Панас Мирний - Повія (сторінка 108)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11197
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12272
    - Що во­но та­ке? Де во­на взя­ла­ся? - за­хо­ди­ло глу­хе шеп­тан­ня по церк­вi. Всi ди­ви­ли­ся i ди­ву­ва­ли­ся, не зна­ючи, де та­ка мальова­на пташ­ка взя­ла­ся.

    А Хрис­тя пiш­ла i пiш­ла, все впе­ред та впе­ред. Тем­на су­та­ни­на церк­ви, мо­рок за­ка­пел­кiв нап­рям­ля­ли її ту­ди, до прит­во­рiв, де пе­ред ста­рим поб­лiд­лим об­лич­чям iкон цi­ли­ми сно­па­ми го­рi­ли жов­тi ша­го­вi свi­чеч­ки. Во­на ста­ла вже то­дi, ко­ли да­лi не мож­на бу­ло iти. Пе­ред нею чи­ма­лий став­ник па­лав ог­нем; за став­ни­ком ви­сi­ла iко­на бо­жої ма­те­рi. Жов­те ли­це її зда­ва­ло­ся вiд свi­ту свi­чок ще жов­тi­ше, от так, як у мер­лої лю­ди­ни. Од­нi чор­нi очi пест­ли­во ди­ви­ли­ся на сво­го не­ве­лич­ко­го си­на, що си­дить у неї на ру­цi, притк­нув­шись ку­че­ря­вою го­лi­вонькою до ло­на. I в йо­го жов­те ли­ченько, ус­тоньки тiльки чер­во­нi­ють та оче­ня­та так за­ду­ма­но див­ляться на лю­дей. Хрис­тю об­няв який­сь по­тай­ний ост­рах вiд то­го за­ду­ма­но­го пог­ля­ду, i во­на, пе­рех­рес­тив­шись, опус­ти­ла­ся на ко­лi­на.

    Вона не­дов­го мо­ли­ла­ся. Той са­мий дяк, що ще ма­лою йо­го чу­ла, за­вiв своїм ох­рип­лим го­ло­сом бо­же пос­пiв'я, i їй за­кор­тi­ло йо­го по­ба­чи­ти. Уда­рив­ши скiльки пок­ло­нiв, во­на пiд­ве­ла­ся i пiш­ла до ти­та­ря, де про­да­ються свi­чi. До­ро­гою по­ба­чи­ла i дя­ка: та­кий же ни­зенький, су­хий, i в од­ну ко­су во­лос­ся зап­ле­те­не, тiльки те­пер та ко­са ста­ла у йо­го ко­рот­ша i тон­ша. Пi­дiй­шов­ши до ти­та­ря, во­на ста­ла збо­ку, бо бi­ля йо­го ба­га­то на­ро­ду на­тов­пи­ло­ся.

    - Ну, чо­го ви згур­ти­ли­ся, мов вiв­цi! Гетьте! Про­ходьте! Мо­же, ко­му кра­що­му вiд вас нуж­нi­ше!.. - гу­кав ти­тар на лю­дей, роз­пи­ха­ючи їх, без со­ро­му каз­ка, ру­ка­ми.

    - Пожалуйте… Вам скiльки i яких? - лю­бенько за­мо­вив ти­тар до Хрис­тi. Хрис­тя гля­ну­ла - та се ж Кар­по Здiр, їх су­сiд. Вiн, вiн, i го­лос йо­го, i об­лич­чя - тiльки товс­те та бi­ле во­но у йо­го ста­ло, i сам Кар­по по­товс­тiв i пiд­рiс на­че. У синьому сук­ня­но­му кап­та­нi, роз­че­са­ний не по-се­лянсько­му, а у про­дiл, вiн ви­зи­ра та­ким по­важ­ним-за­мож­ним.

    Христя узя­ла у йо­го аж п'ять бi­лих свi­че­чок, зап­ла­ти­ла со­ро­ков­ку i мер­щiй пiш­ла со­бi, щоб, бу­ва, Кар­по не приз­нав її. Се її так зди­ву­ва­ло, що во­на, i до став­ни­ка про­би­ра­ючись, i свi­чi ста­нов­ля­чи, все на­че пе­ред своїми очи­ма узд­рi­ва­ла Кар­па. Яка ж то те­пер ста­ла Одар­ка? Ба­жа­ла б во­на ба­чи­ти її. Ба­жа­ла б i роз­пи­та­ти­ся, з чо­го i вiд чо­го во­ни так роз­ба­га­тi­ли, тiльки ко­ли б так, щоб її не пiз­на­ли. Ду­ма­ючи про се, во­на нез­чу­ла­ся, як по­лi­пи­ла до од­но­го став­ни­ка тро­хи не всi свi­чеч­ки, од­на од­ним тiльки i зос­та­ла­ся у її ру­ках. Хрис­тю на­че ва­ром об­да­ло, як зо­ба­чи­да во­на ту свiч­ку, i хоч тут сто­яли ближ­че став­ни­ки, во­на ми­ну­ла їх, а по­нес­ла ту­ди, де пер­ше сто­яла, пос­та­но­вить пе­ред бо­жою ма­тiр'ю.

    - Хто се та­ка пиш­на? Не знаєте, моя ма­тiн­ко? - по­чу­ла во­на зза­ду се­бе жi­но­чий го­лос.

    - Не знаю, - од­ка­зав дру­гий.

    - А оде­жа яка пиш­на. Во­но щось не спрос­та.

    - Бог йо­го знає, що во­но. Не вгля­дi­ла, де i взя­ло­ся. Та убор сей як їй ли­чить.

    - Се ви про ту? - по­чув­ся тре­тiй го­лос.

    - Еге ж.

    - Бабу Ориш­ку знаєте? Вiдьму… З нею, ка­жуть, приїха­ла.

    - То се, мо­же, доч­ка її?

    - Яка там у гас­пи­да доч­ка?

    - А та са­ма, про кот­ру завж­ди пле­ще. Пан який­сь там її узяв, чи що.

    - А що ви ду­маєте? Мо­же, й во­на. Щось не вид­но Гор­пи­ни - во­на ба­бi яко­юсь ро­дич­кою до­во­диться.

    - Племiнниця рiд­на. Ста­ра з ма­тiр'ю Гор­пи­ни - рiд­нi.

    - От би i пос­ла­ти до ба­би роз­пи­та­ти­ся, що во­но. Дяк ох­рип­лим го­ло­сом за­вiв хе­ру­вимську - всi чим­дуж за­мо­ли­ли­ся; за­мо­ли­лись i жiн­ки, що сто­яли по­за­ду Хрис­тi, i роз­мо­ва стих­ла.

    Пiсля хе­ру­вимської на­род су­нув до прит­во­ру пiдс­та­ви­ти го­ло­ву пiд пе­ре­нос.

    - Он-он i Гор­пи­на пiш­ла, - зно­ву по­чу­ло­ся зза­ду Хрис­тi.

    - Вона, во­на. Пос­тiй­те, я пi­ду по­пи­та­юся, - i повз Хрис­тю щось на пальчи­ках пок­ра­ло­ся. Хрис­тя гля­ну­ла - чор­на, ви­со­ка i товс­та мо­ло­ди­ця у синьому ха­ла­тi i в жов­то­га­ря­чо­му плат­ку прой­шла повз неї… "Та се ж чор­на Ївга! Це та, Ти­мо­фi­ева… Товс­та та пи­ка­та яка ста­ла. Що, ко­ли 6 во­на доз­на­ла­ся, що се я. То чор­на, а то з зазд­рос­тi, ма­буть, ще б дуж­че по­чор­нi­ла", - по­ду­ма­ла Хрис­тя.

    Ївга притк­ну­ла свою здо­ро­вен­ну го­ло­ву мiж двох жi­нок. Од­на з їх бу­ла не­ве­лич­ка, круг­ло­ви­да, дру­га - су­ха, ви­со­ка, дов­гоб­ра­за. Вид­но, Ївга щось шеп­ну­ла їм на уш­ко; дов­гоб­ра­за, зра­зу за­каш­ляв­шись, ще дуж­че на­хи­ли­лась, i Хрис­тя зап­ри­мi­ти­ла, як її очi стрiльну­ли у ту сто­ро­ну, де сто­яла во­на. Нев­же то Гор­пи­на? Ста­ра та жов­та, очi по­за­па­да­ли, нiс дов­гий та тон­кий ви­тяг­ся, що­ки усе­ре­ди­ну ус­мок­та­ли­ся.

    Перенос скiн­чив­ся. Пiп з ча­шею пi­шов ув ол­тар, за ним iз здо­ро­вен­ною свiч­кою, тiльки на дру­гi две­рi, прой­шов па­ла­мар. Хрис­тi ли­це йо­го зда­ло­ся та­ким знай­омим… Во­на десь ба­чи­ла йо­го, та не при­га­дає де. Дяк не­моч­ним го­ло­сом "да­ря" пiд­нi­мав, i на­род, хрес­тя­чись, по­дав­ся на­зад.

    - Казала, роз­пи­тає ба­би та й ска­же, - по­чув­ся зно­ву зза­ду Хрис­тi го­лос Ївги.

    - То-то ж, не про­пус­ти як-не­будь її.

    - Нi, я вий­ду з церк­ви. Там на две­рях сто­ро­жи­ти­му.

    - А цi­ка­ва ся Ївга, i - цi­ка­ва! - по­чу­ло­ся че­рез скiльки ча­су.

    - Та й язи­чок! Не­да­ром, ка­жуть, чо­ло­вiк у мос­ка­лi пi­шов.

    - А їй i го­ренька ма­ло. Во­на ста­ро­го Суп­ру­на заг­нуз­да­ла та й їздить вер­хи по йо­му. По­кiй­ної Хiв­рi все доб­ро пе­рей­шло до неї. Ме­нi див­но, що дур­на Гор­пи­на мов­чить. Я б їй се­ред се­ла по­товк­ла оту чор­ну мар­му­зу.

    - Дума, мо­же, ко­ли бу­де їй го­ди­ти, то пiс­ля смер­тi ста­ро­го i їй шо-не­будь пе­ре­па­де.

    - Хай до­жи­дає. Не так во­на приб­ра­ла йо­го в ру­ки. Та й не та­ка во­на, щоб ви­пус­ти­ти.

    Розмова стих­ла. З ол­та­ря до­но­сив­ся го­лос по­пiв, з кри­ла­са глу­хi за­во­ди дя­ко­вi. У церк­вi ро­би­ло­ся душ­нi­ше i душ­нi­ше. Дим вiд ла­да­ну хма­ра­ми но­сив­ся по­над го­ло­ва­ми, си­нiв у по­тем­нi­лiй осе­лi, з за­ка­пел­кiв до­но­сив­ся ка­шель. Уда­ри­ли на дос­той­но. На­род, прос­лу­хав­ши вi­рую, пот­ро­ху ви­хо­див З церк­ви на про­хо­ло­ду. Як по­ча­ло­ся свя­те свя­тих, ко­ло Хрис­тi зов­сiм ста­ло пус­то. Ти­тар хо­див ко­ло став­ни­кiв i ту­шив не­до­гар­ки. У церк­вi по­тем­нi­ло. Зда­ва­ла­ся во­на якимсь скле­пом або до­мо­ви­ною - об­ра­зи так сум­но i су­во­ро ви­зи­ра­ли з iко­нос­та­су. Де­кiлька жi­нок з ма­ли­ми-дiтьми ста­ва­ли круж­ка ко­ло цер­ков­них врат; дi­ти пла­ка­ли, ма­те­рi їх гой­да­ли, ши­ка­ли, Хрис­тi ста­ва­ло не по со­бi, i во­на на­мi­ри­ла­ся, бу­ло, вий­ти. По­вер­неться - аж у сто­ро­нi сто­ять двi жiн­ки, i до їх бра­ва, мов мос­каль, че­ше Ївга. Хрис­тя зос­та­ла­ся.

    - Ну що? - по­чу­ло­ся.

    - Панночка якась. З Ко­лiс­ни­ком, що ку­пив Кут, з гу­бер­нiї приїха­ла, - шеп­та­ла Ївга.

    - Пiшов Ко­лiс­ник уго­ру; з па­на­ми во­диться, сам па­ном став. А що ко­лись був? Там од­на дiв­ка, що слу­жи­ла у мiс­тi, роз­ка­зу­ва­ла: рiз­ник, та й го­дi. Жiн­ка йо­го i до­сi жи­ве у мiс­тi. З со­бою вiн її не бе­ре. Де ж, во­на зов­сiм прос­та, а вiн, бач, пан, - ка­за­ла дру­га.

    - Як му­жи­ком був та жiн­ка слу­жи­ла, то то­дi її i тре­ба бу­ло, а як за­па­ну­вав, то й жiн­ки не тре­ба, - увер­ну­ла тре­тя.

    - Нащо йо­му жiн­ка? Там, у гу­бер­нiї, ба­га­то є та­ких. Ли­бонь, ка­жуть, вiн i має… Мо­же, й се та­ка, - до­га­ду­ва­ла­ся Ївга.

    - О-о! Нев­же? Ста­рий вiн.

    - Старий! Ба­ба роз­ка­зуб, що тiльки у нього i роз­мо­ви, що про дiв­чат. З ста­рих цих все ли­хо встає!

    З гу­ком i бряз­ком за­вi­са на цер­ков­них вра­тах вiд­ки­ну­ла­ся в сто­ро­ну, лю­ди за­мо­ли­ли­ся, роз­мо­ва стих­ла. Зля­ка­нi дi­ти за­ве­ли ре­пет на всю церк­ву. Пiп з ча­шею по­ка­зав­ся з ол­та­ря, су­во­ро на їх по­зи­ра­ючи. "Co стра­хом бо­жим", - по­чу­ло­ся. I жi­ноч­ки, на­хи­лив­ши го­ло­ви, пi­дiй­шли до по­па. По­ча­ло­ся при­час­тя.

Пошук на сайті: