Панас Мирний - Повія (сторінка 101)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11609
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12892
    Сонце сi­да­ло i з-за го­ри чер­во­ним свi­том об­ли­ва­ло ко­лись панське дво­ри­ще. Чер­во­нiв по­се­ред го­ри па­лац, па­ла­ючи ро­же­вим ог­нем, бi­лi­ли хат­ки уни­зу пiд го­рою, ку­пою ог­ни­ща вiд­би­вав ста­вок ниж­че їх. Вiд па­ла­цу по дру­гий бiк го­ри хвос­том униз збi­гав са­док, за сад­ком по до­ли­нi пос­лав­ся тем­ний, аж чор­ний лiс ген да­ле­ко-да­ле­ко, що й оком не ски­неш, тiльки йо­го сто­лiтнє де­ре­во об­пи­рається у край тем­но-синього не­ба. Шлях, на­че га­дю­ка, по­вив­ся на го­ру. По­том­ле­нi ко­нi i без то­го не бiг­ли, а на го­ру лед­ве тяг­ли вiз по­ма­лу. I чим ви­ще во­ни пiд­нi­ма­ли­ся, тим все кра­ща та кра­ща кар­ти­на вис­ти­ла­ла­ся пе­ред Хрис­ти­ни­ми очи­ма. Сон­це, на­че дi­жа, ко­ти­ло­ся аж по зем­лi, розс­ти­ла­ючи навк­ру­ги пуч­ки щи­роз­ло­то­го про­мiн­ня, зда­ва­ло­ся - зем­ля го­рi­ла i яс­нi язи­ки тiї по­же­жi вi­яли­ся по­над нею, ся­га­ючи аж до не­ба. Яри та до­ли­ни чор­ни­ми ку­пи­на­ми ост­ро­вiв здiй­ма­ли­ся се­ред то­го ог­нис­то­го озе­ра, ста­вок, на­че дзер­ка­ло, вiд­би­вав у своїх ти­хих во­дах усю го­ру з сло­бо­дою, а на пра­ву руч тем­ний лiс, мов ве­ле­тень, мос­тив­ся спо­чи­ва­ти. З сло­бо­ди до­но­сив­ся крик людський, за­во­ди ско­ти­ни, а в лi­сi, аж роз­ля­га­ли­ся, ще­бе­та­ли со­лов'ї. Хрис­тя не од­ри­ва­ла очей вiд тiєї чу­дов­ної кра­си, їй зда­ва­ло­ся, во­на ти­хо пiд­нi­мається у якесь за­ча­ро­ва­не царст­во.

    - А гар­но тут як! - скрик­ну­ла во­на, сплес­нув­ши в до­лош­ки. - Стiй­те, стiй­те! Я пi­ду пiш­ки, я пташ­кою по­ли­ну на ту го­ру.

    I, вис­ко­чив­ши з во­за, во­на чим­дуж под­ра­ла не шля­хом, а нап­ря­мець. Го­ра та­ка кру­та, так i су­нуться но­ги. Хрис­тя ха­пається за то­рiш­нiй бур'ян ру­ка­ми, ка­раб­кається, мов по дра­би­нi. З'пiд нiг з грю­ком су­нуться чи­ма­лi шмат­ки гли­ни… а во­на од­но че­ше, од­но че­ше, тiльки її чер­во­на сук­ня май­орить у ве­чiрньому по­су­те­нi­ло­му по­вiт­рi.

    - От ди­вись, зду­рi­ла зов­сiм з ра­до­щiв! - ска­зав Ко­лiс­ник, не спус­ка­ючи очей з Хрис­тi.

    Поти вiн з'їхав на го­ру, Хрис­тя уже сто­яла там на са­мо­му краї зе­ле­но­го мо­рiж­ка i об­див­ля­ла­ся око­ли­цю.

    Сонце зов­сiм сi­ло. Над тим мiс­цем, де во­но спус­ти­ло­ся, сто­яв тiльки ро­же­вий стовп свi­ту - так бу­ває, ко­ли за­не­сеш свiт­ло за стi­ну: ог­ню зов­сiм не вид­но, тiльки сяй­во вiд йо­го яс­ним хвос­том вiється над тим мiс­цем. Увесь за­хiд, мов со­ром'язли­ва дiв­чи­на, за­го­рiв­ся ро­же­вою крас­кою. Над зем­лею ляг­ла ле­генька тiнь ве­чо­ра. По­тем­нiв i ста­вок, по­су­те­нi­ла сло­бо­да, виб­лис­ку­ючи бi­ли­ми хат­ка­ми, зда­ва­ло­ся - все те ти­хо то­ну­ло у яко­мусь рiд­ко­му ту­ма­нi, з дру­го­го бо­ку тiльки са­док з лi­сом чор­нiв, зда­ючись бе­зод­нiм тем­ним яром, По­за спи­ною у Хрис­тi про­бiг ле­генький мо­роз.

    - Господи! Який хо­ро­ший свiт, який крас­ний! - зiтх­нув­ши, мо­ви­ла во­на i пiш­ла до во­рiт наст­рi­чу Ко­лiс­ни­ко­вi.

    - Заморилася, ду­роч­ко? - спи­тав­ся той, ви­со­ву­ючись з ха­ла­бу­ди.

    - Нi, не за­мо­ри­ла­ся, - ве­се­ло ще­бе­та­ла та. - Вiд чо­го? Сер­це тiльки ду­же б'ється.

    - То-то: не вмер Да­ни­ло - бо­ляч­ка вда­ви­ла, - за­ре­го­тав­ся Ко­лiс­ник.

    - Здоровi, па­нот­че! - роз­да­ло­ся ко­ло їх, i Хрис­тя, озир­нув­шись, по­ба­чи­ла ко­ло се­бе ни­зеньку при зем­лi ба­бу­сю.

    - Здорова, Ориш­ко. Чи це ти ще?

    - Та ще, сла­ва бо­гу, па­ноч­ку. Все вас жде­мо. На­ка­зу­ва­ли з мiс­та - бу­де­те учо­ра. Цi­лий день жда­ли, а вас не­має. Дум­ка, мо­же, роз­ду­ма­ли уже й не приїде­те.

    - А я от узяв та й приїхав. Та ще й не сам. Он по­ди­ви­ся, яку кра­лю до те­бе на поп­рав­ку при­вiз.

    - А це ж хто та­кий? - спи­та­ла ба­бу­ся, пiдс­ту­па­ючи до Хрис­тi i заг­ля­да­ючи пря­мо їй у вi­чi.

    - Яка хо­ро­ша па­ня­ноч­ка, - мо­ви­ла, ус­мi­ха­ючись. - Поз­вольте ме­нi ва­шу ру­ченьку по­цi­лу­ва­ти. - I не вспi­ла Хрис­тя по­хо­пи­ти­ся, як Ориш­ка своїми жорст­ки­ми ус­та­ми торк­ну­ла­ся її пух­кої ру­ки. Хрис­тя так i зай­ня­ла­ся уся вог­нем вiд то­го по­цi­лун­ку, їй ста­ло так со­ром­но, так со­ром­но!

    - А Ки­ри­ло де? - спи­тав­ся Ко­лiс­ник.

    - Кирило, па­но­ченьку? Ждав-ждав цi­лий день вас, а се пiд ве­чiр пi­шов чо­гось на сло­бо­ду.

    - Чого ж ти нас дер­жиш над­во­рi? Ве­ди вже в ха­ту. По­ка­зуй, якi гор­ни­цi на­го­то­ви­ла ти сiй па­нян­цi.

    - Тьфу! дур­на я. Роз­ба­зi­ка­ла­ся тут з ва­ми i за­бу­ла, що на те ха­та е, - про­мо­ви­ла ба­бу­ся, по­вер­ну­ла­ся i, як пiдст­ре­ле­на ут­ка, ко­ли­ва­ючись з сто­ро­ни на сто­ро­ну, по­су­ну­ла упе­ред.

    - Для па­ня­ноч­ки я та­ку гор­нич­ку приб­ра­ла, що за чу­до: уран­цi со­неч­ко прий­де - поз­до­ров­кається, а вве­че­рi, од­хо­дя­чи до спо­кою, поп­ро­щається. Гор­нич­ка як гнiз­деч­ко: i ти­ха, i спо­кiй­на, i ве­се­ла. З вi­кон усе навк­ру­ги вид­но, мов на до­ло­нi. Ось по­ба­чи­те, моя па­ня­ноч­ко! - по­вер­ну­ла­ся до неї i шурх­ну­ла в тем­ну тем­но­ту сi­ней.

    Коли зас­вi­ти­ли свiт­ло, Хрис­тя гля­ну­ла на Ориш­ку: ни­зенька та ма­ла на Зрiст, ли­це не­на­че вив'яле­не та ви­су­ше­не, рот ува­лив­ся, пiд­бо­рiд­дя уго­ру зад­ра­ло­ся, нiс униз пох­ню­пив­ся; од­нi очi жев­рi­ли спiд­ло­ба в гли­бо­ких ямах, мов хто ту­ди по жа­ри­нi уки­нув. Не будь тих очей, та­кою страш­ною Ориш­ка виг­ля­да­ла, мов за­су­ше­на жа­ба, ско­рю­чив­ши свої нiж­ки. Од­нi очi ве­се­ло гра­ли i при­яз­но ос­вi­чу­ва­ли нек­ра­си­ве об­лич­чя.

    Задивилася Хрис­тя на Ориш­ку, та не мен­ше i Ориш­ка за­ди­ви­ла­ся на Хрис­тю.

    - От i хо­ро­ша ж ти, моя пан­ноч­ко, - за­шам­ка­ла во­на без­зу­бим ро­том, - лич­ко твое - як яб­луч­ко на­лив­ча­те, очi - як зi­роч­ки у не­бi, брi­воньки над очи­ма, мов ве­сел­ки над зем­лею на­вис­ли. Щас­ли­вi твої батько та ма­ти, по­ро­див­ши на свiт та­ку кра­су­ню.

    - Нема в ме­не, ба­бу­сю, нi батька, нi ма­те­рi, - не зна­ючи, що їй ка­за­ти, про­мо­ви­ла Хрис­тя.

    - Немає? То ти си­рiт­ка, моя рiд­ная? Ох! гiр­ка си­рiтська до­ля! Та хра­не те­бе, вид­но, гос­подь, - то­рох­тi­ла ста­ра i, пiдс­ко­чив­ши, ткну­ла но­сом у Хрис­ти­ну ру­ку.

    - Не цi­луй­те моїх рук, ба­бу­сю, - поп­ро­ха­ла Хрис­тя, струс­нув­шись, мов у ли­хо­ман­цi.

    - Не лю­биш? Не бу­ду. Де вже? Ста­ра, не­зу­гар­на i по­цi­лу­ва­ти. Мо­лод­чи­ка 6 сю­ди мо­ло­до­го… - i ста­ра якось чуд­но за­пи­ща­ла. Пiд­бо­рiд­дя її за­хи­та­ло­ся, нiс пiд­няв­ся. Хрис­тя по­ба­чи­ла тон­кi, мов за­сох­лi, гу­би i чор­ну про­га­ли­ну без­зу­бо­го ро­та. Бо­же! зро­ду-вi­ку во­на нi­чо­го страш­нi­шо­го не ба­чи­ла. Вiдьма! - уда­ри­ло їй у го­ло­ву, i, трем­тя­чи, во­на геть пос­ту­пи­ла­ся. А Ориш­ка од­но стоїть, уто­пив­ши у неї гост­рi очi, не сту­ля­ючи ро­та… ре­го­че то во­на? чи прог­ли­ну­ти її на­мi­ряється? Це зра­зу, пе­ре­вiв­ши пог­ляд на товс­то­го та Зап­лив­шо­го по­том Ко­лiс­ни­ка, що ту­та сто­яв i, як кiт на ми­шу, со­бi ди­вив­ся на Хрис­тю, ста­ра по­ча­ла швид­ко-швид­ко:

    Страх ме­нi не хо­четься

    З ста­рим дi­дом мо­ро­читься…

    Якби та­ки мо­ло­дий, мо­ло­дий,

    То по ха­тi б по­во­див, по­во­див.

    Наче хма­ра на­су­ну­ла на яс­не об­лич­чя Ко­лiс­ни­ко­ве: бро­ви стис­ну­ли­ся, а очi, як ши­ла, уго­ро­ди­ли­ся в не­по­каз­не об­лич­чя ста­рої.

    - Слухай, ста­ра. Ко­ли з ро­зу­му ви­жи­ла, то дер­жи i язик за зу­ба­ми, - су­во­ро по­чав вiн.

    - Немає їх у ме­не, па­но­ченьку, - ве­се­ло за­мо­ви­ла Ориш­ка, - те трид­ця­то­го ро­ку по­ви­па­да­ли. А ко­ли я що лиш­не ска­за­ла - ви­бач­те. Ста­ра - дур­на.

    - То-то ж. Са­ма доб­ре знаєш, то й не ба­зi­кай. А кра­ще нам са­мо­вар пос­тав.

    - Добре, па­но­ченьку. Це не ве­ли­ке дi­ло. За­раз пос­тав­лю. Ви­бач­те ме­не. - I з пок­ло­ном, мов та жа­ба, поп­ли­га­ла з ха­ти.

    - Ти не слу­хай дур­ної ба­би, що во­на знi­чев'я пле­ще, - по­вер­нув­ся до Хрис­тi Ко­лiс­ник. - Ста­ра вiдьма, вид­но, за звод­нi зу­бiв поз­бу­ла­ся, а все звод­ня не зла­зе з язи­ка.

    - Та не­хай їй вся­чи­на. Во­на та­ка страш­на, що я її аж бо­юся.

    - Боятися її нi­чо­го. Та й слу­ха­ти не тре­ба. Лю­ди ка­жуть, що во­на вiдьма, а по-мо­ему - з ума ви­жи­ла, та й го­дi…

    - Вона од­на на все дво­ри­ще?

    - Нi, з чо­ло­вi­ком.

    - Та з жi­нок - од­на?

    - Одна.

    - Яз нею од­нiєю не бу­ду. їй-бо­гу - я її бо­юся.

    - Боятимешся - вiзьмеш з сло­бо­ди дiв­чи­ну, - ска­зав Ко­лiс­ник, по­зi­ха­ючи. - Оже ме­нi щось спа­ти хо­четься, - до­дав, ще раз зiх­нув­ши.

    - З до­ро­ги. Пе­ре­бив­ся. Ме­не всю мов хто хи­тає.

Пошук на сайті: