Панас Мирний - Повія (сторінка 111)

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Файл	Розмір файла:	Завантажень
Panas_mirniy_poviya.docx	826 Кб	11609
Panas_mirniy_poviya.fb2	1054 Кб	12891

    - О, ти м'яко сте­леш, та як бу­де спа­ти! - бурк­нув Грицько.

    - Нi, я то­бi по прав­дi ка­жу. Чо­го тут кри­ти­ся, чо­го йо­го, як ли­си­ця хвос­том, вер­тi­ти? Ти сам по­ду­май: ста­рий ти став, не­мiч­ний… за то­бою тре­ба ди­ви­тись, тре­ба гля­дi­ти. А ко­му ж те ближ­че, як не своєму? Ска­зать би, у те­бе не­має близько­го нi­ко­го, а то ж у те­бе син, не­вiст­ка. Чо­го б я, як той бов­кун, си­дiв там у своєму за­ка­пел­ко­вi? Чо­ло­вiк не де­ре­ви­на, що по­ло­жи йо­го, то й бу­де ле­жа­ти. Чо­ло­вi­ко­вi ча­сом тре­ба i по­ба­ла­ка­ти… Узяв би пе­рей­шов до си­на, один син у те­бе, i дог­ляд би то­бi та­кий як слiд був, i по­го­мо­нi­ти бу­ло б з ким.

    - З то­го ча­су, як не ста­ло ста­рої, не ста­ло й щас­тя! - глу­хо про­мо­вив Грицько.

    - I то прав­да. Ста­ра, царст­во не­бес­не їй, бу­ла i ха­зяй­ка нев­си­пу­ща, i жiн­ка доб­ра, i гос­по­ди­ня ро­зум­на. Та що ж - умер­ла… То вже дi­ло бо­же. Вiн один над на­ми знає, що ро­бить, i нам не ска­же. Умер­ла - й умер­ла. З мо­ги­ли її не вер­неш. А то­бi все-та­ки не слiд своїх сто­ро­ни­тись-обхо­ди­ти.

    - Та що ти все за­ря­ди­ла: об­хо­диш та об­хо­диш! - гук­нув Грицько. - Хто їх об­хо­дить? Я їх чи во­ни ме­не? От ти ка­жеш - син у ме­не, до йо­го гор­ни­ся. А ти знаєш мо­го си­на? Вiн ще за­мо­ло­ду все ме­нi нав­па­ки йшов. Хо­тiв я йо­го од­ру­жи­ти на Ку­цiв­нi. Чим би бу­ла йо­му не жiн­ка? I ба­га­та, i хо­ро­шо­го ро­ду. Нiт же, пiд­нiс чорт Хрис­тю При­ти­кiв­ну. От ця­ця не­пи­са­на! Чо­го ме­нi сто­яло йо­го зби­ти? Мо­же, ко­ли, гос­подь знає, i ду­шею прий­шло­ся пок­ри­ви­ти, i грi­ха на ду­шу схо­пи­ти, по­ки зло­мив. Що ж вiн? По­чав ду­рi­ти. От, як є - дур­ник.

    - Тату, то ко­ли бу­ло, - по­ну­рив­шись, обiз­вав­ся Фе­дiр, а Хрис­тя си­дi­ла чер­во­на-чер­во­на та, не зна­ючи, що їй ро­би­ти, гор­ну­ла до се­бе ма­ленько­го Пет­ри­ка.

    - Давно? - гук­нув Грицько, пiд­во­дя­чись, i, як верс­та, став се­ред ха­ти. - Дав­но, ка­жеш? А пiс­ля то­го? Ми ж на­си­лу те­бе з по­кiй­ною од­хо­ди­ли, на­си­лу те­бе на стеж­ку на­ве­ли. Оже­нив­ся ти. Зи­ай­шла­ся та­ка, що пiш­ла за те­бе, Ста­ли ми жи­ти уку­пi. То i ти, i не­вiст­ка тiльки й чут­но, що сла­ви­те нас мiж чу­жи­ми людьми. Усе од­но: "Якби та­ки батько од­дi­лив нас, дав зем­лi, дав ха­ту, ми то­дi б зна­ли, для ко­го ро­би­мо-тру­ди­мо­ся". Бач, во­ни, у батька жи­ву­чи, не со­бi дба­ли! Не­хай i так. По­ба­ла­ка­ли ми з ста­рою, чи од­дi­ли­ти, то й од­дi­ли­ти. Хто сей грунт ку­пив? Хто ха­ту вист­роїв? Пе­ре­вiв!х - жи­вiть со­бi; i по­ля дав. Що ж ме­нi, дя­ка за те? Зи­о­иу чую: "Оддi­лить од­дi­лив, та чим на­дi­лив? Випх­нув з дво­ру, та й усе". А по­бий же вас все зле та ли­хе! Чи я вам не батько? Чи я вам доб­ра не жа­даю? Де б бi­ля то­го клап­тя зем­лi ро­би­ти, що 'ддав, вiн йо­го у най­ми пус­тив. Са­мо­му, бач, не хо­четься бi­лих рук ка­ля­ти. Сам по­чав до по­пiв ли­за­тись - у про­то­по­пи на­мi­ряв­ся ви­лiз­ти, та пiй­мав у дзво­на­рi. Лег­ко­го хлi­ба за­хо­тi­ло­ся. Чи лег­ко­го, то й лег­ко­го. Зна­чить, то­бi не пот­рiб­на зем­ля, по­дай її на­зад. Жи­ви своїм ро­зу­мом, як бог то­бi дав. Чо­го б, бач­пя? Так де то­бi! На батька i ту­чi, i гро­му! Батько i ся­кий, i та­кий. По­ба­чив, що своїм ро­зу­мом за­роб­ляємо шма­ток то­го на­сущ­но­го, так i зем­лю на­зад одiб­рав. Усе со­бi та со­бi, а нам нi­чо­го… Хi­ба, ти ду­маєш, во­но лег­ко ме­нi бу­ло те слу­ха­ти, що чу­же, не­рiд­не прий­де до те­бе в ха­ту та й хва­литься, що рiд­ний син ка­же? А бо­дай уже та­ких си­нiв нi­ко­ли не ма­ти! Я ж мов­чав, я ж сло­ва на те нi­яко­го не ка­зав. Прой­шов рiк - во­ни до ме­не i в ха­ту не на­па­юва­ли­ся, не прий­шли з праз­ни­ком поз­до­ро­ви­ти. Тут уп'ять ста­ра за­не­ду­жа­ла, прий­шли во­ни її про­вi­да­ти? Чу­жi лю­ди не­од­хiд­но бi­ля неї сто­яли, своїми ру­ка­ми пе­ре­вер­та­ли не­мощ­ну, а рiд­на не­вiст­ка i не зду­ма­ла. Як умер­ла, то­дi тiльки прий­шли, на­че чу­жос­то­рон­нi якi-не­будь, геть одс­то­ронь сто­яли. I не­ма то­го, щоб утi­ши­ти батька у го­рi, не­ма то­го, щоб хоч чу­жим по­мог­ти при то­му скру­то­вi. Де ж, ми ве­ли­кий пан - ка­дильни­цю за по­пом тре­ба нес­ти, а ми - не ро­бiт­ни­ця, не най­мич­ка, ми - важ­на пти­ця - па­ла­мар­ка! У-у! прок­ля­тi! прок­ля­тi! Не­ма на вас мо­го бла­гос­ло­вен­ня! Чу­жим усе од­дам, а вам ду­лю пiд нiс! - гук­нув Грицько i, вхо­пив­ши шап­ку, мер­щiй нап­ря­мив­ся У две­рi.

    У ха­тi ста­ло так ти­хо, мов нi­чо­го й жи­во­го не бу­ло. Ориш­ка i Хрис­тя си­дi­ли пох­ню­пив­шись, Гор­пи­на, при­пав­ши до сто­лу, стру­шу­ва­лась, мов у ли­хо­ман­цi, Фе­дiр блi­дий хо­див та тер ру­ки, один Ва­силь Крав­чен­ко ве­се­ло по­зи­рав з-за сто­лу своїми сi­ри­ми лу­ка­ви­ми очи­ма.

    - Чудасiя, та й го­дi, - здви­гу­ючи пле­чи­ма, про­мо­вив вiн. - На­що йо­го бла­гос­ло­вен­ня? Ко­ли б доб­ро своє вiд­дав!

    - Нащо ти при­вiв йо­го сю­ди? - скрик­ну­ла нес­тям­но Гор­пи­на, при­дав­лю­ючи стiл го­ло­вою, мов во­на хо­тi­ла йо­го про­да­ви­ти. - Ще нам ма­ло прий­шло­ся вiд йо­го ви­тер­пi­ти? I до­ко­рiв, i до­га­ни. За­хо­тiв ще, щоб прок­ляв вiн нас у на­шiй ха­тi!

    - Хто ж знав! Хто ж знав? - глу­хо за­мо­вив Фе­дiр, тру­чи ру­ки. - Я я; хо­тiв як кра­ще, а вий­шло…

    - Не бу­де мiж ва­ми ла­ду. Не бу­де доб­ра, - схо­пив­ши­ся, мо­ви­ла Ориш­ка. - Про­щай­те! Поїде­мо, - по­вер­ну­ла­ся во­на до Крав­чен­ка i не пiш­ла - поп­ли­га­ла з ха­ти.

    - Поїдьмо, поїдьмо, - ха­па­ючись за шап­ку, мо­вив Крав­чен­ко. - Бо час I обi­да­ти, аж киш­ки пiд­ве­ло.

    Горпина тiльки то­дi до­га­да­ла­ся, про що во­на за­бу­ла.

    - Тiточко! тi­точ­ко! - зап­ла­ка­на ки­ну­лась во­на над­вiр. - Пос­тiй­те, пi­дож­дiть, хоч по­обi­даєте з на­ми. За цим прок­ля­тим кло­по­том i ро­зу­му збу­деш­ся!

    Федiр i Хрис­тя зос­та­ли­ся од­нi в ха­тi. По­ки Хрис­тя зби­ра­ла­ся со­бi в до­ро­гу, Фе­дiр од­но, знай, хо­див. Як же Хрис­тя, пе­ре­дав­ши Пет­ру­ся дiв­чин­цi, нап­ря­ми­ла­ся йти, Фе­дiр став нап­ро­ти неї, прик­ро по­ди­вив­ся своїми зас­му­че­ни­ми очи­ма, скрик­нув: "Отак у нас завж­ди! Гос­по­ди! Гос­по­ди!.." - i нес­тям­но схо­пив­ся за го­ло­ву ру­ка­ми.

    У Хрис­тi сер­це пе­ре­вер­ну­ло­ся, сльози зат­рем­тi­ли на очах. Пер­ша дум­ка, що вда­ри­ла її в го­ло­ву, бу­ла: "Пев­но, Фе­дiр її приз­нав, бо так пря­мо ви­па­лив пе­ред нею своє приз­нан­ня…" I во­на, пох­ню­пив­шись i не ска­зав­ши йо­му нi сло­ва, вий­шла з ха­ти.

    На сi­нешньому по­ро­зi во­на стрi­ла Ориш­ку, Крав­чен­ка i Гор­пи­ну. Гор­пи­нi та­ки до­ве­ло­ся уго­во­ри­ти ба­бу зос­та­ти­ся по­обi­да­ти.

    - А ми вер­таємо­ся. Про­сить Гор­пи­на обi­да­ти, - ска­за­ла їй Ориш­ка.

    - Я вже не знаю, чи вгод­жу чим пан­ноч­цi. Про­си­ла б про­вi­да­ти му­жи­чої стра­ви. Ко­лись за­бив­ся до нас слi­до­ва­тель. Та­кий гар­ний пан, дя­ку­вав. Про­ха­ли 6 пан­ноч­ку. Чим ба­га­тi, тим i ра­дi… - за­мо­ви­ла Гор­пи­на пе­ред нею, рву­чи сло­ва.

    - Та пан­ноч­ка хоч по­си­дять. Ми швид­ко се дi­ло по­рi­ши­мо, бо киш­ки аж кав­чать, - ска­зав, смi­ючись, Крав­чен­ко.

    - Про ме­не не тур­буй­те­ся. Я по­сид­жу, пi­дож­ду, - ска­за­ла Хрис­тя i со­бi вер­ну­ла­ся за дру­ги­ми.

    Горпина та­ка ра­да, не здер­жа­ла­ся i ки­ну­ла­ся по­цi­лу­ва­ти Хрис­тю у ру­ку. Хрис­тя по­мi­ти­ла i пiдс­та­ви­ла гу­би. Двi дав­нi под­ру­ги по­цi­лу­ва­ли­ся. "Якби ти зна­ла, ко­го цi­луєш! - по­ду­ма­ла Хрис­тя. - Чи цi­лу­ва­ла б?"

    Не мен­ше зра­дiв i Фе­дiр, як во­ни вер­ну­ли­ся. Зас­му­че­ний та зби­тий з пан­те­ли­ку, вiн зра­зу ожив, за­ме­ту­шив­ся, за­бi­гав.

    - Просю вас, сi­дай­те. Я на хви­ли­ну, я за­раз - i вiн ку­дись по­бiг з ха­ти.

    Поти Гор­пи­на роз­са­ди­ла гос­тей та вий­ня­ла пи­ро­ги з пе­чi, i Фе­дiр уже звер­нув­ся. З од­ної ки­ше­нi вiн ви­тяг пляш­ку го­рiл­ки, а з дру­гої - щось дру­ге, чер­во­не i пос­та­вив на сто­лi.

    - Ви не по­вi­ри­те, як ме­нi оця спiр­ка у пе­чiн­ках си­дить. Та не про­хо­дить тиж­ня без то­го, щоб ота­ко­го не скоїло­ся, - по­жа­лiв­ся вiн. - Тiльки й за­бу­деш­ся, як доб­рий чо­ло­вiк приб'ється до ха­ти та роз­го­во­рить. Спа­си­бi вам, що вер­ну­ли­ся. Ану­те, лиш, вип'ємо по чар­цi. Се по­вин­на бу­ти доб­ра го­рiл­ка. Ач, жов­та яка.

    - Вистояла?! - гра­ючи лу­ка­ви­ми очи­ма, ска­зав Крав­чен­ко.

    - Жид ка­зав, що дав­ня. А бог йо­го знає, яка во­на. - I, на­лив­ши в чар­ку, вiн пер­шу пiд­нiс ба­бi.

    - У ко­го в ру­ках, у то­го й в ус­тах! - од­ка­за­ла та, од­во­дя­чи чар­ку ру­кою.

    - Жiнко! Десь у нас i дру­га бу­ла ча­ру­пи­на. Ке, лиш, сю­ди та по­пот­чуй' пан­ноч­ку. То ж я для їх ку­пив пляш­ку тер­нiв­ки.

    - Для ме­не? - чер­во­нi­ючи, спи­та­ла Хрис­тя. - Мар­но ви i втра­ча­ли­ся. Я не п'ю.

    - Не мож­на, на­ша пан­ноч­ко. Хоч при­губ­те, - пот­чу­ючи, про­ха­ла Гор­пи­на.