Панас Мирний - Повія (сторінка 116)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11608
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12888
    Аж ген за пiв­нiч, ко­ли по­же­жа стих­ла i за­ре­во згас­ло, змог­ла тiльки тро­хи Зас­по­коїти­ся Хрис­тя i ляг­ла спа­ти, їй не спа­ло­ся: при­га­ду­ва­лись про­ро­чi ба­би­нi сло­ва до Крав­чен­ка ще в Мар'янiв­цi: "Ти не ре­го­чи, бо ти в моїх ру­ках…" I Ки­ри­ло­ве сло­во справ­ди­ло­ся: Крав­чен­ко­ве доб­ро пер­ше пiш­ло до­го­ри ку­ри­вом… Ориш­ка ка­же: "За­па­ле­но". Хто ж за­па­лив? Ко­му б бiльш за­па­ли­ти, як не своїм? То, пев­но, на йо­му мсти­ли­ся за ста­вок та го­ро­ди. За що ж на йо­му? Чим вiн ви­ну­ва­тий? Хi­ба вiн ним во­ло­дiє, роз­по­ряд­жається? Чи це пре­дос­то­ро­га тим, хто во­ло­дiє? Страш­на пре­дос­то­ро­га! А яка ж бу­де ка­ра? I крiзь сон­не за­бут­тя Хрис­ти­на дум­ка за­бiг­ла впе­ред, ма­лює кар­ти­ну дру­гої по­же­жi, по­же­жi пансько­го дво­ри­ща… Хрис­тя про­ки­дається i, пе­рех­рес­тив­шись, зно­ву ля­гає. Сон ко­ли­ше її, а пе­ред очи­ма - огонь… Па­лає па­лац вiд го­ри i до ни­зу, ку­рiе са­док, ук­ри­тий жов­тим ди­мом, ре­пе­тує Ки­ри­ло, про­ся­чи за­по­мо­ги, а вни­зу лю­ди го­мо­нять, чується їх ре­гiт ве­ли­кий. То во­ни ре­го­чуть з чу­жо­го не­щас­тя! Зчо­ву про­ки­ну­лась Хрис­тя.

    Блiдий свiт но­сив­ся над сон­ною зем­лею. Край синього не­ба за­ша­рiв­ся, як со­ром'язли­ва дiв­чи­на вiд вiльно­го па­ру­бо­чо­го сло­ва, i пта­ша­ча пiс­ня глу­хо бу­бо­нить у шиб­ки за­чи­не­них вi­кон, до­но­ситься до неї ти­хим та утiш­ним ще­бе­тан­ням. Ти­хую ра­дiсть по­чу­ла Хрис­тя у своєму сер­цi. Як яс­на iс­кор­ка се­ред тем­но­ти, за­жев­рi­ла во­на на са­мо­му днi її за­ля­ка­ної ду­шi, за­би­ва­ючи гiр­кi спо­мин­ки про вчо­рашнє. Хрис­тя мер­щiй ско­чи­ла з лiж­ка i стриб­ну­ла до вiк­на, щоб дих­ну­ти па­ху­чим ран­ко­вим по­вiт­рям. То бу­ла да­рем­на на­дiя! Не свi­же по­вiт­ря її при­вi­та­ло, а з гар'ю та ча­дом. Вчо­рашнє стра­шид­ло вста­ло пе­ред нею ура­зю­юче та лю­те. Жов­тий дим, змi­ша­ний з ран­нiм ту­ма­ном, бу­див гiр­ку спо­мин­ку. Ра­зом стих­ла та ти­хая ра­дiсть, що за­чи­на­ла­ся в сер­цi, сум­нi дум­ки обiз­ва­ли­ся за­мiсть неї, i з ни­ми про­ки­ну­лась жi­но­ча цi­ка­вiсть. "Те­пер, ко­ли вид­но, я хо­чу по­ди­ви­ти­ся, що там бу­ло", - ска­за­ла во­на са­ма со­бi i нап­ря­ми­ла­ся в кух­ню, бо звiд­ти до­но­сив­ся до неї го­мiн.

    Кирило й Ориш­ка вже вста­ли. Ориш­ка веш­та­лась по кух­нi, Ки­ри­ло сто­яв в кут­ку пе­ред об­ра­за­ми i вго­лос мо­лив­ся. То йо­го глу­хе бу­бо­тiн­ня до­хо­ди­ло до Хрис­тi в свiт­ли­цю.

    Христя, щоб не пе­ре­би­ти ча­сом Ки­ри­ло­вi мо­лит­ви, потк­нув­шись на по­рiг, по­вер­ну­ла зно­ву в свiт­ли­цю, не ска­зав­ши нi­ко­му нi сло­ва.

    - О, i ви, пан­ноч­ко, вста­ли, - обiз­ва­ла­ся, на­га­ня­ючи її, Ориш­ка. - Ра­но, ра­но. Пiз­но ляг­ли, ра­но вста­ли. Вам чо­го тре­ба?

    - Та я хо­тi­ла уми­ти­ся, ба­бу­сю.

    - Умитися? Мож­на. Чо­му не уми­ти­ся? - i Ориш­ка за­ме­ту­ши­лась ко­ло ми­сок та кух­лiв.

    - Чого ж се ви так ра­но зня­ли­ся сьогод­нi? - спи­та­ла Ориш­ка, да­ючи вми­ва­ти­ся. - Те­пер тiльки б спа­ти та спа­ти. Над­во­рi та­кий смо­рiд вiд учо­рашньої по­же­жi, що гу­ля­ти го­дi.

    - Я хо­чу пi­ти по­ди­ви­ти­ся на те не­щас­тя, - зiтх­нув­ши, ска­за­ла Хрис­тя.

    - Подивитися? Га­разд. I я пi­ду. Мо­же, чим зас­по­коїмо Крав­чен­ка. У бiд­но­го все по­го­рi­ло, i кiнь, ка­жуть, зго­рiв. Той кiнь, що ми їзди­ли у Мар'янiв­ку. Не­вi­ра. Доб­рий кiнь i бi­жить доб­ре, та й зго­рiв. Усе, все по­го­рi­ло, на­си­лу са­мi ви­хо­пи­лись з ду­ша­ми, - то­рох­тi­ла Ориш­ка.

    Не за­ба­ри­ла­ся Хрис­тя уми­тись, вдяг­ти­ся, i ще сон­це тiльки-тiльки що пос­ла­ло на­зуст­рiч сон­нiй зем­лi двi-три про­ме­няс­тiї стя­ги, як во­на з Ориш­кою, спус­тив­шись з го­ри, по­вер­та­ли до­ро­гою на сло­бо­ду. Тiльки що во­ни обiг­ну­ли го­ру, як пе­ред ни­ми блис­ну­ла тем­ная хви­ля мут­но­го став­ка, а ко­ло неї здо­ро­вен­ни­ми ку­па­ми чор­нi­ла вчо­раш­ня по­же­жа. Де­кiлька чо­ло­вi­кiв сну­ва­ло по їй i ко­ло неї, од­нi роз­ри­ва­ли чор­ную зо­лу, пiд кот­рою ще жев­рiв огонь, дру­гi но­си­ли з став­ка во­ду i за­ли­ва­ли. Всi бу­ли чор­нi, у са­жi. Хрис­тя й Ориш­ка з ля­ком в ду­шi наб­ли­жа­ли­ся до са­мо­го мiс­ця. Не на ра­дiсть во­ни йшли, не ра­дiс­на кар­ти­на роз­вер­та­ла­ся пе­ред їх очи­ма. Чи­ма­ле дво­ри­ще, ще вчо­ра заст­ро­ено, по-гос­по­дарськiй впо­ряд­ко­ва­не, те­пер, все пок­ри­те по­пе­лом, ку­рi­лось.

    Замiсть ха­ти на ку­чу­гу­рi зо­ли та угiл­ля чор­ною ма­рою сто­яло пе­чи­ще, де бу­ли по­вiт­ки, ко­мо­ри - все те чор­не, ку­па на ку­пi, гру­да на гру­дi; по­се­ред дво­ру, не­на­че го­ло­веш­ка, ле­жа­ло об­го­рi­ле ту­ло­ви­ще якоїсь ско­ти­ни. Обс­ма­ле­не, без нiг, здiй­ма­ло­ся во­но ко­пи­цею уго­ру своїм одут­лим жи­во­том з по­ре­па­ною шку­рою.

    - Що то? - спи­та­ла Хрис­тя у ближнього чо­ло­вi­ка.

    - То ко­ро­ва зго­рi­ла. Доб­ра бу­ла ко­ро­ва, не прос­та, нi­мецька. Мо­ло­ка З вiд­ро да­ва­ла. I що то за мо­ло­ко. Доб­ра ко­ро­ва! - зiтх­нув­ши, до­дав вiн i, за­ба­чив­ши, що з-пiд од­нiї ку­пи ви­хо­пивсь огонь, мер­щiй пом­чав­ся з вiд­ром до йо­го.

    - Та так нi­чо­го й не ви­хо­пи­ли? - зно­ву спи­та­ла Хрис­тя дру­го­го чо­ло­вi­ка.

    - Нiчого. Все, що бу­ло, тут i ляс­ну­ло! - мах­нув­ши ру­кою, ска­зав вiн.

    - Багато доб­ра про­па­ло! - до­дав дру­гий. - Уд­ру­ге не збе­реш­ся на стiльки.

    - Вiд чо­го ж во­но?

    - А бог йо­го знає!

    - Тепер решт Крав­чен­ко­вi! Решт! - спо­кiй­но ви­мо­вив тре­тiй, i всi ра­Зом ки­ну­лись зно­ву до ро­бо­ти.

    З цiєї роз­мо­ви i з дру­ги­ми, з ким тiльки Хрис­тя не за­го­во­рю­ва­ла, во­на Зап­ри­мi­ти­ла, що нiх­то не жа­лiв Крав­чен­ка. Го­во­ри­ли про си­лу доб­ра, що тут Зап­ро­пас­ти­ло­ся, шко­ду­ва­ли на­вiть за ко­ро­вою, ко­нем, а про Крав­чен­ка хоч би хто ви­мо­вив од­но жа­лiс­ли­ве сло­во, хоч би хто, по­ми­лив­шись, ска­зав йо­го.

    - Де ж сам ха­зяїн? - на­реш­тi, спи­та­ла Хрис­тя.

    - А бог йо­го знає. Був тут. Вид­но, пi­шов ку­дись. Та он вiн блу­кає, - ука­зав мо­ло­дий па­ру­бок на сi­ру чо­ло­вi­чу пос­тать, що, мов тiнь та, ко­ли­ха­ла­ся ули­цею, прос­ту­ючи до по­же­жi.

    То був справ­дi Крав­чен­ко. Без шап­ки, без свит­ки, бо­сий, в од­нiй со­роч­цi, i та розх­рис­та­на, iшов вiн, пох­ню­пив­шись. Ру­ки, мов ба­то­ги, те­лi­па­ли­ся обiк йо­го, го­ло­ва за­куст­ра­на, ли­це чор­не, у са­жi, а очi сторч сто­ять, як у на­вi­же­но­го. Страш­но бу­ло гля­ну­ти на йо­го, а гля­нув­ши, не мож­на вга­да­ти, що то був Крав­чен­ко, ве­се­лий, ба­ла­ку­чий Крав­чен­ко. Мовч­ки вiн прос­ту­вав, не­вiр­но сту­па­ючи; лю­ди да­ва­ли до­ро­гу, ко­ли з ним стрi­ва­ли­ся, бо­яз­ко на йо­го по­зи­ра­ючи. Вiн, не див­ля­чись, iшов усе впе­ред та впе­ред; здається, йо­го щось ма­ни­ло до се­бе, тяг­ло, як тяг­не i ма­не бо­же­вiльно­го. Ось вiн уже ближ­че i ближ­че пiд­хо­де до по­же­жi, все наб­ли­жається до неї. Ось-ось не­за­ба­ром, здається, ус­ко­че в ку­пу по­пе­лу. Нi, вiн став, став, як уко­па­ний. Пiд­няв свою го­ло­ву, бо­же­вiльним пог­ля­дом оки­нув по­го­рi­ле дво­ри­ще i, за­тi­пав­шись, упав на ко­лi­на, тяж­ко зас­тог­нав­ши. Так стог­не звiр, за­ба­чив­ши уби­то­го сво­го то­ва­ри­ша, або виє вов­чи­ця, узд­рiв­ши роз­ме­та­ну ди­ти­ну.

    У Хрис­тi во­лос­ся под­ра­ло­ся вго­ру вiд то­го страш­но­го за­во­ду. Ориш­ка, пе­рест­ри­бу­ючи че­рез ку­пи зо­ли та го­ло­ве­шок, пiдс­ко­чи­ла до йо­го i опус­ти­ла ру­ку на пле­че.

    - Василю! - ти­хо обiз­ва­лась во­на, лю­бо заг­ля­да­ючи йо­му ув очi. - Не жу­рись!

    Кравченко гля­нув на неї i за­ре­го­тав­ся, страш­но, бо­же­вiльне за­ре­го­тав­ся.

    - Не жу­рись? - спи­тав вiн її, ре­го­чу­чись. - Глянь! Глянь! Глянь на оте! - ухо­пив­ши за ру­ку, скрик­нув вiн, ука­зу­ючи дру­гою на по­же­жу. I по­тiм, ки­нув­ши Ориш­ку, зняв ку­ла­ки уго­ру, не вид­но до ко­го скрик­нув: - Це все ви! Ви ме­нi на­ро­би­ли! - ки­нув­ся зно­ву у ву­ли­цю.

    Люди не звер­ну­ли на те нi­якої ува­ги. Во­ни зна­ли своє - розг­рi­ба­ли ку­пи та за­ли­ва­ли огонь. Хрис­тя тiльки по­чу­ла, ко­ли пi­шов Крав­чен­ко, хтось обiз­вав­ся: "Бач, як вiдьма утi­шає лу­ци­пi­ра! Во­рон во­ро­ну ока не вик­лює!" Дех­то важ­ко зiтх­нув.

    Христя, мер­щiй клик­нув­ши ба­бу, пiш­ла до­до­му. Важ­ка ту­га ле­жа­ла на її сер­цi. На її щас­тя, тiльки що всту­пи­ли в двiр, як приїхав Ко­лiс­ник. Хрис­тя, на­че рiд­но­му батько­вi, йо­му зра­дi­ла. По­ча­ли­ся пе­ре­ка­зи, пи­тан­ня. Ки­ри­ло роз­ка­зу­вав про по­же­жу, Ориш­ка до­да­ва­ла: "Та йо­го, па­ноч­ку, свої пiд­па­ли­ли". Ко­лiс­ник мовч­ки слу­хав. I не ска­зав нi сло­ва нi Ки­ри­ло­вi, нi Ориш­цi. Вiн клик­нув Хрис­тю в кiм­на­ту i за­чи­нив­ся там з нею.

    - Що ти зля­ка­ла­ся, ду­роч­ко? - спи­тав вiн її, ве­се­ло за­зи­ра­ючи у її пох­му­рi очi.

    - Я те­бе, та­ту, хо­чу про­ха­ти… - по­ча­ла во­на, за­пи­на­ючись на сло­вах.

    - Об чiм? Про що?

    - Оддам я тi гро­шi, що ти дав ме­нi, на­зад. Хай усе бу­де по-давньому.

    - Як по-давньому?

Пошук на сайті: