Панас Мирний - Повія (сторінка 129)

    "А мо­же, i вiн там де мiж ни­ми?" - по­ду­ма­ла во­на i пiш­ла по­хо­ди­ти, заг­ля­да­ючи кож­но­му у вi­чi, пiз­на­ючи, чи не­ма мiж ни­ми Довб­нi. Во­на об­хо­ди­ла увесь са­док, усi до­рiж­ки i нiг­де йо­го не стрi­ла. По­тiм вер­ну­ла­ся на­зад. З то­го мiс­ця вид­но усю­ди, вид­но, що ро­биться в сад­ку, в дво­рi, ко­ло шпи­та­лю. Он не­ве­лич­ка шкiнька на ли­хо­му во­зi при­вез­ла до шпи­та­лю бо­ля­що­го. Го­ло­ва i ли­це йо­го бу­ли за­вер­не­нi ган­чiр­ка­ми, звер­ху прик­ри­тий вiн ряд­ни­ною, а зза­ду iш­ла по­хи­ла жi­но­ча пос­тать. То, пев­но, жiн­ка при­вез­ла сво­го чо­ло­вi­ка. Он чо­ти­ри прис­луж­ни­ки нес­ли на но­сил­ках шось жов­те, кот­ре так важ­ко стог­на­ло. Он ви­бiг хтось з шпи­та­лю з мiд­ним та­зом i ли­нув у яму щось чер­во­не. То кров, мо­же? А там з глу­хої хвiрт­ки, на­че вi­тер, ви­бiг­ла тро­хи не го­ла жiн­ка i, пле­щу­чи в до­ло­нi, пом­ча­ла­ся геть за двiр. 3а нею навз­до­гiн­цi ки­ну­ло­ся чи­ма­ло прис­луж­ни­кiв. Хтось десь кри­чав: "Так ви усе ди­ви­тесь? Так гля­ди­те? Бо­же­вiльну ви­пус­ти­ли. Ло­вiть! Ло­вiть!" - i всi, аж зем­ля гу­ла, пог­на­ли­ся за нею. Че­рез скiльки ча­су її ве­ли два чо­ло­вi­ки за ру­ки, а во­на, роз­пат­ла­на, при­хи­ля­ла­ся то до то­го, то до дру­го­го, вид­но, на­че ку­са­лась або пру­ча­ла­ся вир­ва­тись. При­вiв­ши до хвiрт­ки, один з чо­ло­вi­кiв штовх­нув її, i во­на сторч про­ле­тi­ла у двiр. Нес­тям­ний ре­гiт при­вi­тав штов­ху­на. А той, кряк­нув­ши, скар­жив­ся, що бi­да з си­ми бо­же­вiльни­ми. Так i бе­ре­жи­ся, щоб чо­го не наш­ко­ди­ли. Та здо­ро­вi, прок­ля­тi. Ска­за­но, не­чис­та си­ла їх обу­яла!

    "Так он во­но чо­го лю­ди ро­зу­му поз­бу­ва­ються! Не­чис­та си­ла йо­го плу­тає. Хто ж за­бо­ро­нить їй на­пас­ти­ся на кож­но­го?" - по­ду­ма­ла Хрис­тя. Це мiс­це му­ченьки людської та вся­кої хво­ро­би та­ким їй страш­ним зда­ло­ся, що во­на ма­ла бу­ла тi­ка­ти, та зга­да­ла, що не доз­на­ла­ся нi­чо­го про Довб­ню, пiш­ла зно­ву до кон­то­ри.

    - , Довб­ня? Довб­ня, - за­мо­вив смот­ри­тель. - Був та­кий у бi­лiй га­ряч­цi. Здається, ви­ду­жав. Я за­раз. - I вiн мет­нув­ся у дру­гу ха­ту, а звiд­ти вий­шов, ска­зав, що вже тре­тiй день, як Довб­ня ви­пи­сав­ся.

    "Отак же! От i зiб­ра­ла­ся про­вi­да­ти! - по­ду­ма­ла Хрис­тя, вер­та­ючись до­до­му. - Де ж те­пер йо­го я стрi­ну? У ко­го спи­таю?"

    Похила iш­ла во­на ули­цею i ду­ма­ла про бо­же­вiльну жiн­ку. Дум­ки її, плу­та­ючись та на­ни­зу­ючись од­на на дру­гу, черк­ну­ли­ся Ко­лiс­ни­ка. Чуд­ний вiн став. Ко­ли б ще не поз­був­ся ро­зу­му. Он сьогод­нi так їлось нап­лiв пе­ред тим, як ви­хо­див. Ну що, як, не дай, бо­же, поз­бу­деться? - i її наск­рiзь про­ни­зав який­сь гост­рий хо­лод.

    - А-а, Хрис­тя! Здо­ро­ва, чор­ноб­ро­ва! - роз­дав­ся ко­ло неї знай­омий го­лос. Хрис­тя пiд­ня­ла го­ло­ву - пе­ред нею сто­яв Про­цен­ко. На всiй ули­цi не бу­ло нi­ко­го, тiльки їх двоє.

    - Де се ти бу­ла, моє давнє ко­хан­ня? - пи­тав вiн, за­зи­ра­ючiї у її пох­му­рi очi.

    - Я? Бу­ла в шпи­та­лi. Хо­ди­ла про­вi­да­ти Довб­ню.

    - Шкода, опiз­ни­ла­ся! Вiн уже тре­тiй день як ви­пи­сав­ся…

    - Так ме­нi i там ска­за­ли. Де ж вiн те­пер?

    - Де? Пев­но, доб­рав­ся до пер­шо­го шин­ку та й за­сiв там. Чо­го ж так гост­ро на ме­не ди­виш­ся? А ти i тро­хи не пе­ре­мi­ни­ла­ся. Ще мов кра­ща ста­ла. Ех, шельмовст­во! Хо­дiм, я те­бе про­ве­ду.

    - Коли нi­ко­го на ву­ли­цi не­має, то то­дi й про­ве­ду, - вис­ту­па­ючи впе­ред, ущип­ну­ла Хрис­тя.

    - Чудна ти! Був ко­лись вiльний птах, та по­об­ру­бу­ва­ли кри­ла, - од­ка­зав вiн, пос­пi­ша­ючи за нею.

    - Ага, знай­шли­ся та­кi! - ус­мiх­ну­ла­ся во­на. Прой­шли скiльки ступ­нiв мовч­ки.

    - Чого це вас нiг­де не вид­но? То, бу­ва­ло, до Кос­тян­ти­на Пет­ро­ви­ча за­бi­гаєте про­вi­да­ти, а те­пер i ви од­цу­ра­ли­ся.

    - Мошеник твiй Кос­тян­тин Пет­ро­вич! Плу­тя­га! Он то що! - ви­па­лив вiн. Во­на зве­ла на йо­го зди­во­ва­ний пог­ляд.

    - Як са­ме?

    - А так: нак­рав земських гро­шей, на­ку­пив со­бi маєткiв…

    - Яких?

    - А там Кут ку­пив у яко­гось гра­па, чи що. Чорт йо­го знає! Тiльки двад­цять ти­сяч не до­лi­чаться. Сьогод­нi там у земст­вi та­ке, що тiльки дер­жись! Пiд суд йо­го од­да­ли.

    У Хрис­тi пе­ред очи­ма за­хо­ди­ли зе­ле­нi кру­жа­ла. Все, все їй те­пер ста­ло вi­до­мо - i йо­го чуд­нi ре­чi, i йо­го за­пек­лий сум. Так он во­но що!

    Їй зда­ва­ло­ся, що зем­ля пiд нею ко­ли­шеться i її хи­тає. Во­на не йде, а бi­жить, а їй здається, лед­ве но­га­ми пе­ре­су­ває, во­ни у неї мов не свої.

    - Та чо­го ти ле­тиш, як на­вiс­на? - гу­ка вiн до неї. Во­на чує, що да­лi не­ма їй хо­ди, не­дос­тає чим ди­ха­ти - свiт ви­туш­кою кру­титься кру­гом неї. Во­на ста­ла пiд за­бо­ром пе­ре­дих­ну­ти, спо­чи­ти тро­хи.

    - Ага! - ра­дiс­но гра­ючи очи­ма, ска­зав вiн, пiд­хо­дя­чи до неї. - До са­мо­го жи­во­го дiй­шло? Що, те­пер зно­ву на роз­пут­тя? Знаєш що? Ко­ли не хоч про­пас­ти, ки­дай мер­щiй сво­го ста­ро­го дру­га! Та i най­май­ся до моєї жiн­ки у гор­нич­нi. Тiльки анi­чи­чирк! Доб­ре бу­де, Хрис­те! Я не за­був давнього, - важ­ко ди­шу­чи i ме­та­ючи очи­ма стрi­ли, ка­зав вiн. - Все я пам'ятаю, все. Ме­нi хо­четься то­бi яке-не­будь доб­ро зро­би­ти.

    Перед очи­ма її зов­сiм зник­нув свiт. За­мiсть йо­го тем­но-зе­ле­ний мо­рок клу­бо­тав кру­гом неї.

    - Геть вiд ме­не, iро­де! са­та­но! - нес­тям­но скрик­ну­ла во­на i пус­ти­ла­ся на­че стрi­ла вiд йо­го.

    Вона нi­чо­го не ба­чи­ла, не чу­ла. Не ба­чи­ла, як вiн зло по­ди­вив­ся ус­лiд їй, не чу­ла, як гiр­ко ви­мо­вив: "Ну-у! я ж те­бе доїду, шлю­ши­ще!" - i, по­вер­нув­шись, пi­шов да­лi.

    А во­на не йшла - ле­тi­ла. З'пiд во­рiт од­но­го до­му со­ба­ка гавк­ну­ла i пог­на­ла­ся за нею. Та ку­ди тiй со­ба­цi дог­на­ти її? На по­во­ро­тi хтось толк­нув. У су­сiд­нiй ули­цi пiд­ня­ли ре­гiт.

    - Що то за ли­си­ця так тi­кає? - хтось крик­нув.

    - Федоре! Ану до­га­няй своїм же­реб­цем, чи до­же­неш? - за­ре­го­тав­ся один зво­шик до дру­го­го.

    - Та що во­но та­ке? - пи­тає той. - Вид­но, у доб­рих бу­вальцях бу­ла. Ач, за­ку­рi­ла.

    - Поїдьмо. Що во­но, справ­дi?

    I два зво­щи­ки один про­ти дру­го­го нав­пе­рей­ми пом­ча­ли­ся за нею навз­до­гiн­цi.

    Аж ули­ця гу­де вiд їх бi­гу, аж iск­ри сип­лються з-пiд кiнських ко­пит, а Хрис­тя бай­ду­же - од­не че­ше, мов її хто зза­ду пiд­га­няє.

    Ось уже во­на i в своїй ули­цi, он уже i той дiм, де во­на жи­ве, вид­но. Ще тро­хи, ще - i во­на до рун­ду­ка до­бi­гає.

    Дверi з ули­цi там завж­ди за­пер­тi, i, щоб увiй­ти, тре­ба дзво­ни­ти. Во­на за­бу­ла про те i з усього роз­го­ну на­ляг­ла на по­ло­вин­ку две­рей. Тi на сей раз не бу­ли за­пер­тi i з грю­ком роз­чи­ни­ли­ся. Во­на ки­ну­лась упе­ред: як уко­па­на ста­ла…

    Перед нею на пiд­даш­ко­вiй бан­ти­нi на товс­то­му шну­рi спо­кiй­но е^iсiв… Ко­лiс­ник. Хрис­тя хит­ну­ла­ся, скрик­ну­ла i з усiх чо­тирьох по­ва­ли­ла­ся наг'знак. Пiд рун­ду­ком тiльки за­гу­ло, як во­на упа­ла.

    

XIII

    

    - Де се я? Що зо мною? - бу­ли її пер­шi сло­ва, ко­ли во­на прий­шла до пом­ки.

    Кругом ти­хо, тем­но. Щось ше­лес­тить пiд нею. Та се со­ло­ма! збiд­кi­ля? де во­на взя­ла­ся? А то що уго­рi, з глу­хо­го ку­точ­ка сi­рiє? Кру­гом так вог­ко, сум­но. Се во­на у льоху чи пiд зем­лею? I то крiзь од­ду­ши­ну до­хо­дить не­яс­ний свiт. Гос­по­ди! як во­на пiй­ма­на сю­ди, чо­го i за що пiй­ма­на?

    Вона пiд­ве­ла­ся, сi­ла i по­ча­ла при­га­ду­ва­ти. Го­ло­ва у неї кру­ти­лась i в ухах дзво­ни­ло, а їй зда­ва­ло­ся, що зем­ля пiд нею тi­пається i її хи­тає. Вiд не­мо­чi во­на зно­ву ляг­ла… щось про­бiг­ло по ли­цi, щось уку­си­ло за шию. Во­на мах­ну­ла ру­кою i роз­да­ви­ла бло­щи­цю!

    Як на­вiс­на, во­на ско­чи­ла - зра­зу усе при­га­да­ла. Так, так - во­на пе­ред со­бою ба­чить Про­цен­ка, вiн їй щось ше­по­че: "Доб­ра то­бi хо­чу - iди у най­мич­ки до моєї жiн­ки". Що во­на ска­за­ла? Не дiж­деш! Во­на пам'ятає, як ки­ну­лась вiд йо­го. Пам'ятає, як до­бiг­ла до рун­ду­ка, ус­ко­чи­ла в две­рi… I пе­ред нею за­те­лi­пав­ся на вiрьовцi труп Ко­лiс­ни­кiв. Сер­це у неї за­бо­лi­ло, щось важ­ке пi­дiй­шло пiд гор­ло i, на­че ру­ка­ми, зда­ви­ло. Да­лi все по­ви­ло­ся за­бут­тям­тем­но­тою.

    То бу­ло з нею… а те­пер? Де во­на, чо­го сю­ди заб­ра­ла­ся? Хто її за­ки­нув сю­ди?

    Як не при­га­дує Хрис­тя, як не роз­ки­дає свою спо­мин­ку - нi­чо­го не при­га­дає.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11623
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12903

Пошук на сайті: