Панас Мирний - Повія (сторінка 120)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11616
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12895
    Вона йшла лу­гом, зе­ле­ною ви­со­кою тра­вою, їй лю­бо так iти по то­му пе­ле­ха­то­му ки­ли­мi, тра­ва чiп­ляється за но­ги, пе­ре­чi­пає… Во­на ще й до­сi змерз­ла. Чо­му ж не наг­рi­тись? На­рош­не за­пус­ка во­на но­гу в гус­тi­шу тра­ву i, на­че ко­сою, по­по­лам роз­би­вав. Зля­ка­нi ко­ни­ки роєм знi­ма­ються з-пiд тра­ви i стри­ба­ють на всi бо­ки. Сюр­чать, га­ла­су­ють, мов да­ють звiст­ку пе­ред­нiм то­ва­ри­шам, щоб бе­рег­ли­ся. Мiж ни­ми ме­те­ли­ки, мов ле­пест­ки роз­кiш­них квi­ток, но­сяться, гра­ють. Десь не­да­ле­ко уда­рив пе­ре­пел: "Хо­вав! хо­вав!" - роз­да­ло­ся мiж тра­вою i стих­ло… Га­ря­чий сте­по­вий вiт­рець по­дих­нув i об­дав польови­ми па­хо­ща­ми - зiг­рi­тою тра­вою, чеб­ре­цем, ма­те­рин­кою… Що за роз­кiш, що за при­вол­ля се­ред сте­пу! Сти­ха­ють бо­лi пе­ку­чi, нi­мiє ту­га са­мот­ня, ти­ха ра­дiсть го­лу­бить ду­шу, дум­ки не дум­ки, а якiсь лег­кi по­чут­тя за­бав­ля­ють сер­це. Не чут­но го­ло­су людсько­го, не при­мiт­не кло­по­ту гiр­ко­го, а жит­тя так i гра кру­гом те­бе, так i б'є у свої стра­шен­нi за­бої. Чуєш, як во­но про­хо­дить крiзь те­бе ше­лес­том ти­хим тра­ви, не­угав­ним го­ло­сом ко­ни­кiв, ха­вав­кан­ням та пiд­падьомкан­ням пе­ре­пе­ли­ним… i все те якесь лю­бе та ми­ле, при­вiт­не та рiд­не… I се­бе по­чу­ваєш, що ти тiльки ма­ла, не­ве­лич­ка час­ти­на то­го всес­вiтнього жит­тя, що так роз­вер­ну­лось кру­гом те­бе i за­во­де го­лос­ну свою пiс­ню… i ти по­чуєш, що го­во­рить тра­ви­на тра­ви­нi, про що сюр­чить ко­ник ко­ни­ко­вi, чо­го гу­кає пе­ре­пел не­са­мо­ви­то. То жит­тя в йо­му го­во­ре, то во­но ше­лес­тить, i сюр­чить, i гу­кає. I твоє сер­це зли­вається з тим го­мо­ном-гу­ком i сти­ха ки­дається, ози­ва­ючись до йо­го.

    Так по­чу­ва­ла се­бе Хрис­тя се­ред ши­ро­кої прос­то­рос­тi сте­пу, се­ред теп­ло­го польово­го по­вiт­ря, прос­ту­ючи до роз­кiш­ної де­ре­ви­ни, з-пiд якої здiй­мав­ся си­зий ди­мок. Чо­го во­на ту­ди йшла? Ко­го во­на там стрi­не? Во­на не пи­та­ла се­бе i в дум­цi не ма­ла, а так щось не­вi­до­ме, на­че маг­нi­том, тяг­ло її ту­ди.

    I во­на йшла. Ось уже їй вид­но, що та де­ре­ви­на - тем­но-зе­ле­на ли­па, товс­та i ви­со­ка, ши­ро­ко розс­та­ви­ла, мов ру­ки, свої ряс­нi гiл­ки, вiд кот­рих гус­та тiнь спус­ка­лась на зем­лю. Ген вiд неї збо­ку ку­па ба­гат­тя мiж дво­ма сiш­ка­ми, i на пе­рек­ла­ди­нi чор­нi­ють ка­зан­ки; ко­ло їх мо­ло­да дiв­чи­на з пе­ре­пи­са­ним са­жею ли­цем зiг­ну­лась i, дер­жа­чи лож­ку в ру­ках, знай, пог­ля­да то на той, то на дру­гий. Сон­це витк­ну­лось з-за гiл­ки, сно­пом па­да на її чор­ну шию, не­зап'яту го­ло­ву - во­на не при­мi­чає. За­те в хо­ло­доч­ку, об­пер­шись спи­ною об ли­пу, си­дить ще не ста­ра мо­ло­ди­ця i, му­ги­ка­ючи, кор­пи­са гол­кою якесь шит­во. Чор­ня­ва дiв­чин­ка ко­ло неї очей не зво­дить з блис­ку­чої гол­ки, а по дру­гий бiк ку­че­ря­вий хло­пець спить, роз­вер­нув­шись на м'якiй тра­ви­цi. Ли­це мо­ло­ди­цi бi­ле та пов­не, одяг хоч прос­тий, та пиш­ний, тон­ка со­роч­ка штуч­но ме­ре­жа­на квiт­ка­ми, черв­ча­та плах­та з го­лу­бою по­пе­ред­ни­цею. Не то що в дiв­чи­ни - i со­роч­ка товс­та, бруд­на, i тiльки двi ли­хеньких дер­ги об­ви­лись кру­гом ста­ну. Так i вид­но, що дiв­чи­на - най­мич­ка, а мо­ло­ди­ця - гос­по­ди­ня. I ли­це її Хрис­тi якесь знай­оме. Десь во­на ба­чи­ла, та не при­га­дає. Хрис­тя пi­дiй­шла ще ближ­че.

    - Гляди, Ки­ли­но, не пе­ре­ва­ри, - ти­хим го­ло­сом обiз­ва­ла­ся мо­ло­ди­ця. Дiв­чи­на по­су­ну­ла лож­ку в ка­зан, за­хо­пи­ла щер­би i, по­дув­ши ра­зiв скiльки на неї, сьорбну­ла.

    - Ще, гос­по­ди­не, раз за­ки­пить, та й бу­де, - по­вер­та­ючись до мо­ло­ди­цi, ска­за­ла дiв­чи­на.

    - Гляди, не пе­ре­ва­ри, щоб не прий­шло­ся ло­пат­ки скуш­ту­ва­ти, - зно­ву ска­за­ла мо­ло­ди­ця i, ус­мiх­нув­шись, зирк­ну­ла на дiв­чи­ну. Пог­ляд її тем­них очей зра­зу пе­рес­ко­чив на не­вi­до­му, що ру­кою по­дать сто­яла про­ти неї.

    - Христя! - скрик­ну­ла мо­ло­ди­ця i, ки­нув­ши шит­во, зня­ла­ся з мiс­ця.

    - Одарка! - зди­ву­ва­лась Хрис­тя i ки­ну­лась до мо­ло­ди­цi. Мiц­но во­ни об­ня­лись i по­цi­лу­ва­лись. Дiв­чи­на, що бу­ла ко­ло ва­ри­ва, ди­ву­ючись, пог­ля­да­ла на пан­ноч­ку, що не­вi­до­мо де узя­ла­ся i те­пер цi­лу­ва­лась з її гос­по­ди­нею.

    - Боже! А я вже ду­ма­ла, до­вi­ку не по­ба­чу нi­де Хрис­тi! - скрик­ну­ла ра­до Одар­ка. - Ска­за­но: "Го­ра з го­рою не зiй­деться, а чо­ло­вiк з чо­ло­вi­ком стрi­неться!" От не знав Кар­по, ко­ли на ко­со­ви­цю виїха­ти, та зос­тав­ся до­ма. Бджо­ли ро­яться, так вiн ко­ло їх. А як же вiн ба­жав те­бе ба­чи­ти, Хрис­те! Як на­вi­да­лась до нас Гор­пи­на та роз­ка­за­ла, що то за пан­ноч­ка бу­ла у церк­вi… Бо­же, як вiн шко­ду­вав, що не до­ве­ло­ся по­ба­чи­ти­ся з то­бою, по­ба­ла­ка­ти. А ти бач, Хрис­те, якi ве­ли­кi мої дi­ти ви­рос­ли. Ото Ми­кол­ка спить, на­бi­гав­ся по жа­рi, зне­мiг­ся, сер­деш­ний. А то - Олен­ка. Олен­ко! Пiз­на­ла тьотю Хрис­тю? - по­вер­ну­ла­ся во­на до чор­ня­вої дiв­чин­ки.

    Христя пi­дiй­шла до дiв­чин­ки i, по­цi­лу­вав­ши в чор­ня­ву го­ло­воньку, ска­за­ла:

    - Пiзнаєш, Олен­ко, хто я?

    Оленка блис­ну­ла оче­ня­та­ми i, по­ка­зу­ючи два ря­доч­ки своїх дрiб­них зуб­кiв, про­мо­ви­ла: "Не знаю".

    - Не знаєш? - ска­за­ла Одар­ка, узяв­ши дiв­чин­ку за щiч­ку. - Це тьотя Хрис­тя. Ма­ла ще то­дi бу­ла ти, як те­бе во­на на ру­ках но­си­ла.

    Оленка ще утiш­нi­ше ус­мiх­ну­лась.

    - Сiдай же, Хрис­те! сi­дай, моя го­луб­ко! - по­вер­ну­лась Одар­ка до Хрис­тi, - та роз­ка­жи, як же то­бi жи­веться? Бач, ти ста­ла те­пер якою? i не пiз­на­ти. Хрис­тя, опус­ка­ючись ко­ло Одар­ки на тра­ву, гли­бо­ко i важ­ко зiтх­ну­ла.

    - Чого ж ти так важ­ко зiт­хаєш? Хi­ба не доб­ре то­бi? Не су­ди, зна­чить, по об­лич­чю? А ми, сла­ва то­бi, бо­же! Ти знаєш, ми те дво­ри­ще про­да­ли, на дру­го­му ви­бу­ду­ва­лись. Ви­ку­пи­лись, та ще й зе­мельки при­ку­пи­ли. Грiх бо­га гнi­ви­ти, жи­ве­мо - не ту­жи­мо. I лю­ди нас зна­ють - не цу­ра­ються. Кар­па ти­та­рем виб­ра­ли. Сла­ва бо­гу! Ха­зяй­ст­веч­ко - пов­на ча­ша! Оце лу­ку най­ня­ли. Кар­по, ка­жу, бi­ля бджiл зос­тав­ся, а я до ко­са­рiв виїха­ла… Ми­кол­ка у шко­лу хо­дить, те­пер у нас i шко­ла в. Уже умiє чи­та­ти i пи­са­ти. Ра­яли i Олен­ку дать, i батько та­ки на­ма­гав­ся, та я по­ду­ма­ла: на­вi­що їй та гра­мо­та? Те­пер ба­га­то е тих гра­мот­них, а їсти нi­чо­го. Хай кра­ще при­учається до ха­зяй­ст­ва. На­шо­му бра­то­вi i без гра­мо­ти ба­га­то дi­ла: об­ши­ти, об­ми­ти, ди­ви­ти­ся, щоб гос­по­дарст­во як слiд iш­ло. Бо ха­зяй­ст­во та­ке: не до­ди­виш­ся на ша­га, а втра­ти на руб­ля. Чо­го ж ти мов­чиш? По­хи­ли­ла­ся? Чо­му не роз­ка­зуєш за се­бе? Ти пла­чеш? Хрис­те, Хрис­те! Моя го­луб­ко! - i во­на, як ди­ти­ну, при­гор­ну­ла зап­ла­ка­ну Хрис­тю до се­бе.

    - Ходiмо про­хо­дим­ся, - ти­хо ви­мо­ви­ла Хрис­тя.

    - Ходiмо, го­луб­ко, хо­дi­мо! Ко­ли б ти зна­ла, яка я ра­да то­бi! Ки­ли­но! Чи не по­ра ка­шу здiй­ма­ти?

    - Ще тро­хи не впрi­ла, - вiд­ка­за­ла Ки­ли­на.

    - Ну, ну! Гля­ди ж ме­нi, по­жа­лус­та. Щоб ко­са­рi не ска­за­ли; ото муд­рi ха­зяй­ки - i ка­шi не вмi­ють зва­ри­ти. Ди­ви­ся очи­ма, а ми от тро­хи по­хо­ди­мо. А ти, Олен­ко, по­сидь ту­та та сте­ре­жи мо­го шит­ва. Тiльки й са­ма, гля­ди, не на­ший ма­те­рi та­ко­го, щоб не прий­шло­ся роз­по­рю­ва­ти. Ми, доч­ко, за­раз i вер­не­мось, - по­ряд­ку­ва­ла мо­ло­да та здо­ро­ва Одар­ка, по­вер­та­ючись то сю­ди, то ту­ди.

    - Кажи ж ме­нi, Хрис­те, роз­ка­зуй усе за се­бе, - за­мо­ви­ла Одар­ка зно­ву, як во­ни уд­вох одiй­шли вже геть од ли­пи i пiш­ли по свi­жих по­ко­сах. - Не вта­юй нi­чо­го. Ти знаєш, як я те­бе лю­би­ла i люб­лю. I ма­тiр твою лю­би­ла, i те­бе за рiд­ну сест­ру маю. У се­лi, як доз­на­ли­ся, що то ти бу­ла у церк­вi, - Гор­пи­на по всьому се­лу роз­нес­ла та все про­се: "Не ка­жiть, будь лас­ка, Фе­до­ро­вi. Як приз­на­ла­ся, - ка­же, - що во­на Хрис­тя, то мов ме­нi нiж у сер­це вго­ро­ди­ла. Так у той час i по­ду­ма­ла: це ж во­на за моїм Фе­до­ром прий­шла!" Так ото як доз­на­ли­ся у се­лi про те­бе: "Нi­чо­го, - ка­жуть, вид­но, вi­рою i прав­дою Ко­лiс­ни­ко­вi слу­же, що в та­кi шов­ки на­ря­див її". Од­нi за­ви­ду­ють, дру­гi ла­ють. А я ду­маю: "Як мож­на дру­го­го су­ди­ти, а про се­бе нiх­то нi­чо­го й не ска­же. Мо­же, ду­маю, ли­ха го­ди­на зас­та­ви­ла тi шов­ки на­че­пи­ти, мо­же, ко­ли б мож­на давнє вер­ну­ти, то чо­ло­вiк дав би од­ну ру­ку од­тя­ти, аби во­но вер­ну­ло­ся", - ве­се­ло то­рох­тить Одар­ка, ве­ду­чи пе­ред. А за нею Хрис­тя - по­хи­ли­ла­ся. Iде i, мов граб­ля­ми, во­ло­че за со­бою но­га­ми свi­жi по­ко­си.

    - Чого ж ти одс­таєш, Хрис­те? Ти зно­ву пла­чеш? - по­вер­та­ючись, пи­тає Одар­ка. - Хi­ба во­но справ­дi так не­доб­ре то­бi жи­веться? Ка­жи ж бо!

Пошук на сайті: