Панас Мирний - Повія (сторінка 125)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11609
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12892
    Як пе­реїха­ли Мар'янiв­ку i виїха­ли у по­ле, сон­це уже сi­ло. Тiльки за­хiд го­рiв жов­то­га­ря­чим ог­нем та на­вис­лi над ним хма­ри чер­во­нi­ли, мов зби­та кров, а кру­гом усе то­ну­ло в мо­ро­цi. Над по­ля­ми знi­ма­ла­ся тем­но-зе­ле­на ве­чiр­ня тiнь, не­бо аж чор­не - та­ке синє, а мiж йо­го гус­тою синькою про­би­ва­ли­ся не­ве­лич­кi жов­тi пля­моч­ки - то зай­ма­ли­ся зо­рi. Кру­гом ти­хо, аж сум­но, з око­пiв ко­ли-не-ко­ли сюрк­не цвiр­кун або зда­ле­ка до­не­сеться крик пе­ре­пе­ла. Од­нi ко­нi, знай, ту­по­тять, трус­цею вис­ту­па­ючи, та гур­ко­тять ко­ле­са по су­хiй до­ро­зi.

    - Коли б ти зна­ла, - обiз­вавсь Ко­лiс­ник та­ким жа­лiс­ли­вим го­ло­сом, що Хрис­тя аж струс­ну­ла­ся, не пiз­нав­ши, - ко­ли б ти зна­ла, як ме­нi не хо­четься їха­ти у те трек­ля­те мiс­то!

    Христя мов­ча­ла.

    - I ко­жен раз ота­ке зо мною. їдеш - мов на нiж iдеш, - про­мо­вив вiн, по­мов­чав­ши.

    - Чого?

    - Ех, - зiтх­нув Ко­лiс­ник. - I чо­му бог не дав чо­ло­вi­ко­вi за­вес­ти жит­тя, як сам вiн знає? Як йо­му хо­четься? Чо­го ко­жен раз, ко­ли вiн по­чу­ває се­бе щас­ли­вим, так з-за спи­ни або з глу­хо­го ку­точ­ка сер­ця якась неп­ри­мiт­на спом­ка озо­веться i от­рує йо­го щас­тя? На­що во­но так?

    Христя мов­ча­ла, не зна­ючи, що й ка­за­ти i на що на­тя­кає їй Ко­лiс­ник.

    - Ну, на­що ме­нi жiн­га? - ви­па­лив вiн, не дож­дав­шись вiд Хрис­тi од­ка­зу. - На­що во­на те­пер ме­нi, ко­ли бi­ля ме­не є дру­га - i кра­ща, i при­ят­нi­ша? Мо­ло­дим ме­не оже­ни­ли, тро­хи не хлоп­цем, щоб не роз­во­ло­чив­ся. Хi­ба я ба­чив свi­ту, знав лю­дей, хi­ба я мiг по­вер­ну­ти мiз­ком, як те­пер? Тiльки що зiп'явся на но­ги - по­ка­за­ли ме­нi дiв­чи­ну. Оце твоя на­ре­че­на. Бе­ри за ру­ку та ве­ди в церк­ву. Я, ду­рень, i пос­лу­хав­ся, щоб по­тiм прок­ли­на­ти i той час, ко­ли во­на на­ро­ди­лась на свiт, ко­ли ме­нi на­рек­ли її. Хто її ви­би­рав, хто на­рi­кав? Батьки! "По­же­ни­мо мо­ло­дят", - ска­за­ли i по­же­ни­ли на на­ше ли­хо. З пер­шо­го ж ро­ку у нас пi­шов не­лад, та свар­ка, та лай­ка. Своя ха­та гiр­ше тюр­ми завж­ди зда­ва­ла­ся! Чи в гос­тях бу­ва­ли, чи в те­бе гос­тi - не ска­жи сло­ва лишнього, не при­вi­тай доб­рим сло­вом чу­жу гос­по­ди­ню або не жар­туй з дiв­чи­ною. Завж­ди як на но­жi! "I ся­кий, i та­кий! I вто­пи­ла я свою го­ло­ву бiд­ну, i за­гу­би­ла вiк мо­ло­дий за та­ким за­мiж­жям". По­ки ще мо­ло­дий був, бе­рiг­ся i її та­ки жа­лiв. А по­тiм - та­ки до­пек­ла до жи­вих пе­чi­нок, доїла до са­мої кiст­ки… Плю­нув на все: будь ти не­лад­на! I от те­пер лю­ди ви­ну­ва­тять ме­не, ка­жуть: "Не дер­житься за­ко­ну бо­жо­го, зви­чаю людсько­го". А що, ме­нi бу­ло теп­лi­ше, ко­ли я крi­пив­ся, дер­жав­ся? Я був щас­ли­вi­ший? По­са­ди­ти б їх на га­ря­чий че­рiнь, пев­но, крик­ну­ли 6: пе­че! А то­бi, бач, заськи. Ти - мов­чи! I от те­пер приїде­мо в мiс­то - тре­ба iти до неї: пок­ло­ни­ти­ся гос­по­ди­нi. Хай ви­ми­ле твою го­ло­ву. Як, ска­жуть, був у го­ро­дi - не був у жiн­ки? А то їм i бай­ду­же, що ме­нi ди­ви­ти­ся на неї вер­не. Ох, жит­тя! Не ви­ходь, Хрис­те, за­мiж нi­ко­ли: раз зв'яжеш ру­ки - до­вi­ку не розв'яжуться… Будь кра­ще вiльною пти­цею. Кра­ще, ка­жу, так.

    Христя со­бi гли­бо­ко-гли­бо­ко зiтх­ну­ла.

    А Ко­лiс­ник, по­мов­чав­ши, зно­ву по­чав. Йо­го кло­по­та­ли все та­кi смут­нi дум­ки, якiсь по­чут­тя ли­ха но­си­ли­ся над ним, до­да­ва­ли жа­лю у йо­го го­ло­сi, бу­ди­ли жаль до йо­го. Вiн, чiп­ля­ючись за не­ра­дiс­нi ви­пад­ки у своєму жит­тi, на­реш­тi, доб­рав­ся до Ку­ту. На­що вiн йо­го ку­пив?

    - Ось не­за­ба­ром земський наїзд бу­де. Пе­ре­ве­зи, кри­вий ко­ню, че­рез во­ро­же ста­но­ви­ще! Пе­ре­ве­зи… Ку­ди то­бi пе­ре­вез­ти трьома ка­лi­че­ни­ми но­га­ми… чує моє сер­це: не зно­си­ти то­бi, Кос­те, го­ло­ви на своїх пле­чах! - про­ро­че ви­мо­вив Ко­лiс­ник i за­тих.

    Христя пог­ля­ну­ла кру­гом се­бе: на­че мо­ре, розс­те­ли­ли­ся кру­гом їх по­ля, прик­ри­тi тем­ною тем­но­тою но­чi. Нiг­де нi­що не шерх­не, од­нi зо­рi лу­па­ють З тем­но­го не­ба. їй ста­ло сум­но-сум­но, як тiльки стає сум­но се­ред пус­ти­нi. Проїха­ли чи­ма­ло мовч­ки.

    - Он уже свi­тить моя му­ка своїми зли­ми очи­ма! - про­мо­вив Ко­лiс­ник, пiд­вiв­ши го­ло­ву.

    Христя гля­ну­ла - ген за го­рою, на­че до­го­рiв­ше по­жа­ри­ще свi­ти­ло, жов­ту­ва­тий свiт гой­дав­ся, трем­тiв в тем­но­му мо­ро­цi. Хрис­тя пiз­на­ла, що то во­ни вже доїжджа­ли до мiс­та.

    - Я ус­та­ну на ба­за­рi, а ти їдь до Пи­ли­пен­ка в гос­ти­ни­цю. Хоч Пи­ли­пен­ко i во­рог мiй, та там кра­щi но­ме­ри… Жди ме­не, я заїду за то­бою, - шеп­тав Ко­лiс­ник, уїхав­ши в го­род. I, пiй­мав­ши її ру­ку, мовч­ки при­тис до сво­го сер­ця. Во­но у йо­го як мо­лот­ком гам­се­ли­ло.

    - Тпруу!.. Стiй! - гук­нув вiн, як ко­нi виїха­ли на ба­зар. Ко­лiс­ник ус­тав.

    - Спасибi вам за кум­па­нiю! На доб­ра­нiч! - го­лос­но ви­мо­вив вiн i ще раз схо­пив Хрис­ти­ну ру­ку i, стис­нув­ши так, що та тро­хи не скрик­ну­ла, мер­щiй по­дав­ся да­лi i не­за­ба­ром скрив­ся у тем­нiй тем­но­тi.

    "Старе, що ма­ле", - по­ду­ма­ла Хрис­тя, i неп­ри­мiт­ний жаль ущип­нув її за сер­це, їй зра­зу так ста­ло сум­но та гiр­ко. Лiт вi­сiм то­му на­зад її вiв сю­ди Ки­ри­ло, утi­ша­ючи та роз­ва­жа­ючи, те­пер во­на їха­ла, їха­ла ря­дом, як рiв­на, З ха­зяїном Ки­ри­ло­вим, i їй при­хо­ди­ло­ся утi­ша­ти йо­го… Та­ке жит­тя! А хто знає, що да­лi бу­де? Чи не прий­деться, бу­ва, їй го­лiй i бо­сiй зимньої по­ри пе­ре­хо­ди­ти зно­ву че­рез се мiс­то, прос­ту­ючи до­до­му, i кри­ти­ся тем­ни­ми ули­ця­ми, щоб з ким не стрi­ну­ти­ся, щоб хто не пiз­нав?

    "Життя, що дов­га ни­ва, - ду­ма­ла во­на, зос­тав­шись са­ма со­бi у глу­хо­му но­ме­рi, - по­ки пе­рей­деш, i по­ко­леш­ся, i по­рi­жеш­ся на гост­рiй стер­нi".

    От i в сьому мiс­тi, скiльки раз до­ля її то грi­ла щас­тям, то до­пi­ка­ла нев­да­ча­ми, по­ти не пус­ти­ла вi­ятись по свi­ту. Во­на при­га­ду­ва­ла Ззго­ябi­ди­ху, яка во­на бу­ла доб­ра та ти­ха. Заг­ни­бi­ду, що на­ро­бив їй та­ко­го кло­по­ту, Руб­ця, Про­цен­ка, жiн­ку Руб­це­ву, що її ко­лись так тяж­ко об­ра­зи­ла. Бог з нею! Во­на не пам'ятав на їй зла. I Ма­ри­на не згiр­ше ура­зи­ла її, ко­ли при­рев­ну­ва­ла сво­го чо­ло­вi­ка до неї. "А де те­пер Ма­ри­на, де Довб­ня? Хоч во­на, мо­же, до­сi сер­ди­та на ме­не, а я все-та­ки завт­ра пi­ду роз­шу­каю її. Удень, пев­но, ми не поїде­мо, ста­рий боїться i лю­дей, i сон­ця - пi­ду, пi­ду". З яко­юсь лег­кою на­дiєю, що во­на роз­шу­кає Ма­ри­ну, як стрi­нуться, що то та ска­же їй, во­на ляг­ла спа­ти i швид­ко зас­ну­ла.

    На дру­гий день, п'ючи чай, во­на роз­пи­ту­ва­ла гор­нич­ну, що прис­лу­го­ву­ва­ла їй, чи не знає та Довб­нi.

    - Довбнi? - зди­ву­ва­ла­ся та. - Та хто йо­го у го­ро­дi не знає? Не бу­ло то­го чу­жо­го ти­ну або за­бо­ра, пiд кот­рим вiн би п'яний не ва­ляв­ся. Зов­сiм З кру­гу спив­ся.

    Христi бо­ля­че бу­ло слу­ха­ти та­кi при­по­вiст­ки за Довб­ню. Жи­ву­чи у йо­го, во­на ба­чи­ла i йо­го сер­це доб­ре, i те, що Ма­ри­на зов­сiм не гля­дi­ла, як слiд жiн­цi гля­дi­ти, сво­го чо­ло­вi­ка, час­то п'яно­го ви­пи­ха­ла над­вiр, хоч вiн цi­лу нiч ви­туп­цюється пiд вiк­на­ми, на­зи­ва­ючи її вся­ки­ми лас­ка­ви­ми наз­ва­ми i Хрис­том­бо­гом мо­ля­чи упус­ти­ти в ха­ту.

    - А де вiн жи­ве, не знаєте?

    - Та ка­жу ж вам, з кру­гу спив­ся! - од­рi­за­ла гор­нич­на. - Го­лий бi­гав по го­ро­ду. Скiльки раз йо­го i в шпи­таль бра­ли - не по­ма­га­ло. Ка­за­ли, тре­ба вез­ти у гу­бер­нiю, ту­ди, де бо­же­вiльнi. Та щось оце i не вид­но йо­го - пев­но, од­вез­ли.

    - Вiн, ка­жеться, був жо­на­тий. Жiн­ка жи­ва йо­го?

    - Жiнка? То та­ка й жiн­ка. Во­на, здається, бiльше йо­го i до­ве­ла до то­го. Вiн, бач­те, з прос­тою жив та по­тiм i оже­нив­ся.

    - А не знаєте, де во­на жи­ве?

    - Не знаю. Ка­за­ли, там десь на кiн­цi мiс­та. - I гор­нич­на наз­ва­ла мен­ня ха­зяїна.

    Христя, на­пив­шись чаю, зiб­ра­ла­ся i пiш­ла пря­мо, ку­ди нап­рям­ля­ла її гор­нич­на, їй дов­го прий­шло­ся iти, все до­пи­ту­ючись, де та­ко­го-то ха­та. На­си­лу знай­шла во­на її аж на са­мо­му краї мiс­та. Над яром, ку­ди ви­во­зи­ли i ски­да­ли вся­ку го­родську не­чисть, сто­яла од­ним од­на ха­ти­на, не об­го­род­же­на, з Дiр­ча­вою осе­лею, з пу­за­тя­ми стi­на­ми, кри­ви­ми вiк­на­ми i увiй­шов­ши­ми у зем­лю две­ри­ма. То i бу­ла та ха­та, де ма­ла прис­та­но­ви­ще Ма­ри­на.

    Насилу, зги­на­ючись, щоб не вда­ри­тись, улiз­ла Хрис­тя у ту ко­ну­ру. Ха­та зо­ко­ла зда­ва­ла­ся че­пур­нi­шою, чим зсе­ре­ди­ни. Стi­ни по­ма­за­нi, по­лу­па­нi, якiсь тем­нi патьоки спус­ка­ли­ся по стi­нах вiд сте­лi осе­лi аж пiд ла­ви, па­ву­тин­ня цi­лi гнiз­да по­за­во­ди­ло у кут­ках, дов­ги­ми нит­ка­ми ус­ла­ло усю осе­лю. До­лiв­ка не Зрiв­ня­на, смiт­тя по­по­лам з гря­зю­кою по кiс­точ­ки. Пiч ря­ба вiд чор­них плям, що са­жа, про­би­ва­ючись, по­на­роб­лю­ва­ла. Крiзь по­зе­ле­нi­лi шиб­ки лед­ве про­би­вається свiт у ха­ту, ок­ри­ва­ючи її мо­ро­ком; зда­ва­ло­ся, мов хто на­ди­мив, i спер­тий дим сну­вав по ха­тi, не зна­хо­дя­чи нi­ку­ди ви­хо­ду.

Пошук на сайті: