Панас Мирний - Повія (сторінка 128)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11604
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12877
    Колiсниковi ста­ло страш­но. Пер­ший зро­ду раз вiн по­чув та­кий нес­тям­ний страх. Сер­це ста­ло, кож­на жи­лоч­ка пе­рес­та­ла ки­да­тись, у кож­но­му сус­та­вi по­хо­ло­ну­ло. Вiн чув, як у йо­го во­лос­ся на го­ло­вi жму­том пiд­нi­ма­ло­ся уго­ру, очi на­че хо­тi­ли вис­ко­чи­ти з баньок… а кру­гом хо­до­ром хо­див свiт. У то­му не­яс­но­му мо­ро­цi сот­нi ти­сяч ко­ли­ха­ли­ся на­ро­ду, ре­ву­чи та гу­ка­ючи: "Так йо­му i тре­ба! Со­ба­цi - со­ба­ча i честь!"

    Йому зда­ло­ся, то нас­та­ла пос­лiд­ня хви­ли­на. Знi­чев'я рво­нув­ся вiн, скрик­нув­ши: "Прок­ля­те жит­тя!" - i за­хо­див по ха­тi.

    Вiн дов­го хо­див. Усе кру­гом спа­ло мерт­вим сном, нi­вiд­ки не до­хо­ди­ло нi­яко­го гу­ку, тiльки йо­го ступ­нi, мов гiр­кi до­ко­ри, роз­да­ва­ли­ся се­ред тiї нi­мої нi­мо­ти. Йо­му бу­ло сум­но-гiр­ко i ще ста­ва­ло сум­нi­ше i гiр­ше, що йо­му нi вiд ко­го бу­ло жда­ти нi по­мо­чi, нi по­ра­ди.

    На дру­гий день Хрис­тя узд­рi­ла Ко­лiс­ни­ка i не пiз­на­ла. Пох­му­рий хо­див вiн по ха­тi, лед­ве но­га­ми со­ва­ючи, ли­це жов­те, осу­ну­ло­ся.

    - Тату! Що це з то­бою? - скрик­ну­ла во­на. Вiн став i гост­ро на неї по­ди­вив­ся. Так ди­виться бо­же­вiльний своїми па­лю­чи­ми очи­ма. У Хрис­тi сер­це не­са­мо­ви­то за­би­ло­ся.

    - Ти не­ду­жий, не­ду­жий? - до­пи­ту­ва­ла­ся во­на йо­го.

    - Недужий… Не спав i трiш­ки за усю нiч. Не бу­ди ме­не, - ска­зав вiн, ви­хо­дя­чи в свою ха­ту i за­чи­ня­ючи за со­бою две­рi.

    - Що це з ним та­ке? Не дай, бо­же… - i Хрис­тя не до­го­во­ри­ла. Хо­ло­дом прой­ня­ло її наск­рiзь. Ку­ди во­на то­дi ткнеться, що їй ро­би­ти? Тiльки що во­на трош­ки зас­по­коїла­ся, тiльки що прий­шла у се­бе, як зно­ву їй iти у ту неп­ро­сип­ну гульню, у тi без­пе­рес­тан­нi по­бi­ган­ки, їй при­га­да­ли­ся сло­ва п'яненької Ориш­ки: "А ти не смiй­ся. Те­бе ве­ли­ке го­ре жде…" Нев­же то бу­ли про­ро­чi сло­ва?

    Христя i чаю не пи­ла, сно­ви­га­ючи з ха­ти в ха­ту i не зна­ючи, що їй ро­би­ти. "А мо­же, зас­не, пе­рес­пить", - тi­ши­ла її на­дiя. I во­на на пальчи­ки пок­ра­ла­ся до йо­го ха­ти, бе­реж­но бе­ру­чись за руч­ку две­рей. Сти­ха стук­ну­ла плям­ка, сти­ха скрип­ну­ла по­ло­вин­ка, i не­ве­лич­ка щi­ли­на зас­вi­ти­ла­ся. Хрис­тя, за­таївши Зiт­хан­ня, при­ло­жи­ла­ся оком до тiї щi­лин­ки. На лiж­ку на спи­нi ле­жав Ко­лiс­ник, згор­нув­ши на гру­дях ру­ки. Так їх уми­ру­що­му скла­да­ють. Ли­це блi­де, Злег­ка си­ню­ва­те, очi зак­ри­тi. "Нев­же?" - по­ду­ма­ла Хрис­тя i в од­ну мить опи­ни­ла­ся ко­ло йо­го. Ко­лiс­ник во­рух­нув­ся, зас­тог­нав i схи­лив тро­хи на­бiк го­ло­ву. Хрис­тя одiй­шла на­бiк, щоб не вид­но її бу­ло, ко­ли ча­сом вiн луп­не очи­ма. Дов­го сто­яла во­на, див­ля­чись на йо­го, на не­го­ле­не, за­рос­ле срiб­ни­ми ос­та­ми ли­це; во­но ще не­дав­но бу­ло гла­деньке, зов­сiм круг­ле, те­пер йо­го щось ви­тяг­ло, де­кiлька змор­щок прой­шло по йо­му i про­довж, i впо­пе­рек. "Ох, який вiн ста­рий став зра­зу… Ста­рий, а все доб­рий чо­ло­вiк", - по­ду­ма­ла во­на i ти­хо пок­ра­ла­ся на­зад.

    Важкi дум­ки не по­ки­да­ли її увесь день, по­чут­тя ли­ха но­си­ло­ся над нею i не да­ва­ло спо­кою. Гос­по­ди! Та нев­же ж? Тiльки що збiг­ло на лад, тiльки що зак­лю­ну­ло­ся щас­тя, та зно­ву во­но утi­кає вiд те­бе, зно­ву ти оди­но­ка се­ред сто­рон­нiх лю­дей, се­ред чу­жої чу­жи­ни.

    Колiсник аж уве­че­рi ки­нувсь. Йо­го сон хоч i пiдк­рi­пив, та ж все не вер­нув спо­кою; на ли­цi зос­та­ли­ся слi­ди важ­ких дум, пе­ре­жи­то­го ли­ха.

    - Налякав ти ме­не, - чу­ло ска­за­ла йо­му Хрис­тя, да­ючи йо­му чай. Вiн тiльки поск­ро­ма­див у по­ти­ли­цi i не ска­зав нi­чо­го.

    - Ти ще й до­сi не при со­бi. Мо­же б, лi­ка­ря клик­ну­ти?

    - Лiкаря? Лi­кар по­мо­же! Не по­мо­же ба­бi ка­ди­ло, ко­ли ба­бу ска­зи­ло, - од­ка­зав вiн, гост­ро див­ля­чись на неї i бо­лiс­но ус­мi­ха­ючись.

    - Тобi не до смiш­кiв, а ти смiєшся, - з пла­чем од­ка­за­ла во­на i пох­ню­пи­ла­ся.

    Вiн нес­тям­но схо­пив­ся за го­ло­ву.

    - Боже! Хоч ти не муч ме­не! - скрик­нув i по­бiг у свою ха­ту, за­чи­ня­ючи за со­бою две­рi.

    I зно­ву цi­лу нiч чу­ли­ся йо­го важ­кi ступ­нi важ­кої хо­ди. Блi­дий свiт ран­ку ще зас­тав йо­го на но­гах, по­ну­ро­го та по­хи­ло­го. "Одно, що зос­та­лось, - ска­зав вiн, пiд­хо­дя­чись до лiж­ка i див­ля­чись на по­душ­ки, - збо­же­во­лi­ти. Як се не по­мо­же, нi­що не по­мо­же!" - мах­нув­ши ру­кою, до­дав i лiг на пос­те­лю, зак­рив­ши го­ло­ву по­душ­кою.

    З дня на день Ко­лiс­ник ро­бив­ся все чуд­нi­ше та чуд­нi­ше. День спить, нiч гу­ляє, час­то сам з со­бою ба­ла­кає. "Ану по­га­дай, Кос­те, чи то й на сей раз пе­ре­ве­зе те­бе кри­вий кiнь? - пи­тав вiн сам се­бе. - Пе­ре­ве­зе! Не пе­ре­ве­зе! Пе­ре­ве­зе! Не пе­ре­ве­зе!" - ка­зав вiн, роз­ту­ля­ючи раз по раз то той, то дру­гий ку­лак i з ост­ра­хом по­зи­ра­ючи на свої до­ло­нi. По­тiм утих­не, за­ду­мається. "Хоч би од­на близька ду­ша бi­ля те­бе!" - скрик­не i, сум­ний та пох­му­рий, за­хо­де­зас­но­ви­гає по ха­тi.

    Так про­хо­ди­ли днi за дня­ми. Ко­лiс­ник i но­гою не ви­хо­див з ха­ти. Не ви­хо­ди­ла i Хрис­тя нi­ку­ди, їй ба­жа­ло­ся про­вi­да­ти Довб­ню, та як iюго ки­ну­ти та­ту­ся са­мо­го?

    А тим ча­сом наб­ли­жав­ся наїзд. По го­ро­ду хо­ди­ла чут­ка, що цей наїзд по­ви­нен бу­ти ду­же цi­ка­вим, що го­дi так на сло­во вi­ри­ти ви­бор­ним чле­нам, по­ра хоч раз га­раз­денько по­ди­ви­ти­ся, що ни­ми зроб­ле­но i чи цi­лi, лиш, при­по­ру­че­нi де­ко­му гро­ши­ки. Дех­то з бо­лем ука­зу­вав пря­мо на кра­дiж­ку i шко­ду­вав, що каз­на при­по­ру­чи­ла гро­ма­дi гро­шо­ву часть. Не тре­ба б сього бу­ло ро­би­ти. Ну, земст­во, земст­во. Хай би во­но роз­по­ряд­ки ро­би­ло, а гро­ши­ма каз­на за­вi­ду­ва­ла. Дру­гi зов­сiм не ба­чи­ли нi­якої ко­рис­тi з земст­ва i ка­за­ли: "Ще од­на драч­ка, а для уря­ду обу­за. Раз ко­не­вi по­пус­ти­ти по­во­ди - дай по­ка­за­ти свої но­ро­ви, то вже труд­но оду­чи­ти. По­пом­ни­те мое сло­во: з цього земст­ва щось ли­хе вий­де!" Тре­тi жа­лi­ли­ся, що му­жич­чя на­тю­ри­ли в земст­во, бу­цiм во­но ку­ди i чем­не. Че­рез те i кра­дiж­ка, i шах­ра­ни­на гро­мадських гро­шей. "Пус­ти, - ка­жуть, - сви­ню за стiл, то во­на i но­ги на стiл".

    Багато хо­ди­ло по го­ро­ду су­дiв-пе­ре­су­дiв, та не чув то­го нi­чо­го Ко­лiс­ник, си­дя­чи до­ма. Раз до йо­го прис­ла­ли з уп­ра­ви до­вi­да­ти­ся, чи приїхав. Так вiн сто­ро­жа ви­ла­яв i прог­нав. Уд­ру­ге прис­ла­ли бу­ма­гу: да­вай от­чот наїзду. Ко­лiс­ник ще бiльше за­ду­мав­ся. По­тiм по­чав щось пи­са­ти. Од­но на­пи­ше - пор­ве га зно­ву дру­ге по­чи­нає. I зно­ву рве, i зно­ву пи­ше. З тиж­день пи­сав вiн, а по­тiм на все мах­нув ру­кою i по­ве­се­лiв. Хрис­тя ба­чи­ла, що то якась не­пев­на ве­се­лiсть бу­ла, оже мов­ча­ла. Та й що їй бу­ло ка­за­ти!

    На дру­гий день вiн по­чав на­ряд­жа­ти­ся.

    - Куди се? - спи­та­ла Хрис­тя.

    - В уп­ра­ву. У нас те­пер наїзд. За­бу­ла?

    Довго вiн на­ряд­жав­ся i вий­шов до неї ви­бi­ле­ний та ви­чи­ще­ний.

    - От що, - ска­зав вiн, мну­чись, - не за­бу­вай сво­го за­вi­ту: ме­не не ста­не - по­мо­ли­ся за ме­не!

    Христя ски­ну­ла на йо­го зди­во­ва­ний пог­ляд. Ко­лiс­ник на­дi­вав верх­ню оде­жу.

    - Ти б, мо­же, пiш­ла про­вi­да­ти Довб­ню? - спи­тав­ся i пi­шов.

    "А справ­дi? - по­ду­ма­ла Хрис­тя. - Пi­ду. Чи приз­нае-то вiн ме­не? Все рiв­но: не приз­нає - са­ма приз­на­юся. Мо­же, йо­му по­лег­шає, ко­ли по­ба­че, що не всi од­вер­та­ються вiд йо­го, як жiн­ка од­вер­ну­ла­ся". I Хрис­тя, приб­рав­шись, пiш­ла в шпи­таль.

    Їй там ска­за­ли, що ще ра­но. При­хо­жих пус­ка­ють до бо­ля­щих то­дi тiльки, як скiн­чить лi­кар свої об­хо­ди. Хрис­тя пiш­ла в са­док про­хо­ди­тись.

    День був яс­ний та ти­хий. Сон­де при­вiт­но свi­ти­ло i грi­ло, як во­но завж­ди грiє во­се­ни. На ули­цi се­ред хмар пи­лу жар­ко, за­те в хо­ло­доч­ку та в са­доч­ку са­ме доб­ре. Де­ре­во не то що з вес­ни зе­ле­не-зе­ле­не, як ру­та, а приб­ра­ло­ся в рiз­нi кольори, вiд блi­до-жов­то­го до жов­то­га­ря­чо­го, - зда­ле­ка зда­ва­ло­ся, мов во­но зац­вi­ло та­ки­ми квiт­ка­ми.

    Христя увiй­шла в са­док i сi­ла спо­чи­ти на пер­шiй при­мост­цi у хо­ло­доч­ку. З глу­хо­го кiн­ця сад­ка до­но­сив­ся го­мiн, по ви­чи­ще­них до­рiж­ках сно­ви­га­ли бо­ля­щi у бi­лих шли­ках, у жов­тих ба­ла­хо­нах. У Хрис­тi сер­це зам­лi­ло, див­ля­чись на їх блi­дi зам­лi­лi об­лич­чя, що мовч­ки сну­ва­ли, мов тi жов­тi тi­нi, на со­няч­нiй сто­ро­нi.

Пошук на сайті: