Панас Мирний - Морозенко (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_morozenko.docx)Panas_mirniy_morozenko.docx65 Кб1527
Скачать этот файл (Panas_mirniy_morozenko.fb2)Panas_mirniy_morozenko.fb290 Кб1401
    Хоч за­рані за­хо­ди­ла­ся Кат­ря ви­си­па­ти ни­ми на Но­вий рік своє щас­тя, а все-та­ки тро­хи по­лег­ша­ло на душі, як во­на неш­вид­ко підве­ла­ся з землі. Хоч ту­га сер­це, на­че в жмені, да­ви­ла, та не різа­ла йо­го своїми гост­ри­ми ост­ро­га­ми! По­то­чу­ючись, на­че чме­ле­на, по-чо­па­ла Кат­ря на­зад до по­лу й под­ра­ла­ся з по­лу на піч. По­мац­ки на­ла­пав­ши си­на, во­на обе­реж­но пе­рех­рес­ти­ла йо­го і на край по­душ­ки ря­дом з йо­го ку­че­ря­вою го­ло­вонькою схи­ли­ла свою за­ду­ре­ну го­ло­ву.

    Чорна, неп­рог­ляд­на тем­но­та сто­яла кру­гом. Над­ворі рев­ла сер­ди­та бу­ря, сту­гоніла в стіни, стри­ба­ла по оселі, ви­ла в ди­марі, гур­котіла у вікна. Кат­ря не дос­лу­ха­ла­ся. На­том­ле­на важ­ки­ми дум­ка­ми го­ло­ва не зду­жа­ла з дос­лу­хан­ням справ­ля­тись, нат­руд­же­не болістю сер­це за­ба­жа­ло спо­чин­ку. Не­за­ба­ром об­гор­ну­ло Кат­рю німе за­бут­тя, за­хи­та­ла дрімо­та, а міцний сон прик­рив її своїм спо­коєм

    

III

    

    Бралося да­ле­ко за північ. По­за­си­па­ли лю­ди по своїх теп­лих за­хис­тах; спить-дрімає зем­ля під гли­бо­ким снігом; знемігся вітер, уто­ми­ло­ся й віха­ло, за­тих­ло. Не сплять тілько зорі в да­ле­ко­му небі, та не спить той ста­рий діду­ган Мо­ро­зен­ко, яким Кат­ря ля­ка­ла сво­го Пи­лип­ка. Білим інеєм чіпляється він за де­ре­во, гла­денькою кри­гою вис­ти­лає собі слід по снігу, ди­ше в повітрі та­ким хо­ло­дом, що аж ки­пить усе кру­гом йо­го. Роз­хо­див­ся, сер­ди­тий, не­ми­ло­серд­но да­вить, ко­леться від йо­го на­тов­пу чор­на зем­ля, тріскається на їй сніго­ва ко­ра, ділиться на шмат­ки товс­та кри­га над во­дою. Глу­хий бренькіт від то­го йде по­над зем­лею, розп­рос­то­рюється в хо­лод­но­му та гус­то­му повітрі, а дійшов­ши до лісу - сту­кається об кож­ну де­ре­ви­ну. Там, у йо­го темній гу­ща­вині, ви­ють вов­ки-сіро­манці. Сум­но всю­ди, хо­лод­но й страш­но. Кру­гом ви­сить мо­рок та мла неп­рог­ляд­на буяє, тілько сніги виб­лис­ку­ють тро­хи та глупіють зорі в ви­со­ко­му небі… Аж ось вип­лив з-за го­ри Во­ло­со­жар і по­чав виб­лис­ку­ва­ти своїми зіроч­ка­ми, не­мов тан­цю­вав пе­ред світом.

    У той са­ме час зле­генька скрип­ну­ли сінешні двері в Кат­риній хаті й за­мовк­ли. Тро­хи зго­дом рип­ну­ли й подвірні, ви­пус­ка­ючи Пи­лип­ка надвір. За­гор­не­ний у дов­гу ма­те­ри­ну свит­ку, за­ку­та­ний її чор­ним плат-ком, у шкар­бу­нах на бо­су но­гу, з ру­ка­вич­кою в ру­ках, він, мов заєць, вис­ко­чив з сіней та й по­ли­нув пря­мо з се­ла на ліс… Сер­це йо­го, як у не­ве­лич­кої пташ­ки, сту­ка­ло, би­лось, дух за­ти­нав­ся в гру­дях; а малі но­же­ня­та, бай­ду­же про не­помірні чо­бо­ти, своє ро­би­ли: він ни­ми швид­ко чек­ри­жив все впе­ред та впе­ред.

    І який він ра­дий, що про­ки­нув­ся за­рані, який ве­се­лий, що ма­ти не чу­ла, як він встав, узув­ся, одяг­ся й вий­шов. От як­би йо­му так і звер­ну­ти­ся, щоб ма­ти ще спа­ла. Він би ба­гаті при­но­си по­ло­жив на столі, а сам приліг біля неї. Он уже й світ бов­ваніє над­ворі, білу­ваті сму­ги про­би­ва­ються крізь на­мерзлі шиб­ки в ха­ту. Він вдає, що спить, а ма­ти вже прос­ну­лась. "Си­ноч­ку! по­ра вста­ва­ти",- ше­по­че во­на йо­му ти­хо. А він, мов не чує, ще дуж­че заж­му­рює свої очиці, по­тя­гається, на­че й геть-то розіспав­ся. "Бач, як міцно зас­нув,- ди­вується ма­ти.- Пос­пи, син­ку, пос­пи ще тро­хи, по­ки я при­бе­русь,- ка­же во­на, зліза­ючи з печі.- А то де взя­лось?!" - скрик­ну­ла ма­ти, вгледівши на столі хліб та ков­ба­си. А він схо­пив­ся, ви­зи­рає з-за ко­ми­на та да­вай ре­го­та­ти. "А що, ма­мо, зля­кав­ся я ва­шо­го Мо­ро­зен­ка?! Що, зля­кав­ся?" І він мит­тю плиг­нув з печі на піл, з по­лу до­до­лу. Ма­ти йо­го підхо­пи­ла, при­гор­ну­ла до се­бе. "От як­би-то так ста­ло­ся!" - за­побігає впе­ред дум­кою Пи­лип­ко та, знай, на­ля­гає на но­ги, поспіша­ючи до лісу.

    Ось він вибіг уже й за се­ло, на ши­ро­ке роз­дол­ля. Пе­ред йо­го очи­ма ма­ня­чить ліс, прит­ру­ше­ний інеєм звер­ху та прик­ри­тий снігом, на­че стра­шен­на біла го­ра, бов­ваніє він зда­ле­ка… По­дих­ну­ло на Пи­лип­ка вільним хо­лод­ним повітрям, ущип­ну­ло за ніс: аж по­ко­ти­ли­ся сльози з очей, і не­ве­личкі кри­жин­ки зра­зу на віях по­вис­ли.

    - Та ну, не стра­ши: не бо­юсь я те­бе! - про­мо­вив Пи­лип­ко, стру­шу­ючи ру­кою кри­жин­ки з очей.- То тільки ма­ти ля­ка­ла.- І він не пішов, а побіг підтюп­цем.

    Ось він добіг уже до лісу. Не сніго­вою го­рою те­пер він зда­вавсь Пи­лип­кові, тем­ним стра­шид­лом з чор­ни­ми ко­ря­ви­ми но­га­ми, біли­ми ла­па­ти­ми ру­ка­ми та ве­ли­чез­ною, за­ку­та­ною снігом го­ло­вою… Скільки в то­го стра­хо­ви­ща ніг та рук? І не пе­релічи­ти!.. Ось во­но од­ну но­гу підста­ви­ло під Пи­лип­кові шкар­бу­ни, мов пе­ре­че­пи­ти зби­рається. Пи­лип­ко ухильнувсь, об­ми­нув. Ось дру­гу зно­ву за­си­лає, тре­тя з снігу ви­ла­зить. Ось ла­па­та ру­ка за­че­пи­ла йо­го за го­ло­ву, й зра­зу обт­ру­си­ло всього снігом. Він як об­пе­че­ний одс­ко­чив. Щось десь лус­ну­ло, по­си­па­ло на­че го­ро­хом. Он дру­га ру­ка нас­тав­ляється, тре­тя зда­ле­ка на йо­го ки­ває, мов пе­рес­терігає: не хо­ди далі!.. Пи­лип­кові зро­би­ло­ся страш­но: чорні кру­жа­ла за­хо­ди­ли пе­ред очи­ма, на го­лові підня­ло­ся во­лос­ся вго­ру, на­че джмелі, за­гу­ло у ву­хах. Сер­це як не вис­ко­чить, б'ється, дух за­пи­нається в гру­дях. Він зос­та­но­вив­ся.

    - Морозе, Мо­ро­зе­ноч­ку,- за­мо­лив­ся він ти­хо.- Пус­ти ме­не до хре­ще­но­го батька. Я тільки до йо­го од­но­го піду по­си­па­ти і, що ви­по­си­паю, віддам тобі по­ло­ви­ну.

    Недалеко від йо­го сич за­си­чав, со­ва за­ре­пе­ту­ва­ла, а йо­му зда­ло­ся, що то Мо­ро­зен­ко ре­го­че.

    - Хіба тобі ма­ло по­ло­ви­ни, що ти ре­го­чеш? То я все тобі віддам, усе - і гроші, й ков­ба­си. Пус­ти тільки.

    - Пу-гу-гу-у-у! - зас­тог­нав пу­гач се­ред лісу, а Пи­лип­кові зда­ло­ся, що то за­гу­кав Мо­ро­зен­ко: - Не пу­щуі

    - Бач, який ти ли­хий та не­доб­рий! - по­чав до­ко­ря­ти Пи­лин­ко.- І що б тобі ста­ло­ся від то­го? Я ж не твоє бра­ти­му, а бу­ду про­ха­ти в хре­ще­но­го батька. Он бідкається ма­ти, що в нас на сьогодні нічо­го їсти, нічим про­то­пи­ти в хаті. Пус­ти, го­луб­чи­ку*

    - Ха-ха-ха-ха-ха-а-а! - знов за­ре­пе­ту­ва­ла со­ва, й гуч­на лу­на то­го ска­же­но­го ре­пе­ту по всьому лісі роз­да­ла­ся.

    - То ти тільки вмієш ре­го­та­ти? - скрик­нув Пи-лип­ко.- Так не бо­юсь я те­бе! - і, підняв­ши ку­ла­ча­та вго­ру, він по­дав­ся впе­ред.

    Так цвірчить і стри­ба го­ро­бець пе­ред ко­том, що вло­вив го­роб'я і, міцно зда­вив­ши зу­ба­ми, пок­ру­чує дов­гим хвос­том та висвічує хи­жо очи­ма. Ой, сте­ре­жи­ся, не­ве­лич­кий го­роб­чи­ку, то­го лу­ка­во­го вик­ру­чу­ван­ня та хи­жо­го висвічу­ван­ня! Ле­ти собі мерщій у своє гніздеч­ко вип­ла­ку­ва­ти своє го­ренько з своєю дру­жи­ною. Сте­ре­жи­ся й ти, не­ве­лич­кий Пи­лип­ку, сво­го лю­то­го во­ро­га, що тобі з ним бо­ро­тись не­си­ла! Вер­ни­ся мерщій у свою го­лод­ну та хо­лод­ну осе­лю, де те­бе ненька рідненька пригріє й по­тур­бується про твої не­дос­тат­ки.

    Не встерігся знічев'я го­ро­бець, не встиг і цвірінькну­ти вос­таннє, як нак­рив йо­го кіт своєю па­зу­рис­тою ла­пою. Не встерігся й Пи­лип­ко сво­го во­ро­га, що за­ма­нив йо­го аж в се­ре­ди­ну глу­хо­го лісу, де він збив­ся з шля­ху і різав­ся тро­хи не по по­яс гли­бо­ки­ми ку­чу­гу­ра­ми снігу. Не лічив Пи­лип­ко, скільки разів при­ходн-ло­ся йо­му па­да­ти й на­би­ра­ти снігу не то що в шкар­бу­ни, а й за па­зу­ху, й за чор­ний пла­ток на го­лові. Сількісь! Сніг він от­ру­сить та й зно­ву де­ре впе­ред; дур­но­вер­хе зав­зят­тя йо­го підга­няє. Ліс пе­ред ним мов ви-рос­та; він дав­но вже вско­чив у йо­го і по­вин­ний би був пе­рей­ти, а от йо­му кінця-краю не­має. Мо­роз уже не раз, мов опік, бо­ля­че вщип­нув йо­го за но­ги в ли­хих шкар­бу­нах, за голі малі ку­ла­ча­та й за ли­ченько біле, ро­же­ве. Не по­ту­ра на те Пи­лип­ко, зос­та­но­виться пе­ре­по­чи­ти, пот­ре те місце, де бо­лить, по­ху­ка в малі ру­че­ня­та та й зно­ву підтюп­цем далі.

    Ось він виб­рав­ся на чис­ту по­ля­ну. Кру­гом ліс обс­ту­пив її, а во­на, чис­та та біла, ле­жить собі, відпо­чи­вав під хо­лод­ним снігом, і тільки зіроч­ки виб­лис­ку­ють по їй своїми си­зо-жов­ту­ва­ти­ми іскор­ка­ми. Де се він? Ку­ди забрів? Скілько разів до­во­ди­ло­ся літом бро­дить йо­му по лісу, а він не при­пам'ятає та­кої по­ля­ни. Чи не Мо­ро­зен­ко­ва се, бу­ва, гор­ни­ця? Чи не зад­ля се­бе він приб­рав її так че­пур­но, чис­то? Кру­гом обс­та­вив де­ре­вом ви­со­ким з ку­че­ря­ви­ми верхів'ями, по­об­ти­кав не­ве­личкі по­лян­ки поміж де­ре­вом ку­ща­ми тон­кої ліщи­ни, від вітру хо­лод­но­го зак­ри­ває. Пев­но, се йо­го світли­ця. Он під кож­ною де­ре­ви­ною по пеньку чорніє, то зад­ля гос­тей, що як най­дуть, то бу­ло б де пе­ре­по­чи­ти. Чом же те­пер ніко­го не­має? Чи бу­ли та по­роз­хо­ди­лись, чи ще й не при­хо­ди­ли?

    - Сісти ли­шень тут і собі та відпо­чи­ти,- про­мо­вив го­лос­но Пи­лип­ко.- Здо­ро­во ухор­кав­ся, аж піт прой­має, ся­ду та пе­ре­по­чи­ну.

    Пилипко виб­рав най­зручніший пеньок і сів на йо­му.

    "Ну, та й доб­ря­че сидіти: є ку­ди прос­тяг­ти но­ги й спи­ною об віщо об­пер­тись",- по­ду­мав Пи­лип­ко, прос­тя­га­ючи нат­руд­жені но­же­ня­та й при­хи­ля­ючись го­ло­вою до товс­тої де­ре­ви­ни.

    Йому бу­ло так хо­ро­ше. Хо­ло­ду він не по­чу­вав, ру­ки й но­ги терп­ли-німіли, неміч чи сон ко­ли­хав йо­го сти­ха…

    - Відпочину та й зно­ву піду, хоч світом доб'юсь до хре­ще­но­го батька. До­ка­жу-та­ки ма­тері, що Мо­ро-за її не зля­кавсь. Не страш­ний він мені, хоч спер­шу бу­ло на­че страш­но. А те­пер… ні! не бо­юсь… не страш­ний.

Пошук на сайті: