Панас Мирний - Повія (сторінка 13)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11142
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12148
    На Хрис­тю - як на­сi­ло: не бу­ло то­го дво­ру, з яко­го во­на, вий­шов­ши, не кри­ви­ла ха­зяїв, не смi­яла­ся з под­руг, не дра­ту­ва­ла ло­мач­кою об тин со­бак.

    - Це то­бi, Хрис­те, не пе­ред доб­ром. Щось то­бi бу­де та­ке, - ка­за­ли дiв­ча­та.

    - Гляди, сiї но­чi не на­ло­ви ра­кiв, бо ду­же щось ре­го­чеш, - зло увер­ну­ла Ївга.

    - Не твоєї звич­ки, - ре­го­та­ла Хрис­тя.

    - Або, як до­до­му вер­неш­ся, ма­ти ви­лає, - од­га­ду­ва­ла не­ве­лич­ка Прiська.

    - Хай лає, за­те на­гу­ля­юся! - од­ка­за­ла Хрис­тя i зно­ву по­ча­ла ре­го­та­ти. З про­тив­ної ву­ли­цi до­но­сив­ся па­ру­бо­чий го­мiн.

    - Дiвчата! па­руб­ки… - хтось ска­зав.

    - Хлопцi-поганцi! Бi­со­ва ма­ти то­го, хто в шап­цi! - же­лiп­ну­ла Хрис­тя.

    - Тю!.. - од­гук­ну­ли­ся па­руб­ки.

    - Тю-ю-ю! - гу­ко­ну­ла Хрис­тя.

    - Христе! Не зай­май: мо­же, чу­жi! - обiз­ва­лась Гор­пи­на.

    - А як чу­жi, так що?.. - I ще дуж­че гу­ко­ну­ла: - Тю-ю!

    - Трррр!.. - роз­да­ло­ся го­лос­не й ви­со­ке тир­кан­ня впо­довж ву­ли­цi. Хрис­тя ма­ла пе­рек­ри­ви­ти, та язик зат­нув­ся… За пер­шим тир­кан­ням пром­ча­ло­ся дру­ге, там тре­те. Чи­ма­ла вал­ка па­руб­кiв по­ка­за­ла­ся з ули­цi - у здо­ро­вен­них бi­лих ко­жу­хах, у си­вих шап­ках, ла­вою йшли во­ни че­рез ули­цю, поск­ри­пу­ючи по снi­гу но­га­ми. Дiв­ча­та вда­ри­ли­ся вроз­тiч.

    - Лови! ло­ви! - гук­ну­ли па­руб­ки на всю ву­ли­цю. Пiд­няв­ся го­мiн та бi­га­ни­на. Па­руб­ки ло­ви­ли дiв­чат, здо­ров­ка­ли­ся, жар­ту­ва­ли. То бу­ли усе знай­омi па­руб­ки - свої: Ти­мо­фiй, Iван, Грицько, Онисько, Фе­дiр… Фе­дiр так i ки­нув­ся до Хрис­тi.

    - Ти ку­ди так ро­зiг­нав­ся, роз­зя­во? - скрик­ну­ла та.

    - За то­бою. А ти ку­ди вте­чеш?

    - Чого я бу­ду тi­ка­ти? Хi­ба i ти та­кий, як твiй батько? Прий­шли до йо­го за­ко­ля­ду­ва­ти, а вiн со­ба­кою нацьку­вав… Ба­га­ти­рi, ду­ки, ка­же­те!

    - Христе! Не спо­ми­най ме­нi про дiм, не ка­жи нi­чо­го за батька. Хi­ба йо­го нiх­то не знає? - по­чав жа­лiб­но Фе­дiр.

    - А про ме­не що вiн ка­же? I не грiх та­ке плес­ти!

    - Хай ка­же… Ка­за­но­му кiн­ця не­має.

    - Немає! А со­вiсть е? Осо­руж­нi! - скрик­ну­ла Хрис­тя i по­бiг­ла до гур­ту. Фе­дiр, на­су­пив­шись, по­тяг за нею.

    Там уже нас­тав мир; хлоп­цi, зiй­шов­шись з дiв­ча­та­ми, ве­ли жар­тiв­ли­ву роз­мо­ву.

    - Так пi­де­мо куп­но ко­ля­ду­ва­ти? - пи­та­ли хлоп­цi.

    - Не тре­ба, не хо­че­мо вас. Ви гу­каєте ду­же, - од­ма­га­ли­ся дiв­ча­та.

    - А ви не ду­же?

    - Все ж не так, як ви.

    - Та ну! Гля­дiть лиш, чи не пе­рек­ри­чи­те.

    - Хоч i кри­чи­мо, та не хо­че­мо. Ми пi­де­мо са­мi.

    - А ми - за ва­ми. Ку­ди ви - ту­ди й ми.

    - А ми вте­че­мо.

    - А ми до­же­не­мо.

    - Зугарнi! Зап­лу­таєтесь у своїх по­лах та й по­па­даєте.

    - Побачимо.

    Змагалися, аж по­ти не пос­хо­ди­ли­ся всi до гур­ту. То бу­ло завж­диш­не зма­ган­ня; дiв­ча­та бу­ли ще ра­дi, що па­руб­ки з ни­ми - i ве­се­лi­ше, i ох­вiт­нi­ше: чи п'яне на­па­деться, чи со­ба­ка ки­неться - є ко­му одс­то­яти й обо­ро­ни­ти. Усi ра­зом по­су­ну­ли да­лi, дех­то гур­том, дех­то в па­рi. Ївга на­че при­лип­ла до Ти­мо­фiя, хоч той бiльше ба­ла­кав з дру­ги­ми дiв­ча­та­ми. Фе­дiр по­ну­ро тяг­ся за Хрис­тею. Так i хо­ди­ли по всьому се­лу, за­бi­га­ючи тро­хи не у ко­жен двiр.

    Уже по дру­гих кра­ях се­ла стих­ла ко­ляд­ка, уже i свiт­ло де-не-де тiльки го­рi­ло, а на­шi ко­ляд­ни­ки все ще бi­га­ли та вiд­шу­ку­ва­ли, ко­му б за­ко­ля­ду­ва­ти.

    - Чи бу­ли, дiв­ча­та, у ма­те­рi?

    - Були.

    - Бач, а ми не бу­ли.

    - Гарнi!

    - Певно, во­на не спить. Хо­дi­мо.

    - А хо­дi­мо, справ­дi, ще раз до ма­те­рi, - ска­за­ла Гор­пи­на.

    - Пiзно бу­де. Он уже мi­сяць сi­дає, - од­ка­за­ла Хрис­тя.

    - Хай сi­дає. Хi­ба i без йо­го не вид­ко шля­ху? Ко­ли боїшся - про­ве­де­мо, - ка­жуть па­руб­ки.

    Христя про­ти­ви­ла­ся, одс­ту­пає на­зад.

    - Як Хрис­тя не пi­де, то й ми не хо­че­мо! - упи­ра­ються дiв­ча­та. Два па­руб­ки пiд­бiг­ли до Хрис­тi i, взяв­ши за ру­ки, по­во­лок­ли за гур­том. Мi­сяць зов­сiм спус­тив­ся над го­ру, на­че пiвх­лi­ба ле­жа­ло над зем­лею; з яс­но­го та блис­ку­чо­го вiн став мут­ним-чер­во­ним; по не­бу тiльки виб­лис­ку­ва­ли зо­рi та зем­ля свi­ти­ла своїм бi­лим снi­гом. Уже не тiльки лю­ди - й со­ба­ки утих­ли; тiльки ти­ми ву­ли­ця­ми, де про­хо­ди­ли ко­ляд­ни­ки, чу­ли­ся ще со­ба­чi за­во­ди…

    Поти дiй­шли до Вов­чи­хи, мi­сяць зов­сiм скрив­ся, i ха­та Вов­чи­хи сто­яла тем­на та сум­на.

    - Бач, я ка­за­ла - не йдi­мо, - ма­ти вже спить, - обiз­ва­ла­ся Хрис­тя.

    - Хiба не мож­на збу­ди­ти? - ска­зав Ти­мо­фiй i нап­ря­мив­ся в двiр.

    - Тимофiю! Ти­мо­фiю! - за­гу­ка­ли дiв­ча­та. - Не бу­ди! Вер­ни­ся! Ти­мо­фiй став. Па­руб­ки нас­то­юва­ли - збу­ди­ти ма­тiр, дiв­ча­та ка­за­ли - не тре­ба.

    - Хай ста­ра хоч у свя­то вис­питься. Ми їй i так не даємо спа­ти, - до­во­ди­ли дiв­ча­та.

    Парубки зго­ди­лись, хоч ще прис­то­юва­ли.

    - Годi! По­ра до­до­му, - ска­за­ла Ївга. - Ти, Ти­мо­фiю, iдеш? Ти­мо­фiй мов­чав.

    - Хiба Ти­мо­фiєвi по ру­цi з то­бою йти? - обiз­ва­ла­ся Прiська, да­ле­ка Ти­мо­фiєва ро­дич­ка.

    - А твоє яке дi­ло? - виз­вi­ри­ла­ся Ївга.

    - Я Хрис­тю од­ве­ду, - ска­зав Ти­мо­фiй.

    - Я не хо­чу з то­бою. Он Ївга то­бi, - од­ка­за­ла Хрис­тя.

    - Тимофiєвi Ївга! - гук­ну­ли дiв­ча­та.

    - Так, так! - зго­ди­ли­ся хлоп­цi. - Ти­мо­фiй Ївгу ве­де, Грицько - Ма­ру­сю, Онисько - Гор­пи­ну, Фе­дiр - Хрис­тю, - дi­ли­ли хлоп­цi мiж со­бою дiв­чат.

    - Становись, брат­ця!

    I ко­жен, пi­дiй­шов­ши до своєї, по­вер­ну­ли на­зад. Де­яким тре­ба бу­ло йти у лi­ву ру­ку, дру­гим - у пра­ву, тре­тiм - пря­мо. Гор­пи­нi й Хрис­тi до церк­ви ра­зом, а там ще чи­ма­лий май­дан зос­та­вав­ся Хрис­тi до­до­му. Гурт роз­си­пав­ся, роз­бив­ся, i, на хо­ду про­ща­ючись, ро­зiй­шла­ся кож­на куп­ка своєю до­ро­гою.

    Горпина i Хрис­тя - од­на бi­ля дру­гої; ко­ло їх з обох бо­кiв хлоп­цi. Онисько, не­ве­лич­кий, у своєму дов­го­му ко­жу­сi, кот­рий тро­хи не во­ло­чив­ся по зем­лi, смi­шив дiв­чат: то ви­гад­ку увер­не яку, то ко­лiн­це ви­ки­не. Ре­гiт i жар­ти не сти­ха­ють. За­те Фе­дiр, по­ну­рив­шись, тяг­не ко­ло Хрис­тi, нi­мий-мов­чаз­ний. Йо­му мов i гар­но ко­ло неї йти, i ра­зом бо­яз­ко; йо­му хо­четься i со­бi що-не­будь ска­за­ти, чим-не­будь дiв­чат пос­мi­ши­ти, та по­ки на­ду­мається, ди­вись - Онисько уже й розс­мi­шив. Аж плач йо­го бе­ре, який вiн нес­мi­лий та не­зу­гар­ний. Не­да­ром батько ка­же - дур­ний. "Дур­ний i е", - ду­має вiн, мовч­ки бей­ка­ючись.

    Аж ось i церк­ва по­ка­за­ла­ся, чор­нiє у сi­ро­му мо­ро­цi но­чi; кру­гом неї ти­хо­сум­но.

    - Дивись, як ме­нi страш­но, - струс­нув­шись, ка­же Хрис­тя. - Оце то­бi, Гор­пи­но, вже й до­ма, а ме­нi ще май­да­ном скiльки йти. Мо­же б, ти про­ве­ла?

    - Е, нi, сест­ри­це: спа­ти вже хо­четься. Та те­бе он Фе­дiр та Онисько аж до­до­му до­ве­дуть.

    - Чого там Онисько, я i сам! - обiз­вав­ся Фе­дiр.

    Дiвчата поп­ро­ща­ли­ся, ро­зiй­шлись. Онисько, по­вер­нув­ши за церк­ву, став.

    - То ти, Фе­до­ре, сам?

    - Атож.

    - Так про­ща­вай­те. На доб­ра­нiч!

    - Прощай. Доб­ра­нiч!

    Христя i Фе­дiр зос­та­ли­ся уд­вох. Де­кiлька ча­су йшли мовч­ки. Фе­дiр ду­мав, що 6 йо­го Хрис­тi ска­за­ти; Хрис­тя мовч­ки вис­ту­па­ла i раз по раз стру­шу­ва­лась.

    - Ти, Хрис­те, за­мерз­ла? - на­ду­мав­ся Фе­дiр.

    - I са­ма не знаю, що це зо мною: на­че тряс­ця тря­се.

    - Коли хоч… - нес­мi­ло по­чав Фе­дiр, - у ме­не ко­жух доб­рий i дов­гий.

Пошук на сайті: