Панас Мирний - Повія (сторінка 131)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11610
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12892
    Минув тиж­день. Той тиж­день тiльки i бу­ло го­во­ру та го­мо­ну по го­ро­ду, що за Ко­лiс­ни­ка. Ви­яви­лось, якi по­ряд­ки за­ве­де­но в земст­вi, скiльки пе­рей­шло че­рез Ко­лiс­ни­ко­вi ру­ки гро­шей, якi тра­ти оп­рав­да­нi, якi нi. У наїздi пiд­ня­ла­ся та­ка бу­ря, та­ка за­вi­рю­ха - свi­ту не вид­но! "То що ми од­но ба­ла­каємо та ба­ла­каємо? Хто спов­не кра­дiж­ку, хто вер­не втра­ти?" - спи­тав­ся Ло­ша­ков. "На уп­ра­ву!" - кри­ча­ли од­нi. "На то­го, хто не­охай­но ди­вив­ся за гро­мадським доб­ром", - пiд­да­ва­ли дру­гi. "Пiд суд усiх!" - гу­ка­ли тре­тi. Пред­сi­да­тель i чле­ни.як тiнь хо­ди­ли. "Оце не­вин­не спа­сiн­ня! Оце ли­хо! Чим ми ви­ну­ва­тi? - оп­рав­ду­ва­ли­ся тi. - Хто ви­би­рав уся­ких плу­тяг та прой­дис­вi­тiв? Ка­за­ли то­дi, на­що му­жи­ка пус­ка­ти до та­ко­го по­важ­но­го ста­ну! Не­дос­та­ва­ло, щоб ще по­ви­би­ра­ли во­лос­них пи­са­рiв!" Три днi йшла бу­ча та свар­ка. На чет­верт­нiї пред­сi­да­тель до­ло­жив, що Ко­лiс­ник ку­пив ве­ли­кий маєток на своє мен­ня. Чи не кра­ще поп­ро­ха­ти уряд за­ареш­ту­ва­ти все йо­го доб­ро? Усiм тро­хи по­лег­ша­ло. Сла­ва бо­гу! знай­шли чим розв'яза­ти цю ка­торж­ну зав'язку. "Про­ха­ти, про­ха­ти уряд!" - усi в один го­лос за­го­мо­нi­ли. Та тут са­ме пред­сi­да­те­ля вик­ли­ка­ли. На йо­го мен­ня прий­шла нуж­на бу­ма­га вiд уря­ду. Що то? Мо­же, зно­ву яка на­пасть? Че­рез скiльки ча­су той вер­нув­ся ве­се­лий з па­пе­ром в ру­ках. "Па­но­ве! Ра­дiсть! Ве­ли­ка ра­дiсть!" - "А що та­ке?" - "Гу­бер­на­тор прис­лав ду­хов­не за­вi­ща­нiе по­кiй­но­го. Ве­се­лий Кут, на куп­лю кот­ро­го Ко­лiс­ник узяв двад­цять ти­сяч земських гро­шей, вiн пе­ре­дає земст­ву". - "Ура!" - хтось гук­нув. "Ура!" - пiд­дер­жа­ли дру­гi. "А знаєте, вiн чес­ний чо­ло­вiк був! Чи дру­гий би зро­бив так? Нi­ко­ли! Дур­ний тiльки! Ви­явив би усе пе­ред на­ми, ска­зав: бе­рiть моє доб­ро. I ми б йо­му прос­ти­ли йо­го про­вин­нiсть, ще 6 i на мiс­цi дос­лу­жу­ва­ти зос­та­ви­ли. А то так за­па­ку­вав се­бе! Шко­да!" - i всi за­го­мо­нi­ли про не­щас­ну до­лю людську. Що та­ке жит­тя чо­ло­вi­че? Дим, та й го­дi! Б'ється-б'ється вiн, плу­тається - от вис­ко­че, от ви­лi­зе на су­хе, а тут на то­бi! Спiтк­нув­ся - i за­вис на бан­ти­нi. "Чо­ло­вiк - яко тра­ва, днi йо­го, яко цвiт сельний!" - про­го­во­рив Ру­бець. Це так по­до­ба­ло­ся всьому наїздо­вi, що йо­го на мiс­це Ко­лiс­ни­ка крик­ну­ли виб­ра­ти, "еди­ног­лас­но!" - хтось гук­нув, "еди­ног­лас­но!" - роз­да­ло­ся з усiх кут­кiв. Та тут пiд­няв­ся один з ко­за­чих глас­них у сi­рiй сi­ря­чи­нi. "Нi, ми не хо­че­мо еди­ног­лас­но, - ска­зав вiн. - Ми знаємо, як пан Ру­бець бi­гав по па­нах i кла­няв­ся усiм у но­ги, щоб виб­ра­ти. Ми знаємо па­на Руб­ця як ко­лишнього сек­ре­та­ря у Ду­мi, а на се мiс­це тре­ба чо­ло­вi­ка, тя­му­чо­го у ха­зяй­ст­вi".

    - То, мо­жет быть, вы же­ла­ете бал­ло­ти­ро­ваться? - пiд­вiв­шись, спи­тав Ло­ша­ков i до­дав, зло ус­мi­ха­ючись: - Мы ра­ды бу­дем и вас изб­рать. Был же Ко­лес­ник, а те­перь вы бу­де­те.

    - Я не до­ма­га­юся панської лас­ки, - од­ка­зав сi­ряк, - а я про­шу ро­би­ти по за­ко­ну.

    - Ну, что же, бал­ло­ти­ро­вать, так бал­ло­ти­ро­вать! - ска­зав Ло­ша­ков, див­ля­чись на ча­си. - По­ра же и обе­дать.

    Кинули на ша­ри i виб­ра­ли Руб­ця 75 го­ло­са­ми за­мiсть 5О.

    - Ну что, вы удов­лет­во­ре­ны? - спи­тав Ло­ша­ков сi­ря­ка, ви­хо­дя­чи з соб­ра­нiя. - Ведь вы зна­ли, что из­бе­рут Руб­ца. Не все ли рав­но - бал­ло­ти­ров­кою или еди­ног­лас­но!

    - Знав. Та не знав, скiльки з тих па­нiв, що кри­ча­ли еди­ног­лас­но, са­мi ба­жа­ли б сiс­ти на Ко­лiс­ни­ко­ве мiс­це. А те­пер от дiз­нав­ся. Нас, тем­них, усього три ду­шi, а п'ятде­сят чор­них на­ва­ли­ли. От то­бi й еди­ног­лас­но!

    Лошаков сер­ди­то гля­нув на сi­ро­го i, нi­чо­го не ска­зав­ши, прой­шов да­лi. А вве­че­рi у Ло­ша­ко­ва на роз'їзно­му бен­ке­тi бу­ла ра­да, як би так зро­би­ти, щоб пе­ре­по­ло­ви­ни­ти му­жи­ка у земст­вi.

    - Помилуйте! У гу­бернсько­му наїздi отак вик­ри­ку­ють, а на уiз­дах - їх царст­во. Пред­сi­да­те­ля­ми своїх ви­би­ра­ють, чле­на­ми… Хi­ба на­шо­го бра­та, бi­да­ка, кот­рий з са­мо­го мал­ку служ­бо­ву лям­ку тяг, ма­ло є?

    - Да, об этом нуж­но бу­дет по­ду­мать, - ска­зав Ло­ша­ков.

    - Постарайтеся. А ми, зна­ете що? На­вi­що нам той Кут здав­ся? Ззii-iатiть двад­цять ти­сяч та й вiзьмiть со­бi, вiн бiльше стое.

    Лошаков нi­чо­го на ее не ска­зав, а тiльки, кла­ня­ючись усiм, плес­кав: "Пос­та­ра­юся, пос­та­ра­юся!"

    Дещо з иього до­хо­ди­ло i до Хрис­тi. П'яний Книш по­мiж роз­мо­вою до­во­див їй пот­ро­ху, що ро­би­лось i що го­во­ри­лось у мiс­тi. Во­на слу­ха­ла все те, по­зi­ха­ючи. Що во­на, i що їй до то­го земст­ва?

    Вона знає од­но: па­ни б'ються, а в му­жи­кiв бу­дуть чу­би бо­лi­ти! Во­на тiльки по­пи­та­ла, чи зос­та­неться зап­рав­ля­ти Ку­том Ки­ри­ло i чи го­ро­да­ми та ста­вом бу­дуть сло­бо­жа­ни во­ло­дi­ти.

    - Який Ки­ри­ло? Якi сло­бо­жа­ни? - спи­тав Книш. Во­на роз­ка­за­ла своє жит­тя у Ку­тi.

    - Ну, нав­ряд, - ска­зав вiн.

    - Що ж во­ни зроб­лять з Ку­том?

    - Продадуть, та й го­дi.

    Христi ста­ло шко­да i Ко­лiс­ни­ка, i Ки­ри­ла, i сло­бо­жан. Во­на не­ма­ло са­ма пос­та­ра­ла­ся, по­ти до­ве­ла дi­ло до зго­ди. I от те­пер її тур­бо­ти, як дим, роз­ле­тi­ли­ся.

    Щоб поз­бу­тись до­са­ди, во­на за обi­дом нак­лю­ка­ла­ся i ляг­ла спа­ти.

    Увечерi Книш при­нiс до неї дру­гу но­ви­ну.

    - А знаєш, ко­го виб­ра­ли на мiс­це Ко­лiс­ни­ка?

    - Кого?

    - З бу­дя­ка, Руб­ця!

    - Рубця! - скрик­ну­ла Хрис­тя. - Я у йо­го ко­лись слу­жи­ла. Те­пер тiльки дiз­нав­ся Книш, де вiн її ра­нi­ше сього ба­чив.

    - То ти Про­цен­ко­вих рук не втек­ла?

    - Його! Бо­дай йо­му доб­ра не бу­ло! Ще й те­пер все ла­щиться, де стрi­не.

    - О, вiн ва­шо­го бра­та лю­бе i спус­ку нiг­де не дає.

    - А де те­пер Довб­ня? - спи­та­ла, по­мов­чав­ши, Хрис­тя.

    - По шин­ках шляється. Раз у ме­не в чор­нiй но­чу­вав.

    - За що?

    - П'яного знай­шли пiд ти­ном.

    - Бажала б я йо­го ба­чи­ти.

    - А що, i з ним зна­ла­ся?

    - Я жи­ла у їх, як одiй­шла вiд Руб­ця. Вiн доб­рий чо­ло­вiк, та йо­го жiн­ка, хоч i ко­лиш­ня под­ру­га моя, а ли­ха лю­ди­на. Як пе­реїжджа­ли з Ку­ту, я за­бi­га­ла до неї. У пуст­цi жи­ве з мос­ка­лем, i ра­да, що чо­ло­вi­ка зди­ха­ла­ся… З чо­го ж вiн жи­ве?

    - Хто?

    - Та Довб­ня ж.

    - А чорт йо­го знає. Удень бi­ля су­ду швен­дяє. Пiй­має яко­го му­жи­ка, наст­ро­че йо­му про­ше­нiе - от i е на ви­пив­ку.

    - А в нас доб­ре, що не­ку­по­ва­на, - ус­мiх­ну­ла­ся Хрис­тя. - Пий - i п'яним нi­ко­ли не бу­деш.

    - О, та ти цi­ла шельма! - обiз­вав її Книш, по­мi­тив­ши лу­ка­вий пос­мiх у її очах.

    - Я не шельма, а я шельмоч­ка! - пест­ли­во од­ка­за­ла во­на. Книш за­лив­ся ве­се­лим ре­го­том.

    - Знаєш що, Хрис­те? Ме­не, мо­же, пе­ре­ве­дуть швид­ко з цього мiс­ця на дру­ге. Ти поїдеш зо мною?

    - Куди?

    - Не знаю ще ку­ди. Мо­же, i в N.

    - Туди я нi­за­що не поїду.

    - Чому?

    - Там усе знай­омi лю­ди. З се­ла наїдуть - пiз­на­ють.

    - А то­бi що?

    - Нiчого. Тiльки я не поїду ту­ди.

    - Ну, а в дру­ге мiс­це?

    - Звiдси нi­ку­ди не хо­чу. Я б од­но­го ба­жа­ла: ко­ли б ви прист­роїли ме­не тут де-не­будь.

    - Де ж я те­бе прист­рою?

    - У гос­ти­ни­цi де. Ска­за­ли яко­му-не­будь гос­тин­ни­ко­вi, щоб дав ме­нi ха­ту.

    - А пла­ти­ти хто бу­де?

    - Не без доб­рих лю­дей, - зiтх­нув­ши, од­ка­за­ла Хрис­тя.

    - Гуляй,значить!

    - Що ж ме­нi бiльше ро­би­ти? - тро­хи не з пла­чем ви­мо­ви­ла Хрис­тя. - Дру­гi гiр­шi вiд ме­не, та в їх усього е. Я тiльки од­на дур­на та­ка, що до­сi нi­чо­го не на­жи­ла.

    Розмова на який час зап­ну­ла­ся. Хрис­тя си­дi­ла пох­ню­пив­шись, Книш мовч­ки мi­ряв ха­ту своїми дов­ги­ми ступ­ня­ми.

    - Дурне ти на­ду­ма­ла, - ска­зав вiн пе­ре­го­дом. - То­бi зо мною кра­ще бу­де. То бi­га­ни­на та нес­по­кiй, а то ха­зяй­кою до­ма жи­ла б у ме­не.

    - Була вже я та­кою ха­зяй­кою, - зно­ву зiтх­нув­ши, ска­за­ла во­на.

Пошук на сайті: