Панас Мирний - Повія (сторінка 134)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11616
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12895
    - Не на­до!

    - Я сла­гаю свои пол­но­мо­чия и уда­ля­юсь, - ска­за­ла го­ло­ва, з грю­ком од­со­ву­ючи стул i ви­хо­дя­чи з за­ли.

    - И луч­ше. Счаст­ли­вой вам до­ро­ги!

    - Помилуйте! Что это та­кое? При­хо­дишь в соб­ра­ние - од­ни сви­ты да се­ря­ки. Вонь, грязь, прос­то си­деть нет воз­мож­нос­ти. Опять же: их же чле­ны, их же пред­се­да­тель. Са­ми се­бе наз­на­ча­ют со­дер­жа­ние, ка­кое же­ла­ют. На­ло­ги нак­ла­да­ют, ка­кие са­ми взду­ма­ют, не справ­ля­ясь ни с за­ко­ном, ни с до­ход­ностью. Да к это­му еще и во­ру­ют земс­кие деньги! - чу­ло­ся то там, то там.

    - Но как же, гос­по­да? Ник­то не же­ла­ет ска­зать что-ли­бо? - спи­тав Ло­ша­ков.

    - Что тут го­во­рить?

    - Баллотируйте, да и вся тут. По­ми­луй­те, один­над­цать ча­сов, ме­ня в клу­бе ждут: пар­тия вин­та не сос­та­вит­ся.

    - Господа, са­ди­тесь же. Бу­ду сей­час бал­ло­ти­ро­вать воп­рос.

    - Зачем бал­ло­ти­ро­вать? Вот все ста­нем, все бу­дем сто­ять. Еди­ног­лас­но, да и только.

    - Единогласно! Еди­ног­лас­но! - за­гу­ка­ло, на­че в дзво­ни, кру­гом.

    - Никого нет про­тив пред­ло­же­ния?

    - Никого. Еди­ног­лас­но.

    - Вопрос при­нят, гос­по­да, еди­ног­лас­но. Позд­рав­ляю вас…

    - Закрывайте за­се­да­ние. Че­го дол­го тя­нуть? Глав­ное по­ре­ше­но, а что дру­гое мо­жет ос­таться и до дру­го­го соб­ра­ния, ес­ли в это не ус­пе­ем.

    - Да, я ду­маю, гос­по­да, что пос­ле это­го воп­ро­са нам сле­ду­ет и от­дох­нуть. Вот только еще воп­рос о Ко­лос­ни­ко­ве.

    - На завт­ра! На завт­ра! Се­год­ня позд­но. По­ра в клуб.

    - Заедание зак­ры­ваю. Зявт­ра про­шу, гос­по­да, по­раньше, ча­сов в один­над­цать, - ска­зав Ло­ша­ков i вий­шов з-за сто­лу.

    Через де­сять хви­лин за­ла опус­тi­ла, у ви­хо­дiв i ко­ло пiд'їзду крик, гук, дав­ка.

    - Извозчик! Да­вай! Ка­ре­та ге­не­ра­ла N! Эй, да­вай ско­реє! - Трiс­кот­ня­ва За­лiз­них шин об ка­мi­ни­цю, гур­кiт рид­ва­нiв, кре­сан­ня ко­пит i го­мiн, мов у бджо­ля­ни­ку…

    Через пiв­го­ди­ни все i тут стих­ло, аще тро­хи - по­ча­ло гас­ну­ти свiт­ло. Яс­но ос­вi­че­ний бу­ди­нок пок­ри­вав­ся гус­тим мо­ро­ком все бiльше та бiльше, по­ти й зов­сiм не скрив­ся у тем­нiй тем­но­тi но­чi. Здзиз­до­ся, зля­ка­ли­ся то­го, що туї скоїло­ся, жильцi йо­го i мер­щiй пос­пi­ша­ли га­си­ти свiт­ло.

    Коли пос­лiднє вiк­но ок­ри­ло­ся тем­но­тою, з-за ка­мiн­но­го стов­па, де жов­тi­ло, на­че пiдс­лi­пе, око лiх­та­ря, ви­су­ну­лась чи­ясь не­вi­до­ма пос­тать i не­ви­лаз­ною ка­лю­кою про­чим­чи­ку­ва­ла пря­мо май­да­ном. Се­ред неп­рог­ляд­но­го мо­ро­ку но­чi, гус­то­го до­що­во­го ту­ма­ну чу­ло­ся тiльки чвир­кан­ня во­ди з-пiд ступ­нi та якесь вур­чан­ня - не то лай­ка, не то бiд­кан­ня. Аж ось на краї ули­цi у кру­жа­лi жов­тої пля­ми, що ле­жа­ла на зем­лi вiд лiх­тар­нi, за­ма­ячи­ла тем­на тiнь. То бу­ла тiнь жi­но­чої пос­та­тi, бо як тiльки во­на пiдс­ту­пи­ла пiд лiх­тар­ню, то пiдс­лi­пий свiт ос­вi­тив ли­ху спiд­ни­цю, низько по­пу­ще­ну, i всю у дiр­ках юп­ку, пiд­пе­ре­за­ну мо­туз­ком. Го­ло­ви не бу­ло вид­но, бо аж по пле­чi, на­че пок­рiв­лею, бу­ла во­на нак­ри­та ли­хенькою ро­го­жею. Не­вi­до­ма пi­дiй­шла пiд лiх­тар­ню i по­ча­ла об стов­пець об­ти­ра­ти свої по­ка­ля­нi чо­бо­ти з кри­ви­ми за­каб­лу­ка­ми, дра­ни­ми ха­ля­ва­ми.

    - Оце яка твань! - не то про­гу­ла, не то про­ши­пi­ла во­на.

    - Гей, ти! Без­но­са бос­ко! Об­ти­раєшся? - до­нiс­ся до неї дру­гий ох­рип­лий го­лос.

    Рогожка за­во­ру­ши­ла­ся на всi бо­ки. Вид­но, що та, кот­ра но­си­ла її, не од­чу­ла, звiд­ки до неї об­зи­вав­ся хтось.

    - Уже ос­лiп­ла, не бач? - зно­ву оз­вав­ся ох­рип­лий го­лос.

    - Ти, Ма­ри­но? - прос­вис­та­ла ро­гож­ка, до­див­ля­ючись.

    - Я. Iди сю­ди, на сей бiк: сю­ди не так до­щем на­би­ває.

    - Сама, не­бiй­сь, кра­ща: тiльки й то­го, що нiс, як той ди­мар, а пран­цi так i ки­шать! - ог­риз­ну­ла­ся ро­гож­ка i по­чим­чи­ку­ва­ла че­рез ули­цю на дру­гий бiк.

    - Здорова! - при­вi­та­ла її теж жi­но­ча пос­тать, прик­ри­та звер­ху плат­ком.

    - Здорова, - прос­вис­та­ла ро­гож­ка.

    - Де бу­ла, що так об­ти­раєш но­ги?

    - А там, ко­ло земст­ва. Та твань че­рез май­дан - на­си­лу ви­лiз­ла!

    - Що ж, i за­ро­би­ла що?

    - Заробиш! Пiд та­ку нiч хоч би очей де не ви­ко­ло­ти. А ти?

    - Та й я ж так. Тут один iшов п'яний ха­ла­мид­ник.

    - Та й що?

    - Та й прой­шов.

    Помовкли на який­сь час, пiд­пи­ра­ючи за­бор спи­на­ми.

    - Я ще сьогод­нi нi­чо­го й не їла, - мо­ви­ла жур­ли­во ро­гож­ка.

    - Хiба жи­ди че­рез день те­бе го­ду­ють? - за­ре­го­та­ла­ся Ма­ри­на.

    - Нi, не те. А сьогод­нi нi­чо­го не ва­ри­ли, ша­баш.

    - Я 6 їм, бi­со­вим, i гу­гiль би поїла. Ро­гож­ка зiтх­ну­ла.

    - А чу­ла? - спи­та­ла тро­хи пе­ре­го­дом.

    - Що?

    - Твого у по­лi­цiю по­ве­ли.

    - П'яного?

    - Нi, не те, а ви­ла­яв па­нiв у земст­вi. Там та­кий гвалт збив, цю i за по­лi­цiєю пос­ла­ли, на­си­лу йо­го на зво­щи­ка узя­ли.

    - I кра­ще. Хай не на­пи­вається.

    - Кучери го­мо­нi­ли мiж со­бою, що за се йо­му ли­хо бу­де. У тюр­му зап­руть, в Си­бiр заш­лють.

    - I пош­ли бо­же, як уже ме­нi з та­ким п'яни­цею вiк ка­ла­та­ти!

    - А все ж ти сьогод­нi їла, не го­лод­на.

    - Не в йо­го дя­ку. Я i го­рiл­ку пи­ла, то що? Вiн би з ро­та вир­вав, ко­ли б по­ба­чив.

    - А все кра­ще. Я, знаєш що, Ма­ри­но, на­ду­ма­ла.

    - А що?

    - Пiду до­до­му.

    - Якої тряс­цi? Пiд ти­ном зди­ха­ти?

    - А тут не все рiв­но?

    - Тут хоч у жи­да мiс­це маєш. А там - хто те­бе пус­те.

    I зно­ву по­мовк­ли. Че­рез хви­ли­ну геть-геть зда­ле­ка до­нiс­ся який­сь гук, туп. Щось п'яне чи гу­ка­ло, чи пiс­ню за­во­ди­ло.

    - Чуєш? - спи­та­ла Ма­ри­на.

    - Чую.

    - Ходiмо, а мо­же?.. - Ма­ри­на по­чим­чи­ку­ва­ла упе­ред за­во­ди­ти тон­ким­тон­ким го­ло­сом:

    Якби та­ки чо­ло­вiк мо­ло­дий,

    То по ха­тi б по­во­див, по­во­див!

    А ро­гож­ка слi­дом за нею сип­ко, мов су­хий осит­няг пе­рек­ла­да­ла:

    Ой гоп по ве­че­рi!

    Замикайте, дi­ти, две­рi.

    Гоп! Гоп! гоп! - i, вхо­пив­ши Ма­ри­ну за ру­ку, по­ча­ла ви­би­ва­ти тро­па­ка.

    - Стой! Не шу­ми! Рас­ши­бу! - плу­та­ючи но­га­ми, крик­нув на їх п'яний чо­ло­вiк i з од­но­го ма­ху ухо­пив за ру­ку ро­гож­ку.

    Марина, вир­вав­шись, по­бiг­ла да­лi. Ро­гож­ка зос­та­ла­ся. П'яний, схи­лив­шись на неї, не то що шеп­тав, не то сам з со­бою го­мо­нiв.

    - Як не со­ро­ков­ку, то й не хо­чу, - го­мо­нi­ла ро­гож­ка.

    - Что мне твоя со­ро­ков­ка? У ме­ня де­нег ку­ры не клю­ют. Во­на! - i вiн уда­рив по ки­ше­нi ру­кою. По­чув­ся бряз­кiт мi­дi.

    Через хви­ли­ну во­ни ок­ри­ли­ся у тем­но­му пе­ре­ул­ку. Не­за­ба­ром ро­гож­ка зно­ву витк­ну­ла­ся.

    - Марино! - гук­ну­ла во­на.

    - Агов! - обiз­ва­ла­ся та зда­ле­ка з-пiд крам­ниць.

    - Iди сю­ди.

    Марина пi­дiй­шла.

    - А що? За­ро­би­ла?

    - Семигривеника. Хо­дi­мо вип'ємо та поїмо.

    - А то­го де дi­ла?

    - Заснув пiд лав­ка­ми.

    - А гро­шей у йо­го не зос­та­ло­ся?

    - Бог йо­го знає. Вiн упе­ред дав.

    - То ти, дур­на, са­ма и не по­шу­ка­ла?

    - Нехай йо­му!

    - Де вiн ле­жить? Я пi­ду.

Пошук на сайті: