Панас Мирний - Морозенко (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_morozenko.docx)Panas_mirniy_morozenko.docx65 Кб1527
Скачать этот файл (Panas_mirniy_morozenko.fb2)Panas_mirniy_morozenko.fb290 Кб1401
    Пішла Кат­ря в се­ло до дядька та дя­ди­ни, та не­дов­го бу­ла в ро­дичів. Не їй, мо­лодій та дізнавшій роз­ко­пи, бу­ло ми­ри­ти­ся з тим мо­зо­ля­ним хлібо­робським жит­тям, до яко­го прик­ру­ти­ла до­ля її ро­дичів. Ще по­ки сто­яла вес­на крас­на, з теп­лом привітним, з цвітом розкішним, з за­паш­ни­ми лу­га­ми та сте­па­ми, во­на по них швен­дя­ла, при­га­ду­ючи свої ди­тячі за­бав­ки. А як нас­та­ли жни­ва, з дов­ги­ми па­лю­чи­ми дня­ми, не­ве­лич­ки­ми ко­рот­ки­ми но­ча­ми, з важ­кою по­хоп­ли­вою ро­бо­тою, то їй ста­ло невміч: удень не­ми­ло­серд­но сон­це пе­че, стер­ня в ру­ки й но­ги ко­ле, на­гальна пра­ця з ніг ва­ляє, а нічка прий­де,- хвос­та то­го за­ячо­го ко­рот­ша,- ні вис­па­ти­ся, ні од­по­чи­ти як тре­ба!.. На­си­лу Кат­ря од­бу­ла жни­ва та й по­да­ла­ся з се­ла в го­род, де стільки га­ла­су та го­мо­ну, ди­ва та чу­да вся­ко­го. Се­ло, ри­ючись у своїй чор­но­землі, се­ред підметів та го­родів, га­разд не зро­зуміє го­родсько­го жит­тя. Бай­ду­же кро­тові, що по­верх йо­го узенької но­ри привітно сяє яс­не со­неч­ко, а в про­зо­ро­му повітрі літа­ють і радісно ще­бе­чуть усякі пташ­ки! Дар­ма й сон­цеві, що в глу­хих нет­рях землі риється якесь сліпо­ро­де звір'я: хай собі риється та підпу­шує зем­лю, на котрій теп­ло, поєднав­шись з світом, за­ро­дить та­ку буй­ну рос­ли­ну! Сількісь і пташ­кам - відкіля бе­реться їх живність: ку­ди оком не скинь, де не притк­нись - всю­ди її ба­га­то; а ко­ли хто зже­не з од­но­го стеб­ла, то не­да­ле­ко й дру­ге - тільки зня­тись та пе­ре­летіти! Вся­ко­му своя до­ля: один рук не пок­лад аючи пра­цює, а дру­гий йо­го пра­цю без кло­по­ту поїдаві Катрі спер­шу спо­до­ба­лось го­родське жит­тя: хат­ня ро­бо­та не важ­ка, зай­во­го ча­су чи­ма­ло і ди­ва вся­ко­го ба­га­то. А до то­го ще, врод­ли­ва та при здо­ров'ї, Кат­ря ки­дається кож­но­му в очі. Витріща­ються підсліпі очі, уздрівши пе­ред со­бою польову квітку: заг­ра-затіпаєть-ся по­рожнє сер­це, як за­ма­ня­чить пе­ред ним бра­ва діво­ча пос­тать. Не див­но, що Кат­ря не ма­ла од­бою од улес­ли­вих ре­чей та зди­во­ва­них очей. І мос­каль се­ред мушт­ри до неї бро­ва­ми мор­гає, і шев­чик або крав­чик по­си­ла їй навз­догінці такі со­лод­ко­мовні привіти, що в неї аж дух спи­рає в гру­дях, і блідо­лиці па­ничі, стрінув­ши­ся з нею, ожи­ва­ють, про­яс­ня­ються й геть-геть про­во­дять її своїми очи­ма. А Кат­ря землі під со­бою не чує!.. Ой, сте­ре­жи­ся, польова пташ­ко, зни­зу блис­ку­чих ко­тя­чих очей, а зго­ри бист­рих па­зурів хи­жих шулік! То во­ни біля те­бе во­ро­жать: одні крадько­ма, попідтин­ню, а другі зви­со­ка, ши­ря­ючи в безк­раїм прос­торі синього не­ба. Кож­но­му хо­четься жи­ти, кож­но­му тре­ба жи­ви­тись!

    Не вбе­рег­ла­ся пташ­ка шуліки, як не вбе­рег­ла­ся й Кат­ря своєї не­долі. В сусідньому дворі та­кий хо­ро­ший па­нич і та­ки­ми со­лод­ки­ми ме­дя­ни­ка­ми го­дує! Наїла­ся Кат­ря тих со­лод­ких ме­дя­ників,- аж те­пер їй нуд­но, як про те зга­дає. Ме­дя­ників швид­ко не ста­ло - па­нич оже­нив­ся на пан­ночці, де во­на слу­жи­ла за гор­нич­ну, а їй ткнув у жме­ню дві чер­во­них бу­маж­ки; аж у неї у віччі від них по­чер­воніло. Спа­сибі й за те! Все-та­ки не з по­рожніми ру­ка­ми прий­деться в се­ло вер­та­тись.

    Незабаром Кат­ря вер­ну­лась до вдо­ви-дя­ди­ни, що під той час, по­хо­вав­ши чо­ловіка, од­ним од­на на ста­рості літ зос­та­ла­ся. Спа­сибі дя­дині - не прог­на­ла Катрі й, узяв­ши в неї гроші до схо­ву, обіця­ла навіть після смерті од­да­ти їй свою ха­ту з го­ро­дом. Хоч та ха­та й ва­ли­ла­ся, а го­ро­да то­го жме­ня, а все ж та­ки свій за­хист, своє прис­та­но­ви­ще. І пти­ця собі гніздеч­ко зви­ває.

    Оселилася Кат­ря в селі. Пішов кру­гом гомін про неї; чут­но смішки та пе­ресмішки: ко­рис­на в го­роді з'їжа, он які гладкі відтіля вер­та­ються! Слу­ха­ла те Кат­ря та мов­ча­ла, на­вер­ну­ла ли­хо важ­ким гнітом го­ря та ду­шею мліла. Все, що бу­ло в її серці жи­во­го, за­кам'яніло, все, що бу­ло в душі доб­ро­го, зотліло! Зос­та­ли­ся го­ре та сльози та… Пи­лип­ко з'явив­ся на втіху. Пи­лип­ко її справді втішив. Не бу­ло тих лю­бих на-звів, щоб во­на йо­му не прик­ла­да­ла, не бу­ло тих утішних слів, кот­ри­ми б во­на йо­го не взи­ва­ла! Вночі не спить, йо­го дог­ля­дає, вдень сер­цем за йо­го мліє, ко­ли ро­бо­та одірве від йо­го на яку хви­ли­ну. Не­ма для неї щас­тя й спо­кою, як біля йо­го. Хай собі довгі язи­ки що хо­чуть го­во­рять: ротів лю­дям не по­за­ма­зуєш і слу­ха­ти - не пе­рес­лу­хаєш. А во­но, ма­ле не­мов­лят­ко, од­на в світі втіха й надія!

    Полюбила й тітка ма­ле вну­ча. Ти­хе та втішне, во­но ста­ло за­бав­кою старій ба­бусі. На­пе­ребій од­на пе­ред дру­гою ха­па­ли во­ни йо­го на ру­ки, но­си­ли­ся з ним, йо­го за­бав­ля­ючи, самі ба­ви­ли­ся.

    Ото під та­ким дог­ля­дом і ріс Пи­лип­ко, піднімав­ся на но­ги і став ма­зу­ном своїм і чу­жим. Вздрівши йо­го, чо­ловік зос­та­но­виться, гля­не на те пиш­не панське ли­ченько, ясні бла­китні очиці та біле й м'яке, на­че льон, во­лос­сяч­ко. "Гар­ний го­род ський гос­тин­чик, нічо­го ка­за­ти!" - по­ду­ма собі. А жінки аби не спійма­ли Пи-лип­ка, то й з рук не спус­ка­ють: та вхо­пить, а дру­га й свої ру­ки підстав­ляє, щоб пе­ре­хо­пи­ти.

    Зовсім би доб­ре жи­ло­ся Пи­лип­кові, ко­ли б бу­ло чо­го уво­лю їсти. А то не вря­ди-го­ди при­хо­ди­лось од­ним су­ха­рем да­ви­тись. Ще по­ки ста­ра ба­бу­ся жи­ла, і сяк і так жи­ло­ся. Кат­ря піде на ро­бо­ту - тітка з Пи­лип­ком до­ма. Один бог знає, де во­на ви­ди­ра­ла зад­ля Пи­лип­ка шма­ток м'якої па­ля­нич­ки або край­очок бул­ки! А як ста­ра на той світ пе­рес­та­ви­лась, погірша­ло на сім і Пи­лип­кові, й Катрі. Він сам собі до­ма го­лод­ний та хо­лод­ний су­мує, а во­на на чужій ро­боті сер­цем за йо­го мліє.

    Отак не за­ба­ри­ла­ся Кат­ря пе­ребігти пруд­кою дум­кою дов­гу й ро­дю­чу ни­ву сво­го без­та­лан­ня й опи­ни­ла­ся зно­ву в хо­лодній хаті, в тісно­му ку­точ­ку на печі, ря­дом із своїм Пи­лип­ком, що на­завт­ра зби­рав­ся йти до хре­ще­но­го батька по­си­па­ти, щоб при­нес­ти їй і па­ля­ни­цю, і ков­ба­су, й гро­шей.

    "Куди йо­му йти та й у чо­му йо­го йти по та­ко­му лю­то­му хо­ло­ду?" - по­ду­ма­ла Кат­ря. А як же їй справді на­завт­ра бу­ти? Що во­на дасть йо­му завт­ра поїсти? Чим во­на в хаті про­ку­рить? Чи то свя­та зем­ля давніше за­пасів більше ро­ди­ла, що їх вис­та­ча­ло? Чи мен­ше їх ут­ра­ча­ло­ся? Чи, мо­же, во­на тоді мо­лод­ша бу­ла, щиріше ро­би­ла, більше за­роб­ля­ла?

    І зно­ву нев­си­пу­ща ясур­ба за­хо­пи­ла її в свої цупкі обійми­ща, за­ну­ди­ла та зат­ру­ди­ла ма­те­ри­не га­ря­че сер­це, заск­реб­ла­ся чер­во­то­чи­ною в по­пе­ченій від го­ря душі, важ­ким гнітом на­вер­ну­ла яс­ний ро­зум. Ні, не­має роз­гад­ки, просвіту не вид­но!

    - Хоч би що про­да­ти!..- І во­на по­зир­ну­ла кру­гом се­бе. Підсліпий ка­ган­чик лед­ве присвічує з ко­ми­на, до­по­ма­гає підсліпим від сліз очам ог­ля­да­ти зли­ден­не доб­ро. Он діря­ва ряд­ни­на чорніє, прос­тяг­ла­ся під Пи­лип­ком замісто пос­телі. "Ко­му во­на і на що го­диться?" Он не­ве­лич­ка по­ду­шеч­ка піддер­жує йо­го ку­че­ря­ву го­ло­воньку. Во­на бу­ла ко­лись ве­ли­ка, з пу­ху, та че­рез кілька літ зно­си­ла­ся, що й не пізна­ти. Пу­ху в ній, прав­да, ще ба­га­то: як­би розс­ку­ба­ти та роз­би­ти, і на ве­ли­ку б ста­ло. Замість пу­ху, напірник мож­на со­ло­мою або сінцем на­би­ти - і на со­ломі щас­ли­во­му доб­ре спиться. От як­би про­да­ти! Та ко­му ж йо­го? Ко­ли? Он ще ко­жу­ши­на вов­ною вго­ру, мов вівця, прос­тяг­ла­ся. Ко­лись за неї двад­цять рублів да­ва­ли. Ще й те­пер мож­на рублів із п'ять за­че­пи­ти. Та як йо­го без ко­жу­ши­ни по та­ко­му хо­ло­ду на ро­бо­ту біга­ти! Хоч би по­тепліша­ло швид­ше, в свитці б мож­на. Зас­тар­чи­ла б ко­жу­ши­ну. П'ять рублів - гроші: на них би місяців зо два про­тяг­ти мож­на, а там по­тепліє. Хіба од­нес­ти шин­ка­реві в зас­та­ву! А мо­же, там ще що знай­деться? - Ка­га­нець по­чав при­мер­ка­ти: ос­таннє світло в ньому ви­го­ра­ло. По кут­ках печі стов­пи­лись мо­рок та чор­на тем­но­та. Кат­ря про­ве­ла ру­кою по че­рені, чи не на­ла­пає, бу­ва, ще чо­го, про віщо во­на, мо­же, за­бу­ла. Мо­зо­ля­на ру­ка черк­ну­ла­ся об су­ху гли­ну й за­гар­ча­ла. "Ні, не за­бу­ла, не по­ми­ли­лась, нічо­го більше не­має!" - по­ду­ма­ла во­на і гля­ну­ла на Пи­лип-ка. Сон­на ди­ти­на ти­хо ле­жа­ла пе­ред нею розх­рис­та­на, роз­ки­да­на. Кат­ря ви­тяг­ла з-під се­бе дру­гий край ряд­ни­ни і вкри­ла нею си­на, поцілу­вав­ши йо­го в зап­лю­ще-чі очі. На­горілий гніт блис­нув, зашк­вар­чав, си­за іскор­ка стрільну­ла вго­ру і згас­ла… В хаті зро­би­ло­ся тем­но, як у до­мо­вині.

    Катря підве­ла­ся, вста­ла й по­ча­ла спус­ка­ти­ся з печі на піл, з по­лу до­до­лу. Ось во­на бо­си­ми но­га­ми по-чов­па­ла по хо­лодній долівці пря­мо до сто­ла. Вхо­пивчійсь ру­ка­ми за край йо­го, во­на зве­ла очі в тем­ний ку­ток. Там нічогісінько не вид­но. Сількісь: во­на знає, що там стоїть об­раз. Пе­ре­по­чив­ши край сто­ла, во­на одс­ту­пи­ла ступнів зо два на­зад і по­ча­ла хрес­ти­тись. Міцно зцу­пив­ши пуч­ку, во­на ще міцніше по­ча­ла нак­ла­да­ти нею то на лоб, то на гру­ди, то на плечі, чут­но бу­ло глу­хе пос­ту­ку­ван­ня се­ред тем­но­ти, а більше нічо­го. Аж ось по­чу­лось важ­ке зітхан­ня, на­че дух ви­пи-рав­ся з тіла. "Гос­по­ди, бо­же мій!" - роз­дав­ся глу­хий го­лос у тем­ноті, мов ви­ри­вав­ся з-під землі. Ще тро­хи зго­дом щось по­су­ну­лось, на­че впа­ло. То Кат­ря опус­ти­лась нав­колішки й за­мо­ли­ла­ся вго­лос:

    - Господи! Я не вче­на тобі мо­ли­тись, я не зу­гар­на те­бе свя­тим сло­вом про­си­ти… Я не за се­бе… Не на ме­не ти зглянься - зглянься на йо­го… Дай мені по­ра­ду в моїм горі… Пош­ли мені ро­зум до­бу­ти, чо­го не стає нам! А ти, ма­ти бо­жа, ца­ри­це не­бес­на! Зас­туп­ни­це на­ша! На­пу­ти йо­го на все доб­ре, за­хис­ти йо­го від усього ли­хо­го; від хо­ло­ду й від го­ло­ду, від хво­ро­би та болісті, від наг­лої смерті!

    Далі во­на, при­пав­ши го­ло­вою до хо­лод­ної долівки, за­мовк­ла. Вся пос­тать у неї тремтіла, го­ло­ва тру­си­ла­ся, сльози ряс­но-ряс­но по­си­па­лись з зак­ри­тих очей.

Пошук на сайті: