Панас Мирний - Повія (сторінка 136)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11499
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12711
    - Вiзьми ж з со­бою i свою во­ду! - уїдли­во гук­нув жид.

    - Подавися нею! - тiльки що од­ру­ба­ла Хрис­тя, як цi­ле вiд­ро хо­лод­ної во­ди об­да­ло її з го­ло­ви i до нiг, две­рi стук­ну­ли, за­сув за­гур­чав i все стих­ло.

    Вiд нес­тям­ки во­на не зна­ла, що їй ро­би­ти, ух­ну­ла, струс­ну­ла­ся i не пiш­ла, а по­бiг­ла з дво­ру. Уже на ули­цi опам'ята­ла­ся. Хо­лод­нi патьоки бiг­ли за шию, стi­ка­ли на но­ги, дос­та­ли тi­ла. Во­на лап­ну­лась за спи­ну-хлю­ща хлю­щею! Ре­гiт, глуз жи­дiвський по­чув­ся зза­ду… не­людське зло її опа­ну­ва­ло… Во­на спiтк­ну­ла­ся на мерз­лу гру­ду, при­хи­ли­ла­ся i, як со­ба­ка, одг­реб­ла ру­ка­ми шма­ток льоди­ни i пош­пу­ри­ла на жи­дiвську ха­ту. По­чув­ся бряз­кiт би­то­го скла, жи­дiвський гвалт, га­лас… Во­на чим­дуж под­ра­ла ули­цею i не­за­ба­ром ок­ри­ла­ся у тем­нiй тем­но­тi но­чi. Ко­жен раз тiльки, ко­ли во­на за­ди­ра­ла ру­ку за спи­ну i чер­ка­ла­ся об мок­ру оде­жу, зло роз­би­ра­ло її, i во­на, на хо­ду вик­ру­чу­ючи во­ду, кос­ти­ла на всi зас­тав­ки жи­да. їй шко­да так ста­ло сво­го дран­тя… Мок­ре, об­мерз­не… По­ки то йо­го ви­су­шиш - зог­ниє ско­рi­ше! Во­на не ду­ма­ла про те, чи бу­де ще де су­ши­ти i ку­ди во­на де­ре те­пер, а от їй шко­да, що мок­ре. Про се дум­ка не швид­ко прий­шла до неї. Уже во­на геть-геть увiй­шла, бiльшу по­ло­ви­ну мiс­та про­чух­ра­ла, то­дi тiльки спи­та­ла са­ма се­бе: та ку­ди ж во­на йде i ку­ди пi­де?

    Холод про­ни­зав її аж до са­мо­го сер­ця, без­мiр­ная ту­га спус­ти­лась на ду­шу, без­на­дiй­на три­во­га опа­ну­ва­ла її. Во­на опус­ти­ла ко­ло за­бо­ру свою в'язку i са­ма сi­ла на неї. "Ну, ку­ди ж те­пер, ку­ди?" - "У Мар'янiв­ку, - на­че пiд­ка­за­ло що їй, - там твоя батькiв­щи­на, грунт, ха­та… Нiх­то не ви­же­не, з хо­ло­ду не око­лiєш. Ту­ди, ту­ди, у Мар'янiв­ку!" - i во­на схо­пи­ла­ся вже, щоб iти.

    "Куди уно­чi? - зно­ву уда­ри­ло їй у го­ло­ву. - Десь зблу­диш­ся, тро­пи не знай­деш, десь за­мерз­неш се­ред по­ля. Дру­ге дi­ло удень по-вид­но­му - при­бив­ся до яко­го се­ла або ху­то­ра, пе­ре­но­чу­вав, пе­ре­по­чив та й зно­ву свi­том да­лi. I на­що оця нiч? I чо­го все це ви­па­ло уно­чi? Скiльки во­на ду­ма­ла манд­ру­ва­ти, а от i не рi­ша­ла­ся, по­ти си­ло­мiць не вип­ха­ли з ха­ти. Ку­ди ж те­пер, ку­ди?"

    Вона зно­ву без­на­дiй­но опус­ти­ла­ся на свою в'язан­ку. Та­ка її ту­га про­ни­за­ла, що аж сльози пiш­ли з очей… Не­да­ле­ко од неї роз­дав­ся свис­ток сто­ро­жа. Ось i йо­го пос­тать, за­ку­та­на у ко­жух, по­ка­за­ла­ся.

    - Ти хто? Чо­го тут си­диш? - спи­тав сто­рож.

    - А де ж ме­нi бу­ти, ко­ли не­має де? - од­ка­за­ла во­на.

    - Як не­має де? На мiс­це де ста­ла б, ро­би­ти хi­ба не зду­жаєш? Ха­ла­мид­ни­ця! Iди за­раз вiд­сi­ля, а то я те­бе!

    Христя схо­пи­ла мер­щiй в'язан­ку i под­ра­ла да­лi. Рi­зу­чий пос­вист сто­ро­жа роз­дав­ся за нею, по­пе­ре­див i скривсь десь да­ле­ко-да­ле­ко у ву­ли­цi, а їй зда­ло­ся - у її ду­шi: та­кою пус­тельною во­на ста­ла у неї.

    Безнадiйно во­на пле­ла­ся все да­лi та да­лi, за­зи­ра­ючи, як та приб­луд­на со­ба­ка, то в од­нi во­ро­та, то в дру­гi, чи не вiд­чи­не­на де хвiрт­ка, чи не­має де за­хис­ту, щоб до свi­ту пе­ре­бу­ти. А там во­на знай­де яр­мiс. Во­ро­та за­чи­не­нi, хвiрт­ки за­пер­тi, по той i iю дру­гий бiк ули­цi сто­ять бу­дин­ки, мов сто­ро­жi нi­мi, вис­та­ви­ли­ся. Крiзь на­мерз­лi вiк­на лед­ве-лед­ве про­би­вається свiт, до­но­ситься ти­хий го­мiн, гра, спi­ви… Доб­ре їм, теп­ло там… I то­бi ко­лись бу­ло i доб­ре, i теп­ло, i те­бе вi­та­ли, по­ти ви­пи­ли, вис­са­ли все, що бу­ло доб­ро­го, кра­су-вро­ду не­ми­ло­серд­но стоп­та­ли i виг­на­ли на ули­цю про­па­да­ти. Рi­зу­чий жаль на са­му се­бе, на не­ми­ло­серд­них лю­дей роз­би­рав її все бiльше та бiльше. Де­да­лi во­на те­ря­ла мi­ру… Скiльки раз, про­хо­дя­чи повз яс­но ос­вi­че­ний бу­ди­нок, на­мi­ря­ла­ся ки­ну­ти­ся i по­би­ти ви­со­кi вiк­на. Хай зна­ють, як на ули­цi лю­ди­нi про­па­да­ти! Та по­ди­виться-по­ди­виться i зно­ву одiй­де.

    А мо­роз дуж­чав та дуж­чав, доб­рав­ся крiзь дiр­ки i ла­ти до її тi­ла, ущип­не то з то­го бо­ку, то з дру­го­го, ли­хо­ман­ка її б'є, рук своїх во­на вже не чує, а все йде, не зос­та­нов­люється… Ось уже й мiс­то кiн­чається, ши­ро­кий ви­гiн пе­ред нею. Ми­го­тить по йо­му снiг то там, то там, да­ле­кi краї кри­ються у нiч­нiй тем­но­тi. Що там її до­жи­дає: чи смерть наг­ла, чи ха­та теп­ла? "Уже ж що б не бу­ло!" -рi­шу­че ска­за­ла во­на i пiш­ла да­лi, од­но­го тiльки дог­ля­да­ючи: ко­ли 6 їй не зби­ти­ся з шля­ху.

    Аж ось щось заб­ли­ща­ло в тем­но­тi: то блим­не, то зник­не. Чи не звiр, бу­ва, свi­тить очи­ма? "Хоч i звiр, i йо­му з го­ло­ду не про­па­да­ти!" - i во­на пiш­ла пря­мо на йо­го. Не­да­ле­ко й прой­шла… За­тем­нi­ла хат­ка, заб­ли­щав огоньок крiзь вiк­на. "Пi­ду поп­ро­шу­ся. Нев­же i сю­ди не пус­тять?" Во­на пi­дiй­шла до вiк­на, при­хи­ли­ла­ся до на­мерз­лої шиб­ки - тiльки свiт­ло грає у товс­тiй льоди­нi, а в ха­ту нi­чо­го не вид­но. Од­на­че чут­но го­мiн. Хрис­тя пос­ту­ка­ла.

    - Хто там?

    - Пустiть, ра­ди са­мо­го бо­га, пе­ре­но­чу­ва­ти. Бу­бо­тiн­ня i го­мiн чут­но за­тих­ли. Жi­но­чий го­лос чується i товс­тий чо­ло­вi­чий. Аж ось за­сув стук­нув, две­рi роз­чи­ни­ли­ся, i на по­ро­зi по­явив­ся мос­каль.

    - А што те­бе?

    - Чи не мож­на у вас пе­ре­но­чу­ва­ти? - спи­та­ла Хрис­тя.

    - Эй, Ма­рин­ка, жен­щи­на про­сит­ся пе­ре­но­че­вать!

    - Хай iде да­лi. Нам i са­мим тiс­но! - од­зи­вається з ха­ти.

    - Марино! Нев­же й ти ме­не випх­неш? - пiз­нав­ши по го­ло­су Ма­ри­ну. за­мо­ли­ла Хрис­тя.

    - Хто там, що й ме­не знав? - зди­ву­ва­лась Ма­ри­на.

    - Се я - Хрис­тя.

    - Христя? Чо­го ж се ти? ку­ди се?

    Христя увiй­шла в ха­ту об­мерз­ла, ок­ляк­ла. Ски­нув­ши лиш­ню оде­жу, во­на мер­щiй поб­ра­ла­ся на пiч, щоб хоч тро­хи наг­рi­тись.

    Марина си­дi­ла ко­ло не­ве­лич­кої лам­поч­ки, щось кор­пи­са­ла гол­кою, з Дру­го­го бо­ку мос­каль, пе­ре­ки­да­ючись жар­тiв­ли­вою роз­мо­вою, сми­кав її за шит­во. Ма­ри­на сер­ди­лась, ла­ялась, пiд­би­ра­ла шит­во, а ко­ли i те не по­ма­га­ло - ко­ло­лась гол­кою.

    - Маринко! За­ко­лешь! Во черт! - гу­кав мос­каль, жа­ха­ючись. А Ма­ри­на но­си­ла­ся пе­ред йо­го зля­ка­ною пи­кою з гол­кою.

    - Дивися! так i встром­лю ув око! Так i ви­не­су йо­го на кiн­цi гол­ки!

    - Не ко­ли, не ду­ри! Не бу­ду. Ну, го­во­рят же те­бе, не бу­ду! Ос­тавь! - умов­ляв мос­каль.

    Марина зно­ву прий­ма­ла­ся за шит­во. Мос­каль, як кiт на ми­шу, по­зи­ра­ючи на неї своїми очи­ма, неп­ри­мiт­но пiдк­ра­дав­ся з-за лам­пи i смик­нув за шит­во… гол­ка не ви­дер­жа­ла. Мос­каль по­ко­тив­ся по по­лу з ре­го­ту, а Ма­ри­на тiльки плю­ну­ла йо­му ус­лiд.

    Христя не дос­лу­ха­ла­ся i не до­див­ля­ла­ся до їх iгор-за­ба­вок: во­на рад­нi­ша бiльше всього на свi­тi то­му при­вiт­но­му теп­лу, кот­ре обiй­ма­ло її кру­гом се­ред га­ря­чо­го че­ре­ня. Во­на чу­ла, як во­но неп­ри­мiт­но ухо­ди­ло у неї, пе­ре­ли­ва­ло­ся З бо­ку на бiк, пе­ре­хо­ди­ло з од­нiї час­тi тi­ла у дру­гу. То ру­ка наг­рi­лась, но­ги - як лiд; се i но­ги по­ча­ли зiг­рi­ва­тись; го­ло­ва спер­шу бо­лi­ла - i го­ло­ва пе­рес­та­ла; у ду­шi ти­хая ра­дiсть, на сер­цi теп­лий спо­кiй… Сон сти­ха кра­деться, плу­тає дум­ки, вiд­би­рає пом­ку, спо­ви­ває спо­чин­ком тi­ло… Хрис­тя i нез­чу­ла­ся, ко­ли зас­ну­ла.

    Не швид­ко про­ки­ну­ла­ся. Ти­хо, свiт­ло жев­рiє. Се­ред по­лу ко­ло йо­го Ма­ри­на зiг­ну­ла­ся, кор­пи­сае гол­кою, кру­гом нi­ко­го не вид­но.

    - Ти й ще до­сi не ля­га­ла, Ма­ри­но? - спи­та­ла под­ру­ги.

    - Оце! А ти й не чу­ла. Я вже дав­но удос­вi­та сид­жу. Доб­ре ж ти спиш.

    - То так пе­ре­мерз­ла, зас­ну­ла. Так уже i свiт вид­но.

    - Швидко по­вин­но б свi­та­ти.

    - Ох, ох! Зби­ра­ти­ся ж, - спус­ка­ючись з пе­чi, мовг.ла Хрис­тя.

    - Куди?

    - Та вже ж не ку­ди. У Мар'янiв­ку.

    - По та­ко­му хо­ло­ду? Виб­ра­ла путь!

    - А що ж ти бу­деш ро­би­ти? жид виг­нав… де я бу­ду зи­му зи­му­ва­ти?

    - А в Мар'янiв­цi де?

    - А своя ха­та.

    - Сподiвайся! До­сi i ха­та роз­ва­ли­ла­ся.

    - Та вже ста­рої не­має. Жид ши­нок на то­му мiс­цi ви­бу­ду­вав.

    - Сподiваєшся, жид те­бе до се­бе пус­те?

    - А не пус­те - хай iде к ли­хiй го­ди­нi. Моє доб­ро, батькiв­щи­на.

    - Яка там у ка­та батькiв­щи­на? Ви ж панськi. В на­дiл вам да­но. Не ста­ло вас - об­щест­во й пе­ре­да­ло ваш на­дiл дру­го­му.

Пошук на сайті: