Панас Мирний - Повія (сторінка 112)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11609
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12890
    - Ось я по­цо­ка­юся э пан­ноч­кою. Будьмо здо­ро­вi. Хай на­шi во­ро­ги ви­гиб­нуть, - i Фе­дiр, цок­нув­шись чар­кою, зра­зу ви­хи­лив. По­тiм по­пот­чу­вав ба­бу i Крав­чен­ка.

    Христя над­пи­ла тро­хи i пос­та­ви­ла. Тер­нiв­ка зда­ла­ся їй та­кою смач­ною. Во­на, здається, ще нi­ко­ли нi­чо­го смач­нi­шо­го не пи­ла.

    - А справ­дi доб­ра, - ска­за­ла во­на.

    - То про­си­мо вас ви­ку­ша­ти всю, - кла­няється Гор­пи­на. - Та й пи­рi­жеч­ком заїсти. Пи­рiж­ки з свi­жим си­ром, i сме­та­на свi­жа.

    - Хiба з ва­ми, - ска­за­ла Хрис­тя, бе­ру­чись за чар­ку.

    - I я вип'ю, - i Гор­пи­на по­тяг­ла­ся до го­рiл­ки. Са­ма з пiв­ча­роч­кiг ви­пи­ла i дру­гих по­пот­чу­ва­ла.

    - Хай на­шим во­ро­гам та­ка ши­бе­ни­ця! - скрик­ну­ла Хрис­тя, ви­хи­лив­ши чар­ку i виб­риз­нув­ши ос­тат­ню крап­лю по­верх го­ло­ви.

    - О, на­ша пан­ноч­ко! на­ша го­лу­боч­ко! - скрик­ну­ла Гор­пи­на i, при­хи­лив­шись до неї, цмок­ну­ла у пле­че. - Мов ви мiж на­ми ро­ди­лись, так знаєте на­шi' зви­чаї та по­го­вiр­ки.

    - За се не стид ще по чар­цi ви­пи­ти! - ска­зав Крав­чен­ко.

    - Випити! Ви­пи­ти! - скрик­нув Фе­дiр i по­чав зно­ву пот­чу­ва­ти. Пiс­ля третьої усi зра­зу за­го­мо­нi­ли ве­се­ло та гуч­но, так, мов бджо­ли в ули­ку пе­ред роєм. Не­давньої свар­ки i приз­на­ку не бу­ло. Фе­дiр роз­ка­зу­вав уся­кi при­по­вiст­ки за дя­кiв, за по­па, Гор­пи­на утi­ша­ла­ся пе­ред Хрис­тею своїми дiтьми, кот­рi на по­лу на­топ­ту­ва­лись пи­ро­га­ми. Крав­чен­ко роз­по­вi­дав про вся­кi плут­нi, хто ко­го об­ду­рив, хто на­жив­ся, i завж­ди вих­ва­лю­вав мис­тецько­го' плу­тя­гу. Од­на Ориш­ка з по­со­ло­вi­ли­ми очи­ма, мов та со­ва, мовч­ки по­зи­ра­ла на всiх. Хрис­тя пiс­ля двох ча­рок тер­нiв­ки роз­чер­во­нi­ла­ся - мов ма­ко­ва квiт­ка виг­ля­да­ла з-за сто­лу, а очi її так i пля­са­ли. Во­на ще нi­ко­ли не по­чу­ва­ла, щоб їй бу­ло так гар­но, так лю­бо. Все те давнє, що во­на ки­ну­ла у се­лi, те­пер вер­ну­ло­ся до неї i так вста­ло, пест­ли­во-прав­ди­ве i рiд­не, во­но ро­би­ло її на хви­лин­ку щас­ли­вою. Оце б i їй так бу­ло. I во­на утi­ша­ла­ся б своїми дiтьми, як утi­шається Гор­пи­на, i во­на тур­бу­ва­ла­ся б ко­ло сво­го гос­по­дарст­ва, як i ся тур­бується. А те­пер?..

    - Доброго здо­ров'я всiм! З не­дi­ленькою свя­тою! - по­чув­ся вiд по­ро­га жi­но­чий го­лос.

    Зирк - чор­на Ївга ус­ко­чи­ла в ха­ту. Не вспi­ли їй од­ка­за­ти на при­вiт, як во­на, по­зир­нув­ши по ха­тi, спи­та­ла:

    - Що, ста­ро­го у вас не бу­ло?

    - Нi, був, - ска­за­ла Гор­пи­на.

    - Та ку­ди пi­шов?

    - За то­бою, - гук­ну­ла Ориш­ка.

    - Ох, ме­нi ли­шенько! Ми, зна­чить, роз­ми­ну­ли­ся! По­бi­жу ж за ним, - i, по­вер­нув­шись, мер­щiй вис­ко­чи­ла в сi­ни.

    Неждане ївжи­не на­вi­ду­ван­ня на який час пе­рер­ва­ло ве­се­лу бе­сi­ду.

    - Чи бач, яка жа­лiб­ни­ця знай­шла­ся! - га­рик­ну­ла ба­ба i сплю­ну­ла.

    - Отак, тiльки ко­го чу­жо­го за­ба­чить, за­раз i бi­жить доз­на­ти­ся, що ро­би­ли, - жа­лi­ла­ся Гор­пи­на.

    - Вона нас, спа­си­бi їй, не за­бу­ває, - смiється Фе­дiр.

    - Погань, - га­рик­ну­ла ба­ба.

    - Та хай. Не руш­те. Кра­ще вип'ємо, - бе­ру­чись за пляш­ку, ка­же Фе­дiр. - А ти, Гор­пи­но, да­вай нам бор­щу, ка­шi… Всього да­вай, що на­по­ра­ла.

    До бор­щу ще по од­нiй ви­пи­ли i зно­ву роз­ве­се­ли­ли­ся. Го­мiн та ре­гiт не сти­хає нi на хви­ли­ну. Ориш­ка, ви­хи­лив­ши пiв третьої, зов­сiм зне­мог­ла, очi їй сплю­щу­ються, го­ло­ва так i хи­тається з бо­ку на бiк, бе­ре лож­ку i дер­жал­ном у борщ умо­чає. Всi ре­го­чуться, i Ориш­ка са­ма з се­бе смiється.

    - Випила… ви­пи­ла, - нет­вер­до ви­мов­ляє. - А все своїм во­ро­гам не пiд­дам­ся, не пiд­дам­ся… Ось тут во­ни у ме­не си­дять, - по­ка­зує сту­ле­ну ру­ку. - Я не Гор­пи­на, що всiм мов­чить. I не Фе­дiр, що їх об­бi­гає. Я знаю їх i дум­ку.

    - Якi ж у вас во­ро­ги, ба­бу­сю? - пи­тає Гор­пи­на.

    - До чор­та у ме­не во­ро­гiв. Усi в ме­не во­ро­ги. I чо­ло­вiк - во­рог. Хi­ба я за йо­го за­люб­ки йшла? Хай умиється. Не та­ким стид­ким моє лич­ко цi­лу­ва­ти… - i ста­ра усi­ма своїми зморш­ка­ми ус­мiх­ну­ла­ся.

    Усi зас­мi­яли­ся, а Крав­чен­ко най­дуж­че усiх.

    - А ти в ме­не не ре­го­чи, - по­вер­ну­ла­ся до йо­го ба­ба. - Ти у ме­не в жме­нi. Як жа­бу ту роз­ча­ву­чу. I ти не ре­го­чи, Фе­до­ре, я знаю, що ти крiзь сльози ре­го­чеш. I ти, Гор­пи­но… А ти, - по­вер­ну­ла­ся во­на до Хрис­тi, - твоє ще тiльки зас­ну­ва­ло­ся. Ти смiй­ся, смiй­ся… А я все знаю. - I ста­ра, пе­рес­тав­ши ус­мi­ха­ти­ся, пiд­ве­ла­ся i по­ча­ла про­ро­ку­ва­ти: - Те­бе го­ре жде. Тяж­ке го­ре те­бе жде. Я знаю, я все знаю.

    - Що ж ви знаєте? - див­ля­чись зля­ка­ни­ми очи­ма на страш­ну ба­бу, спи­та­ла Хрис­тя.

    - Те знаю, - по­ча­ла Ориш­ка зно­ву про­ро­че, - що спа­ти хо­чу, - i, ус­мiх­нув­шись, по­су­ну­ла­ся з-за сто­лу. Не дя­ку­ючи, не по­мо­лив­шись, во­на до­ди­ба­ла до по­лу i ук­ла­ла­ся аж по­за дiтьми спа­ти.

    - Знемогла ста­ренька. Ви­пи­ла лиш­ню, - зiтх­нув­ши, ска­за­ла Гор­пи­на i ки­ну­лась тiт­цi по­мос­ти­ти.

    Обiд скiн­чив­ся. Крав­чен­ко i Фе­дiр пiш­ли над­вiр по­хо­ди­ти, суч­ка пос­мок­та­ти, а Гор­пи­на i Хрис­тя зос­та­ли­ся у ха­тi. По­ти Гор­пи­на по­су­ду ми­ла, Хрис­тя ду­ма­ла над сьогод­нiш­нiм ба­би­ним про­ро­ку­ван­ням, її вид страш­ний, її го­лос гуч­ний - все це не ма­ло ура­зи­ло Хрис­тю, До то­го i са­ме про­ро­ку­ван­ня: "Твоє ще тiльки зас­ну­ва­ло­ся…" Що во­но зна­чить? Та вп'ять: "Те­бе го­ре жде, тяж­ке те­бе го­ре жде". По­чiм во­на знає, що ме­не жде? А ка­же - мов пев­но знає… i Хрис­тя по­ча­ла пе­ре­би­ра­ти своє жит­тя. Що во­но? Цi­ла че­рiд­ка ут­рат та го­ря, цi­ла вер­веч­ка ви­пад­кiв, кот­рi пiд­нi­ма­ли її уго­ру на те, щоб опус­ти­ти сторч го­ло­вою. I те­пер хi­ба не те са­ме? I те­пер во­на не хо­лод­на i не го­лод­на, i си­та, i вкри­та. А що бу­де завт­ра? Тре­ба Ко­лiс­ни­ко­вi тiльки сло­во ска­за­ти - i во­на опи­ниться на ули­цi. Спер­шу, не зу­че­на до роз­ко­шi, во­на зно­ву ста­ла б до дi­ла, по­ма­леньку i то б хлiб їла. А те­пер? Вся си­ла її в кра­сi. Не будь уро­ди - i зра­зу во­на нi­що. До­ки ж їй так ски­та­ти­ся, до­ки си­дi­ти сьогод­нi ви­ще сво­го пiр'я, а завт­ра ле­тi­ти на са­ме дно гли­бо­ко­го яру, де тiльки гря­Зю­ка та смер­до­та? їй так хо­тi­ло­ся по­кою та рiв­но­го жит­тя, хоч та­ко­го от, як Гор­пи­на жи­ве. Бу­ва­ють i в неї гiр­кi ча­си, тяж­кi хви­ли­ни - от i сьогод­нi. Прий­шов све­кор, збив бу­чу, уко­лов не раз її так бо­ля­че. А про­те - її нiх­то не ли­шить то­го, що во­на має. Во­на знає сiм'ю свою, сво­го Фе­до­ра, i лю­ди зна­ють, що во­на Фе­до­ро­ва жiн­ка. А я? Сьогод­нi па­нян­ка, а завт­ра… мо­же б, нiх­то не став i ба­ла­ка­ти з нею, як­би доз­нав­ся, хто во­на.

    Сум та ту­га дуж­че i дуж­че да­ви­ли її сер­це, їй хо­тi­ло­ся пе­ред ким-не­будь вис­по­вi­да­тись, ви­мо­ви­ти своє ли­хо.

    - Горпино! - по­ча­ла во­на сум­но.

    - А що ска­же­те? Мо­же, i ви спо­чи­ли б? - спи­та­ла учас­ли­во Гор­пи­на.

    - Нi. Я то­бi, Гор­пи­но, хо­чу щось ска­за­ти. Та­ке ска­за­ти, та­ке… Мо­же, ти, як по­чуєш, то ме­не i з ха­ти ви­же­неш.

    - Оце, як ви страш­но по­ча­ли, - ска­за­ла Гор­пи­на. - 3а вi­що б я вас з ха­ти ви­га­ня­ла?

    - А мо­же, й бу­де за що. Ти не знаєш. Я тiльки од­но­го у те­бе поп­ро­шу. Не ска­жеш ти нi­ко­му то­го, що я то­бi ска­жу?

    - Кому 6 же я ска­за­ла?

    - Як ко­му? Мо­же, у те­бе хто з жi­нок под­ру­га е? Чо­ло­вi­ко­вi…

    - Нема в ме­не нi­ко­го ближ­чо­го, як ото дi­ти, - ука­за­ла Гор­пи­на на дiт­во­ру, див­ля­чись якось чуд­но на по­ну­ру Хрис­тю.

    - А по­бо­жиш­ся, що не ска­жеш?

    - Та що се ви? Гос­подь з ва­ми! Хi­ба чию ду­шу за­гу­би­ли, так я й са­ма не по­вi­рю.

    - Не чию-не­будь, Гор­пи­но, а свою за­гу­би­ла. Ти зна­ла ко­ли-не­будь Хрис­тю При­ти­кiв­ну?

    - Аякже. Ми ж з нею дi­ву­ва­ли, то­ва­ри­шу­ва­ли.

    - Де ж во­на те­пер, не знаєш?

    - А ви хi­ба її зна­ли? - спи­та­ла Гор­пи­на.

    - Звала- I мен! хо­тi­ло­ся б зна­ти, де во­на те­пер.

Пошук на сайті: