Панас Мирний - Повія (сторінка 137)

    - Ти шут­куєш, Ма­ри­но? - вис­тав­ля­ючи до неї своє зблiд­ле ли­пе з яко­юсь нуг­вич­кою за­мiсть но­са, спи­та­ла Хрис­тя.

    - Чого шут­кую. Хi­ба ти не знаєш?

    Христя за­мовк­ла, ус­та­вив­шись на свiт зди­во­ва­ни­ми очи­ма. Свiт тон, здається, їй нiс­кiльки не пе­ре­чив ди­ви­тись, так во­на у йо­го уп'яла­ся, мов прик­ли­ка­ла йо­го у свiд­ки, мов до­пи­ту­ва­ла­ся, чи прав­ду ка­же Ма­ри­на, чи бре­ше.

    - Чого так нас­та­ви­ла­ся на свiт­ло? Не бре­шу, не бiй­ся! - ска­за­ла Ма­ри­на. Хрис­тя зiтх­ну­ла i од­вер­ну­ла­ся.

    - Коли мов пе­ре­да­ли - Здiр прий­ме.

    - Нащо ти Здо­ров зда­ла­ся? По­са­дить хi­ба та бу­де ди­ви­ти­ся на те­бе? Хрис­тя тро­хи не зап­ла­ка­ла: то бу­ло гiр­ке на­тя­кан­ня на її без­нос­ся.

    - Що ж ме­нi ро­би­ти на свi­тi? - без­на­дiй­но спи­та­ла во­на.

    - Що ж ро­би­ти? Нi­чо­го вже не вдiєш.

    I Ма­ри­на, i Хрис­тя - обид­вi за­ду­ма­ли­ся… Пе­ред Хрис­тею сто­яло без­на­дiй­не ски­та­ния - вiдп­ла­та за тi роз­ко­шi, якi при­хо­ди­ло­ся пе­ре­жи­ти, го­лод i хо­лод да­ле­ко­го шля­ху, а бог знає - мо­же, де i смерть наг­ла пiд ти­ном… Ма­ри­на ба­чи­ла Хрис­ти­ну до­лю i со­бi рiд­ну, по­чу­ва­ла, що i її жит­тя нап­ря­ми­ло­ся по то­му слизько­му шля­ху… Ще во­на по­ки хоч на що-не­будь зда­ла­ся. А там?.. Обох зра­зу об­ляг­ло нес­ка­зан­не зло. Зло на се­бе, що так спа­ко­ще­не мо­ло­де жит­тя, зло на лю­дей, що до­по­мог­ли йо­го спа­кос­ти­ти.

    - Так нi­чо­го, ка­жеш? - по­зе­ле­нiв­ши, спи­та­ла Хрис­тя.

    - Нiчого… Отак, як бач!

    I зно­ву обид­вi за­ду­ма­ли­ся… Сi­рий ра­нок про­би­вав­ся крiзь на­мерз­лi шиб­ки у ха­ту, свiт­ло по­ча­ло туск­вi­ти… Хрис­тя пiд­ве­ла­ся i по­ча­ла одя­га­тись. Ма­ри­на си­дi­ла, мов скам'янi­ла або у неї рiч од­ня­ло. Хрис­тя за­ку­та­ла­ся, пе­ре­ки­ну­ла че­рез пле­че за спи­ну свою в'язку.

    - Прощай, Ма­ри­но, спа­си­бi, що пе­рег­рi­ла.

    - Прощай, Хрис­те! Пок­ло­ни­ся рiд­нiй сто­ро­нi.

    Привiталися, i Хрис­тя пiш­ла. Ма­ри­на не ви­хо­ди­ла про­во­ди­ти, не вста­ва­ла. Во­на на­че при­рос­ла до мiс­ця, або хто її при­бив. Уже зов­сiм розс­вi­ло, свiт бi­лий но­ситься по ха­тi, а Ма­ри­на си­дить ко­ло свiт­ла i не при­мi­чає, що во­но вже не свi­тить їй, а бiльше ча­дить. Чи не од то­го ча­ду за­бо­лi­ла у Ма­ри­ни так ду­же го­ло­ва? Во­на дмух­ну­ла на свiт­ло, по­га­си­ла i поб­ра­ла­ся на пiч спа­ти, мов уно­чi не дос­па­ла.

    А Хрис­тя пiш­ла i пiш­ла, не ози­ра­ючись, не ог­ля­да­ючись на те мiс­то, що пiд­ня­ло бу­ло ви­со­ко уго­ру та ра­зом спус­ти­ло так низько, що їй уже нi­за­що не ви­ка­раб­ка­тись. Во­на бiльше ду­ма­ла про Мар'янiв­ку, ко­ли i як во­на до тьопається до неї i чи знай­де хоч там за­хист. Пе­ред нею степ i степ - скiльки оком ски­неш, пок­ри­тий бi­лим снi­гом, i тiльки шлях пе­ре­ти­нає йо­го над­воє та де-не-де стрi­неться ви­со­ка бур­та, по­ло­га до­ли­на або не­ве­лич­кий при­лi­сок, у кот­ро­му i гiл­ля не знать - гай­во­рон­ня. Не­да­ле­ко вiд сiл стрi­ва­ли­ся i лю­ди: той iде з мiс­та, той - до мли­на, а ми­не се­ло - зно­ву степ рiв­ний та дов­гий, го­лий, як пус­ти­ня, по кот­ро­му один вi­тер без­пе­рес­тан­но гу­ляє та ча­сом чор­ний крук зак­ря­че на бур­тi i, пiд­няв­шись уго­ру, по­ле­тить геть.

    Вона йшла стов­по­вим шля­хом, щоб не заб­лу­ди­ти­ся, та по йо­му i лю­дей бiльше осi­ло, - ди­вись, то се­ло стрi­неться, то де­рев­ня, то ху­то­ри ма­ня­чать. Ко­ли вже не­ви­держ­ка, то зай­ти хоч е ку­ди. А їй аби до­би­ти­ся до N, звiд­ти во­на уже знає тро­пу до Мар'янiв­ки. Звiд­си дов­го, а там - ру­кою по­да­ти. I їй при­га­да­ло­ся, як во­на упер­ше з Ки­ри­лом прос­ту­ва­ла у N, при­га­да­ло­ся, як той шу­бовс­нув у про­тi­чок, як ла­яв­ся, вит­ру­шу­вав­ся, їй аж смiш­но ста­ло. Ко­ли то бу­ло, а от мов во­но учо­ра дi­ялось.

    Кожний ви­па­док на­га­ду­вав їй то тим, то дру­гим Мар'янiв­ку. Ко­ли уп­ро­ху­ва­лась во­на до лю­дей пе­ре­но­чу­ва­ти, їй i сни­ла­ся Мар'янiв­ка. На­че хто гвiз­доч­ки за­бив їй у го­ло­ву її. I не ди­во: всi на­дiї Хрис­тя тiльки й пок­ла­да­ла на неї. Усе чу­же, не­рiд­не, неп­ри­вiт­не, од­на во­на на всьому свi­тi, од­на i по­ра­да, i утi­ха. Ко­ли су­ди­ти, хай во­на су­де, ка­ра­ти - хай i ка­рає. Там во­на спо­ку­тує свої грi­хи тяж­кi, там во­на зло­же свої кiст­ки грiш­нi… Все брех­ня, од­на во­на - прав­да!

    Христя яко­мо­га пос­пi­ша­ла. Мерз­ла, го­ло­ду­ва­ла, пiд­би­ва­ла­ся… Там пе­рег­рiється, там Хрис­та ра­ди вип­ро­се по­поїсти, там пе­ре­по­чи­не - i зно­ву йде.

    На п'ятий день до­би­ла­ся до N. Зизй­омi мiс­ця, ули­цi, кот­рi мi­ря­ли її бо­сi но­ги, ха­ти, де во­на жи­ла, - все-все на­га­да­ло їй дав­не. Он Заг­ни­бi­ди­на ха­та - i до­сi пус­тує, ва­литься. Там во­на упер­ше по­ба­чи­ла людську неп­рав­ду, упер­ше доз­на­ла­ся i го­ря, i на­пас­тi. Звiд­ти по­ча­ло­ся її ли­хо… А он i та ха­та, де Ру­бець жив. Яка бу­ла, та­ка i до­сi е, як сто­яла, так i стоїть. I те вiк­но, у кот­ре во­на упер­ше по­ба­чи­ла Про­цен­ка. Там, за тим вiк­ном, бу­ла її пер­ша ра­дiсть i пер­ша му­ка. Звiд­ти во­на зро­би­ла той пер­ший сту­пiнь на слизький шлях, кот­рий те­пер ве­де її… ку­ди i наз­до? Во­на зна, що в Мар'янiв­ку, а на­що - нiх­то не вга­дає. Що су­диться, те й бу­де!

    На са­мо­му краю мiс­та у кри­во­бо­ку ха­ти­ну во­на уп­ро­ха­ла­ся пiд­но­чу­ва­ти, щоб на завт­ра, чуть свiт ус­тав­ши, по­тяг­ти на Мар'янiв­ку. їй уже по­чув­ся i гар ди­му її, уба­ча­ли­ся кри­вi ули­цi, знай­омi лю­ди. Чи жи­вий там ще Суп­ру­нен­ко, чи доїха­ла йо­го Ївга? А Фе­дiр, Гор­пи­на? Здо­ри… до їх би по­ки що уп­ро­ха­ти­ся, та за­па­нi­ли во­ни. Не пi­ду до їх. Де то те­пер Ки­ри­ло з Ориш­кою? Во­на та­ки у йо­го вiдьма, i лю­ди ка­жуть, що во­на та­ка. Та чо­го лю­ди? Хi­ба i ме­нi не нап­ро­ро­ку­ва­ла Ориш­ка сього ли­ха… То­дi ж, у Фе­до­ра як бу­ли… Смi­ялись чо­гось. А во­на: "Не смiй­ся, не смiй­ся, те­бе ли­хо жде". Як ув око влi­пи­ла! З то­го ча­су все пiш­ло - як з го­ри по­су­ну­ло­ся…

    До са­мо­го бi­ло­го ран­ку Хрис­тя не спа­ла, пе­ре­га­ду­ючи вся­ку вся­чи­ну за Мар'янiв­ку, не ми­на­ючи i са­мо­го ма­ло­го ви­пад­ку. Лю­бi їй спо­ми­ни i ра­зом гiр­кi, їй прий­шла не­ве­се­ла дум­ка: що те­пер во­на зас­та­не, що стрi­не її там?

    По знай­омо­му шля­ху пус­ти­ла­ся Хрис­тя до­до­му. Пок­ри­те хма­ра­ми сон­це на сей день ви­би­ло­ся з не­во­лi, чер­во­но пiд­ня­ло­ся з-за го­ри i, блис­ку­че та яс­не, поп­ли­ло по чис­то­му не­бi. Свiт йо­го, па­да­ючи на бi­лий снiг, вiд­би­вав­ся, двоївся, троївся, пiд­нi­мав­ся вго­ру, па­дав зно­ву на зем­лю. Йо­го бу­ло та­ко­го ба­га­то, що аж ди­ви­ти­ся бо­ля­че: зо­ло­тi зай­чи­ки так i но­си­ли­ся в мо­роз­но­му по­вiт­рi. А й мо­роз при­жа­рив - аж скал­ки ска­чуть, аж ки­пить! Вiн на­че зма­гав­ся з сон­цем: де во­но взя­ло­ся неп­ро­ше­не-нес­по­дi­ва­не? Кли­кав на по­мiч сво­го не­по­си­дю­чо­го бра­та-вiт­ра i лю­тує, що той десь за­ба­рив­ся з своїми хма­ра­ми-за­по­на­ми, по­ко­тив ту­ма­ном зем­лю, чiп­ляв­ся iнеєм по лi­сах, ви­го­нив ши­ша­ки iз стрiх, ма­лю­вав уся­кi вi­зе­рун­ки по шиб­ках… Ще Хрис­тi не до­во­ди­ло­ся бу­ти на та­ко­му мо­ро­зi - крiзь її ла­ти вiн доб­рав­ся до тi­ла, то там, то там гри­зу­чи та щи­па­ючи, сплю­щу­вав очi до­ку­пи льодя­ни­ми со­сулька­ми, ви­дав­лю­вав з очей сльози. Хрис­тя нi на хви­ли­ну не зос­та­нов­лю­ва­ла­ся, бу­ло так, що при­хо­ди­ло­ся i тан­цю­ва­ти по шля­ху, щоб хоч тро­хи наг­рi­ти за­ду­бi­лi но­ги. Хрис­тя i тан­цю­ва­ла, i пус­ка­ла­ся са­ма з со­бою нав­ви­пе­ред­ки, i, за­то­мив­шись, лед­ве-лед­ве ча­па­ла. А все ча­па­ла да­лi та да­лi. Ти­ха на­дiя пiд лат­ка­ми у сер­цi пiд­га­ня­ла її упе­ред, ма­ни­ла у Мар'янiв­ку: тут i го­лод, i хо­лод, i страж­дан­ня да­ле­ко­го шля­ху, за­те там на доб­рi та в теп­лi…

    Була обiд­ня по­ра. Иоси­пен­ко­вi ху­то­ри за­бов­ва­нi­ли зда­лi, обс­тав­ле­нi кру­гом оже­ре­да­ми со­ло­ми. Чи то Мар'я до­ма жи­ве, чи спи­тається по свi­ту? Зай­ти пе­рег­рi­тись. Ко­ли Мар'я до­ма, то їй ра­до стрi­ну­ти­ся з давньою знай­омою. Во­на та­ка бу­ла доб­ра до неї i те­пер, пев­но, пе­рег­рiє i на­го­дує. А Хрис­тi вже хо­четься їсти; не снi­дав­ши во­на вий­шла, та нi­чо­го бу­ло й снi­да­ти. Хрис­тя прис­пi­чи­ла чим­дуж: i го­лод, i хо­лод, i не­терп­ляч­ка ба­чи­ти Мар'ю пiд­га­ня­ли її. Во­на ближ­че до Мар'янiв­ки, во­на роз­ка­же їй, що про неї чут­но. Швид­ше, швид­ше! Он щось за ог­ряд­на мо­ло­ди­ця, не див­ля­чись на хо­лод, у ле­генькiй юп­чи­нi тяг­не во­ду з ко­ло­дя­зя… Скри­пить i гу­де жу­ра­вель, пi­дiй­ма­ючи уго­ру своє пiв­ко­ле­со та чи­ма­лу довб­ню пiд на­по­ром де­бе­лої ру­ки на клю­чи­ну. Ось i пiд­няв­ся уго­ру i зно­ву опус­кається униз. Швид­ше! Чер­во­ни­ми, на­че бу­ря­ки, ру­ка­ми вже ски­дає мо­ло­ди­ця дуж­ку з тиб­ля i не за­ба­риться схо­ва­ти­ся в ха­ту. А хто ж її вiд со­бак про­ве­де?.. Тут со­ба­ки та­кi злi! Швид­ше, швид­ше!

    Христя до­бi­гає до ти­ну. Ось з-за пе­ре­ла­зу блис­ну­ло i ли­це мо­ло­ди­цi, бi­ле­бi­ле, з чор­ни­ми очи­ма, бро­ва­ми. Та се ж Мар'я! Сам гос­подь її на­но­сить на ме­не.

    - Map'е, здо­ро­ва бу­ла! - крик­ну­ла Хрис­тя у той са­ме час, ко­ли Мар'я, пе­рег­нув­шись тро­хи на­бiк, по­вер­ну­ла з пов­ним вiд­ром до ха­ти.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11623
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12903

Пошук на сайті: