Панас Мирний - Повія (сторінка 114)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11616
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12895

    - Звiсно, за панст­ва бу­ло кра­ще! Звiс­но, за йо­го бу­ло! Ти жив со­бi десь За дво­ром, блу­кав там по по­лях, що ти ба­чив? А по­жив би ти в дво­рi, по­ба­чив, що там бу­ло. Де те­пер є так, як то­дi бу­ло?

    - Що, те­пер во­дять з гле­чи­ка­ми жi­нок по се­лу за те, що, мо­же, яка для своєї ди­ти­ни узя­ла кух­лят­ко мо­ло­ка? - спи­тав­ся спо­кiй­но Ки­ри­ло. Ориш­ка так i прис­ну­ла:

    - Так i слiд бу­ло! Не крадь чу­жо­го. Те­пер не во­дять, за­те ж i кра­дiж­ка всьогос­вiт­ня. Хто те­пер не кра­де? I ма­ла ди­ти­на й та но­ро­вить стиб­ри­ти, що лег­ко ле­жить.

    - А ви­ма­зу­ють ва­шо­го бра­та дьогтем, як чор­ної Ївги ма­тiр ма­за­ли? - ус­мiх­нув­ся Ки­ри­ло.

    - Зате ж i по­вiй тих нап­ло­ди­ло­ся! - га­рик­ну­ла зно­ву Ориш­ка. Хрис­тю на­че що но­жем уда­ри­ло в са­ме сер­це, во­на аж ки­ну­ла­ся. По­вiй, по­вiй - аж свис­тi­ла їй у ву­ха та наз­ва. Це i во­на по­вiя. Так, так… по­вiя. Вiється по свi­ту без при­тул­ку, прис­та­но­ви­ща, вiд од­но­го до дру­го­го.

    - А то­дi їх хi­ба ма­ло бу­ло? - пи­тає по­кiй­но Ки­ри­ло.

    - Тодi хi­ба так бу­ло? Не вспiе на но­ги пiд­нес­тись, ма­те­ри­не мо­ло­ко ко­ло гу­бiв не об­сох­не, а во­на вже э мос­ка­ля­ми во­диться.

    - Тепер "хоч са­ма во­диться, а то­дi на вер­веч­цi во­ди­ли.

    - Водили, та не бу­ло то­го, що те­пер, - пiд ти­ном зди­ха­ють, по жи­дах, мов чер­ви­вi со­ба­ки, шля­ються.

    - Та ти кра­ще ска­жи - то ва­ша та­ка пелька про­жор­ли­ва, ут­ро­ба на­вiс­на. Здерж­ки на вас не­ма, он що! То­дi вас си­лою во­ди­ли та й прив­чи­ли бi­га­ти так, що те­пер ви i са­мi, як пi­ня­вi, мчи­тесь, та то­дi хоч пла­ка­ли, а те­пер ре­го­че­тесь.

    - Брешеш, стид­кий! бре­шеш, брид­кий! во­ню­чий! смер­дю­чий! тьфу! тьфу? Пут­тям сло­ва ска­за­ти не вмiє! - стриб­нув­ши, скрик­ну­ла Ориш­ка i ки­ну­лась З ха­ти. - Хоч би пан­ноч­ки пост­ра­мив­ся! - на хо­ду до­да­ла i ок­ри­ла­ся в тем­но­тi сi­ней.

    - От то­бi й на! - роз­вiв ру­ка­ми Ки­ри­ло. - Ви­бач­те ме­не, пан­ноч­ко. Са­ма на та­ке на­ве­ла та ще i ме­не стра­мить. Отак, як ба­чи­те! Дур­на, зов­сiм дур­на ба­ба! їй од­нiй, мо­же, й доб­ре бу­ло за панст­ва, так во­на ду­ма, i всiм так. Те­пер, прав­да, труд­но, ду­же труд­но жи­ти, так те ж хоч знаєш, що нiх­то не стоїть за твоєю ду­шею, нiх­то те­бе нi ара­пiй­ком не вчис­те, нi на стай­ню не по­ве­де. Бу­ва, прав­да, i го­лод­но, i хо­лод­но, за­те вiльно. Вiльно то­бi як хоч жи­ти: боїшся бо­га - по прав­дi жи­ви, а не боїшся - ну, то­дi як знаєш.

    - А хi­ба ба­ба Ориш­ка неп­рав­ду ска­за­ла, що то­дi ви зна­ли од­но­го па­на i йо­го бе­рег­ли­ся, а те­пер кож­но­го сте­ре­жись, - обiз­ва­ла­ся Хрис­тя.

    - Та, ба­чи­те, i тут є тро­хи не так. Бо­яли­ся па­на, прав­да, бо­яли­ся, та й сво­го-та­ки бра­та сте­рег­лись, щоб не пiд­ку­сив, бу­ва, пе­ред па­ном. I те­пер сте­ре­жись. То­дi тiльки шку­ри сте­рег­ли, а те­пер - ки­ше­нi. Он у чiм усе дi­ло.

    Знову пе­ред Хрис­тею одк­рив­ся iн­ший свiт, iн­ший пог­ляд на жит­тя, не та­кий гiр­кий та неп­ри­вiт­ний, який ли­ла ба­ба Ориш­ка. До­сi їй нi­чо­го та­ко­го i в го­ло­ву нi­ко­ли не за­па­да­ло. Те­пер во­на по­чу­ва­ла, як з хви­ли­на­ми ста­рi­ша­ла на цi­лi де­сят­ки лiт. їй ста­ло якось яс­нi­ше на ду­шi, ве­се­лi­ше на сер­цi, во­на на­че рос­ла, пiд­нi­ма­ла­ся, ви­рос­та­ла цi­лою го­ло­вою ви­ще всього ми­ру i ози­ра­ла лю­дей з своєї ви­со­кос­тi.

    - Може, й ви, Ки­ри­ло, вип'єте ста­кан чаю? - лас­ка­во за­пи­та­ла во­на йо­го, ба­жа­ючи по­ба­ла­ка­ти з та­ким утiш­ним чо­ло­вi­ком, їй при­га­дав­ся той час, ко­ли її Ки­ри­ло од­во­див у мiс­то на служ­бу. Як вiн i то­дi її утi­шав i яким вiн доб­рим здав­ся.

    - Коли ва­ша лас­ка, пан­ноч­ко, то мож­на ста­кан­чик ви­пи­ти, - од­ка­зав Ки­ри­ло.

    - Сiдайте ж. Я за­раз.

    I Хрис­тя мет­ко на­ли­ла Ки­ри­ло­вi чаю i по­су­ну­ла до йо­го.

    - Сердита моя ста­ра, пал­ка, як по­рох! - по­чав Ки­ри­ло. - А все ска­жу, що дур­на. Як­би во­на звi­да­ла те, що ме­нi при­хо­ди­ло­ся звi­да­ти, мо­же б, i по­ро­зум­нi­ша­ла, а то - ба­ба, та й го­дi. При­мiр­но, ка­же, те­пер гiр­ше ста­ло, чим ко­лись дав­но бу­ло. Ну, гiр­ше, то й гiр­ше. Та хоч са­ма ж ти не ро­би лю­дям гiр­ко­го. Нiт же, по її гiр­ко, а во­на ще й са­ма гiр­чить.

    - Як са­ма? Ко­му ж во­на яке ли­хо за­по­дi­яла? - зди­ву­ва­ла­ся Хрис­тя.

    - Хiба ма­ло бу­ло! Та от i ви ба­чи­ли не­дав­неч­ко. Пiд­би­ла ж па­на ста­вок та го­ро­ди Вов­ко­вi та Крав­чен­ко­вi вiд­да­ти. Зи­iс­но, во­но на пер­ший пог­ляд i доб­ре - то зем­лею дур­но во­ло­дi­ли, а то орен­ди сiм­де­сят п'ять руб­лiв дає. Тiльки, по-моєму, во­но не по-бо­жо­му… нi, не по-бо­жо­му. Па­но­вi во­но нi­чо­го яе стоїть, а сло­бо­жа­нам то пот­рiб­на рiч. Ду­же пот­рiб­на рiч, хоч се­ми­де­ся­ти п'яти руб­лiв i не стое.

    - А чо­го ж тi сiм­де­сят п'ять руб­лiв да­ли? - спи­та­ла Хрис­тя.

    - Щоб тi кро­во­пiї не да­ли! Во­ни зна­ють, де ра­ки зи­му­ють: не на мо­ло­цi, то на си­ро­ват­цi своє здо­бу­дуть! Їм тре­ба гро­ма­ду скру­ти­ти. От що їм тре­ба. Веу сього во­ни б не скру­ти­ли, бо в лю­дей t во­до­пiй свiй, i го­род е. А те­пер скру­тять. Та вже та­кi як пiй­ма­ють у лап­ки, то хоч би з ду­шею пус­ти­ли. Шко­да лю­дей! Не по-бо­жо­му. Нi, не по-бо­жо­му! - за­мо­вив Ки­ри­ло, при­па­да­ючи.до чаю.

    - Та я ще й дру­го­го бо­юся, - пе­ре­дих­нув­ши, по­чав Ки­ри­ло.

    - Чого? - спи­та­ла Хрис­тя.

    - Коли чо­ло­вi­ко­вi нi­чо­го те­ря­ти, то вiн на все рi­шиться.

    - На що ж? На що? - за­пи­та­ла швид­ко Хрис­тя.

    - На все.

    - Як, i за­рi­за­ти мо­жуть?

    - Та як рi­за­ти, то то, пев­но, i са­мо­му тре­ба вис­та­ви­ти. А от тем­ної но­чi пiв­ня пус­ти­ти, то iн­ша рiч.

    - Як то пiв­ня? - не до­га­да­ла­ся Хрис­тя.

    - Так. Поз­во­зять, при­мiр­но, хлiб у тiк. Тiльки що зби­ра­ються мо­ло­ти­ти, я тут не знать звiд­ки огонь узяв­ся - i все до­щен­ту зго­рi­ло.

    - Так во­ни пiд­па­лять? - зля­кав­шись, скрик­ну­ла Хрис­тя.

    - Я не ка­жу, що пев­не се во­ни зроб­лять, тiльки у дру­гих бу­ває. Ко­ли з ни­ми не по-бо­жо­му, то й во­ни не по-людсько­му! -до­дав вiн, до­пи­ва­ючи чай. - Спа­си­бi вам, - по­дя­ку­вав Ки­ри­ло, пiд­во­дя­чись.

    - А мо­же, ще ста­кан­чик? - по­пи­та­ла Хрис­тя.

    - Нi, дя­кую. По­ра спа­ти, бо завт­ра ра­но вста­ва­ти. На доб­ра­нiч вам! - ук­ло­нив­шись, ска­зав Ки­ри­ло i пi­шов з ха­ти.

    Христя зос­та­ла­ся са­ма у ха­тi. Са­ма бi­ля са­мо­ва­ру, над ста­ка­ном чаю, кот­рий, не­до­пи­тий i хо­лод­ний, сто­яв ко­ло неї. На­що йо­го до­пи­ва­ти, ко­ли нi З ким до­пи­ти? Оди­но­ка, з своїми са­мот­нi­ми дум­ка­ми, во­на си­дi­ла за сто­лом. Вiд на­го­рi­лої свiч­ки здiй­мав­ся не­яс­ний свiт, з две­рей i роз­чи­не­них вi­кон роз­ли­вав­ся мо­рок по ха­тi, хо­див ле­генький вi­те­рок i хи­тав той свiт i ту тем­но­ту, а ра­зом Хрис­ти­нi дум­ки… А во­ни, на­че го­лу­би, роз­си­па­ли­ся по сi­рiй су­та­ни­нi кут­кiв i звiд­ти свi­ти­ли то тем­ни­ми очи­ма при­га­да­них лю­дей, то об­зи­ва­лись до неї своїми глу­хи­ми го­ло­са­ми.

Пошук на сайті: