Панас Мирний - Повія (сторінка 135)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11616
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12895
    - Пiшов, їй-бо­гу, пi­шов.

    - Брешеш!

    - От хай ме­не бог поб'є! - мах­ну­ла ру­кою та так, що аж ро­гож­ка по­су­ну­ла­ся з го­ло­ви i упа­ла до­до­лу.

    Вона сто­яла са­ме ко­ло лiх­тар­нi. Свiт упав пря­мо на неї i ос­вi­тив без­но­се, до­щем змо­че­не ли­це, по­кар­бо­ва­нi гу­би, роз­куй­да­ну го­ло­ву.

    - Оце ще ме­нi оця ха­ла­бу­да! - скрик­ну­ла во­на i, пiд­няв­ши ро­гож­ку, зно­ву нак­ри­ла го­ло­ву.

    - Ходiмо, ка­жу.

    - Куди?

    - А он у шин­ку свi­титься.

    I мовч­ки обид­вi пiш­ли че­рез ву­ли­цю. То бу­ли Хрис­тя iз Ма­ри­ною, кот­ру Довб­ня з п'яних очей вит­ре­бу­вав со­бi у гу­бер­нiю.

    

XV

    

    На дру­гий день у соб­ра­нiї Ло­ша­ков на чiм свiт стоїть гро­мив Ко­лiс­ни­ка. Ко­ли йо­го ду­ша ше до то­го лi­та­ла по свi­ту, то, пев­но, прос­лу­хав­ши Ло­ша­ко­ву рiч, мер­щiй по­чим­чи­ку­ва­ла до пек­ла, шоб у га­ря­чiй смо­лi спо­ку­ту­ва­ти тi грi­хи тяж­кi, якi ви­ко­пав з са­мо­го дна її Ло­ша­ков: та­ких зло­чинств, та­ко­го со­ро­му не ви­дер­жа­ла б i ду­ша най­пер­шо­го за­рi­зя­ки! А що­до кiс­ток, то, пев­но, во­ни аж тан­цю­ва­ли в глу­хiй до­мо­ви­нi, бо й кiст­ка не вле­же по­кiй­но пiс­ля та­кої крас­ної мо­ви.

    Шмагаючи по ко­не­вi - не без то­го, щоб не за­че­пи­ти i ог­ло­бель: го­во­ря­чи про Ко­лiс­ни­ка - не ми­неш i Хрис­тi. Дос­та­ло­ся i їй на го­рi­хи, "это­му про­дук­ту глу­бо­ко­го нравст­вен­но­го раст­ле­ния", "кур­ти­зан­ке", "ка­ме­лии", "ко­кот­ке"… Ко­ли б чу­ла все те без­но­са Хрис­тя, прис­лу­жу­ючи жи­дам, то вiд ра­дос­тi пе­ре­нес­ла б i свiй го­лод, дя­ку­ючи ве­ли­ким па­нам, що не за­бу­ли її, жи­дiвської най­мич­ки.

    Та во­на не чу­ла, че­шу­чи гни­дя­вi пей­си жи­де­ня­тi, кот­ре ги­ду­ва­ло ди­ви­ти­ся на її без­но­су пи­ку i все, знай, ру­кою од­пи­ха­ло не­вiр­ну най­мич­ку.

    А Ло­ша­ков не вга­вав: со­ло­вей вес­ня­ної но­чi уто­мив­ся так дов­го б спi­ва­ти, а вiн - нi. Аж зблiд, аж пе­ре­пав­ся… I бу­ло чо­го: вдяч­ли­ве земст­во вiд­да­ло йо­му Ко­лiс­ни­ко­вий маєток, щоб аби у двад­цять лiт зап­ла­тив двад­цять ти­сяч, що вкрав по­кiй­ний Ко­лiс­ник.

    На роз'їздi Ло­ша­ков за­дав зем­цям бен­кет: там бу­ли од­нi тiльки па­ни дво­ря­ни. Пи­ли i їли, їли i пи­ли, нез­гiр­ше, чим на бен­ке­тi в Ко­лiс­ни­ка, тiльки не пи­ли, як там, "за мир", "за земську зго­ду", а бiльше "за по­бе­ду". По­лу­пан­ки при­хильно дя­ку­ва­ли Ло­ша­ко­ва, що вiн по­тяг ру­ку за сво­го бра­та дво­ря­ни­на. А то - од­тер­то нас, зов­сiм вiд дi­ла од­тер­то. А ми хi­ба ко­лись не слу­жи­ли й не ро­би­ли? I справ­ни­ка­ми, i неп­ре­мiн­ни­ми, i суд­дя­ми, i за­сi­да­те­ля­ми. Хрес­тян одiб­ра­ли - i сi­ре му­жицт­во узя­ло го­ру! За здо­ров'я на­шо­го сос­лов­но­го пред­во­ди­те­ля! За по­бi­ду! - i нес­тям­ним "ура!" ого­ло­шу­ва­ли­ся ви­со­кi стi­ни дво­рянсько­го до­му.

    Чи чу­ло ти, сi­ре хлi­бо­робст­во, роз­ти­ка­не по го­рах i по до­ли­нах, по ху­то­рах i се­лах, чи ти чу­ло той нес­тям­ний вик­рик дво­рянської ра­дос­тi?

    Нi, ти не чу­ло, то­бi нi­ко­ли бу­ло дос­лу­ха­ти­ся. Хат­нi кло­по­ти, кло­по­ти се­ла, ху­то­ра, а най­бiльше кло­по­ти бi­ля зем­лi то­бi ближ­чi бу­ли, нiж що дру­ге. Аби зем­ля-ма­ти доб­ре ро­ди­ла, щоб не до­ве­ло­ся уп­ро­го­лодь зи­му си­дi­ти. А про земст­во - то­бi бай­ду­же. Твої глас­нi, прав­да, усi їзди­ли на збо­ри, бiльше ду­ма­ючи про те, а що там во­но до­ма дiється, нiж про гро­мадську спра­ву. Во­ни i до те­бе за­нес­ли не­доб­ру чут­ку про панськi за­мi­ри.

    - От на­шо­го бра­та хо­тять з земст­ва ви­жи­ти. Му­лить, бач, па­нам очi сi­ра сви­та.

    - Ат, земст­во! Що земст­во? Тiльки од­но здирст­во! - ка­за­ло ти, глу­хе до йо­го, i пе­ре­во­ди­ло роз­мо­ву про уро­жай, про низькi цi­ни на хлiб та про зем­лю, що в те­бе її так об­маль - нi об вi­що рук за­че­пи­ти!

    Зима. Зем­ля, ско­ва­на мо­ро­зом, пок­ри­ла­ся бi­лим снi­гом. Сон­ця не вид­но, ви­со­ке не­бо за­ма­за­ло­ся зе­ле­но-бу­ри­ми хма­ра­ми, при­па­ло до зем­лi, на­че наг­нi­ти­ло на неї. Сум­но, сум­но… Один вi­тер гу­ляє по во­лi, гу­де та ре­ве, мов ту­же по­се­ред то­го всес­вiтнього гро­бо­ви­ща. Справжнє гро­бо­ви­ще: мальова­нi ла­ни прик­ри­тi снi­гом, се­ред кот­ро­го де-не-де бов­ва­нiє по­чор­нi­лий бур'ян, тем­но-зе­ле­нi лi­си, поз­був­шись сво­го пиш­но­го одя­гу, по­вис­тир­ча­ли з снi­гу товс­те­лез­нi цiв­ки, по­за­ди­ра­ли уго­ру по­си­нi­лi па­рос­тi; спi­ву­чi пташ­ки од­ле­тi­ли, хi­ба де го­роб­цi по то­ках за­ве­дуть своє цвi­рiнькан­ня та чор­ний крук, на­дув­шись, жа­лiб­но зак­ря­че з ви­со­кої мо­ги­ли се­ред пус­тельно­го по­ля, мов пос­кар­житься i на го­лод, i на хо­лод. I жит­тя людське зманд­ру­ва­ло знад­во­ру у ха­ти, у теп­лi за­хис­ти, не чут­но нiг­де нi спi­ву, нi ре­го­ту-го­мо­ну. Всю­ди пус­то та глу­хо.

    З зимньою до­бою прий­шло­ся Хрис­тi зов­сiм про­па­да­ти i вiд хо­ло­ду, i вiд го­ло­ду. Оде­жи­на в неї - ста­ре дран­тя та ган­чiр'я, з-пiд кот­ро­го то там, то там виг­ля­дає по­си­нi­ле заш­ка­руб­ле тi­ло, їжа - об'їдки жи­дiвської стра­ви та ци­бу­ля з черст­вим хлi­бом. Ко­ли бу­ло теп­лi­ше, то хоч нiч­нi по­хо­деньки ко­ли­не-ко­ли при­не­суть со­ро­ков­ку-дру­гу, хоч пог­рi­ти­ся бу­ло чим, а ста­ли мо­ро­зи - i по­хо­деньки ми­ну­ли­ся. Ко­го стрi­неш у хо­лод та у вi­хо­лу? А тут iще од­но­го ра­зу Хрис­тя при­мо­ро­зи­ла но­ги… Го­рять i щем­лять її пальцi - бо­ля­че сту­па­ти, а жи­дiв­ка шле по во­ду за три го­ни - до са­мої рiч­ки.

    - Куди ме­нi дiй­ти? Я не­ду­жа, - з жа­лем у го­ло­сi пла­четься Хрис­тя.

    - А їсти ду­жа! А на нiч­нi по­бi­ган­ки ду­жа? То ко­ли не хо­чеш ро­би­ти, iди со­бi к бi­су! - сва­риться жи­дiв­ка.

    Нiчого Хрис­тi ро­би­ти, на­ки­дає на се­бе рам­тя та дран­тя, за­ку­тує у ган­чiр­ки го­лi лит­ки та ру­ки, бе­ре вiд­ра i су­не до рiч­ки.

    Одного ра­зу у вi­хо­лу во­на, щоб ско­рi­ше спра­ви­тись, не пiш­ла до рiч­ки, а за­вер­ну­ла поб­ли­зу до ко­ло­дя­зя, хоч їй жид i жи­дiв­ка ще при уго­во­рi за­ка­за­ли з ко­ло­дя­зя во­ди бра­ти - i гiр­ка, i со­ло­на, нi на стра­ву, нi по­ми­ти нею.

    "Питимуть. Не вiзьме їх ли­ха го­ди­на!" - по­ду­ма­ла Хрис­тя, на­би­ра­ючи во­ду.

    Вечорiло. По­ра са­мо­вар ста­ви­ти, га­ря­чим чаєм пог­рi­тись, бо не­за­ба­ром i сам Лей­ба при­бi­жить з своїх що­ден­них по­бi­га­нок, а Лей­ба так лю­бить чай.

    Христя пос­та­но­ви­ла са­мо­вар i сi­ла доїда­ти свою ве­че­рю - ци­бу­лю з су­ха­рем. Ось i жид Лей­ба iде.

    - Сидиш, а са­мо­вар хай хоч без­вiс­ти за­бi­жить! - грим­нув вiн на неї. Хрис­тя ки­ну­ла їсти i по­бiг­ла за са­мо­ва­ром. Жи­дiв­ка зра­зу нас­та­ви­ла чай, дi­ти з пе­чi позс­ка­ку­ва­ли до сто­лу, а жид вже у їутку си­дить, до­жи­дає чаю.

    - Та на­ли­вай, до­сi вже нас­то­яв­ся.

    Хайка на­ча­ла на­ли­ва­ти. Не чай, а якась жов­та мут­на во­ди­ця по­тек­ла з чай­ни­ка.

    - Це ти з ко­ло­дя­зя во­ди на­би­ра­ла! - уга­да­ла жи­дiв­ка.

    - От, iще ж та­ки! З ко­ло­дя­зя! З якої ре­чi з ко­ло­дя­зя! - Жи­дiв­ка поп­ро­бу­ва­ла, вип­лю­ва­ла i да­ла поп­ро­бу­ва­ти Лей­бi. Лей­ба по­куш­ту­вав.

    - Брешеш, - грим­нув вiн, - з ко­ло­дя­зя! Хрис­тя мов­ча­ла.

    - Хiба на те я те­бе прий­няв хлiб пе­ре­во­ди­ти, щоб ти за увесь день хоч раз во­ди з рiч­ки не при­нес­ла! - по­чав ви­го­во­рю­ва­ти жид.

    - Пiди сам та до­бий­ся до тiї рiч­ки у та­ку вi­хо­лу! - га­рик­ну­ла Хрис­тя.

    - А ко­ли так - вон з моєї ха­ти, пран­цю­ва­тi не­доїдки! - скрик­нув жид, вис­ка­ку­ючи з-за сто­лу.

    - Куди я пi­ду пiд нiч та ли­ху го­ди­ну?

    - Хоч i до чор­та в гос­тi! - гук­нув жид, роз­па­лив­шись, i, схо­пив­ши Хрис­тю за ру­ку, пом­чав з ха­ти. Хрис­тя уп'яла­ся:

    - Пiдожди. Дай же хоч зiб­ра­тись.

    Жид ки­нув, а Хрис­тя по­ча­ла на­мо­ту­ва­ти на се­бе своє ган­чiр'я. "Ну, ку­ди те­пер про­ти но­чi?" - не ки­да­ла її дум­ка, по­ти во­на одя­га­ла­ся. Не мож­на ска­за­ти, щоб їй бу­ло страш­но, або гiр­ко, або об чо­му шко­ду­ва­ла. Во­на дав­но на­мi­ря­ла­ся ки­ну­ти жи­да i дав­но сього жда­ла. Не жда­ла тiльки те­пер - сьогод­нi, за­раз, та ще вно­чi. А от узя­ло та й ви­па­ло! - i аж ус­мi­ха­ла­ся са­ма до се­бе Хрис­тя, ди­ву­ючись, що ви­па­ло, та ще про­ти но­чi.

    Намотавши на се­бе що тiльки мож­на, ос­таннє шмат­тя во­на згор­ну­ла у ку­пу, Зв'яза­ла у ли­ху ряд­ни­ну i, пе­ре­ки­нув­ши че­рез го­ло­ву за пле­чi, пiш­ла з ха­ти, не ска­зав­ши нi­ко­му нi­чо­го. Во­на вже зро­би­ла скiльки ступ­нiв вiд ха­ти, як З сi­ней по­чув­ся Лей­бин ок­рик:

    - Гей, ти! Пi­дож­ди!

    - А що ще за ра­да? - по­вер­нув­шись, спи­та­ла Хрис­тя.

Пошук на сайті: