, не­ве­лич­ки­ми ко­рот­ки­ми но­ча­ми, з важ­кою по­хоп­ли­вою ро­бо­тою, то їй ста­ло невміч: удень не­ми­ло­серд­но сон­це пе­че, стер­ня в ру­ки й но­ги ко­ле, на­гальна пра­ця з ніг ва­ляє, а нічка прий­де,- хвос­та то­го за­ячо­го ко­рот­ша,- ні вис­па­ти­ся, ні од­по­чи­ти як тре­ба!.. На­си­лу Кат­ря од­бу­ла жни­ва та й по­да­ла­ся з се­ла в го­род, де стільки га­ла­су та го­мо­ну, ди­ва та чу­да вся­ко­го. Се­ло, ри­ючись у своїй чор­но­землі, се­ред підметів та го­родів, га­разд не зро­зуміє го­родсько­го жит­тя. Бай­ду­же кро­тові, що по­верх йо­го узенької но­ри привітно сяє яс­не со­неч­ко, а в про­зо­ро­му повітрі літа­ють і радісно ще­бе­чуть усякі пташ­ки! Дар­ма й сон­цеві, що в глу­хих нет­рях землі риється якесь сліпо­ро­де звір'я: хай собі риється та підпу­шує зем­лю, на котрій теп­ло, поєднав­шись з світом, за­ро­дить та­ку буй­ну рос­ли­ну! Сількісь і пташ­кам - відкіля бе­реться їх живність: ку­ди оком не скинь, де не притк­нись - всю­ди її ба­га­то; а ко­ли хто зже­не з од­но­го стеб­ла, то не­да­ле­ко й дру­ге - тільки зня­тись та пе­ре­летіти! Вся­ко­му своя до­ля: один рук не пок­лад аючи пра­цює, а дру­гий йо­го пра­цю без кло­по­ту поїдаві Катрі спер­шу спо­до­ба­лось го­родське жит­тя: хат­ня ро­бо­та не важ­ка, зай­во­го ча­су чи­ма­ло і ди­ва вся­ко­го ба­га­то. А до то­го ще, врод­ли­ва та при здо­ров'ї, Кат­ря ки­дається кож­но­му в очі. Витріща­ються підсліпі очі, уздрівши пе­ред со­бою польову квітку: заг­ра-затіпаєть-ся по­рожнє сер­це, як за­ма­ня­чить пе­ред ним бра­ва діво­ча пос­тать. Не див­но, що Кат­ря не ма­ла од­бою од улес­ли­вих ре­чей та зди­во­ва­них очей. І мос­каль се­ред мушт­ри до неї бро­ва­ми мор­гає, і шев­чик або крав­чик по­си­ла їй навз­догінці такі со­лод­ко­мовні привіти, що в неї аж дух спи­рає в гру­дях, і блідо­лиці па­ничі, стрінув­ши­ся з нею, ожи­ва­ють, про­яс­ня­ються й геть-геть про­во­дять її своїми очи­ма. А Кат­ря землі під со­бою не чує!.. Ой, сте­ре­жи­ся, польова пташ­ко, зни­зу блис­ку­чих ко­тя­чих очей, а зго­ри бист­рих па­зурів хи­жих шулік! То во­ни біля те­бе во­ро­жать: одні крадько­ма, попідтин­ню, а другі зви­со­ка, ши­ря­ючи в безк­раїм прос­торі синього не­ба. Кож­но­му хо­четься жи­ти, кож­но­му тре­ба жи­ви­тись!

    Не вбе­рег­ла­ся пташ­ка шуліки, як не вбе­рег­ла­ся й Кат­ря своєї не­долі. В сусідньому дворі та­кий хо­ро­ший па­нич і та­ки­ми со­лод­ки­ми ме­дя­ни­ка­ми го­дує! Наїла­ся Кат­ря тих со­лод­ких ме­дя­ників,- аж те­пер їй нуд­но, як про те зга­дає. Ме­дя­ників швид­ко не ста­ло - па­нич оже­нив­ся на пан­ночці, де во­на слу­жи­ла за гор­нич­ну, а їй ткнув у жме­ню дві чер­во­них бу­маж­ки; аж у неї у віччі від них по­чер­воніло. Спа­сибі й за те! Все-та­ки не з по­рожніми ру­ка­ми прий­деться в се­ло вер­та­тись.

    Незабаром Кат­ря вер­ну­лась до вдо­ви-дя­ди­ни, що під той час, по­хо­вав­ши чо­ловіка, од­ним од­на на ста­рості літ зос­та­ла­ся. Спа­сибі дя­дині - не прог­на­ла Катрі й, узяв­ши в неї гроші до схо­ву, обіця­ла навіть після смерті од­да­ти їй свою ха­ту з го­ро­дом. Хоч та ха­та й ва­ли­ла­ся, а го­ро­да то­го жме­ня, а все ж та­ки свій за­хист, своє прис­та­но­ви­ще. І пти­ця собі гніздеч­ко зви­ває.

    Оселилася Кат­ря в селі. Пішов кру­гом гомін про неї; чут­но смішки та пе­ресмішки: ко­рис­на в го­роді з'їжа, он які гладкі відтіля вер­та­ються! Слу­ха­ла те Кат­ря та мов­ча­ла, на­вер­ну­ла ли­хо важ­ким гнітом го­ря та ду­шею мліла. Все, що бу­ло в її серці жи­во­го, за­кам'яніло, все, що бу­ло в душі доб­ро­го, зотліло! Зос­та­ли­ся го­ре та сльози та… Пи­лип­ко з'явив­ся на втіху. Пи­лип­ко її справді втішив. Не бу­ло тих лю­бих на-звів, щоб во­на йо­му не прик­ла­да­ла, не бу­ло тих утішних слів, кот­ри­ми б во­на йо­го не взи­ва­ла! Вночі не спить, йо­го дог­ля­дає, вдень сер­цем за йо­го мліє, ко­ли ро­бо­та одірве від йо­го на яку хви­ли­ну. Не­ма для неї щас­тя й спо­кою, як біля йо­го. Хай собі довгі язи­ки що хо­чуть го­во­рять: ротів лю­дям не по­за­ма­зуєш і слу­ха­ти - не пе­рес­лу­хаєш. А во­но, ма­ле не­мов­лят­ко, од­на в світі втіха й надія!

    Полюбила й тітка ма­ле вну­ча. Ти­хе та втішне, во­но ста­ло за­бав­кою старій ба­бусі. На­пе­ребій од­на пе­ред дру­гою ха­па­ли во­ни йо­го на ру­ки, но­си­ли­ся з ним, йо­го за­бав­ля­ючи, самі ба­ви­ли­ся.

    Ото під та­ким дог­ля­дом і ріс Пи­лип­ко, піднімав­ся на но­ги і став ма­зу­ном своїм і чу­жим. Вздрівши йо­го, чо­ловік зос­та­но­виться, гля­не на те пиш­не панське ли­ченько, ясні бла­китні очиці та біле й м'яке, на­че льон, во­лос­сяч­ко. "Гар­ний го­род ський гос­тин­чик, нічо­го ка­за­ти!" - по­ду­ма собі. А жінки аби не спійма­ли Пи-лип­ка, то й з рук не спус­ка­ють: та вхо­пить, а дру­га й свої ру­ки підстав­ляє, щоб пе­ре­хо­пи­ти.

    Зовсім би доб­ре жи­ло­ся Пи­лип­кові, ко­ли б бу­ло чо­го уво­лю їсти. А то не вря­ди-го­ди при­хо­ди­лось од­ним су­ха­рем да­ви­тись. Ще по­ки ста­ра ба­бу­ся жи­ла, і сяк і так жи­ло­ся. Кат­ря піде на ро­бо­ту - тітка з Пи­лип­ком до­ма. Один бог знає, де во­на ви­ди­ра­ла зад­ля Пи­лип­ка шма­ток м'якої па­ля­нич­ки або край­очок бул­ки! А як ста­ра на той світ пе­рес­та­ви­лась, погірша­ло на сім і Пи­лип­кові, й Катрі. Він сам собі до­ма го­лод­ний та хо­лод­ний су­мує, а во­на на чужій ро­боті сер­цем за йо­го мліє.

    Отак не за­ба­ри­ла­ся Кат­ря пе­ребігти пруд­кою дум­кою дов­гу й ро­дю­чу ни­ву сво­го без­та­лан­ня й опи­ни­ла­ся зно­ву в хо­лодній хаті, в тісно­му ку­точ­ку на печі, ря­дом із своїм Пи­лип­ком, що на­завт­ра зби­рав­ся йти до хре­ще­но­го батька по­си­па­ти, щоб при­нес­ти їй і па­ля­ни­цю, і ков­ба­су, й гро­шей.

    "Куди йо­му йти та й у чо­му йо­го йти по та­ко­му лю­то­му хо­ло­ду?" - по­ду­ма­ла Кат­ря. А як же їй справді на­завт­ра бу­ти? Що во­на дасть йо­му завт­ра поїсти? Чим во­на в хаті про­ку­рить? Чи то свя­та зем­ля давніше за­пасів більше ро­ди­ла, що їх вис­та­ча­ло? Чи мен­ше їх ут­ра­ча­ло­ся? Чи, мо­же, во­на тоді мо­лод­ша бу­ла, щиріше ро­би­ла, більше за­роб­ля­ла?

    І зно­ву нев­си­пу­ща ясур­ба за­хо­пи­ла її в свої цупкі обійми­ща, за­ну­ди­ла та зат­ру­ди­ла ма­те­ри­не га­ря­че сер­це, заск­реб­ла­ся чер­во­то­чи­ною в по­пе­ченій від го­ря душі, важ­ким гнітом на­вер­ну­ла яс­ний ро­зум. Ні, не­має роз­гад­ки, просвіту не вид­но!

    - Хоч би що про­да­ти!..- І во­на по­зир­ну­ла кру­гом се­бе. Підсліпий ка­ган­чик лед­ве присвічує з ко­ми­на, до­по­ма­гає підсліпим від сліз очам ог­ля­да­ти зли­ден­не доб­ро. Он діря­ва ряд­ни­на чорніє, прос­тяг­ла­ся під Пи­лип­ком замісто пос­телі. "Ко­му во­на і на що го­диться?" Он не­ве­лич­ка по­ду­шеч­ка піддер­жує йо­го ку­че­ря­ву го­ло­воньку. Во­на бу­ла ко­лись ве­ли­ка, з пу­ху, та че­рез кілька літ зно­си­ла­ся, що й не пізна­ти. Пу­ху в ній, прав­да, ще ба­га­то: як­би розс­ку­ба­ти та роз­би­ти, і на ве­ли­ку б ста­ло. Замість пу­ху, напірник мож­на со­ло­мою або сінцем на­би­ти - і на со­ломі щас­ли­во­му доб­ре спиться. От як­би про­да­ти! Та ко­му ж йо­го? Ко­ли? Он ще ко­жу­ши­на вов­ною вго­ру, мов вівця, прос­тяг­ла­ся. Ко­лись за неї двад­цять рублів да­ва­ли. Ще й те­пер мож­на рублів із п'ять за­че­пи­ти. Та як йо­го без ко­жу­ши­ни по та­ко­му хо­ло­ду на ро­бо­ту біга­ти! Хоч би по­тепліша­ло швид­ше, в свитці б мож­на. Зас­тар­чи­ла б ко­жу­ши­ну. П'ять рублів - гроші: на них би місяців зо два про­тяг­ти мож­на, а там по­тепліє. Хіба од­нес­ти шин­ка­реві в зас­та­ву! А мо­же, там ще що знай­деться? - Ка­га­нець по­чав при­мер­ка­ти: ос­таннє світло в ньому ви­го­ра­ло. По кут­ках печі стов­пи­лись мо­рок та чор­на тем­но­та. Кат­ря про­ве­ла ру­кою по че­рені, чи не на­ла­пає, бу­ва, ще чо­го, про віщо во­на, мо­же, за­бу­ла. Мо­зо­ля­на ру­ка черк­ну­ла­ся об су­ху гли­ну й за­гар­ча­ла. "Ні, не за­бу­ла, не по­ми­ли­лась, нічо­го більше не­має!" - по­ду­ма­ла во­на і гля­ну­ла на Пи­лип-ка. Сон­на ди­ти­на ти­хо ле­жа­ла пе­ред нею розх­рис­та­на, роз­ки­да­на. Кат­ря ви­тяг­ла з-під се­бе дру­гий край ряд­ни­ни і вкри­ла нею си­на, поцілу­вав­ши йо­го в зап­лю­ще-чі очі. На­горілий гніт блис­нув, зашк­вар­чав, си­за іскор­ка стрільну­ла вго­ру і згас­ла… В хаті зро­би­ло­ся тем­но, як у до­мо­вині.

    Катря підве­ла­ся, вста­ла й по­ча­ла спус­ка­ти­ся з печі на піл, з по­лу до­до­лу. Ось во­на бо­си­ми но­га­ми по-чов­па­ла по хо­лодній долівці пря­мо до сто­ла. Вхо­пивчійсь ру­ка­ми за край йо­го, во­на зве­ла очі в тем­ний ку­ток. Там нічогісінько не вид­но. Сількісь: во­на знає, що там стоїть об­раз. Пе­ре­по­чив­ши край сто­ла, во­на одс­ту­пи­ла ступнів зо два на­зад і по­ча­ла хрес­ти­тись. Міцно зцу­пив­ши пуч­ку, во­на ще міцніше по­ча­ла нак­ла­да­ти нею то на лоб, то на гру­ди, то на плечі, чут­но бу­ло глу­хе пос­ту­ку­ван­ня се­ред тем­но­ти, а більше нічо­го. Аж ось по­чу­лось важ­ке зітхан­ня, на­че дух ви­пи-рав­ся з тіла. "Гос­по­ди, бо­же мій!" - роз­дав­ся глу­хий го­лос у тем­ноті, мов ви­ри­вав­ся з-під землі. Ще тро­хи зго­дом щось по­су­ну­лось, на­че впа­ло. То Кат­ря опус­ти­лась нав­колішки й за­мо­ли­ла­ся вго­лос:

    - Господи! Я не вче­на тобі мо­ли­тись, я не зу­гар­на те­бе свя­тим сло­вом про­си­ти… Я не за се­бе… Не на ме­не ти зглянься - зглянься на йо­го… Дай мені по­ра­ду в моїм горі… Пош­ли мені ро­зум до­бу­ти, чо­го не стає нам! А ти, ма­ти бо­жа, ца­ри­це не­бес­на! Зас­туп­ни­це на­ша! На­пу­ти йо­го на все доб­ре, за­хис­ти йо­го від усього ли­хо­го; від хо­ло­ду й від го­ло­ду, від хво­ро­би та болісті, від наг­лої смерті!

    Далі во­на, при­пав­ши го­ло­вою до хо­лод­ної долівки, за­мовк­ла. Вся пос­тать у неї тремтіла, го­ло­ва тру­си­ла­ся, сльози ряс­но-ряс­но по­си­па­лись з зак­ри­тих очей.


    Хоч за­рані за­хо­ди­ла­ся Кат­ря ви­си­па­ти ни­ми на Но­вий рік своє щас­тя, а все-та­ки тро­хи по­лег­ша­ло на душі, як во­на неш­вид­ко підве­ла­ся з землі. Хоч ту­га сер­це, на­че в жмені, да­ви­ла, та не різа­ла йо­го своїми гост­ри­ми ост­ро­га­ми! По­то­чу­ючись, на­че чме­ле­на, по-чо­па­ла Кат­ря на­зад до по­лу й под­ра­ла­ся з по­лу на піч. По­мац­ки на­ла­пав­ши си­на, во­на обе­реж­но пе­рех­рес­ти­ла йо­го і на край по­душ­ки ря­дом з йо­го ку­че­ря­вою го­ло­вонькою схи­ли­ла свою за­ду­ре­ну го­ло­ву.

    Чорна, неп­рог­ляд­на тем­но­та сто­яла кру­гом. Над­ворі рев­ла сер­ди­та бу­ря, сту­гоніла в стіни, стри­ба­ла по оселі, ви­ла в ди­марі, гур­котіла у вікна. Кат­ря не дос­лу­ха­ла­ся. На­том­ле­на важ­ки­ми дум­ка­ми го­ло­ва не зду­жа­ла з дос­лу­хан­ням справ­ля­тись, нат­руд­же­не болістю сер­це за­ба­жа­ло спо­чин­ку. Не­за­ба­ром об­гор­ну­ло Кат­рю німе за­бут­тя, за­хи­та­ла дрімо­та, а міцний сон прик­рив її своїм спо­коєм

    

III

    

    Бралося да­ле­ко за північ. По­за­си­па­ли лю­ди по своїх теп­лих за­хис­тах; спить-дрімає зем­ля під гли­бо­ким снігом; знемігся вітер, уто­ми­ло­ся й віха­ло, за­тих­ло. Не сплять тілько зорі в да­ле­ко­му небі, та не спить той ста­рий діду­ган Мо­ро­зен­ко, яким Кат­ря ля­ка­ла сво­го Пи­лип­ка. Білим інеєм чіпляється він за де­ре­во, гла­денькою кри­гою вис­ти­лає собі слід по снігу, ди­ше в повітрі та­ким хо­ло­дом, що аж ки­пить усе кру­гом йо­го. Роз­хо­див­ся, сер­ди­тий, не­ми­ло­серд­но да­вить, ко­леться від йо­го на­тов­пу чор­на зем­ля, тріскається на їй сніго­ва ко­ра, ділиться на шмат­ки товс­та кри­га над во­дою. Глу­хий бренькіт від то­го йде по­над зем­лею, розп­рос­то­рюється в хо­лод­но­му та гус­то­му повітрі, а дійшов­ши до лісу - сту­кається об кож­ну де­ре­ви­ну. Там, у йо­го темній гу­ща­вині, ви­ють вов­ки-сіро­манці. Сум­но всю­ди, хо­лод­но й страш­но. Кру­гом ви­сить мо­рок та мла неп­рог­ляд­на буяє, тілько сніги виб­лис­ку­ють тро­хи та глупіють зорі в ви­со­ко­му небі… Аж ось вип­лив з-за го­ри Во­ло­со­жар і по­чав виб­лис­ку­ва­ти своїми зіроч­ка­ми, не­мов тан­цю­вав пе­ред світом.

    У той са­ме час зле­генька скрип­ну­ли сінешні двері в Кат­риній хаті й за­мовк­ли. Тро­хи зго­дом рип­ну­ли й подвірні, ви­пус­ка­ючи Пи­лип­ка надвір. За­гор­не­ний у дов­гу ма­те­ри­ну свит­ку, за­ку­та­ний її чор­ним плат-ком, у шкар­бу­нах на бо­су но­гу, з ру­ка­вич­кою в ру­ках, він, мов заєць, вис­ко­чив з сіней та й по­ли­нув пря­мо з се­ла на ліс… Сер­це йо­го, як у не­ве­лич­кої пташ­ки, сту­ка­ло, би­лось, дух за­ти­нав­ся в гру­дях; а малі но­же­ня­та, бай­ду­же про не­помірні чо­бо­ти, своє ро­би­ли: він ни­ми швид­ко чек­ри­жив все впе­ред та впе­ред.

    І який він ра­дий, що про­ки­нув­ся за­рані, який ве­се­лий, що ма­ти не чу­ла, як він встав, узув­ся, одяг­ся й вий­шов. От як­би йо­му так і звер­ну­ти­ся, щоб ма­ти ще спа­ла. Він би ба­гаті при­но­си по­ло­жив на столі, а сам приліг біля неї. Он уже й світ бов­ваніє над­ворі, білу­ваті сму­ги про­би­ва­ються крізь на­мерзлі шиб­ки в ха­ту. Він вдає, що спить, а ма­ти вже прос­ну­лась. "Си­ноч­ку! по­ра вста­ва­ти",- ше­по­че во­на йо­му ти­хо. А він, мов не чує, ще дуж­че заж­му­рює свої очиці, по­тя­гається, на­че й геть-то розіспав­ся. "Бач, як міцно зас­нув,- ди­вується ма­ти.- Пос­пи, син­ку, пос­пи ще тро­хи, по­ки я при­бе­русь,- ка­же во­на, зліза­ючи з печі.- А то де взя­лось?!" - скрик­ну­ла ма­ти, вгледівши на столі хліб та ков­ба­си. А він схо­пив­ся, ви­зи­рає з-за ко­ми­на та да­вай ре­го­та­ти. "А що, ма­мо, зля­кав­ся я ва­шо­го Мо­ро­зен­ка?! Що, зля­кав­ся?" І він мит­тю плиг­нув з печі на піл, з по­лу до­до­лу. Ма­ти йо­го підхо­пи­ла, при­гор­ну­ла до се­бе. "От як­би-то так ста­ло­ся!" - за­побігає впе­ред дум­кою Пи­лип­ко та, знай, на­ля­гає на но­ги, поспіша­ючи до лісу.

    Ось він вибіг уже й за се­ло, на ши­ро­ке роз­дол­ля. Пе­ред йо­го очи­ма ма­ня­чить ліс, прит­ру­ше­ний інеєм звер­ху та прик­ри­тий снігом, на­че стра­шен­на біла го­ра, бов­ваніє він зда­ле­ка… По­дих­ну­ло на Пи­лип­ка вільним хо­лод­ним повітрям, ущип­ну­ло за ніс: аж по­ко­ти­ли­ся сльози з очей, і не­ве­личкі кри­жин­ки зра­зу на віях по­вис­ли.

    - Та ну, не стра­ши: не бо­юсь я те­бе! - про­мо­вив Пи­лип­ко, стру­шу­ючи ру­кою кри­жин­ки з очей.- То тільки ма­ти ля­ка­ла.- І він не пішов, а побіг підтюп­цем.

    Ось він добіг уже до лісу. Не сніго­вою го­рою те­пер він зда­вавсь Пи­лип­кові, тем­ним стра­шид­лом з чор­ни­ми ко­ря­ви­ми но­га­ми, біли­ми ла­па­ти­ми ру­ка­ми та ве­ли­чез­ною, за­ку­та­ною снігом го­ло­вою… Скільки в то­го стра­хо­ви­ща ніг та рук? І не пе­релічи­ти!.. Ось во­но од­ну но­гу підста­ви­ло під Пи­лип­кові шкар­бу­ни, мов пе­ре­че­пи­ти зби­рається. Пи­лип­ко ухильнувсь, об­ми­нув. Ось дру­гу зно­ву за­си­лає, тре­тя з снігу ви­ла­зить. Ось ла­па­та ру­ка за­че­пи­ла йо­го за го­ло­ву, й зра­зу обт­ру­си­ло всього снігом. Він як об­пе­че­ний одс­ко­чив. Щось десь лус­ну­ло, по­си­па­ло на­че го­ро­хом. Он дру­га ру­ка нас­тав­ляється, тре­тя зда­ле­ка на йо­го ки­ває, мов пе­рес­терігає: не хо­ди далі!.. Пи­лип­кові зро­би­ло­ся страш­но: чорні кру­жа­ла за­хо­ди­ли пе­ред очи­ма, на го­лові підня­ло­ся во­лос­ся вго­ру, на­че джмелі, за­гу­ло у ву­хах. Сер­це як не вис­ко­чить, б'ється, дух за­пи­нається в гру­дях. Він зос­та­но­вив­ся.

    - Морозе, Мо­ро­зе­ноч­ку,- за­мо­лив­ся він ти­хо.- Пус­ти ме­не до хре­ще­но­го батька. Я тільки до йо­го од­но­го піду по­си­па­ти і, що ви­по­си­паю, віддам тобі по­ло­ви­ну.

    Недалеко від йо­го сич за­си­чав, со­ва за­ре­пе­ту­ва­ла, а йо­му зда­ло­ся, що то Мо­ро­зен­ко ре­го­че.

    - Хіба тобі ма­ло по­ло­ви­ни, що ти ре­го­чеш? То я все тобі віддам, усе - і гроші, й ков­ба­си. Пус­ти тільки.

    - Пу-гу-гу-у-у! - зас­тог­нав пу­гач се­ред лісу, а Пи­лип­кові зда­ло­ся, що то за­гу­кав Мо­ро­зен­ко: - Не пу­щуі

    - Бач, який ти ли­хий та не­доб­рий! - по­чав до­ко­ря­ти Пи­лин­ко.- І що б тобі ста­ло­ся від то­го? Я ж не твоє бра­ти­му, а бу­ду про­ха­ти в хре­ще­но­го батька. Он бідкається ма­ти, що в нас на сьогодні нічо­го їсти, нічим про­то­пи­ти в хаті. Пус­ти, го­луб­чи­ку*

    - Ха-ха-ха-ха-ха-а-а! - знов за­ре­пе­ту­ва­ла со­ва, й гуч­на лу­на то­го ска­же­но­го ре­пе­ту по всьому лісі роз­да­ла­ся.

    - То ти тільки вмієш ре­го­та­ти? - скрик­нув Пи-лип­ко.- Так не бо­юсь я те­бе! - і, підняв­ши ку­ла­ча­та вго­ру, він по­дав­ся впе­ред.

    Так цвірчить і стри­ба го­ро­бець пе­ред ко­том, що вло­вив го­роб'я і, міцно зда­вив­ши зу­ба­ми, пок­ру­чує дов­гим хвос­том та висвічує хи­жо очи­ма. Ой, сте­ре­жи­ся, не­ве­лич­кий го­роб­чи­ку, то­го лу­ка­во­го вик­ру­чу­ван­ня та хи­жо­го висвічу­ван­ня! Ле­ти собі мерщій у своє гніздеч­ко вип­ла­ку­ва­ти своє го­ренько з своєю дру­жи­ною. Сте­ре­жи­ся й ти, не­ве­лич­кий Пи­лип­ку, сво­го лю­то­го во­ро­га, що тобі з ним бо­ро­тись не­си­ла! Вер­ни­ся мерщій у свою го­лод­ну та хо­лод­ну осе­лю, де те­бе ненька рідненька пригріє й по­тур­бується про твої не­дос­тат­ки.

    Не встерігся знічев'я го­ро­бець, не встиг і цвірінькну­ти вос­таннє, як нак­рив йо­го кіт своєю па­зу­рис­тою ла­пою. Не встерігся й Пи­лип­ко сво­го во­ро­га, що за­ма­нив йо­го аж в се­ре­ди­ну глу­хо­го лісу, де він збив­ся з шля­ху і різав­ся тро­хи не по по­яс гли­бо­ки­ми ку­чу­гу­ра­ми снігу. Не лічив Пи­лип­ко, скільки разів при­ходн-ло­ся йо­му па­да­ти й на­би­ра­ти снігу не то що в шкар­бу­ни, а й за па­зу­ху, й за чор­ний пла­ток на го­лові. Сількісь! Сніг він от­ру­сить та й зно­ву де­ре впе­ред; дур­но­вер­хе зав­зят­тя йо­го підга­няє. Ліс пе­ред ним мов ви-рос­та; він дав­но вже вско­чив у йо­го і по­вин­ний би був пе­рей­ти, а от йо­му кінця-краю не­має. Мо­роз уже не раз, мов опік, бо­ля­че вщип­нув йо­го за но­ги в ли­хих шкар­бу­нах, за голі малі ку­ла­ча­та й за ли­ченько біле, ро­же­ве. Не по­ту­ра на те Пи­лип­ко, зос­та­но­виться пе­ре­по­чи­ти, пот­ре те місце, де бо­лить, по­ху­ка в малі ру­че­ня­та та й зно­ву підтюп­цем далі.

    Ось він виб­рав­ся на чис­ту по­ля­ну. Кру­гом ліс обс­ту­пив її, а во­на, чис­та та біла, ле­жить собі, відпо­чи­вав під хо­лод­ним снігом, і тільки зіроч­ки виб­лис­ку­ють по їй своїми си­зо-жов­ту­ва­ти­ми іскор­ка­ми. Де се він? Ку­ди забрів? Скілько разів до­во­ди­ло­ся літом бро­дить йо­му по лісу, а він не при­пам'ятає та­кої по­ля­ни. Чи не Мо­ро­зен­ко­ва се, бу­ва, гор­ни­ця? Чи не зад­ля се­бе він приб­рав її так че­пур­но, чис­то? Кру­гом обс­та­вив де­ре­вом ви­со­ким з ку­че­ря­ви­ми верхів'ями, по­об­ти­кав не­ве­личкі по­лян­ки поміж де­ре­вом ку­ща­ми тон­кої ліщи­ни, від вітру хо­лод­но­го зак­ри­ває. Пев­но, се йо­го світли­ця. Он під кож­ною де­ре­ви­ною по пеньку чорніє, то зад­ля гос­тей, що як най­дуть, то бу­ло б де пе­ре­по­чи­ти. Чом же те­пер ніко­го не­має? Чи бу­ли та по­роз­хо­ди­лись, чи ще й не при­хо­ди­ли?

    - Сісти ли­шень тут і собі та відпо­чи­ти,- про­мо­вив го­лос­но Пи­лип­ко.- Здо­ро­во ухор­кав­ся, аж піт прой­має, ся­ду та пе­ре­по­чи­ну.

    Пилипко виб­рав най­зручніший пеньок і сів на йо­му.

    "Ну, та й доб­ря­че сидіти: є ку­ди прос­тяг­ти но­ги й спи­ною об віщо об­пер­тись",- по­ду­мав Пи­лип­ко, прос­тя­га­ючи нат­руд­жені но­же­ня­та й при­хи­ля­ючись го­ло­вою до товс­тої де­ре­ви­ни.

    Йому бу­ло так хо­ро­ше. Хо­ло­ду він не по­чу­вав, ру­ки й но­ги терп­ли-німіли, неміч чи сон ко­ли­хав йо­го сти­ха…

    - Відпочину та й зно­ву піду, хоч світом доб'юсь до хре­ще­но­го батька. До­ка­жу-та­ки ма­тері, що Мо­ро-за її не зля­кавсь. Не страш­ний він мені, хоч спер­шу бу­ло на­че страш­но. А те­пер… ні! не бо­юсь… не страш­ний.


    Пилипко за­тих, на­че зас­нув. Що се та­ке? Він по­чув, на­че що стрільну­ло в йо­му; го­ло­ва хо­до­ром за­хо­ди­ла, по­си­па­лись іскор­ки з очей і ра­зом все пе­ред ним освіти­лось.

    Загорілася вся по­ля­на якимсь си­зим світом. Се­ред то­го си­зо­го сяй­ва по­ча­ли сніжин­ки во­ру­ши­тись, по­ча­ли підніма­тись, вста­ва­ти. Та які во­ни не­ве­личкі, тендітні та білі! Лич­ко з ма­чи­не зер­но, самі з го­ро­ши­ну, а ру­че­ня­та.. та но­же­ня­та, на­че во­лос, то­ненькі.

    - Годі нам спо­чи­вать! - го­моніли.- Швид­ко світ бу­де, дідусь наш прий­де. По­гу­ляй­мо та в дов­гої ло­зи пог­рай­мо! - І по­ча­ли ста­ва­ти од­на до дру­гої спи­ною.- Ра­зом! - хтось гук­нув. Ру­ки поспліта­лись, задні пос­хи­ля­лись і пе­редніх підня­ли вго­ру; далі пе­редні приг­ну­лись, підніма­ючи задніх,- і пішло, пішло. Все кру­гом ко­ле­сом так і за­хо­ди­ло! "Та й про­ворні які",- по­ду­мав Пи­лип­ко.

    - Буде! погрілись! - хтось крик­нув.- Да­вай тан­цю­ва­ти, на­шо­го гос­тя ди­ву­ва­ти! - Яко­го? - хлоп­ця ма­ло­го, що йшов до хре­ще­но­го батька по­си­па­ти та присів у нас на пеньку од­по­чи­ти.

    Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Як­би-то нам же­и­иха..і Не­ве­лич­ко­го, ма­ло­го, Хлоп'яточ­ка мо­ло­до­гої

    "Дивись, ще й глу­зу­ють!" - ду­мав Пи­лип­ко. А во­ни кру­гом йо­го, як той рій, за­хо­ди­ли! Кру­тяться, не­мов завірю­ха зня­ла­ся.

    - Шкода, що не­має му­зи­ки! - зно­ву чує Пи­лип­ко.- Де в гас­пи­да подівся наш му­зи­ка? Вид­но, ви­хи­лив чи­ма­ло, стріча­ючи Но­вий рік, та й заліз у дуплі відпо­чи­ва­ти. Ходімо йо­го збу­ди­мо. До­ки він, бісо­ва п'яни­ця, бу­де ру­ти­ти!

    Декілька пар ки­ну­ло­ся ген до дуп­ли­нас­то­го ду­ба. Зак­ру­ти­ли­ся над дуп­лом та не­за­ба­ром у йо­му й зник­ли. А ті, що зос­та­лись біля Пи­лип­ка, заспіва­ли:

    

    Вставай, вста­вай, п'яни­ченьку! Годі тобі спа­ти.

    Заграй ти нам на скри­поньці, Дай по­тан­цю­ва­ти.

    

    Незабаром з дуп­ла по­ка­зав­ся чор­ний цвіркун, на весь рот позіха­ючи та но­гою го­ло­ву

    - Прочумайся, п'яни­це! Ач, як кри­чать до йо­го сніжин­ки.

    - П'янице! - ог­риз­нув­ся цвіркун.-ни­ця? Ви ме­не на­пу­ва­ли, чи що?

    - А від чо­го ж спиш?

    - Від чо­го? Сон най­шов! по­чу­ху­ючи. розіспав­ся!

    - Який я п'яни­ця?

    - Знаємо ми, відкіля той сон. Цілу ніч у по­па гу­ляв, по­по­ву доч­ку зве­се­ляв. Про­чу­май­ся ж та грай мерщій!

    - У по­па й без ме­не бу­ли свої му­зи­ки. Віддає доч­ку після во­дох­рес­тя, то там та­ко­го гос­тей зібра­ло­ся, що й про­тов­пи­тись -ніяк. Цілу ніченьку гу­ля­ли. Му­зи­ка тне, а всі тан­цю­ють.

    - От і ти нам заг­рай, щоб і ми по­тан­цю­ва­ли.

    - А пла­та бу­де?

    - Буде.

    - Яка.

    - З інею во­ди­ця цуп­ка.

    - Подавіться ви нею! - скрик­нув цвіркун, сплю­нув­ши.

    - Ну, годі, не ко­мизься та мерщій прос­пи­ся. Бо як по­вер­неться наш дідусь Мо­ро­зен­ко, то бу­де тобі ли­хая ненька!

    - Ви так і звик­ли про все до­во­ди­ти дідові!.. Цо­ко­ту­хи! Ста­новіться вже, бу­ду гра­ти. І, на­ди­ма­ючись, він по­чав:

    Цвірінь, цвірінь! Як­би теп­лий черінь Та га­ря­че про­со, То спав би я й досії А тут мені хо­лод­но, Жи­ти мені го­лод­но. Бух! Піти надіти ко­жух.

    І цвіркун мерщій плиг­нув у дуп­ло. Всі сніжин­ки за­ре­го­та­лись.

    - Дивись, які тут ди­ва! - про­мо­вив чи по­ду­мав Пи­лип­ко.

    - Ще й не такі по­ба­чиш! - хтось до йо­го обізвавсь.

    Се зра­зу щось як за­гу­де! Тон­ко та го­лос­но за­пи­ща­ло, на­че хто в не­ве­лич­ку ду­доч­ку заг­рав:

    Се на­ше Віха­ло йде Та му­зи­ки за со­бою ве­де! - скрик­ну­ли ра­зом сніжин­ки й зак­ру­ти­ли­ся се­ред по­ля­ни. За­хи­та­лись гілки на ви­со­ко­му де­реві й по­ча­ли стру­шу­ва­ти з се­бе іній. То не іній, то лед­ве примітні білі го­ленькі хлоп'ята зліта­ли з гілок, і кож­не, вхо­пив­ши за ру­ку сніжин­ку, по­ча­ло біля сніжи­нок кру­титься та го­па­ка ви­би­ва­ти. Сніжин­ки, собі зіп'явшись на пальчи­ки, дрібно но­га­ми ви­би­ва­ли; су­хе лис­тя на ліщині на­ди­ма­ло­ся, гу­ло, де­рен­ча­ло'; ліщи­на об ліщи­ну тер­лась-скрипіла, а вітер поміж гілка­ми так за­ви­вав, що в Пи­лип­ка аж у ву­хах пи­ща­ло. Сніжин­ки з іне­ем кру­ти­ли­ся, зби­ва­ли­ся в ку­пу, і та ку­па рос­ла, більша­ла і, на­че стовп, підійма­ла­ся вго­ру.

    Віхало! Віха­ло! На­ше лю­бе Віха­ло! Прий­ди ти до нас Зве­се­ли­ти нам час! - все кру­гом пи­ща­ло, ве­ре­ща­ло, гу­ло.

    Аж ось з'яви­ло­ся й Віха­ло. Товс­те та круг­ле, на­че здо­ро­вен­на ко­пи­ця, во­но десь із-за де­ре­ва взя­ло­ся і, вхо­пив­шись за верхів'я гілок цуп­ки­ми ла­пас­ти­ми ру­ка­ми, по­ча­ло опус­ка­ти­ся се­ред по­ля­ни. Товсті, як лан­ту­хи, йо­го но­ги в повітрі гой­да­ли­ся, сніго­ва оде­жа на йо­му кру­ти­ла­ся, ло­потіла, а куст­ра­та го­ло­ва на всі бо­ки май­то­ла­ла­ся.

    - Помочі дай­те! По­мочі дай­те!.. Піддер­жуй­те, щоб не впав, бу­ва, я та не за­бив­ся,- товс­тим хрип­лим го­ло­сом за­гу­ка­ло Віха­ло.

    Сніжинки з інеєм ще більше зак­ру­ти­ли­ся, стов­пом здійма­ючись уго­ру, і той стовп підве­ли під Віха­ло.

    - Ху-у! за­мо­рив­ся! - ска­за­ло Віха­ло і по стов­пу по­ча­ло спус­ка­ти­ся на по­ля­ну.

    - Гу-гу-у-у! - за­гу­ло Віха­ло, і все кру­гом йо­го зак­ру­ти­ло­ся.

    У Пи­лип­ка по­темніло в очах, го­ло­ва кру­гом за­хо­ди­ла, у ву­хах дзво­ни­ло, мов у дзво­ни, гад­ки по­ча­ли мерк­ну­ти, зни­ка­ти. Йо­го щось хи­тає, ко­ли­ше.

    Засни, зас­ни, мій си­ноч­ку, Ма­лая ди­ти­но! - чує він, на­че крізь сон, чийсь лю­бий го­лос. То ма­ти над ним кот­ка співає чи хто інший? Ні, то не ма­ту­син го­лос, то хтось дру­гий над ним на­хи­лив­ся.-• Чо­го ж во­но тісно так ста­ло? Хто се на ме­не та­ким хо­ло­дом ди­ше? - плу­тається в Пи­лип­ковій го­лові,- Се ти, діду­га­не Мо­ро­зе? Се твої лихі вчин­ки?

    - На щас­тя, на здо­ров'я, на Но­вий рік!.. За­гу­ло в Пи­лип­ка у ву­хах, ти­ся­ча свічок засвіти­ло в очах, і він по­ба­чив діду­га­на Мо­ро­зен­ка. Здо­ро­вен­на, на­че вин­ницький ка­зан, го­ло­ва йо­го бу­ла за­куст­ра­на цілим обе­рем­ком біло­го снігу, дов­га, як по­ме­ло, бо­ро­да вип­ле­те­на з товс­тих вістряків кри­ги; товсті нас­тов­бур­чені бро­ви гус­то пок­риті білим інеєм, а сіро-зе­лені очі, на­че Во­ло­со­жа­ри, виб­лис­ку­ють хо­лод­ним світом. Ти­хо схи­лив­ся він над Пи­лип­ком, по­ди­вивсь, мов ми­лу­вав­ся, на йо­го ли­ченько біле, покійне і, світнув­ши хи­жи­ми очи­ма, при­ло­живсь до теп­лих ще ус­тоньків Пи­лип­ко­вих своїми хо­лод­но­па­ла­ючи­ми ус­та­ми. Не зітхнув Пи­лип­ко, не струс­нув­ся!.. Все в йо­му й кру­гом йо­го за­тих­ло, пок­ри­ло­ся тем­ним хо­лод­ним спо­коєм…

    Вже білий світ но­сив­ся по­над зем­лею; на­ду­ма­лось сон­це вста­ва­ти й пос­ла­ло впе­ред се­бе аж два чер­воні стов­пи. Сто­ять во­ни на краю не­ба, підня­ли­ся ви­со­ко вго­ру, бу­я­ють своїм чер­во­ним світом, про­ро­ку­ють лю­дям щось ли­хе на сьогодні…

    На щас­тя, на здо­ров'я, на Но­вий рік! Ро­ди, бо­же, жи­то, пше­ни­цю і вся­ку паш­ниіцо,- по­чу­ло­ся Катрі крізь сон.

    Вона ки­ну­лась, одк­ри­ла очі та й не стя­ми­ла­ся. Де ле­жав Пи­лип­ко, тільки слід йо­го: чорніє діря­ве ря­ден­це, бов­ваніє прим'ята по­душ­ка.

    Вона мит­тю стриб­ну­ла з печі до­до­лу й по­ба­чи­ла та­бун по­си­пальників, що тов­пи­лись біля по­ро­га.

    - Ви не ба­чи­ли Пи­лип­ка? - пи­тає.

    - Ні…- по­то­ропіли ті.

    - Боже ж мій, бо­же! - вда­ри­ла­ся в те­ле­си Кат-ря.- Він та­ки не зля­кав­ся, не пос­лу­хав­ся - пішов!

    Та, вхо­пив­ши на­опаш­ки ко­жу­шан­ку, як навісна, пом­ча­ла­ся з ха­ти. Хлоп­чи­ки пос­то­яли тро­хи і, зди­во­вані, пішли собі далі.

    - А ку­ди се? Ку­ди се так швид­ко? - гу­ка­ли до реї з дворів се­ля­ни, ди­ву­ючись, що Кат­ря так за­рані й так пруд­ко біжить ули­цею.

    Не дос­лу­ха­ла­ся во­на до то­го до­пи­ту­ван­ня, во­на навіть не ба­чи­ла нічо­го пе­ред со­бою, окрім од­но­го Пи­лип­ка.

    - Пилипку!.. Си­ну мій!.. Си­ноч­ку!.. І ку­ди ти пішов по та­ко­му лю­то­му мо­ро­зу?.. Ку­ди ти зняв­ся по та­ко­му ска­же­но­му хо­ло­ду?..-гу­ка­ла во­на на бігу, ду­ма­ючи, що це гу­кан­ня раніш від неї добіжить р,о си­на, по­дасть йо­му звістку, як по­би­вається за ним йо­го ма­ти. -.

    Вітер по­ди­хав про­ти неї і геть од­но­сив на­зад Кат­рин нес­тям­ний ле­мент.

    Не до­няв­ши гу­ком, во­на на­до­лу­жа­ла бігом. Аж мерз­ла зем­ля гу­ла під нею, так во­на мча­ла­ся! У гру­дях дух за­ти­нав­ся, сер­це, як не вис­ко­чить, би­лось, а во­на нес­ла­ся! Во­на не по­ту­ра­ла ні на що. Хіба во­на ди­ше для се­бе? Хіба сер­це б'ється для неї? Хіба не все од­но, ко­ли те й дру­ге ста­не, як йо­го на світі не ста­не? І чо­му во­на не пти­ця? Чо­му в неї не ви­рос­ли кри­ла? Стрілою б во­на пус­ти­ла­ся навз­догінці, ряб­цем би впа­ла, де йо­го спітка­ла, си­зим ор­лом підхо­пи­ла на свої кри­ла і мит­тю до­до­му прим­ча­ла!.. Та ба! Не­ма в неї кри­лець, їй бо­гом не да­но літа­ти. Хай же од­бу­ва­ють за все но­ги!

    І Кат­ря не жаліла своїх ніг: скільки ха­па­ло ду­ху, мча­ла­ся, спо­ти­ка­ла­ся об гру­ду, па­да­ла у ви­сокі ку­чу­гу­ри снігу і, ви­ка­раб­кав­шись, зно­ву нес­ла­ся далі та далі.

    От во­на вже й біля лісу. Ось і в ліс вбігає. Би­та до­ро­га пос­ла­ла­ся впра­во. А то чий слід вер­не наліво? На чистім снігу свіжий слід ма­лої но­ги. Кат­ря як вко­па­на ста­ла. "Нев­же се Пи­лип­чин слідо­чок? Зби­лось уночі з шля­ху?" - вда­ри­ло Катрі в го­ло­ву. "Та нев­же ж то, гос­по­ди?" - скрик­ну­ла во­на, не зна­ючи, що їй ро­би­ти: чи йти по шля­ху, чи вер­нуть по сліду. ‹А мо­же, во­но далі й на шлях нат­ра­пи­ло? Піду по сліду",- по­ду­ма­ла Кат­ря і, на­че п'яна, хи­та­ючись, ти­хо поп­ле­ла­ся свіжим снігом у гу­ща­ви­ну лісу.

    Ясне сон­це по­ча­ло підніма­ти­ся десь да­ле­ко за лісом, і йо­го чер­во­ний світ слав­ся в лісі по снігу, а на опу­ше­них інеєм гілках стри­ба­ло йо­го яс­не проміння, висвічу­ючи то жов­то-зе­ле­ни­ми, то чер­во­но-синіми іскор­ка­ми. На­че за­ча­ро­ва­ний ве­ле­тень, сто­яв ліс, опу­ше­ний ввесь інеєм білим, прик­ри­тий і про­ни­за­ний наскрізь со­няч­ним сяй­вом. В ньому бу­ло ти­хо; хо­лод­не повітря від лю­то­го мо­ро­зу, здається, за­гус­ло, ані во­рух­неться - чис­те, про­зо­ре, спокійне.

    Хто втерпів би не зос­та­но­виться, щоб на­лю­бу­ва­ти­ся тією чарівною кра­сою?

    Отже Катрі бай­ду­же про те! Не до то­го їй, щоб чим ми­лу­ва­тись на світі. Во­на тієї чарівни­чої кра­си не примічає та й не ба­чить. Во­на вба­чає тільки свіжий слід по снігу і боїться йо­го за­гу­би­ти. Чор­ною ма­рою ти­няється во­на по то­му сліду, хи­ляє то нап­ра­во, то наліво, ку­ди він по­вер­не, їй навіть не за­па­дає в го­ло­ву, до чо­го він до­ве­де: во­на тільки од­но­го ба­жає - швид­ше, хутчіше знай­ти сво­го Пи­лип­ка!

    Он слід ріжеться пря­мо на кущ ліщи­ни. Ні, не в кущ він пішов, а по­вер­нув по­за ку­щем. Чме­ле­на Кат-ря за ним по­вер­тає й опи­ни­лась се­ред не­ве­ли­кої круг­лої по­ля­ни.

    Бистре око її не по­ми­ли­ло­ся, вгляділо зра­зу, що Катрі тре­ба, і во­на, як стріла, по­ли­ну­ла до пенька, на кот­ро­му сидів Пи­лип­ко, при­хи­лив­шись до де­ре­ва го­ло­вою.

    - Пилипку!.. Си­ноч­ку мій! - нес­тям­но скрик­ну­ла Кат­ря і вхо­пи­ла­ся за йо­го.

    Палючий огонь не опік би так бо­ля­че їй рук, як опек­ло їх хо­лод­не Пи­лип­ко­ве тіло!

    У Катрі пе­ред очи­ма дим за­ку­рив, за­пек­ло біля сер­ця, го­ло­ва кру­гом за­хо­ди­ла. Якась не­ви­раз­на дум­ка зня­лась в її го­лові, проп­ла­за­ла га­ря­чим моз­ком та там і за­коліла.

    Опукою по­ва­ли­ла­ся Кат­ря біля си­на та вже більше й не підво­ди­лась. В неї од нес­тям­ки розірва­ло­ся сер­це.

    На третій тільки день ки­ну­лись се­ля­ни шу­ка­ти Кат­рю і знай­шли її, вже за­дубілу, біля мерз­ло­го си­на.

    - Отаке-то вчи­ни­ло­ся! Не­да­ром сон­це всі оці дні такі стов­пи ста­ви­ло,- мо­вив ста­рий дід, ог­ля­да­ючи хо­лодні тру­пи.- Шко­да мо­ло­дої си­ли - по­да­вив мо­роз.

    - Та й кра­ще! - од­ка­зав Кат­рин близький сусіда, ви­со­кий та су­хий, на­че дош­ка, чо­ловік.- Не за­да­вив би мо­роз, то го­лод дог­риз!

    - А хлоп­чик? Яка то бу­ла втішна ди­ти­на! - зно­ву ка­же дід.

    - Не жал­куй­те; діду, ма­ло­го: раніше вмер­ло, мен­ше го­ря зна­ти­ме! - знай од­но тов­че Кат­рин сусіда.

    Люди тільки важ­ко зітхну­ли та пе­рех­рес­ти­ли­ся. Чи не від бо­жевільних ре­чей Кат­ри­но­го сусіди?

    

    

Пошук на сайті: