- О, ти м'яко стелеш, та як буде спати! - буркнув Грицько.
- Нi, я тобi по правдi кажу. Чого тут критися, чого його, як лисиця хвостом, вертiти? Ти сам подумай: старий ти став, немiчний… за тобою треба дивитись, треба глядiти. А кому ж те ближче, як не своєму? Сказать би, у тебе немає близького нiкого, а то ж у тебе син, невiстка. Чого б я, як той бовкун, сидiв там у своєму закапелковi? Чоловiк не деревина, що положи його, то й буде лежати. Чоловiковi часом треба i побалакати… Узяв би перейшов до сина, один син у тебе, i догляд би тобi такий як слiд був, i погомонiти було б з ким.
- З того часу, як не стало старої, не стало й щастя! - глухо промовив Грицько.
- I то правда. Стара, царство небесне їй, була i хазяйка невсипуща, i жiнка добра, i господиня розумна. Та що ж - умерла… То вже дiло боже. Вiн один над нами знає, що робить, i нам не скаже. Умерла - й умерла. З могили її не вернеш. А тобi все-таки не слiд своїх сторонитись-обходити.
- Та що ти все зарядила: обходиш та обходиш! - гукнув Грицько. - Хто їх обходить? Я їх чи вони мене? От ти кажеш - син у мене, до його горнися. А ти знаєш мого сина? Вiн ще замолоду все менi навпаки йшов. Хотiв я його одружити на Куцiвнi. Чим би була йому не жiнка? I багата, i хорошого роду. Нiт же, пiднiс чорт Христю Притикiвну. От цяця неписана! Чого менi стояло його збити? Може, коли, господь знає, i душею прийшлося покривити, i грiха на душу схопити, поки зломив. Що ж вiн? Почав дурiти. От, як є - дурник.
- Тату, то коли було, - понурившись, обiзвався Федiр, а Христя сидiла червона-червона та, не знаючи, що їй робити, горнула до себе маленького Петрика.
- Давно? - гукнув Грицько, пiдводячись, i, як верста, став серед хати. - Давно, кажеш? А пiсля того? Ми ж насилу тебе з покiйною одходили, насилу тебе на стежку навели. Оженився ти. Зиайшлася така, що пiшла за тебе, Стали ми жити укупi. То i ти, i невiстка тiльки й чутно, що славите нас мiж чужими людьми. Усе одно: "Якби таки батько оддiлив нас, дав землi, дав хату, ми тодi б знали, для кого робимо-трудимося". Бач, вони, у батька живучи, не собi дбали! Нехай i так. Побалакали ми з старою, чи оддiлити, то й оддiлити. Хто сей грунт купив? Хто хату вистроїв? Перевiв!х - живiть собi; i поля дав. Що ж менi, дяка за те? Зиоиу чую: "Оддiлить оддiлив, та чим надiлив? Випхнув з двору, та й усе". А побий же вас все зле та лихе! Чи я вам не батько? Чи я вам добра не жадаю? Де б бiля того клаптя землi робити, що 'ддав, вiн його у найми пустив. Самому, бач, не хочеться бiлих рук каляти. Сам почав до попiв лизатись - у протопопи намiрявся вилiзти, та пiймав у дзвонарi. Легкого хлiба захотiлося. Чи легкого, то й легкого. Значить, тобi не потрiбна земля, подай її назад. Живи своїм розумом, як бог тобi дав. Чого б, бачпя? Так де тобi! На батька i тучi, i грому! Батько i сякий, i такий. Побачив, що своїм розумом заробляємо шматок того насущного, так i землю назад одiбрав. Усе собi та собi, а нам нiчого… Хiба, ти думаєш, воно легко менi було те слухати, що чуже, нерiдне прийде до тебе в хату та й хвалиться, що рiдний син каже? А бодай уже таких синiв нiколи не мати! Я ж мовчав, я ж слова на те нiякого не казав. Пройшов рiк - вони до мене i в хату не напаювалися, не прийшли з празником поздоровити. Тут уп'ять стара занедужала, прийшли вони її провiдати? Чужi люди неодхiдно бiля неї стояли, своїми руками перевертали немощну, а рiдна невiстка i не здумала. Як умерла, тодi тiльки прийшли, наче чужостороннi якi-небудь, геть одсторонь стояли. I нема того, щоб утiшити батька у горi, нема того, щоб хоч чужим помогти при тому скрутовi. Де ж, ми великий пан - кадильницю за попом треба нести, а ми - не робiтниця, не наймичка, ми - важна птиця - паламарка! У-у! проклятi! проклятi! Нема на вас мого благословення! Чужим усе оддам, а вам дулю пiд нiс! - гукнув Грицько i, вхопивши шапку, мерщiй напрямився У дверi.
У хатi стало так тихо, мов нiчого й живого не було. Оришка i Христя сидiли похнюпившись, Горпина, припавши до столу, струшувалась, мов у лихоманцi, Федiр блiдий ходив та тер руки, один Василь Кравченко весело позирав з-за столу своїми сiрими лукавими очима.
- Чудасiя, та й годi, - здвигуючи плечима, промовив вiн. - Нащо його благословення? Коли б добро своє вiддав!
- Нащо ти привiв його сюди? - скрикнула нестямно Горпина, придавлюючи стiл головою, мов вона хотiла його продавити. - Ще нам мало прийшлося вiд його витерпiти? I докорiв, i догани. Захотiв ще, щоб прокляв вiн нас у нашiй хатi!
- Хто ж знав! Хто ж знав? - глухо замовив Федiр, тручи руки. - Я я; хотiв як краще, а вийшло…
- Не буде мiж вами ладу. Не буде добра, - схопившися, мовила Оришка. - Прощайте! Поїдемо, - повернулася вона до Кравченка i не пiшла - поплигала з хати.
- Поїдьмо, поїдьмо, - хапаючись за шапку, мовив Кравченко. - Бо час I обiдати, аж кишки пiдвело.
Горпина тiльки тодi догадалася, про що вона забула.
- Тiточко! тiточко! - заплакана кинулась вона надвiр. - Постiйте, пiдождiть, хоч пообiдаєте з нами. За цим проклятим клопотом i розуму збудешся!
Федiр i Христя зосталися однi в хатi. Поки Христя збиралася собi в дорогу, Федiр одно, знай, ходив. Як же Христя, передавши Петруся дiвчинцi, напрямилася йти, Федiр став напроти неї, прикро подивився своїми засмученими очима, скрикнув: "Отак у нас завжди! Господи! Господи!.." - i нестямно схопився за голову руками.
У Христi серце перевернулося, сльози затремтiли на очах. Перша думка, що вдарила її в голову, була: "Певно, Федiр її признав, бо так прямо випалив перед нею своє признання…" I вона, похнюпившись i не сказавши йому нi слова, вийшла з хати.
На сiнешньому порозi вона стрiла Оришку, Кравченка i Горпину. Горпинi таки довелося уговорити бабу зостатися пообiдати.
- А ми вертаємося. Просить Горпина обiдати, - сказала їй Оришка.
- Я вже не знаю, чи вгоджу чим панночцi. Просила б провiдати мужичої страви. Колись забився до нас слiдователь. Такий гарний пан, дякував. Прохали 6 панночку. Чим багатi, тим i радi… - замовила Горпина перед нею, рвучи слова.
- Та панночка хоч посидять. Ми швидко се дiло порiшимо, бо кишки аж кавчать, - сказав, смiючись, Кравченко.
- Про мене не турбуйтеся. Я посиджу, пiдожду, - сказала Христя i собi вернулася за другими.
Горпина така рада, не здержалася i кинулася поцiлувати Христю у руку. Христя помiтила i пiдставила губи. Двi давнi подруги поцiлувалися. "Якби ти знала, кого цiлуєш! - подумала Христя. - Чи цiлувала б?"
Не менше зрадiв i Федiр, як вони вернулися. Засмучений та збитий з пантелику, вiн зразу ожив, заметушився, забiгав.
- Просю вас, сiдайте. Я на хвилину, я зараз - i вiн кудись побiг з хати.
Поти Горпина розсадила гостей та вийняла пироги з печi, i Федiр уже звернувся. З одної кишенi вiн витяг пляшку горiлки, а з другої - щось друге, червоне i поставив на столi.
- Ви не повiрите, як менi оця спiрка у печiнках сидить. Та не проходить тижня без того, щоб отакого не скоїлося, - пожалiвся вiн. - Тiльки й забудешся, як добрий чоловiк приб'ється до хати та розговорить. Спасибi вам, що вернулися. Ануте, лиш, вип'ємо по чарцi. Се повинна бути добра горiлка. Ач, жовта яка.
- Вистояла?! - граючи лукавими очима, сказав Кравченко.
- Жид казав, що давня. А бог його знає, яка вона. - I, наливши в чарку, вiн першу пiднiс бабi.
- У кого в руках, у того й в устах! - одказала та, одводячи чарку рукою.
- Жiнко! Десь у нас i друга була чарупина. Ке, лиш, сюди та попотчуй' панночку. То ж я для їх купив пляшку тернiвки.
- Для мене? - червонiючи, спитала Христя. - Марно ви i втрачалися. Я не п'ю.
- Не можна, наша панночко. Хоч пригубте, - потчуючи, прохала Горпина.
Сторінка 111 з 140 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 > У кінець >>