Панас Мирний - Повія (сторінка 121)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11616
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12895
    - О-ох! - зiтх­ну­ла важ­ко Хрис­тя. - Що ме­нi ка­за­ти то­бi? Ти са­ма доб­ре усе од­га­да­ла. Ко­ли б ти зна­ла, яка ме­не ту­га їсть, який жаль прой­мав. Пiс­ля то­го ра­зу, як по­бу­ва­ла я у Мар'янiв­цi, як своїми очи­ма по­ба­чи­ла своє дав­не, не най­ду со­бi я по­кою. Усi лю­ди - як лю­ди, у всiх е про що кло­по­та­ти­ся, об чiм бо­лi­ти, є те, що тяг­не до се­бе, жит­тя скра­шає… i в ме­не не без йо­го. Тiльки дру­гi ним жи­вуть, а я - я но­ча­ми бо­юся при­га­да­ти… У дру­гих во­но пiд бо­ком, а в ме­не… гли­бо­кий яр… неп­ро­хо­ди­мий яр нас роз­дi­ляє. Я - по сей бiк, во­но - по дру­гий. I вид­но ме­нi йо­го, i ма­не во­но до се­бе, i хо­четься ме­нi пе­рей­ти. Та от i до­сi ти­ня­юся, не зна­ход­жу пе­ре­хо­ду. I не знай­ду, здається, нi­ко­ли. Так i ти­ня­ти­му­ся, до­ки не про­па­ду або не зва­лю­ся у той яр гли­бо­кий… - Хрис­тя зiтх­ну­ла i за­мовк­ла.

    - Щось не роз­бе­ру я те­бе, Хрис­те, про що це ти ка­жеш, чо­го жа­лiєш, за чим шко­дуєш?

    - Не роз­бе­реш? Труд­но те, Одар­ко, то­бi ро­зiб­ра­ти? Доб­ре то­бi, са­ма ти ка­жеш: у те­бе своє ха­зяй­ст­во, чо­ло­вiк i дi­точ­ки. А в ме­не? Оце шов­ко­ве ган­чiр'я, що по­че­пи­ли на ме­не, щоб я дру­гим очi скра­ша­ла? I нiх­то те­бе не спи­тає: чи до ду­шi во­но то­бi, чи по сер­цю? Но­си та тiш дру­го­го.

    - Все-таки я не роз­бе­ру те­бе, Хрис­те. То­бi шко­да, що в те­бе не­ма сво­го гос­по­дарст­ва, чо­ло­вi­ка, дi­тей?

    - Нi, не то­го! Не то­го! -за­ма­ха­ла ру­ка­ми Хрис­тя. - А то­го, що не­має ме­нi при­тул­ку на всьому свi­тi.

    - Та ти ж жи­веш - i дай, бо­же, вся­ко­му так жи­ти - i не хо­лод­на, i не го­лод­на, i зо­бу­та, i зо­дi­та, - умi­ша­ла­ся Одар­ка, та Хрис­тя мов не чу­ла або не хо­тi­ла слу­ха­ти i да­лi гу­ка­ла:

    - Немає нi­чо­го рiд­но­го, до чо­го б я при­хи­ли­лась, що б ме­не при­вi­та­ло, грi­ло. Не­має то­го, про що 6 я ска­за­ла: оце моє i нiх­то йо­го не од­нi­ме вiд ме­не. Все чу­же, i я чу­жа. Як та без­пар­на пти­ця, но­шу­ся вiд де­ре­ви­ни до де­ре­ви­ни, вiд гiл­ки до гiл­ки, де б зо­ба­чи­ти чу­же гнiз­до i пе­ре­си­дi­ти в йо­му нiч тем­ну… Яке дi­ло їй, що та не­ве­лич­ка пташ­ка бу­де ги­бi­ти пiд лис­тям на до­щi. Аби їй бу­ло теп­ло i по­кiй­но… Хi­ба ж це жит­тя, Одар­ко? Хi­ба та­ко­го жит­тя ме­нi ба­жа­ло­ся?

    Одарка за­ду­ма­ла­ся. На її бi­ло­му та пов­но­му лич­ку ляг­ла гли­бо­ка дум­ка, тон­кi та рiв­нi бро­ви її зсу­ну­ли­ся до­ку­пи.

    - I як по­ду­маю про те, Одар­ко, - зно­ву по­ча­ла Хрис­тя, - як по­ду­маю, то не знаю, де б i дi­ла­ся. Ку­ди ме­нi втек­ти? Де схо­ва­ти­ся?

    - Нiкуди не вте­чеш ти са­ма вiд се­бе, нiг­де не схо­ваєшся, - по­хи­ту­ючи го­ло­вою, ска­за­да ти­хо Одар­ка.

    Христю на­че хо­ло­дом прой­ня­ли тi сло­ва.

    - Що ж ме­нi ро­би­ти, Одар­ко? Як бу­ти? - бо­яз­ко за­мо­ви­ла во­на. - I чо­го ме­нi до­сi се нi­ко­ли на дум­ку не схо­ди­ло? А те­пер з го­ло­ви не ви­же­ну! Уже я ду­маю, чи не по­роб­ле­но ме­нi? У нас, ти знаєш, е ба­ба Ориш­ка, Ки­ри­ло­ва- жiн­ка. Страш­на та­ка. З пер­шо­го ра­зу во­на ме­нi вiдьмою зда­ла­ся. I сни на ме­не та­кi по­си­ла­ла… страш­нi сни! У Мар'янiв­цi, як смi­яли­ся чо­гось, а во­на i ка­же: "Не смiй­ся, не смiй­ся. Те­бе го­ре жде, тяж­ке те­бе го­ре жде". I з то­го ча­су на­че га­ря­чим по­ди­хом прой­ня­ла мою ду­шу… Чи не во­на, бу­ва, по­ро­би­ла шо зо мною? Чи не во­на за­по­дi­яла ме­нi се?

    - Бог йо­го знав, Хрис­те, бог йо­го знає. Мо­же, й во­на. Бу­ва­ють та­кi очi, бу­ва­ють i сло­ва та­кi. На­що ж ти дер­жиш її ко­ло се­бе? Хi­ба не мож­на її вi­дiс­ла­ти?

    - Як же її вi­дiс­ла­ти?

    - Як? Ска­за­ла б своєму ста­ро­му. Нев­же вiн те­бе не пос­лу­ха? Вiн же, ка­жуть, ко­хає те­бе - ду­шi не чує.

    Христя за­ду­ма­ла­ся. Прой­шла скiльки ступ­ни­кiв мовч­ки. Це зза­ду щось за­ло­по­тi­ло.

    - Мамо! Ма­мо! - по­чув­ся крик дiтський. Одар­ка i Хрис­тя по­вер­ну­ли­ся. Пря­мо до їх без шап­ки мчав­ся хлоп­чик. Го­ло­ва йо­го роз­куй­да­на, очi гра­ють.

    - Ось i Ми­кол­ка, - обiз­ва­ла­ся Одар­ка. - Вис­пав­ся, си­ну? Чо­му ж не поз­до­ров­каєшся з тьотею Хрис­тею? Чо­му не да­си чо­лом?

    Миколка, ве­се­лий, пiдс­ко­чив до Хрис­тi i про­тяг ру­ку. Та взя­ла йо­го за го­ло­ву i по­цi­лу­ва­ла у лоб.

    - А який вiн ве­ли­кий ви­рiс! I не пiз­на­ти.

    - А я вас зра­зу пiз­нав! - од­ка­зав Ми­кол­ка.

    - О-о! Хi­ба я все од­на­ко­ва? I не пос­та­рi­ла?

    - Нi, не пос­та­рi­ли. А ще мов ста­ли кра­щi - мо­лод­шi.

    

    Одарка дзвiн­ко за­ре­го­та­ла­ся:

    - О-о, ти в ме­не ро­зум­ний! Тiльки без шап­ки бi­гаєш по сон­цю.

    - А учи­тель ка­зав, що по сон­цю бi­га­ти здо­ро­во. Що панськi дi­ти бо­яться сон­ця, то та­кi во­ни i блiд­нi, зам­лi­лi. Одар­ка ще дуж­че зас­мi­яла­ся.

    - А що там Ки­ли­на ро­бе? - спи­та­ла.

    - Килина уже поз­дiй­ма­ла ка­зан­ки. Жде вас, щоб скли­ка­ти обi­дать.

    - Так хо­дi­мо, хо­дi­мо ско­рi­ше, - прис­пi­чи­ла Одар­ка, по­вер­та­ючи на­зад. Хрис­тя со­бi по­тяг­ла­ся за нею.

    - Мамо! i тьотя Хрис­тя бу­дуть з на­ми обi­да­ти? - спи­тав­ся Ми­кол­ка.

    - Того вже, си­ну, не знаю. Ко­ли лас­ка її, то й по­обi­дав ко­сарської ка­шi.

    Христя iш­ла зза­ду й мов­ча­ла.

    - Ви, ма­мо, поп­ро­сiть її обi­да­ти. Хай во­на з на­ми бу­де обi­да­ти. Та й за лiс поп­ро­си­те… Зря ви що батько ка­за­ли? - пiдст­ри­бу­ючи, пле­ще Ми­кол­ка.

    - Цисс! - за­си­ча­ла Одар­ка, i гус­та крас­ка вкри­ла її бi­ле ли­це. Хрис­тя гля­ну­ла на си­на, гля­ну­ла на ма­тiр i по­чу­ла - щось гiр­ке та хо­лод­не ко­ло її сер­ця по­вер­ну­ло­ся, їй зда­ва­ло­ся: та щи­ра при­вiт­нiсть Одар­ки, та її ввiч­ли­вiсть та ша­но­ба ма­ли за со­бою якусь скрит­ну на­дiю, кот­ру во­на до­сi не по­ка­зу­ва­ла i кот­ру так нес­по­дi­ва­но роз­мо­лов ба­ла­ку­чий Ми­кол­ка.

    Христя, як не про­си­ла й не бла­га­ла Одар­ка зос­та­ти­ся обi­да­ти з нею, не Зос­та­ла­ся, а, розп­ро­щав­шись, по­хи­ли­ла лу­ка­ми до­до­му.

    - А яка пиш­на тьотя Хрис­тя, як пан­ноч­ка. Я бре­хав, ко­ли ка­зав, що пiз­нав її, я її зов­сiм не пiз­нав, - плес­кав Ми­кол­ка ма­те­рi, стри­ба­ючи на од­нiй но­зi, ко­ли во­ни вер­ну­ли­ся пiд ли­пу.

    - Геть! Не в'язни, осо­руж­ний! - скрик­ну­ла ма­ти i сер­ди­то по­ди­ви­лась на си­на. - Хi­ба нiх­то не знає, який ти бре­хун? I не пiз­нав, ка­жеш, а за­раз розк­ле­пав усе пе­ред нею. Яке то­бi дi­ло бу­ло па­тя­кать, про що на­ка­зав батько? Са­ма я без пам'ятi або не знаю, ко­ли що ска­за­ти. Ду­рень!.. - Чер­во­на та сер­ди­та, во­на по­ча­ла куш­ту­ва­ти ка­шу.

    - I тро­хи не со­ло­на! А куш­ту­ва­ла, ка­жеш? - грим­ну­ла во­на на Ки­ли­ну.

    - Я ж мов до сма­ку со­ли­ла, - нес­мi­ло од­ка­за­ла та.

    - До сма­ку? Доб­рий у те­бе смак! Дай со­лi! - i по цi­лiй жме­нi во­на бурх­ну­ла в той i дру­гий ка­за­ни.

    Хоч по­тiм ко­са­рi, зiй­шов­шись на обiд, i ка­за­ли, що ка­ша з сiльцею, та Одар­ка не чу­ла. Зiг­нув­шись над своїм шит­вом за товс­тою ли­пою, во­на ду­ма­ла: "Уже ме­нi оцi дi­ти! Що не за­ду­маєш, як не криєшся вiд них, а во­ни зра­зу усе розп­ле­щуть… Ну вже i дi­ти!"

    Х

    На тре­тiй день Ко­лiс­ник вер­нув­ся сер­ди­тий та хму­рий; дi­ло за спаш вiн прог­рав. "Що во­но за суд­дя? Який вiн суд­дя? "У вас, - ка­же, - не­ма нi свi­ди­те­лiв, нi по­лич­но­го". На­що тi свi­ди­те­лi, на­вi­що по­лич­не? Хi­ба я ста­ну бре­ха­ти? Ти ж суд­дя! Ти су­дищ по своїй со­вiс­тi! Я, зна­чить, по-твоєму, бре­шу. Ну, вже ж до­жи­ве­мо до но­вих ви­бо­рiв. Пус­ти­мо те­бе, го­лу­бе, сторч го­ло­вою! Хто те­бе ви­би­рає? Му­жи­ки виб­ра­ли б? До­жи­дай­сь, по­ки ви­бе­руть! - тол­ку­вав­ся вiн, ла­ючи i суд­дю, i лiс­ни­ка, i сло­бо­жан.

    На чет­вер­тий зра­на си­дiв вiн у свiт­ли­цi i пив чай, що Хрис­тя на­ли­ва­ла. Знад­во­ру у роз­чи­не­не вiк­но до­но­сив­ся який­сь го­мiн: чув­ся чу­жий чийсь го­лос i Ки­ри­лiв.

    - Тут та­кої, па­руб­че, не­має, - ка­зав Ки­ри­ло.

    - А ме­нi ха­зяїн i ха­зяй­ка ве­лi­ли у двiр iти i спи­та­ти Хрис­тi При­ти­кiв­ни, Хрис­тя, по­чув­ши своє мен­ня, ки­ну­ла­ся до вiк­на. Пi­дiй­шов i Ко­лiс­ник. Ко­ло зам­чи­ща сто­яв пе­ред Ки­ри­лом мо­ло­дий па­ру­бок i дер­жав у ру­цi щось круг­ле, у бi­лу хус­ти­ну за­гор­не­не.

    - Що там та­ке? - гук­нув Ко­лiс­ник.

    - Та се па­ру­бок з Мар'янiв­ки, - од­ка­зав Ки­ри­ло. - Шу­ка якусь Хрис­тю При­ти­кiв­ну. Я ка­жу, що та­кої у нас зро­ду не бу­ло, а вiн од­но до­ма­гається, що сю­ди.

    - Хто ти, па­руб­че, вiд ко­го? - спи­тав Ко­лiс­ник.

    - Та я з Мар'янiв­ки, вiд Здо­ра.

Пошук на сайті: