Панас Мирний - Повія (сторінка 18)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11616
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12895
    - Що я на­ро­бив, ка­торж­ний? Що я на­дi­яв, осо­руж­ний? - скрик­нув вiн, ухо­пив­шись за го­ло­ву ру­ка­ми. Сльози зно­ву по­тек­ли з йо­го очей; зно­ву вiн, при­хи­лив­шись до бар­ка­ну, по­чав гiр­ко i крев­но ри­да­ти. Те­пер усе про­па­ло, все! Те­пер йо­му - кра­ще в опо­лон­ку, нiж по­ка­за­ти­ся на очi Хрис­тi… Чи не дур­ний вiн? Ну, пос­то­яв би де го­ди­ну-дру­гу, вер­нув­ся i ска­зав батько­вi: хо­див, не­має нi­ко­го до­ма. Так нiт же!.. "Пi­шов… по­нес­ла ме­не ли­ха го­ди­на, поп­ха­ла якась не­чис­та си­ла!.. I те­пер все, що бу­ло ме­нi най­до­рож­че, сам своїми ру­ка­ми за­да­вив… О, прок­ля­тий я, прок­ля­тий!" Вiн да­вив се­бе за го­ло­ву i пла­кав-пла­кав.

    Коли Фе­дiр пiд церк­вою му­чив­ся, Грицько, ле­жа­чи на по­лу, ду­мав: "Га­разд, що я та­ке при­га­дав. Це оду­чить бi­со­во­го дур­ня бi­га­ти за тiєю хльоркою: ко­ли пi­де вдру­ге - са­мi про­же­нуть. Га­разд-га­разд… спа­си­бi ме­нi!" I Грицько таємно ус­мi­хав­ся.

    Федiр пiз­но вер­нув­ся до­до­му, роз­куй­да­ний, без шап­ки.

    - Був? - спи­тав йо­го батько.

    Федiр по­нiс та­ке, що Хiв­ря, прос­лу­хав­ши, аж пе­рех­рес­ти­ла­ся. Грицько ско­чив на но­ги i грiз­но зир­нув на си­на.

    - Був, пи­таю? - гук­нув вiн.

    Федiр сто­яв про­ти йо­го й цо­ко­тiв зу­ба­ми.

    - Ти збо­же­во­лiв? - спи­тав­ся батько.

    - Та не руш йо­го! - обiз­ва­ла­ся Хiв­ря. - Хi­ба не бач, вiн не схо­жий на се­бе.

    Грицько прик­ро по­ди­вив­ся… Блi­дий, з мут­ни­ми очи­ма, сто­яв про­ти йо­го Фе­дiр i тру­сив­ся.

    - А шап­ка твоя де?

    - Там… там… - мах­нув­ши ру­кою, глу­хо про­мо­вив Фе­дiр i мер­щiй поб­рав­ся до пе­чi. Хiв­ря ки­ну­лась до йо­го.

    - Федоре, си­ну! Що з то­бою? Оха­ни­ся!

    - Вiн п'яний! - уга­ду­вав, лю­ту­ючи, батько.

    - Геть, не руш йо­го! - ска­зав вiн Хiв­рi. - Iди сю­ди! Дих­ни на ме­не.

    - Та не в'язни! Чо­го ти прис­тав до йо­го? Ди­вись - хло­пець не при со­бi, а вiн та­ки своєї! - грим­ну­ла вже на Грицька Хiв­ря.

    - Чого ж вiн не при со­бi? Хi­ба об­ку­ри­ли або об­поїли чим вра­жi доч­ки? - не то по­ну­ро, не то бо­яз­ко ска­зав Грицько. Вiн сiв i ди­вив­ся, як Хiв­ря по­ма­га­ла си­но­вi роз­дя­га­ти­ся, як, пос­лав­ши на пе­чi, поп­ро­ва­ди­ла йо­го ту­ди спа­ти. Фе­дiр, ук­лав­шись, стог­нав, пе­ре­ки­дав­ся, ча­сом го­во­рив щось, за­во­див якусь пiс­ню, вiд кот­рої мо­роз хо­див по­за спи­ною у са­мо­го Грицька. Хiв­ря жа­ха­ла­ся, хрес­ти­лась.

    - Що це з ним по­ро­би­ло­ся, гос­по­ди? - таємно до­пи­ту­ва­лась во­на, ко­ли вiн за­ти­хав.

    - Що? Кров, вид­но, на­па­ла. Тре­ба завт­ра ще­пiя пок­ли­ка­ти, хай ки­не кров… Хму… Де ж вiн шап­ку дiв? - тур­бу­вав­ся Грицько. - А шап­ка ще но­ва: тiльки дру­га зи­ма iде, як спра­вив.

    Цiлу нiч не да­вав Фе­дiр по­кою своїми ви­гу­ка­ми, вик­ри­ка­ми, жа­хан­ням. Грицько, спер­шу ду­ма­ючи, що син при­ки­дається, на­реш­тi дой­няв вi­ри… "Що ж се з ним i вiд чо­го? - ду­мав Грицько. - Нез­вiс­но, чи хо­див вiн до Прiськи. Ко­ли хо­див - то, мо­же, справ­дi на­поїли чим бi­со­вi вiдьми; ко­ли нi - то, пев­но, кров. Па­ру­бок здо­ро­венький, зга­ря­чу смик­нув де хо­лод­ної во­ди - ну, i про­хо­ло­див­ся, кров на­па­ла. Тре­ба до ще­пiя".

    Удосвiта вiн зра­зу й зiб­рав­ся. Прий­шов ще­пiй, об­ла­пав, об­ди­вив­ся.

    - Кров, кров, - ска­зав. Ки­нув кров, узяв за те со­ро­кiв­ку гро­шей, ви­пив з чверт­ку го­рiл­ки й пi­шов до­до­му.

    Федiр на який час за­тих, а з пiвд­ня зно­ву по­чав та­ке ви­гу­ку­ва­ти, що й на го­ло­ву не злi­зе. Грицько за­ду­мав­ся: чи кров лиш се справ­дi? Чи не оду­рив, бу­ва, йо­го ще­пiй, узяв­ши дур­но гро­шi?

    Хiвря на­пи­ра­ла, що з очей, i пос­ла­ла за зна­хур­кою. Прий­шла i зна­хур­ка.

    - Або ж з ля­ку, або з прист­рi­ту, або ж да­ва­но йо­му чо­го, - ска­за­ла во­на i по­ча­ла го­ту­ва­ти­ся ви­ли­ва­ти пе­ре­по­лох.

    Лили з вос­ку. Дов­го зна­хур­ка ви­шiп­ту­ва­ла i над Фе­до­ром, i над вос­ком, i над во­дою. Роз­то­пи­ли вiск, ли­ну­ли. По то­му кор­жi, що пла­вав по­верх во­ди у мис­цi, уга­ду­ва­ла зна­хур­ка, вiд чо­го те ли­хо прик­лю­чи­ло­ся.

    - Оце ж ди­вiться, моя ма­тiн­ко! Оце церк­ва ви­хо­де… а це чо­ло­вiк з Дрю­чи­ною, то дiв­чи­на якась… а це ж - со­ба­ка. Нi, вовк: ба­чи­те, якi уш­ка гост­ренькi. Так, так… пе­ре­ля­кав­ся вов­ка, - рi­ши­ла зна­хур­ка.

    I Хiв­ря по­вi­ри­ла. По­вi­ри­ла ще тим, що дру­го­го дня цер­ков­ний сто­рож дос­та­вив у во­лость чи­юсь шап­ку, кот­ра ле­жа­ла ко­ло бра­ми. Шап­ка бу­ла Фе­до­ро­ва.

    - Так, так… Де ж уно­чi роз­но­си­ла йо­го ли­ха го­ди­на? Пос­лав се­ред но­чi хлоп­ця. Пi­шов - i стрiв­ся з вов­ком, - пла­ка­лась Хiв­ря.

    Грицько мов­чав, хо­див, як нiч, смут­ний, як ске­ля, нi­мий. Йо­му хо­тi­лось доз­на­ти­ся, чи хо­див Фе­дiр до Прiськи, що ка­зав i як йо­го прий­ма­ли там?

    Прiська на дру­гий день ра­ненько пiш­ла пох­ва­ли­ти­ся Кар­по­вi своєю при­го­дою.

    - Ув'язався Грицько до ме­не та й ув'язав­ся… - жа­лi­ла­ся во­на. - Учо­ра си­на прис­лав на­га­ду­ва­ти, щоб я не за­бу­ва­ла… I що я йо­му зро­би­ла та­ке? Чим пе­ред ним пе­рес­ту­пи­ла? Я ж не йо­го зем­лю од­тя­га­ла, за свою кло­по­та­ла­ся.

    - Знаєте, Що я вам по­раю? - ка­же Кар­по. - Плюньте ви на йо­го пох­вал­ки i на все… Вам гро­ма­да од­су­ди­ла - гро­ма­да i знає про те. А вiн чим вам страш­ний? Що має очi не­на­жер­ли­вi? Нап­люй­те на йо­го, та й го­дi!

    I Кар­по роз­пус­тив по се­лу чут­ку, як Грицько мав був на­ля­ка­ти Прiську. Та чут­ка дiй­шла й до Грицька.

    - Так, так!.. Во­ни пiд­да­ли! Во­ни! - гу­кав Грицько. - Хай же тiльки пом­ре син або ста­неться що йо­му, я їх на суд пок­ли­чу, у тюр­му зап­ру, на Си­бiр заш­лю! Я їм по­ка­жу, як за­ма­ню­ва­ти чу­жих хлоп­цiв та об­по­юва­ти їх зiл­лям. Вiдьми!

    Люди, не роз­би­ра­ючи нi­чо­го, пiд­хо­пи­ли ту чут­ку i вип­ле­ли, що бу­цiм Прiська на­поїла Фе­до­ра ко­ша­чим моз­ком. Дех­то i ба­чив, як во­на ко­та патрб­ши­ла уд­вох з доч­кою. Пiш­ла чут­ка-по­го­вiр­ка по всьому се­лу. Усi ви­ну­ва­тять Прiську: то во­на ме­титься на Фе­до­ро­вi за доч­ку. Хрис­тя ду­же го­лiн­на до хлоп­цiв, на­че­пи­ла­ся на Фе­до­ра. Мо­ло­дий па­рень не ви­тер­пiв… i от те­пер за те, що Фе­дiр од­ки­дається, Прiська i ме­титься…

    Один Кар­по зас­ту­пається за неї.

    - На суд йо­го, ба­га­ти­ря, бре­ху­на! - рає Кар­по. - Що вiн сла­вить вас на все се­ло? На суд йо­го тяг­нiть!

    Прiська пос­лу­ха­ла­ся i пiш­ла жа­лi­ти­ся на Грицька. Хоч на су­дi i ви­яви­ло­ся, що Грицько плiв тi нi­се­нiт­ни­цi, тiльки Грицька не об­ви­ну­ва­ти­ли. Чут­ка хо­ди­ла, що вiн ве­че­ряв з суд­дя­ми у шин­ку.

    - Ну, що то­бi ста­ло­ся вiд то­го, що, мо­же, i ска­зав усер­цях яке сло­во чо­ло­вiк? - пи­тав­ся суд­дя.

    - Усерцях чо­го не ска­же! - пiд­да­ку­вав дру­гий.

    - А сла­ва? - до­во­ди­ла Прiська.

    - I не про те­бе, баб­ко, го­во­рять. I про нас пле­щутьПо­го­во­рять та й пе­рес­та­нуть.

    Так Прiська i вер­ну­ла­ся нi з чим. А Грицько гу­кав по се­лу:

    - А що, взя­ла? взя­ла? А що? Ще й су­ди­ти­ся зо мною? По­гань!

    Люди не чу­ли то­го, що бу­ло на су­дi. Во­ни зна­ли од­но - чим суд кiн­чив­ся, i по то­му су­ди­ли. "Уже б си­дi­ла та мов­ча­ла, ко­ли ви­ну­ва­та, - ка­за­ли їх гост­рi язи­ки, - а то ще i на суд! Дрюкр­ва­на ста­ла: хто там що не ска­же - за­раз на суд!"

    Прiська пла­ка­ла, Грицько смi­яв­ся. Тiльки то був смiх чо­ло­вi­ка зло­го, об­ра­же­но­го. Смi­ючись, у йо­го сер­це ки­пi­ло, що Прiська по­зи­ва­ла йо­го. Як во­на смi­ла по­зи­ва­ти?.. Вiн тiльки тим i жив, що шу­кав ви­пад­ку, як би Прiсьцi вiд­дя­чи­ти, як би за­по­пас­ти її так, щоб во­на вже не вир­ва­лась з йо­го ла­пок.

    Час iшов. Прiська жи­ла со­бi на дру­го­му краї се­ла i не вi­да­ла, що Грицько за­мi­ряв, що при­га­ду­вав. Людський по­го­вiр пот­ро­ху сти­хав: вид­но, i лю­дям наб­рид­ло од­но про од­но щод­ня товк­ти. Тим ча­сом Фе­дiр ви­ду­жу­вав: у йо­го бу­ла про­пас­ни­ця.

    Минули м'ясни­цi i мас­ля­на, нас­тав пiст. На се­ре­дох­рес­нiй у мiс­тi яр­ма­рок. Се­ля­ни зно­ву, як той плав, ки­ну­лись ту­ди. Поїхав i Грицько; так, без Дi­ла поїхав, а про­був дов­ше всiх. Вiн вер­нув­ся у вiв­то­рок на пох­вальнiй - ра­дий, ве­се­лий та­кий. Ко­ли зос­тав­ся вiн на са­мо­тi з Хiв­рею, то ви­тяг з га­ма­на який­сь па­пi­рець i, по­ка­зу­ючи, ра­до про­мо­вив: "Оце їх доїде! оце! Зай­ня­ли ме­не, хай же зна­ють!"

    Хiвря до­пи­ту­ва­ла­ся, що то, та Грицько тiльки мах­нув ру­кою i мер­щiй поб­рав­ся до во­лос­тi.

    

VIII

    

Пошук на сайті: