Панас Мирний - Морозенко (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_morozenko.docx)Panas_mirniy_morozenko.docx65 Кб1527
Скачать этот файл (Panas_mirniy_morozenko.fb2)Panas_mirniy_morozenko.fb290 Кб1401
    Вона не по­ми­ли­ла­ся. Пи­лип­ко, вмов­ля­ючи матір, тільки зас­по­ко­ював її. В йо­го малій голівоньці гвіздком стриміла дум­ка: от хоч би що, а піти по­си­па­ти! І торік він хо­див, ще мен­шим. Хре­ще­ний батько дав йо­му со­роківку гро­шей. Шагів з п'ять він ви­по­си­пав по се­лу. То ж торік бу­ло, тоді він був ма­лим, а те­пер… Те­пер він дя­дині ска­же, що в їх нічо­го їсти. Дя­ди­на - доб­ра лю­ди­на, на­дає йо­му й хліба, й ков­бас. Ото він зве­се­лить матір, як на­не­се до­до­му по­да­рунків! "Ма­ти стра­щає, що я за­мерз­ну. І чо­го б я змерз? Та я як чкур­ну, аж за­ку­рить! Мені аби з ха­ти виб­ра­тись, щоб не зап­риміти­ла ма­ти, а там…"

    - Ти б син­ку, сьогодні віддав Фе­до­рові ру­ка­вич­ку,- тро­хи зго­дом по­ча­ла Кат­ря.- Ну, я са­ма спо­рож­ню та й відне­су на­зад. Ска­жу: у нас своя є… Дай сю­ди ру­ка­вич­ку!

    - Так я, ма­мо, пох­ва­лив­ся Фе­до­рові, що в нас ру­ка­вич­ки не­має. Хай я завт­ра в обід сам йо­му віддам, а то в бре­ху­нах зос­та­ну­ся.

    - Ну, доб­ре. Хай і по-твоєму бу­де! - од­ка­за­ла, зітхнув­ши, Кат­ря й по­ча­ла в хаті по­ра­тись.

    Пилипко собі буцім заг­рав­ся, а тим ча­сом при­га­ду­вав, ку­ди б йо­го за­хо­ва­ти ру­ка­вич­ку, щоб ма­ти не по­ба­чи­ла. Він те­пер ка­яв­ся, що пох­ва­лив­ся ма­тері про неї. Не пох­ва­лив­ся - ма­ти б нічо­го не зна­ла, не кло­по­та­ла­ся, а те­пер не одс­та­не, од­не товк­ти­ме: не хо­ди та не хо­ди.

    Тілько що ма­ти вий­шла чо­гось надвір, він зра­зу схо­пив­ся, мет­нув очи­ма по хаті, по­ба­чив неп­римітне місце між піччю і па­ко­лом від по­лу і мерщій ту­ди ру­ка­вич­ку.

    - Сиди там та не пис­ни! - скрик­нув на неї й пос­ва­ривсь не­ве­лич­ким пальчи­ком, мов на ко­го жи­во­го.

    Рукавичка вис­та­ви­ла до йо­го на­палька, на­че, глу­зу­ючи, драж­ни­ла: от­же, візьму та й пох­ва­лю­ся! От тільки ма­ти на поріг, а я за­раз їй на очі.

    - Бач, яка осо­руж­на: я її про­шу, а во­на мов на-рош­не вис­тав­ляється!.. Підож­ди ж ти!

    І він поб­рав­ся аж під піл, щоб пе­ре­хо­ва­ти ру­ка­вич­ку.

    Катря, вер­нув­шись знад­во­ру, зди­ву­ва­ла­ся: "Де се Пи­лип­ко, ку­ди йо­му діти­ся? Чи не на печі?" - по­ду­ма­ла і, не сподіва­ючись нічо­го, підійшла до по­лу, за­зи­ра­ючи па піч.

    - Сину! Де ти? - спи­та­ла.

    - Гарр…- за­гар­кав Пи­лип­ко з-під по­лу, вдряп­нув­ши матір за чобіт. Кат­ря з жа­ху одс­ко­чи­ла аж на­се­ред ха­ти.

    - Ненечкої Матіноч­ко! Зля­ка­ли­ся? - вис­ко­чив­ши з-під по­лу, скрик­нув Пи­лип­ко й по­вис у неї на ру­ках.

    Він усміхав­ся до неї і ро­же­вим своїм ли­ченьком, і яс­ни­ми оче­ня­та­ми, і біли­ми, мов жор­нов­ки, зу­бе­ня­та­ми.

    - Нехай тобі, си­ну, доб­ро сниться, як ти зля­кав ме­не! - про­мо­ви­ла во­на, підніма­ючи йо­го вго­ру, і при­гор­ну­ла до се­бе.

    Пилипко вче­пив­ся за ма­те­ри­ну шию ру­ка­ми, при­пав до неї го­ло­вою і так утішно на всю ха­ту за­лив­ся! Не ма­ючи з ким пог­ра­ти­ся, він пус­ту­вав те­пер хоч із матір'ю.

    Мати собі раділа. Хай ди­ти­на кра­ще ба­виться, ніж бу­де су­ши­ти се­бе важ­ки­ми дум­ка­ми. Поцілу­вав­ши си­на в лоб і в розх­рис­та­ну го­лу ду­шу, аж тричі міцно поцілу­вав­ши, во­на до­нес­ла йо­го до по­лу й, по­ло­жив­ши на тонкі дра­нич­ки, ще раз поцілу­ва­ла. Не знать, де й діла­ся не­дав­ня ту­га, сум та жур­ба гірка.

    - Моя ди­ти­ноч­ко рідна! Мій си­ноч­ку ко­ха­ний! Кра­ще так за­бав­ля­ти­ся, ніж підеш ку­ди не знать за чим! - на­га­да­ла зно­ву Кат­ря.

    - Та я ж вам ка­зав уже, ма­мо, що не піду! Які-бо ви ней­мовірні! - обізвав­ся він з до­ко­ром.

    - Чую, чую, моя ди­ти­но! Я знаю - ти слух­ня­ний, ти пос­лу­хаєш своєї ма­тері! - пал­ко шеп­та­ла Кат­ря, а про­те дум­ка про си­нові заміри не ки­да­ла її го­ло­ви.

    Вона зійшла до неї й тоді, як Кат­ря пос­ла­ла­ся й ляг­ла з си­ном спа­ти. Че­рез те во­на й на доб­раніч за­го­моніла з си­ном: щоб од­вер­ну­ти йо­го від йо­го заміру йти по­си­па­ти, ста­ла ля­ка­ти Мо­ро­зен­ком, що вку­сив Олен­чи­но­го Андрійка за пальчик.

    - Та я, ма­мо, не бо­юся Мо­ро­зен­ка,- од­ка­зав Пи­лип­ко,- не страш­ний він мені! Андрійко ма­лий, не знав, що ро­би­ти, то він йо­го і вку­сив за пальчик, а я не бо­юся йо­го!.. Як­би він став ме­не ку­са­ти, то я б йо­го по зу­бах, по зу­бах!

    - Ні, си­ну, і ти бійся йо­го, хай йо­му вся­чи­на! Мо­же б, і Андрійко обо­ро­нив­ся, як­би знав, ко­ли він на­паяється, а то він завж­ди підхо­дить крадько­ма. Вку­сить та й по­дав­ся далі!

    - То як же від йо­го, ма­мо, й ус­те­рег­ти­ся, ко­ли він та­кий? Ми оце тут пос­не­мо, а він підкра­деться та й по­ку­сає.

    - Тут не по­ку­сає, си­ну, бо тут теп­ло. І зу­би в йо­го роз­та­нуть, як він підкра­деться до нас.

    - А де ж він жи­ве? де йо­го ха­та? - спи­тав­ся Пи­лип­ко.

    - Надворі, си­ну. Де віха­ло най­ст­рашніше та хо­лод най­лютіший - там йо­го й ха­та…

    - Як же він не змерз­не, ма­мо? Ти ка­жеш, що він ста­рий, а от не боїться хо­ло­ду.

    - Чого ж йо­му бо­яти­ся, ко­ли він й є сам хо­лод. Пи­лип­ко за­ду­мав­ся. Див­но йо­му й чуд­но йо­му. Він знає, що та­ке хо­лод, він ба­чив не раз і віха­ло. Неп­ривітне все те, дош­ку­ляє. От­же, щоб то бу­ло ста­ре або мо­ло­де, він не знає,- щоб ма­ло об­лич­чя, не ба­чив,- а от ма­ти діду­га­ном Мо­ро­зен­ка взи­ває. Він знає й діда ста­ро­го, гор­ба­то­го, з білою бо­ро­дою і за­па­ли­ми підсліпу­ва­ти­ми очи­ма. От­же, то дід доб­рий - нічо­го не заш­ко­дить, а от Мо­ро­зен­ко,- ка­же ма­ти,- ку­сається.

    - Мамо! А ба­чив хто Мо­ро­зен­ка, який він?

    - Не знаю, моя ди­ти­но. Я не ба­чи­ла, то й не знаю. А лю­ди ка­жуть, що він ста­рий-ста­рий та кре­мез­ний… Го­ло­ва з го­ру, замість во­лос­ся вкри­та снігом, а бо­ро­да спле­те­на з дов­гих-пре­дов­гих вістряків, що на­мер­за­ють у яс­ний день під стріха­ми. А ніщо так у йо­го, як зу­би! На­че го­лоч­ки, гострі, тонкі, неп­римітні? він як ку­сає ни­ми, то впус­кає в гіло. Че­рез те во­но так і бо­лить та тру­дить, як він вго­ро­дить в йо­го свої зу­би!

    - І очі є в йо­го, ма­мо?

    - Є, си­ну! Ка­жуть: очі в йо­го з кри­ги, білі та блис­кучі, от як тонкі ска­лоч­ки з льоду бу­ва­ють, тільки замісто чо­ловічків в їх хо­лодні ог­ни­ки світять. Страшні такі очі, крий гос­по­ди! Як на­ве­де він ни­ми на ко­го, так наскрізь хо­ло­дом і про­ни­же!

    - А но­ги він має? І ру­ки?

    - Є но­ги й ру­ки. Но­ги в землі, не вид­но, а ру­ки - дов­же­лезні ха­па­ла, він ни­ми завж­ди ма­хає. Хо­ло­дом дих­не, а ру­ка­ми мах­не,- так по всьому світу снігом та хо­ло­дом і сте­ле. А як роз­сер­диться чо­го, то ще дуж­че ру­ка­ми за­ма­хає,- тоді вже ціле віха­ло здіймає.

    - Нехай йо­му вся­чи­на, який він страш­ний, ма­мо! - гли­бо­ко зітхнув­ши, мо­вив Пи­лип­ко.

    - Страшний, си­ну… А най­ст­рашніший ма­лим діткам. Він їх лю­бить ку­са­ти, а ча­сом і зовсім собі за­би­рає.

    - Я ж, ма­мо, не ма­лий, мені йо­го нічо­го бо­яти­ся.

    - Бійся й ти, син­ку. Ти ве­ли­кий на те, щоб те­бе вго­ру підня­ти або ма­тері на ру­ки взя­ти, а Мо­ро­зен­кові ти са­ме впо­ру. Та­ких, як ти, він найбільш по­люб­ляє. Ча­сом, бу­ває, ви вис­ко­чи­те надвір, то він за­раз і поч­не з ва­ми заг­ра­ва­ти: за пальчи­ки ку­сає або за но­са ло­вить, а то на щоці вліпе та­ко­го хо­лод­но­го поцілун­ка, що від йо­го аж шку­ра побіліє, а потім геть злу­щиться. То ж, ко­ли він вас в селі не­да­ле­ко від домівки зас­ту­кає; а як - не до­ве­ди бо­же! - де в го­ло­му полі або в лісі зас­ко­че, то там вже й ду­шу ви­тяг­не.

    Пилипко за­мовк, при­таївши ду­ха; мов­ча­ла й Кат-ря. Зав­дав­ши си­нові та­ко­го стра­ху, во­на бу­ла пев­на, що він по­боїться піти по­си­па­ти, їй тільки то­го й тре­ба, щоб він не зірвав­ся в та­кий хо­лод в та­ку да­ле­ку путь! їй самій, при­вичній до вся­кої ли­хої го­ди­ни, й то ча­сом аж плач бе­ре, як вис­ко­чить надвір. А то ж то йо­му, ма­ло­му! - без одежі теп­лої, без чобіт доб­рих. Хай тро­хи по­помліє ду­шею від стра­ху, а як зас­не, пе­рес­пить. Страх ми­неться, за­бу­дуться ті стра­хо­ви­ща, що ду­шу ля­ка­ли, сон своїм спо­коєм все те зас­нує, а все ж зос­та­неться спо­мин­ка про ту стра­хо­ви­ну, й та спо­мин­ка од­сах­не си­на від ли­хо­го заміру.

    Вона гля­ну­ла на йо­го. Пи­лип­ко не спав, ле­жав ти­хо; ши­ро­ко розк­риті очі нап­ря­ми­ли­ся в ку­ток печі, він ни­ми й не змильне, так ди­виться прик­ро. Ку­ди він ди­виться? Що він там вба­чає? - Він ніку­ди не ди­виться. Пог­ляд йо­го га­няється за таємною дум­кою, що стоїть пе­ред ним не­роз­га­да­ною ма­рою, як той не­роз­га­да­ний страх, що опа­ну­вав йо­го ду­шу й сер­це. Що во­но, відкіля во­но, не пи­тай­те! Чут­но тільки, як оте стра­хо­ви­ще про­ни­зує йо­го ма­ле сер­це, як во­но ки­дається в кожній жи­лочці, ози­вається в кож­но­му сус­та-ві. От­же, наз­ва­ти йо­го не підбе­реш сло­ва, пійма­ти й розг­лядіти не нат­ра­пиш ча­су. Так пробігає блис­ка­ви­ця че­рез на­ше тіло, нез­чуєшся, звідки світне, про­ни­же і не знать ку­ди зник­не.

    - Синочку! Пізно вже… ти спав би. Ну, я те­бе пе­рех­ре­щу, щоб ніщо ли­хе до те­бе сон­но­го не прис­та­ва­ло,- мо­ви­ла Кат­ря, див­ля­чись на за­мис­ле­не ли­ченько Пи­лип­ко­ве, й по­ча­ла йо­го хрес­ти­ти, а пе­рех­рес­тив­ши, зда­ви­ла зле­генька за но­сик. Пи­лип­ко усміхнув­ся, по­вер­нув­ся бо­ком до ма­тері. Ти­ха дрімо­та по­ча­ла йо­го ко­ли­ха­ти, злег­ка зак­ри­ва­ючи очі. Не­за­ба­ром після то­го він зас­нув.

Пошук на сайті: