Панас Мирний - Повія (сторінка 105)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11604
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12877
    За ним, пох­ню­пив­шись, по­ва­ли­ли дру­гi. Важ­ке та тяж­ке зiт­хан­ня ви­хо­пи­ло­ся з гру­дей чо­ло­вi­кiв; жiн­ки пiд­хо­пи­ли йо­го, по­ли­ва­ючи здав­ле­ни­ми слiзьми, а дiт­во­ра дой­ня­ла за­лив­ним ле­мен­том. Ти­хо та смут­но су­ну­ла гро­ма­да з Дво­ру за ста­рим дi­дом, що, звi­сив­ши го­ло­ву, на­че п'яний, ко­ви­ляв по­пе­ре­ду. Так про­вод­жа­ють по­важ­но­го по­кiй­ни­ка або рiд­нi на смерть при­го­во­ре­но­го ро­ди­ча. Хрис­тя все сто­яла ко­ло вiк­на i ди­ви­ла­ся на гро­ма­ду. Во­на чу­ла об­ра­зу i гiр­кий пос­мiх над мо­ло­дою мо­ло­ди­цею, во­на ба­чи­ла ще гiр­шу об­ра­зу над цi­лою гро­ма­дою, її та­ка важ­ка ту­га прой­ня­ла, та­кий жаль увiй­шов у са­ме сер­це, яко­го во­на до­сi нi­ко­ли не звi­ду­ва­ла. Уже лю­ди дав­но скри­ли­ся за го­рою, а їй здається, во­ни сто­ять пе­ред її очи­ма, сто­ять на ко­лiн­ках, пла­чуть, тру­сяться, мо­ляться пе­ред розх­рис­та­ним та неп­риб­ра­ним Ко­лiс­ни­ком. А вiн ре­го­че з їх мо­лит­ви, їх крев­но­го про­хан­ня… З об­ра­зою ска­за­не сло­во бу­дить йо­го гнiв, на­ли­ває очi кров'ю, i вiн, як звiр лю­тий, гу­кає на увесь двiр, от-от ки­неться, от-от цiл­ком прог­ли­не… I хто ж це? Ко­лiс­ник, що тор­гу­вав ко­лись м'ясом i гнув­ся i тер­ся пе­ред Руб­цем, зап­ро­ху­ючи над­ба­ви­ти так­су… За що? за ту гни­лу ри­бу, що, не ма­ючи нi­яко­го ва­рун­ку, по­ко­рис­ту­вав­ся бiд­ний чо­ло­вiк пiй­ма­ти з йо­го ста­ву?.. У очах у Хрис­тi по­тем­нi­ло, сон­це ок­ри­ло­ся за яко­юсь хма­рою не­ви­да­ною, пташ­ки пе­рес­та­ли ще­бе­та­ти, щось не­яс­но за­мiсть їх спi­ву за­шу­мi­ло у її ухах, i во­на, пе­рег­нув­шись че­рез вiк­но, зро­ни­ла двi га­ря­чих сльози­ни на прис­пу.

    - Бiсове хамське код­ло! -мо­вив Ко­лiс­ник, увi­хо­дя­чи у свiт­ли­цю. - I не ду­мав сер­ди­тись - нiт же роз­сер­ди­ло. I при­нес­ла їх ли­ха го­ди­на! I це все, вид­но, наг­нав їх Ки­ри­ло. Бi­сiв п'яню­га, учо­ра ото, вид­но, хо­див од­пи­ва­ти ми­ро­вої та сьогод­нi i на­вер­нув у двiр сii не­чис­тi. Ориш­ко! Ба­бо! - гу­кав вiн, швен­дя­ючи по свiт­ли­цi.

    Оришка прип­ли­га­ла до по­ро­га.

    - Де твiй ду­рень? - спи­тав i по­мов­чав. - Не пой­меш? Ки­ри­ло, пи­таю, де?

    - Товар, па­ноч­ку, пог­нав на­пу­ва­ти. Та он­де й вiн, - ука­за­ла Ориш­ка у вiк­но, узд­рiв­ши Ки­ри­ла, що гнав те­ля­ток та ове­чат вiд во­до­пою.

    Христя гля­ну­ла на йо­го - се ж мар'янiвський Ки­ри­ло. Се ж той, що впер­ше од­во­зив її у мiс­то. Пос­та­рiв тiльки тро­хи, по­си­вiв, а на ли­цi мов i тро­хи не пе­ре­мi­нив­ся.

    - Се ти, п'яни­це, наг­нав ме­нi сих ди­яво­лiв у двiр? - гук­нув Ко­лiс­ник З вiк­на на Ки­ри­ла.

    Той ски­нув шап­ку i, ки­нув­ши то­вар, пi­дiй­шов до вiк­на.

    - Яких, па­не, ди­яво­лiв?

    - Не знаєш яких? О чор­то­ва во­ро­на, а хит­рi­ший вiд чор­та! - на­ки­нув­ся на йо­го Ко­лiс­ник. - Цi­лу нiч, ма­буть, учо­ра пив мо­го­ри­ча, а сьогод­нi чуть свiт i з Дво­ру скрив­ся.

    - Та по­бий ме­не бо­же, ко­ли я хоч крап­лю ба­чив! - вип­рав­ляв­ся Ки­ри­ло. - Во­ни вже з тиж­день, як топ­цю­ються бi­ля дво­ру. Все пи­та­ють, чи па­на не­має?

    - А якої ж ти ли­хої го­ди­ни учо­ра на сло­бо­дi був?

    - Та все ж, бач­те, за лiс тур­бу­вав­ся. "Ко­ли б, - ка­жуть, - пан прос­тив нам на­шi про­ви­ни та вер­нув усе, як до спiр­ки бу­ло, то ми б уже i лiс йо­му за сот­ню руб­лiв око­па­ли". - "А що, - ка­жу, - те­пер уже й на­зад, ко­ли по­ба­чи­ли, що не теє… А я ж вам то­дi ка­зав. Пан у нас спра­вед­ли­вий, пан доб­рий. Бе­рiть, дур­нi, що дає, не входьте в спiр­ку, а то ли­хо вам бу­де. Не пос­лу­ха­ли­ся ме­не, от те­пер i пла­тiться". - "Та то все, - од­ка­зу­ють, - на­шi вер­хо­во­ди та­ке роб­лять: пiд­би­ли ж, не слу­хай­те­ся, мов: обiп­рiться усiєю гро­ма­дою. Гро­ма­да, мов, ве­ли­кий чо­ло­вiк. Ми, зна­чить, i пос­лу­ха­ли­ся. А во­но те­пер i ви­хо­дить, що на­шi со­вiт­чи­ки в сто­ро­нi, а ми от­вi­чай. їм, бач, цього i тре­ба бу­ло, щоб нас з па­ном по­рiз­ни­ти. Те­пер во­ни, ли­бонь, зби­ра­ються i го­ро­ди i ста­вок у па­на за­орен­ду­ва­ти".

    - Хто ж то та­кi вер­хо­во­ди? - спи­тав, од­хо­дя­чи, Ко­лiс­ник.

    - Та вже ж не хто. На­шi сло­бiдськi ба­га­ти­рi: шин­кар Крав­чен­ко та ту­теш­нiй кра­мар Вовк.

    - Брешуть, па­ноч­ку! - стриб­нув­ши у свiт­ли­цю, за­то­рох­тi­ла Ориш­ка. - Не вiр­те сьому. I Крав­чен­ко, i Вовк по­важ­нi лю­ди, ха­зяїни, нi­ко­ли не ста­ли б во­ни пiд­би­ва­ти гро­ма­ду на ли­хе про­ти вас. А що во­ни справ­дi хо­чуть най­ня­ти у вас i ого­ро­ди, i ста­вок, то i ме­нi хва­ли­ли­ся. Ми б, ка­же, доб­ру пла­ту да­ли па­но­вi!

    Христя озир­ну­ла­ся - Ориш­ка сто­яла пе­ред Ко­лiс­ни­ком, роз­ма­ху­ва­ла ру­ка­ми, шам­ко­тi­ла своїм без­зу­бим ро­том, зла та лю­та, - де й дi­ла­ся не­дав­ня ще Ориш­ка, ти­ха та яс­на!

    - Не знаю. Мо­же, во­но й брех­ня, - по­ну­ро од­ка­зав Ки­ри­ло. - За що ку­пив, за те й про­даю, що чув - те й вам, доб­ро­дiю, ка­жу.

    - Гаразд, га­разд, - мах­нув на но­го ру­кою Ко­лiс­ник i по­вер­нув­ся до Ориш­ки. - А скiльки б же Вовк та Крав­чен­ко да­ли за орен­ду?

    - Не знаю, па­ноч­ку, скiльки. Та та­ким ха­зяїнам ко­ли яким i руб­лем пос­ту­пи­ти­ся, - то не бу­де­те ка­яти­ся: во­ни зна­ють, ко­ли i як чо­му яр­мiс да­ти. Не ста­нуть чу­жо­го ро­зо­ря­ти, як дру­гi. Звiс­но, ха­зяїни.

    - То ска­жи їм, хай прий­дуть, ко­ли ма­ють охо­ту най­ма­ти, - по­вер­нув­ся вiн зно­ву до Ки­ри­ла. - По­ба­ла­каємо. А дур­них учи­ти тре­ба! То їм од­да­вай го­ро­ди, а то i го­ро­ди що-не­будь при­не­суть, i лiс бу­де око­па­ний.

    - Що ж, па­не, най­ме­те лю­дей? - пи­та по­кiй­но Ки­ри­ло.

    - Нащо най­ма­ти? По­ки во­ни в ме­не в ру­ках, то i са­мi око­па­ють.

    - Нi, па­не, во­ни так не схо­тять.

    - А не схо­тять - най­му! - рi­шив Ко­лiс­ник. - За їх гро­шi i най­му.

    - За двiс­тi труд­но най­ня­ти.

    - Яких двiс­тi? Двiс­тi по­лу­чив, а ще трис­та.

    - Тих, па­не, нав­ряд чи по­лу­чи­те.

    - Чому?

    - Нi з чо­го бра­ти.

    - Зiйдеться. Ко­ли наг­нуть, то знай­деться. Як опи­шуть ха­ти та грун­ти, то зап­ла­тять.

    - То то­дi, па­не, чи й ми тут уси­ди­мо.

    - Чого уси­ди­мо?

    - Так. Го­ло­му, ка­жуть, роз­бiй не страш­ний. За­па­лять так ко­лись, що не по­хо­пим­ся i з ду­шею вир­ва­ти­ся.

    - Та ну, не ля­кай! На па­лiїв е тюр­ма, е Си­бiр, е й ши­бе­ни­цi!

    - Та й те, па­не, що то­дi вiд кра­дiж­ки не вбе­ре­жеш­ся. Все, що мож­на тiльки бу­де ук­рас­ти, ук­ра­дуть.

    - А очi на­що?

    - Та очi е, та що ти по­ро­биш з ни­ми про­ти та­кої си­ли! Ти на двоє ди­виш­ся, а во­на на двад­ця­те­ро.

    - Не вiр­те, па­ноч­ку! - зно­ву, як по­тай­на со­ба­ка з-за при­чiл­ка, ки­ну­ла­ся, гарк­ну­ла Ориш­ка. - Не бу­де нi­чо­го. Смi­ло най­май­те Крав­чен­ко­вi та Вов­ко­вi. То по­важ­нi лю­ди, ха­зяїни, а то - смiт­тя. Роз­би­ша­ки, ши­бе­ни­ки!

    - А он же, бач, твiй чо­ло­вiк не рає, - ус­мiх­нув­шись, од­ка­зав Ко­лiс­ник.

    - I.вiн бре­ше, па­ноч­ку, хоч вiн i мiй чо­ло­вiк! - не ви­дер­жа­ла Ориш­ка.

    - От i не дур­на ж ти? - по­кiй­но обiз­вав­ся Ки­ри­ло з-за вiк­на. - Ще я те­бе ма­ло вчив, а ти й до­сi дур­ною зос­та­ла­ся. Де б за чо­ло­вi­ком ру­ку тяг­ти, а ти йо­му брех­нi зав­даєш. А все че­рез те, що дур­на. Хоч i ка­жуть, що ти вiдьма, i бо­яться лю­ди те­бе, а я пря­мо ска­жу - дур­на, дур­на, як чiп, та й го­дi! Це ба­чи­те вiд чо­го, па­не, во­на уз­ли­ла­ся на сло­бо­жан. То­рiк бу­ла за­су­ха. Лю­ди справ­дi ма­ють її за вiдьму, хоч во­на та­ка вiдьма, як я вов­ку­лак. Ну, ото, як за­су­ха бу­ла, то во­ни й тол­ку­ються: це, пев­но, вiдьма пок­ра­ла ро­су З не­ба, да­вай її ви­ку­паємо. Спiй­ма­ли її раз та й уки­ну­ли у ста­вок. А во­на ото уз­ли­ла­ся та й ме­титься ото.

    Колiсник так i прис­нув:

    - Так ти i в став­ку жаб по­ло­ха­ла?

    - Брешеш, по­ган­цю! Бре­шеш, во­ню­чий, смер­дю­чий! I не ки­да­ли у ста­вок, а тiльки во­дою об­ли­ли, та й го­дi. Да­ла­ся б я їм, бi­со­вим ши­бе­ни­кам, уки­ну­ти се­бе? Я б їм очi вид­ра­ла!

    - Та хто те­бе знав - чи ки­да­ли те­бе, чи об­ли­ли во­дою. Тiльки вер­ну­ла­ся ти до­до­му, як хлю­ща, мок­ра.

    Оришка аж по­си­нi­ла з сер­ця. Раз по­си­нiє, вдру­ге по­зе­ле­нiє. Стоїть, тру­ситься, очi па­ла­ють, як уг­лi. А Ко­лiс­ник аж за бо­ки бе­реться - ре­го­че. Ус­мiх­нув­ся i Ки­ри­ло за вiк­ном. Ориш­ка по­ба­чи­ла, як кiш­ка, стриб­ну­ла до вiк­на, плю­ну­ла пря­мо ме­жi очi i мер­щiй ви­бiг­ла з ха­ти. Ко­лiс­ник упав i по­ко­тив­ся по до­лiв­цi… аж стог­не, аж по­си­нiв, нi­як не вдер­житься вiд ре­го­ту. "Хо-хо-хо, хо-хо-хо!" -глу­хо роз­ко­чується по ха­тi, а з-за вiк­на Ки­ри­ло со­бi здер­жує ре­гiт.

Пошук на сайті: