Панас Мирний - Повія (сторінка 113)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11608
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12888
    - Де? Гос­подь її знає, бу­ла ко­лись дiв­ка гар­на i з се­бе кра­си­ва, та, вид­но, ли­хо з'їло її, що не вер­тається. Батько її змерз, ма­ти умер­ла. Там щось i мiй све­кор не без грi­ха. Дав­ня то рiч - за­бу­ло­ся. Знаю тiльки, що Фе­дiр, мiй чо­ло­вiк, за­мо­ло­ду ко­хав її. А батько­вi не хо­тi­ло­ся. От вiн i по­чав гна­ти на їх. По­ти гнав, по­ти гнав, по­ти з се­ла ви­жив. Пе­рей­шла Хрис­тя у мiс­то слу­жи­ти… По­тiм чут­ка хо­ди­ла, що Хрис­тя за­да­ви­ла ха­зяй­ку. Во­ло­чи­ли її… I знов во­на бу­ла у се­лi, хо­ва­ла ма­тiр, а по­тiм як пiш­ла, то вже її нiх­то нi­ко­ли i не ба­чив. Фе­дiр раз був у мiс­тi та, вер­нув­шись, роз­ка­зу­вав, що бу­цiм во­на з па­ни­чем Зна­ла­ся. А па­нi по­мi­ти­ла та й виг­на­ла з дво­ру.

    - А ху­до­би нi­якої пiс­ля батька-ма­те­рi їй i не зос­та­ло­ся?

    - Худоба… Яка ж ху­до­ба? Знаю, що був го­род i на­дiл був. Вид­но, Хрис­тя при­по­ру­чи­ла все те Здо­ро­вi, там ко­ло iх Здiр жив. Здiр i во­ло­дiв ни­ми. Лю­ди ка­жуть, що бу­цiм вiн з то­го i роз­жив­ся. Те­пер ба­га­тир став. Ко­ли їха­ли тiєю сто­ро­ною, то ба­чи­ли йо­го бу­ди­нок, дран­ню кри­тий, за­бо­ром об­не­се­ний. Пан па­ном… Вiн у нас у церк­вi ти­та­рем. Своє ста­ре дво­ри­ще про­дав, на но­ве пе­рей­шов, а от уже не знаю, При­ти­чи­не чи про­дав, чи так по­пус­тив. Те­пер там жид шин­кує.

    Христя слу­ха­ла, на­хи­лив­шись.

    - Отак, - ска­за­ла во­на, - у Хрис­ти­нiй ха­тi жид шин­кує, а в ду­шi - хрис­ти­яни.

    - Як са­ме? А ви ж ко­ли i де зна­ли Хрис­тю? - спи­та­ла Гор­пи­на.

    - Де? - ска­за­ла та i пiд­ве­ла свою го­ло­ву. - Хi­ба ти ме­не, Гор­пи­но, не пiз­наєш? Хi­ба я так пе­ре­мi­ни­ла­ся? Я ж i є Хрис­тя. Та са­ма Хрис­тя, що ко­лись жи­ла мiж ва­ми. Бач, те­пер яка я ста­ла.

    - Ти… ви… Хрис­тя, - за­белько­та­ла Гор­пи­на, див­ля­чись на Хрис­тю. Мерт­во­го ви­ход­ця з то­го свi­ту, здається, не так зля­ка­ла­ся б Гор­пи­на, як те­пер Зля­ка­ла­ся Хрис­тi.

    У ту са­му мить прос­ну­ла­ся Ориш­ка.

    - А що, вже пiз­но? Не по­ра б їха­ти? - спи­та­ла.

    - Пора, по­ра, - за­го­во­ри­ла пер­ша Хрис­тя. А тут Крав­чен­ко i Фе­дiр на две­рi.

    - Василю! По­ра їха­ти! - по­вер­ну­ла­ся до йо­го Хрис­тя.

    - Я сам за тим iшов. їха­ти, то й їха­ти. За­раз ко­ня при­лаш­тую. I вiн пi­шов з ха­ти. Че­рез пiв­го­ди­ни во­ни поїха­ли. На­му­чи­ла­ся Хрис­тя тi пiв­го­ди­ни. Во­на все си­дi­ла в ха­тi i сте­рег­ла, щоб ча­сом Гор­пи­на не за­ве­ла з ба­бою рiч за неї. Гор­пи­на со­бi як у во­ду опу­ще­на… Ко­ли вже сi­ла на вiз i виїха­ла з дво­ру, Хрис­тя вiльнi­ше здих­ну­ла.

    

VIII

    

    - Тепер я вас iн­шим шля­хом про­ве­зу, щоб ви ба­чи­ли всю Мар'янiв­ку, щоб ви зна­ли, яка во­на е! - ска­зав Крав­чен­ко, як во­ни усi­ли­ся, i по­вер­нув сво­го Не­вi­ру до церк­ви.

    Вони проїха­ли тим шля­хом, що вiв з мiс­та че­рез Мар'янiв­ку. Зи­ай­омий той шлях Хрис­тi, доб­ре знай­омий! По йо­му бi­га­ли її ма­лi но­ги, во­на i пе­ре­мi­ря­ла йо­го ще дiв­кою, швен­дя­ючи з се­ла у мiс­то, з мiс­та до­до­му. По сьому шля­ху її Ки­ри­ло у най­ми од­во­див, по йо­му на­пасть ко­ти­ла­ся слi­дом за нею. Отут во­на з се­лом ко­лись про­ща­ла­ся, а там ма­те­ри­ну до­мо­ви­ну стрi­ла. До­iха­ли-та­ки її доб­рi лю­ди, до­би­ло те ли­хо, яко­го во­на са­ма не спо­дi­ва­лась, по­нес­ло у рiд­не гнiз­до. Все то не­ра­дiс­нi спо­мин­ки, не­ве­се­лi дум­ки!

    За май­да­ном по­вин­на бу­ти i її ха­та. Де во­на? Те­пер тут цi­ла ули­ця, а ко­лись во­на кiн­ча­ла се­ло. Ото Кар­пiв двiр. Кар­па Здо­ра… Вiн, вiн. Бi­ля йо­го i їх ха­та. Нев­же та дов­га бу­дiв­ля, над кот­рою ви­сить на хми­зи­нi пляш­ка, її ко­лись осе­ля? Мiс­це те, та ха­та нез­най­ома: дос­туп до неї не че­рез хвiрт­ку, а пря­мо з ули­цi; там, де ко­лись у неї був квiт­ник, ро­жа ви­со­ко пiд­нi­ма­ла­ся уго­ру, бар­вi­нок слав­ся по зем­лi, те­пер го­ле би­те мiс­це, i за­мiсть вi­кон - две­рi у ха­ту. Ру­дий жид стоїть на по­ро­зi i прик­ро по­зи­рає на їх Не­вi­ру, що так пруд­ко ко­тить шля­хом. Що то вiн, зо­риться на ко­ня-ска­ку­на чи ди­вується, чо­му сi про­ча­ни не звер­та­ють до йо­го шин­ку?

    Христю ще бiльша ту­га прой­ня­ла, ко­ли во­на узд­рi­ла своє дво­ри­ще, їй при­га­да­ла­ся не­дав­ня роз­мо­ва з Гор­пи­ною. У її ха­тi - жид шин­кар, а в ду­шi - хрис­ти­яни… Хi­ба не прав­да? Свя­та прав­да! Он ку­ди во­но iш­ло­ся, он до чо­го при­ве­ла її слi­па до­ля. I це пiс­ля то­го, що во­на пе­ре­тер­пi­ла, що їй прий­шло­ся пе­ре­жи­ти! Он для чо­го її ро­ди­ли, го­ду­ва­ли, ко­ха­ли!

    Життя ста­ло пе­ред нею своїм гост­рим реб­ром. По йо­му ви­со­кi го­ри та гли­бо­кi яри. Тiльки що збе­реться во­на на са­мий шпиль, як уже зно­ву ле­тить сторч го­ло­вою. Де ж їй прис­та­но­ви­ще? Де той спо­чи­нок, пiд кот­рий скло­не во­на свою за­ду­ре­ну го­ло­ву? Там, у зем­лi, де батько-ма­ти, де всi уже не од­ну сот­ню лiт ле­жать та тлi­ють? I для сього жи­ти, для сього му­чи­тись, тер­пi­ти?! "Ох, жит­тя, жит­тя!" - зiтх­нув­ши, про­шеп­та­ла во­на i скло­ни­ла свою мо­ло­ду го­ло­ву на ви­со­ке ло­но. Так кло­ниться розц­вiв­ша квiт­ка до­до­лу, так гнеться її тон­ке стеб­ло.

    Всю до­ро­гу Хрис­тя бу­ла смут­на та не­ве­се­ла, на­че у во­ду опу­ще­на, нi­ко­му сло­ва не про­ро­ни­ла, нi до ко­го ве обiз­ва­ла­ся. Як скло­ни­ла го­ло­ву, ко­ли виїха­ли з Мар'янiв­ки, та й до са­мо­го Ку­ту не роз­ги­на­ла­ся. Нi ши­ро­ке по­ле, прик­ри­те про­мiн­ням за­па­да­ючо­го сон­ця, нi дрi­му­чий лiс ко­ло Ку­ту, нi са­мий Кут хо­ро­ший, як кар­ти­на, не пiд­ве­ли її го­ло­ви важ­кої, не зня­ли на се­бе її пох­му­ро­го пог­ля­ду. Ко­ли на сер­цi ле­жить важ­кий ка­мiнь, ко­ли в ду­шi тем­но­та i тiльки од­нi дум­ки, як си­чi, за­во­дять свої страш­нi за­во­ди, то i кра­са свi­то­ва не збу­де ве­се­лої спо­мин­ки, не зве­се­лить за­ту­ма­не­них очей.

    Їй ще тяж­че ста­ло до­ма, ще бе­зод­рад­нi­ше, ко­ли во­на гля­ну­ла на свою клiт­ку, у яку за­пер­ли її, об­ку­вав­ши зо­ло­том, на­ря­див­ши в до­ро­гi убо­ри. А тут ще i Ориш­ка пi­дог­рi­ває: то за­бi­жить з од­но­го бо­ку, прик­ро пог­ля­не, то з дру­го­го - до­пи­тується, чи спо­до­ба­ло­ся у Мар'янiв­цi.

    - Аякже. Спо­до­ба­ло­ся, спо­до­ба­ло­ся! - од­ка­зу­ва­ла Хрис­тя, щоб хоч чим­не­будь од­мог­ти­ся вiд Ориш­ки.

    Та та­ка й та, щоб вiд неї од­мог­ти­ся.

    - Що те­пер у нiй гар­но­го? По­ба­чи­ли б ви її лiт трид­цять на­зад, ко­ли ще пан­щи­на бу­ла, пан сам жив на се­лi. Що за ве­се­ло бу­ло у пансько­му дво­рi - хлiб свiй, го­рiл­ка своя, му­зи­ка своя… їж, пий, хоч роз­пе­ре­жи­ся, а гу­ляй - скiльки твоєї мо­чi! I лю­дей то­дi мен­ше бу­ло, i лю­ди кра­щi. Усе вку­поч­цi, од­но од­но­го дер­жа­ли­ся. А пiш­ло що нак­ри­во, ко­ли хто поч­не од­лу­ча­ти­ся - пан за­раз на сто­ро­жi. I вже ви­ну­ва­те не про­си­ся i не мо­ли­ся.

    I Ориш­ка ве­се­ло по­вi­да­ла Хрис­тi, ко­го i ко­ли на стай­нi би­ли, ко­го у диб­ки са­ди­ли, ко­го у мос­ка­лi зав­да­ли. Як од­нiй жiн­цi за кра­дiж­ку мо­ло­ка при­су­ди­ли цi­лий вiк но­си­ти на шиї не­ве­лич­кий гле­чи­чок, який на­рош­не за­ка­за­ли гон­ча­ре­вi зро­би­ти. Як ма­тiр чор­ної Ївги, ко­ли дiз­на­ли­ся, що во­на не­пут­ня ви­хо­ди­ла за­мiж, - сам пан i дiз­на­вав­ся, - при­су­ди­ли обст­риг­ти, об­ма­за­ти дьогтем i об­ти­ка­ти пiр'ям i так во­ди­ти го­лу по се­лу. Лю­ди ка­за­ли, вiд то­го у неї та­ка чор­на i доч­ка уро­ди­ла­ся.

    То бу­ли страш­нi спо­мин­ки, гiр­кi пе­ре­ка­зи. Хрис­тя аж жа­ха­ла­ся вiд їх, а Ориш­ка - бай­ду­же… її очi го­рi­ли, ста­ре ли­це зай­ма­ло­ся ра­дiс­тю, їй, вид­но, ве­се­ло бу­ло зга­да­ти своshy;тої мо­ло­дi лi­та, тi дав­нi ви­пад­ки, вiд кот­рих Хрис­ти­на кров хо­ло­ла в жи­лах.

    - Отак'-то ко­лись бу­ло! i доб­ре бу­ло. Стар­ший мiж людьми був, кот­рий Здер­жу­вав їх. А те­пер - усе те роз­лiз­ло­ся, все розп­лив­ло­ся, як ста­ра оде­жи­на. Той ту­ди, та ту­ди, не знай­деш, де ру­кав був, де по­ли, де спи­на. Все пiш­ло вроз­тiч. Все ста­ло од­но про­ти дру­го­го, як во­рог крев­ний… Кож­ний так i сте­ре­же дру­го­го, як би на­сiс­ти, оба­ра­ни­ти, од­ня­ти. Не роз­бе­реш­ся у та­кiй су­та­ни­нi, хто свiй, хто чу­жий. Всi чу­жi, ко­жен сам со­бi!

    Так по­вi­да­ла Ориш­ка своїм глу­хим го­ло­сом, си­дя­чи з Хрис­тею у свiт­ли­цi пе­ред са­мо­ва­ром i по­тя­га­ючи со­лод­кий чай. Хрис­тя си­дi­ла, зiг­нув­шись над своїм ста­ка­ном, слу­ха­ла тi сум­нi при­по­вiст­ки, i пе­ред її очи­ма розс­ти­ла­ло­ся ще неп­ри­вiт­нi­ше, ще гiр­ше жит­тя. З давнього-дав­ну i до сього ча­су во­но роз­вер­та­ло­ся пе­ред нею своєю страш­ною сто­ро­ною го­ря та ут­рат ти­ся­чiв, сот­нiв ти­сяч тих, ко­го слi­па до­ля об­да­ри­ла своїм щас­тям..Яка ж во­на? Ко­лись-то бу­ли од­нi па­ни, а те­пер… те­пер ба­га­чi, ду­ки, що на­гар­ба­ли гро­шей вся­ки­ми прав­да­ми i неп­рав­да­ми з то­го ж та­ки без­та­лан­но­го лю­ду, який ро­бив ко­лись на па­на.

    - Що ти тут ме­леш своїм дур­ним язи­ком? - обiз­вав­ся Ки­ри­ло, увi­хо­дя­чи до їх у ха­ту.

    - А твоє яке дi­ло? Сам дур­ний, то й усiх ро­биш дур­ни­ми, - га­рик­ну­ла на нього Ориш­ка.

    - Де ж пак, роз­па­ще­ку­ва­ла­ся, що за панст­ва кра­ще бу­ло. Слу­хав я, слу­хав з кух­нi та й об­рид­ло ме­нi слу­ха­ти. Пi­ду, ду­маю, хоч спи­ню тро­хи.

Пошук на сайті: