Панас Мирний - Повія (сторінка 139)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11610
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12892
    Христя до­да­ла хо­ди. Те­пер нiч, нiх­то її не по­ба­че, не зу­пи­нить, не поч­не роз­пи­ту­ва­ти. Не­за­ба­ром усi об­ля­жуть, бо завт­ра свя­то - не­дi­ля, нiх­то нi­чо­го зве­чо­ра не ро­бить. От хi­ба тiльки мо­ло­де­ча збе­реться у дос­вiт­ча­ної ма­те­рi по­гу­ля­ти. Хрис­тя зга­да­ла ве­чор­ни­цi своєї мо­ло­дої по­ри, зга­да­ла под­руг-дiв­чат, зга­да­ла хлоп­цiв, хто за ким при­па­дав-по­би­вав­ся… Все те пе­ред нею, мов жи­ве, вста­ло тут пе­ред очи­ма, так i май­орить, во­на чує знай­омi го­ло­си, жар­ти, ре­гiт… Во­на не при­мi­ча­ла то­го, ку­ди i як во­на iде, їй здається, що во­на на дос­вiт­ки бi­жить. I во­на все ско­рi­ше та ско­рi­ше сту­пає… ри­по­тять її ступ­нi по мерз­ло­му шля­ху, кров при­ли­ває до сер­ця, роз­хо­диться по всьому тi­лу, грiє… дум­ки здiй­ма­ються в го­ло­вi, все то ве­се­лi та без­жур­нi, лег­кi та од­рад­нi. А нiч спус­кається на зем­лю все бiльше та бiльше, мо­ро­ком кру­гом ок­ри­ває бi­лi по­ля, тем­но­та зас­ти­лає дальнi краї. Бi­лий шлях ле­жить, мов льоди­на, си­нiє, а кру­гом по по­лю бли­щать, на­че квi­точ­ки уся­кi, iс­кор­ки: i жов­тi, i си­нi, i зе­ле­нi. То зо­рi виг­ра­ють своїм свi­том по снi­гу - Хрис­тя не йде, а бi­жить. Рип за ри­пом рип, рип i рип!.. I зли­вається той рип ув один не­угав­ний го­мiн, мов хто скар­житься або бу­бо­нить без­пе­рес­тан­ну лай­ку. А кру­гом ти­хо, мов у ву­сi, хi­ба ко­ли-не-ко­ли, мов з руш­ни­цi ви­па­ле, трiс­не зем­ля вiд мо­ро­зу i роз­дається той гук у хо­лод­но­му по­вiт­рi. Хрис­тя ки­неться i зно­ву йде.

    Довго їй прий­шло­ся iти, по­ки за­чу­ла во­на дальнi за­во­ди со­бак. О сла­ва бо­гу, ко­ли не Мар'янiв­ка, то людське жит­во. Уп­ро­шу­ся хоч пе­ре­но­чу­ва­ти. Во­на чу­ла, що но­ги її не­ми­ло­серд­но ни­ли, а за пальцi ку­сав­ся мо­роз. З зво­ди со­ба­чi все ближ­че та ближ­че. Ось i ха­ту вид­но. Тем­но усю­ди, нiг­де не свiт­неться, а за­во­ди чу­ються да­лi. Пев­но, це хтось ви­се­ливсь на край i Хрис­тя ми­ну­ла ха­ту. Ось щось за­чор­нi­ло пе­ред нею, ви­со­ко здiй­ма­ючись уго­ру. Що во­но? Хрис­тя при­ди­ви­ла­ся. Та се ж церк­ва. Мар'янiвська церк­ва! Сла­ва бо­гу! Сю­ди че­рез май­дан по лi­ву руч i їх ха­та сто­яла, те­пер ши­нок жи­дiв. Хрис­тя пе­рех­рес­ти­ла­ся i пiш­ла.

    Видно, бу­ло вже пiз­но, бо нiг­де по ха­тах не свi­ти­ло­ся. Хрис­тю бi­ля ого­ро­дiв, де во­на про­хо­ди­ла, тiльки стрi­ва­ли i про­во­ди­ли од­нi со­ба­ки. Як усе пе­ре­мi­ни­ло­ся. Ко­лись це го­лий був май­дан, а от те­пер заст­роїло­ся, ули­цi ста­ли. Чи пiз­на, лиш, во­на своє мiс­це? "Та се ж i во­но!" - скрик­ну­ла, зос­та­но­вив­шись пе­ред дов­гою-дов­гою ха­тою по один бiк з людським жит­вом, по дру­гий - з крам­ни­цею. "Бач, бi­сiв жид, чо­го тут не на­бу­ду­вав на чу­жо­му доб­рi!" - ду­ма­ла во­на, ра­дi­ючи i спо­дi­ва­ючись, що це все не­за­ба­ром її бу­де.

    Вона пi­дiй­шла пiд вiк­но i пос­ту­ка­ла. Бряз­кiт на­мерз­лої шиб­ки гул­ко роз­дав­ся в мо­роз­но­му по­вiт­рi, со­ба­ки, за­чув­ши, за­ва­лу­ва­ли. - Хто там? - до­нiс­ся з ха­ти го­лос.

    - Пустiть.

    - Кого пус­ти? Чо­го? - чується жи­дiвський го­лос. Аж ось щось десь рип­ну­ло, щось за­гар­ча­ло. Две­рi на ули­цю роз­чи­ни­ли­ся, i в їх чор­ну про­рi­ху про­су­ну­ла­ся жи­дiвська бо­ро­да.

    - Пустiть пе­ре­но­чу­ва­ти, - про­ситься Хрис­тя.

    - Яке тут но­чу­ва­ти? Тут не пос­то­ялий. Iди со­бi да­лi! - скрик­нув жид i за­су­нув пе­ред нею две­рi.

    Христя зос­та­ла­ся над­во­рi. "Ку­ди ж да­лi? - ду­ма­ло­ся їй. - Ку­ди да­лi, ко­ли се моя ха­та, моє доб­ро? Чо­го я до чу­жо­го пi­ду?" I во­на зно­ву пос­ту­ка­ла у вiк­но. Ти­хо - не чут­но нi­ко­го. Пе­реж­дав­ши, зно­ву сту­ка.

    - Та пус­тiть, а то око­лiю! - гу­кає.

    - Iди, iди, по­ки не да­ли втри­шия! - од­гу­куе з ха­ти.

    "Чого доб­ро­го!" - по­ду­ма­ла Хрис­тя i нап­ря­ми­ла­ся ули­цею да­лi. Со­ба­ки З су­сiд­нiх дво­рiв ки­ну­ли­ся до во­рiт. Хрис­тя по­вер­ну­ла на­зад. "Ще со­ба­ки ро­зiр­вуть. Кра­ще отам, пiд крам­ни­цею, ся­ду - все ж за­ти­шок. До свi­ту пе­ре­бу­ду, а там ми i на жи­да знай­де­мо уп­ра­ву. Ти, бi­со­ва не­вi­ро, не пус­тив пе­ре­но­чу­ва­ти, я ж те­бе се­ред зи­ми вип­ру з своєї ха­ти!" - гост­ри­ла во­на зу­би, умо­щу­ючись на ла­воч­цi у за­ка­пел­ку, де зда­ло­ся їй за­тиш­нi­ше. А в за­ка­пел­ку справ­дi доб­ре, ши­ро­ка i дов­га лав­ка впо­довж стi­ни - уто­мив­шись, i при­ляг­ти мож­на. I Хрис­тя, при­су­нув­шись до стi­ни, сi­ла. От тiльки хо­лод­но, не­ми­ло­серд­но хо­лод­но та спа­ти хо­четься, аж хи­лить. Хрис­тя, пi­доб­гав­ши пiд се­бе но­ги, при­щу­ли­ла­ся до стi­ни. Спер­шу її зло бра­ло на жи­да, що не пус­тив но­чу­ва­ти. Роз­ко­ре­ни­ло­ся гас­пидське на­сiн­ня не тiльки по го­ро­дах - i в се­ла на­лiз­ло та й ду­ре на­шо­го бра­та… Тро­хи зго­дом зло по­ча­ло уля­га­тись. Дум­ки пе­рей­шли на iн­шi ре­чi, ста­ли спо­кiй­нi­шi, рiв­нi­шi. Во­на пi­де завт­ра у во­лость - хай вер­та­ють їй її доб­ро. Що ж во­на бу­де ро­би­ти? Що? Пус­тить ко­го у су­сi­ди, крам­ни­цю най­ме. Аби зи­му пе­ре­бу­ти, а свя­те лi­теч­ко їй не зав­го­рить. По теп­лу та по доб­ру во­на роз­ди­виться, як i що по­вер­ну­ти… Во­на за­га­да­ла­ся про те, за­бу­ва­ючи про все на свi­тi. Сон ко­ли­ше її, на­га­няє ще бiльше за­бут­тя. Це Зра­зу на­че що по за­ший­ку її трiс­ну­ло, аж ки­ну­ла­ся во­на, по­си­па­ли iск­ри з очей - i… ди­во… пе­ред нею лi­то. Га­ря­че iск­рис­те сон­це ко­титься по ви­со­ко­му не­бу, зо­ло­том го­рять зе­ле­нi по­ля пiд тим со­няч­ним свi­том, пташ­ки спi­ва­ють, ле­тю­чi ме­те­ли­ки в'ються пе­ред очи­ма, у по­вiт­рi па­хо­щi. Во­на хо­дить по по­лю, по кот­ро­му по­рос­ло буй­не жи­то, пше­ни­ця. Ла­ни без мi­ри, без краю, вi­тер гой­да мо­ло­дий та дов­гий ко­лос, хви­лею мчиться вiд ла­ну до ла­ну. "Чиє се по­ле?" - пи­та во­на про­хо­жо­го шля­хом чо­ло­вi­ка. "Хрис­ти­не по­ле", - ка­же той, ски­да­ючи пе­ред нею шап­ку. "Якої Хрис­тi?" - "А от, ко­ли знаєте, з Мар'янiв­ки. Бiд­но­го батька i ма­те­рi бу­ла доч­ка i хо­ро­ша з се­бе, та пiш­ла у най­ми, не звiс­но де швен­дя­ла по свi­ту, а вер­ну­ла­ся у се­ло ка­лi­кою. Та вже, вид­но, за му­ки тяж­кi бог їй та­лан пос­лав - роз­ба­га­тi­ла. Оце скiльки оком не ски­неш - все по­ле її. Там i лiс сто­лiт­нiй, а в Мар'янiв­цi - дом панський. На всю Мар'янiв­ку дом! I в йо­му пов­но дiв­чат та пок­ри­ток. Оце яка прош­пе­титься - во­на за­раз до се­бе й пе­ре­ма­нює. Гра­мо­ти вчить, май­стерст­ву на­учає. Шко­лу та­ку вiдк­ри­ла. I див­но: зов­сiм не­пу­тя­ще що за­по­па­де, а, ди­вись, год дру­гий по­бу­ла - та­кою нев­си­пу­щою ха­зяй­кою ро­биться: i усе знає, i все вмiє. зе­iд­ти, ко­ли схо­че, i за­мiж ви­хо­де, а не схо­че - до­вi­ку там жи­ве. Спер­шу лю­ди сто­ро­ни­ли­ся її, а як роз­чов­па­ли, то i ха­зяїни своїх до­чок по­ча­ли їй у на­уку да­ва­ти. Доб­ра ду­ша, ба­га­то доб­ра ро­бить! Не то що дру­гi: як роз­ба­га­тi­ло - за­бу­ло i бо­га, i лю­дей. А Хрис­тя нi - все для лю­дей. За їх, ка­же, ли­хо я їм доб­ром од­дя­чу!" - за­кiн­чив чо­ло­вiк i не знать де скрив­ся. "Де на­ша ма­ти? Де на­ша ма­ти?" - до­но­сив­ся до неї сто­го­ло­сий кле­кiт. I от з усiх сто­рiн, З усiх країв, з-за гус­тої пше­ни­цi i ви­со­ко­го жи­та по­ча­ли ви­ти­ка­ти­ся дi­во­чi i жi­но­чi го­ло­ви, гла­денько при­че­са­нi, гар­но зак­вiт­ча­нi. Лич­ка у їх рум'янi, очi яс­нi та ти­хi… I всi ки­ну­ли­ся до неї. "Ось на­ша ма­ти! Ось на­ша ма­ти! Пiд­то­ми­ла­ся, бiд­на. Вiзьме­мо її та до­не­се­мо до ха­ти". I, пiд­няв­ши на ру­ки, мо­ло­дi та ду­жi, по­нес­ли її по­лем. Ши­ро­ким шат­ром розс­ти­лається над нею не­бо си­не, по йо­му нi пля­моч­ки, нi хма­роч­ки, хi­ба де чор­ною точ­кою трем­тить жай­во­ро­нок, сип­лю­чи свою пiс­ню на зем­лю. Пiд нею - буй­на рос­ли­на чiп­ляється своїм ко­ло­сом об неї, сти­ха лос­ко­че, а кру­гом - не­угав­ний кле­кiт мо­ло­дих та дзвiн­ких го­ло­сiв… Лю­бо Хрис­тi так i лег­ко - сон ко­ли­ше, очi сту­ля­ються, ти­хе за­бут­тя в'ється над нею. Все дуж­че та дуж­че, так, на­че во­на зас­ти­гає, за­ми­рає…

    На дру­гий день чуть зо­рюш­ка - жид, ози­ра­ючи своє доб­ро, натк­нув­ся пiд крам­ни­цею на щось тем­не.

    - Хто там? - скрик­нув жид, пiд­хо­дя­чи.

    Крiзь сi­рий свiт зимнього ран­ку вид­нi­ла­ся тем­на ку­па. Жид про­тяг ру­ку i, як опе­че­ний, ки­нувсь. Теп­ла ру­ка йо­го черк­ну­ла­ся хо­лод­но­го, як лiд, об­лич­чя.

    - Гивалт! Ги­валт! - за­гу­кав вiн, ки­нув­шись у ха­ту.

    Незабаром вiн зно­ву вий­шов, за ним ви­су­ну­лась жи­дiв­ка. Жид щось кри­чав їй, ти­ка­ючи ру­кою на крам­ни­цю. З^па­не, нев­ми­те ли­це жи­дiв­ки нап­ря­ми­ло ту­ди свої чор­нi очi.

    - А що там то­бi, Лей­бо, бог дав? - гук­нув до жи­да з су­сiднього дво­ру чо­ло­вiк.

    - Сцо дав? На­пасть дав! Якась зла ли­ци­на пiд лав­кою змерз­ла.

    - Що ж во­но? Чо­ло­вiк, жiн­ка?

    - А цорт йо­го батька зна, сцо во­но. Не знай­шло дру­го­го мiс­ця, заб­ра­ло­ся пiд лав­ку!

    Чоловiк, ки­нув­ши се­ред дво­ру обе­ре­мок со­ло­ми, кот­рий нiс ско­то­вi, поч­ва­лав до крам­ни­цi. За ним i жид, i жи­дiв­ка.

    - А нiх­то до те­бе на нiч не про­сив­ся? - спи­тав чо­ло­вiк.

    - Нi, не про­сив­ся, - од­ка­зав жид, див­ля­чись на жи­дiв­ку.

    - А я чув се­ред но­чi - со­ба­ки ва­лу­ва­ли i хтось десь у вiк­но сту­кав.

    - Не знаю, мо­зе, i сту­ка­ло. Я спа­ло. Ти не цу­ла, Хаю? - по­вер­нув­ся жид до жи­дiв­ки.

    - Нi, не цу­ла, - од­ка­за­ла та.

Пошук на сайті: