Дячиха взяла його за руку i вивела з кiмнати в кухню.
– А ти бiжи до сусiд. Скликай – хай iдуть обмивати. Та забiжи i до старого – хай бере псалтирю читати, – наказувала дячиха Христi. Та стояла як укопана.
– Чого стоїш? Бiжи! – гукнула дячиха.
Христя, не знать куди i чого, побiгла.
Через годину найшло жiнок, бабiв… Пiдтопили в печi, грiли окропи. Христя робила, що їй не казали: носила воду, таскала дрова, хоч i не пам'ятала того нiчого. Вона тiльки й запримiтила, коли обмивали помершу, що дячиха усе чогось тикала пальцями на синi плями та тихо шептала: "Оце та смерть, оце! Вона таки не втекла його рук!" Жiнки мовчки хитали головами.
Трохи не опiвночi знарядили покiйну й положили на столi. Старий дяк став у головах коло ставника i охриплим голосом вичитував псалми. Люди, хрестячись, увiходили, дивилися на покiйну i тихо виходили знову, мов боялися розбудити її. Всiм не вiрилося, що вона померла.
– Молода така, – жити б та бога хвалити – нiт же… – шептали знайомi й незнайомi.
На Христю – як найшло що: безпам'ятна, наче з-за угла прибита, вона вешталася помiж людьми, поки на неї дячиха не крикнула:
– Чого ти тут тупцюєшся? Iшла б собi куди-небудь!
Мов п'яна, Христя вийшла надвiр i сiла на рундуцi. Повз неї входили в хату i виходили люди; часто об неї черкалися; а вона не чула, наче окаменiла. Схиливши голову, сидiла вона i слухала, як там у неї серце, замираючи, стука…
– Це ти сидиш? – почувся над головою знайомий голос. Христя глянула – перед нею стояв Загнибiда.
– Чуєш: тiльки слово кому – не животiтимеш! – прошептав вiн i пiшов З двору.
Христя мерщiй втекла пiд комору.
Нiч була хоч i зоряна, та темна, як бувають веснянi ночi. У густому мороцi, вздрiвається, снують по двору щось за тiнi; чутно гомiн людський; а хто гомоне – не видно. У причiльне вiкно свiте свiт. Боляче вiн урiзується у вiчi, наче важким каменем навертає на душу; а одвести очей, одiрватися вiд того свiту – вона не зможе. Оце й похнюпиться, а свiт стане над головою i печепече… То воскова свiчка горить у головах покiйницi; там лежить вона, схрестивши руки, закривши очi: не чує, не бачить… А чи давно виряджала вона її в село? Чи давно сидiли вони рядком, згадуючи, як хороше жити у селi, серед лугiв, на широкiм просторi…
Ще вертаючись у мiсто, Христя запам'ятала ту мiсцину пiд липою, звiдки так усюди видно, щоб розказати про те хазяйцi. А прийшла – що застала?..
Холодний страх пройняв її наскрiзь, наче хто льоду приложив до серця. їй пригадався її недавнiй прихiд. Ось вона у двiр ввiходе… Пусто; сiнешнi дверi Зачиненi. Вона йде у кухню… Тихо, сумно; сiрi померки окривають хату… Де ж люди? Пiшла в свiтлицю – немає, далi – в кiмнату… Там на лiжку щось чорнiє… Христя пiдходе. То ж – хазяйка… Блiда та бiла, мов з крейди вистругана; однi очi горять – тлiють, мов роздута жарина… "Що це з вами? недужi?" Вона тiльки хитає головою та щось шепче губами… Так шелестить суха трава восени… "Не було… не було… Ох, смерть моя!" – тiльки Христя i розiбрала з того шепоту. Потiм вона пiдняла руки, темнi, у смугах, i зразу опустила; повернулася, зiтхнула – i закрила очi… Далi Христя нiчого не пригадає… Чує гомiн людський; баче базар; знову чує чиюсь лайку… Дячиха ходе; дячиха криє платком болящу… Зємля пiд ногами у Христi захиталасяпосунулась, наче попливла куди…
Блiдий вранiшнiй свiт стояв уже над землею, коли Христя прокинуласьопам'яталась. Кругом нiкого не видно, тiльки сизий туман хитається у повiтрi. Крiзь його курище миготить iскорка свiту: то жовта пляма вiд свiчки гойдається по шибцi. Христя зразу розiбрала – що то за свiт i звiдки… Що ж їй тепер робити? Куди ткнутися? Де пересидiти сю лиху годину? Та й пересидiвши – що далi? Iти у село до матерi? А тута ж як кинуть? Загнибiда ж її i з-пiд землi видере!.. їй тепер – як тому чоловiковi, що в степу заблудився: i туди ткнися – пусто, i туди никни – голо: кричи, гукай – тiльки твiй голос розходиться по нiмiй пустинi!
Христя задумалась. Поза спиною у неї мороз ходе, голова горить-палає; в очi – наче хто пiску понасипав. Вона пiдвелася устати, та зразу й сiла: ноги мов хто косою пiдкосив. Сумна, похнюпившись, сидiла вона i слухала, як у вухах гуло-дзвонило, як непокiйно билося серце.
– А ти тут спала? – роздалось коло неї. То питався Загнибiда.
– Знаєш що? – почав вiн далi. – За те, що ти вiрно служила, добре робила, – на тобi та йди собi з богомГ – i ткнув їй у руки якусь бумажку.
Христя глянула на бумажку – сiра та нова, вона ще такої зроду не бачила; пом'яла в руках – лопоче… "Чи грошi це, чи так – шматок паперу?.." Довго вона дивилася на неї, довго перебирала руками. "Треба показати… розпитатись…" I вона сховала бумажку за пазуху. Глянула – бiля неї нi духу… Вона сидiла i думала, мов чуманiла…
Сонце почало викочуватись з-за гори; першi iскорки його застрибали понад землею; туман рiдшав, осiдав на траву густою росою; з улицi доносився гомiн та гук… То люди поспiшали на базар.
"Справдi: чого я тут сидiтиму? – подумала Христя. – Розщот дано… пiду в базар, може, кого з своїх селян побачу – упрошуся, щоб пiдвезли додому".
I, пiдвiвшись, вона тихо вийшла з двору. На улицi чогось її страх напав. А що, як кинеться Загнябiда та верне її знову? Мерщiй, мерщiй утiкай, Христе, додому!
I глухими улицями, обминаючи базар, вона подалася з мiста.
VII
Уже цiлий тиждень живе Христя в селi i нiяк не позбудеться свого неспокою. Смерть хазяйки марою стоїть перед її очима… її жовте тiло з чорними синяками, її мучене лице з страшенно витрiщеними очима повсякчас привиджується їй, коли вона одна зостанеться у хатi. Христя боялася сама зоставатись. Iде мати куди – i вона за нею, а настане вечiр – вона i з матiр'ю боїться. На улицю, до дiвчат – i не кажи! Уже Горпина з подругами з усiх бокiв забiгала – не йде. По селу пiшла чутка, що воно щось та значить. До того Прiська якось раз понуждалася в грошах i попрохала Карпа розмiняти їй ту бумажку, що принесла Христя.
– Та се аж пiвсотнi рублiв! – скрикнув Карпо.
– Пiвсотнi? – здивувалася Прiська. – Пiвсотнi! Се – великi грошi. Де такi грошi Христi взяти? – I важкi думки обняли її серце.
– Де се ти взяла цi грошi? – прикро дивлячись на дочку, спитала вона Христi.
– Хазяїн дав. – I Христя розказала, як то було. Прiська держала бумажку, пильно дивлячись на дочку, i не примiчала, як та бумажка трiпалась у її руках.
– Ти – брешеш! – суворо гримнула вона i ще прикрiше подивилася дочцi у вiчi, неначе хотiла подивитися їй у душу.
Христя змiнилася у лицi. Що ж це – i мати не вiрить?!
– Це знаєш скiльки? – пита Прiська.
– А почiм я знаю! – вiдказує неспокiйно Христя.
– П'ятдесят рублiв… Де ти взяла? – пристає мати. Христя заплакала.
– Боже! I ви не вiрите менi! – скрикнула вона. – Недаром тi гаспидськi грошi наче огнем пекли мене, недаром я не хотiла їх брати… I сама не знаю, як вони опинилися в моїх руках…,
– Та я… вiрю… Я – вiрю… тiльки… дитино моя! – з плачем уже почала Прiська. – Такi грошi дурно не достаються… Уп'ять же – i смерть та… Не занапасти ти своєї i моєї голови! – заплакала мати.
Христя не знала, що казати матерi, про що це вона натякає їй.
– Хай мене бог поб'є, коли я крала! – тiльки й одказала Христя.
Прiсьцi жаль стало дочки. "Нi, вона не така, – думалося їй… – I забреде таке в голову? Дитина ж, зовсiм дитина, – дивлячись, як плакала Христя, жалiла Прiська. – Скорiше всього – хазяїн помилився. Хiба йому мало було клопоту бiля помершої? Певно – помилився. Не буду я мiняти сих грошей; заховаю. Може, вiн, як прийде до помки, кинеться, тодi вiддам йому. Нащо нам такi грошi? Чоловiк помилився, а ми затаїмо… Господь з ним, з його грошима! I то гаразд, що Христю одпустив до строку".
I Прiська, хоч їй i нужда була в грошах, не пiшла мiняти їх, а заховала глибше в скринi.
Здається, кому б знати про тi грошi?