Панас Мирний - Повія (сторінка 19)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11608
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12888
    Починалася вес­на; хоч ще зве­чо­ра й дер­жа­ло за­мо­роз­ка­ми, а про­те вдень так свi­ти­ло, так грi­ло яс­не со­неч­ко! Бi­гу­чi рi­чеч­ки спус­ка­ли­ся з гiр, ри­ли га­лий снiг, роз­топ­лю­ва­ли; у по­лi мо­гил­ки по­ка­за­ли­ся; жай­во­рон­ки зран­ку ще­бе­та­ли; дiв­ча­та ве­чо­ра­ми зби­ра­ли­ся вес­ну зак­ли­ка­ти… Ра­дi­ли лю­ди. Уже во­ни тур­бу­ва­ли­ся об тiм, ко­ли ора­ти, ко­ли за­сi­ва­ти; при­го­до­ву­ва­ли ско­тин­ку на важ­ку польову ро­бо­ту, об­див­ля­ли­ся снас­тi у во­зiв, у плу­гiв, що несп­рав­не - справ­ля­ли. Прiська жу­ри­ла­ся, чим йо­го свою зем­лю за­сi­ва­ти i як йо­го за­сi­ва­ти. Во­на скла­да­ла всi свої на­дiї на Кар­па. Кар­по зго­див­ся: "Не жу­рiться, усе га­разд бу­де!" Та Прiська, вид­но, вже звик­ла­ся з жур­бою: бiльше жу­риться, чим ра­дiє. До то­го i сни їй що­но­чi сняться, все страш­нi та­кi сни. Най­бiльше во­на пам'ятає один.

    То бу­ло як­раз про­ти пох­ва­ли. До пох­ва­ли во­на завж­ди го­вiє. Вис­по­вi­дав­шись, прий­шла во­на з церк­ви i, щоб не грi­ши­ти, ляг­ла мер­щiй спа­ти, їй дов­го не спа­ло­ся; дум­ки во­ро­ча­ли з бо­ку на бiк, а геть да­лi їй так їсти за­хо­тi­ло­ся. Во­на аж зди­ву­ва­ла­ся… Нi­ко­ли сього зро­ду не бу­ло, а се - як на грiх! Во­на геть гна­ла вiд се­бе ту лу­ка­ву дум­ку i нез­чу­ла­ся, ко­ли зас­ну­ла.

    I сниться їй: ку­дись во­на iде, яко­юсь зе­ле­ною та гли­бо­кою до­ли­ною; i по сей бiк го­ра, i по той бiк - дру­га. Го­ри пок­ри­тi тем­ним лi­сом, а до­ли­на - як ру­та зе­ле­на. Сон­це свi­те, зо­ло­тить i го­ри, i лi­си, i до­ли­ну. Там, на пра­ву руч, на го­рi, на са­мо­му шпи­леч­ку, стоїть, як ля­леч­ка, бi­ла цер­ков­ця й не­на­че хи­тається, ся­ючи зо­ло­тим хрес­том i ба­ня­ми. "Що це за мiс­це? Чи не Київ, бу­ва?" - ду­мається їй. I от во­на прос­тує до церк­ви. Ви­со­ка го­ра, i схiд на неї кру­тий, змiєю кру­гом шпи­ля так i об­вив­ся. Та нев­же ж во­на не збе­реться? Пi­дiй­де тро­хи, спо­чи­не та й зно­ву пi­дiй­де. Тiльки що пiд­ня­ла­ся ви­со­ченько, ба­чить - мiж де­ре­вом щось за звiр ле­жить i прик­ро-прик­ро ди­виться на неї… Очi йо­го, як жар, го­рять, а сам страш­ний та лю­тий. Во­на так i при­ки­пi­ла до мiс­ця, а звiр - анi змельне… "Гос­по­ди! - ду­має Прiська. - Де ж ме­нi дi­ти­ся? Ку­ди схо­ва­ти­ся?" Тiльки що во­на хо­тi­ла сту­пи­ти, а звiр так i ки­нув­ся на неї… "Се ж вовк!" - на­че блис­кав­ка, мелькну­ла дум­ка в її го­ло­вi, i ра­зом з дум­кою її кольну­ло i в сер­це, i в го­ло­ву, i у но­ги… Во­на жах­ну­ла­ся-ки­ну­лась.

    Тiло її трем­тi­ло, а сер­це так би­ло­ся, ко­ли во­на прий­шла до пам'ятi. Гос­по­ди! Що се за сон? Що вiн вi­щує? Во­на зна­ла, що ко­ли со­ба­ка сниться- то на­пасть. А вовк же то? То вже, вид­но, го­ре, ве­ли­ке го­ре.

    Вона пох­ва­ли­ла­ся Хрис­тi й Одар­цi.

    - То вам од уся­ких кло­по­тiв та й сни та­кi сняться, - зас­по­ко­юва­ла Одар­ка.

    Та Прiська не зас­по­коїлась. Той сон так i стоїть пе­ред нею як жи­вий: во­на йо­го нi­як не за­бу­де…

    Минув тиж­день. Бу­ла верб­на не­дi­ля. День обi­ця бу­ти по­го­жий: на не­бi нi хма­роч­ки, нi пля­моч­ки - чис­те, гли­бо­ке, ши­ро­ке. Сон­це так сяє i грiє, у по­вiт­рi теп­ло. Ка­люж­ки, що зве­чо­ра по­за­мер­за­ли, од­та­ли, ти­хо во­да дзюр­чить по­мiж та­лим снi­гом.

    - Ну, вже ж, ма­мо, сьогод­нi за­ра­нi упо­ра­юся, за­ра­нi по­обi­даємо, та пi­ду хоч раз по­гу­ляю. Я ще сiї вес­ни i не гу­ля­ла, - ка­же зран­ку Хрис­тя.

    Прiська не пе­ре­чи­ла: хай пi­де, хай по­гу­ляє! Тiльки що з церк­ви вий­шли, Зра­зу во­ни i сi­ли обi­да­ти. Ще i обi­ду не до­обi­да­ли, як чує Прiська - щось ша­мо­тить у сi­нях.

    - Кого ж то бог не­се? - спи­та­ла во­на, кла­ду­чи лож­ку.

    У ха­ту ус­ту­пив соцький Кар­пен­ко. При­вi­тав­ся, з не­дi­лею поз­до­ро­вив.

    - Спасибi, - од­ка­зує Прiська, а в са­мої сер­це так i за­тi­па­ло­ся. "Чо­го се?.. Вид­но, щось та­ке…"

    - А що ска­же­те? - до­пи­тується.

    - До вас. За ва­ми, - од­ка­зує Кар­пен­ко.

    - Чого се?

    - Не знаю. Стар­ши­на зве­лiв: "Пi­ди, - ка­же, - ска­жи, щоб прий­шла у во­лость".

    - Що ж там у во­лос­тi ва­шiй?

    - Суд який­сь. Не знаю. Бач­те, во­но як не до ме­не, то й не дос­лу­хаєшся. Чуд­но Прiсьцi i страш­но. Во­на нi­ко­го не по­зи­ва­ла, i на неї, здається, нi­ко­му пе­ня­ти, а в суд ка­жуть. Хi­ба Грицько що пiдст­роїв?

    I не до­обi­да­ла - пiш­ла, їй так важ­ко, так гiр­ко. Сер­це так нес­по­кiй­но б'ється… На­че на му­ку або за ли­хом яким iде во­на - так важ­ко iти. Та хоч би зна­ла чо­го; а то тем­но, як уно­чi. А сер­це так i то­ко­че… чує, чує ли­хо…

    Насилу до­ди­ба­ла.

    Волость уся в збо­рi: стар­ши­на, пи­сар, ста­рос­та, суд­дi, соцькi.

    - Привiв, - до­вiв Кар­пен­ко стар­ши­нi.

    - Де во­на?

    Прiська вис­ту­пи­ла впе­ред.

    - Ось на те­бе жа­лiється Заг­ни­бi­да, - ка­же стар­ши­на.

    - Який Заг­ни­бi­да?

    - Не знаєш? Що у нас ко­лись пи­са­рем був. Вiн те­пер у го­ро­дi жи­ве.

    - Пам'ятаю.

    - Пам'ятаєш? Так он вiн i жа­лiється, що ти до­сi йо­му своєї доч­ки не дос­та­ви­ла.

    - Якої доч­ки? З якої ре­чi? - гнiв­но вiд­ка­за­ла Прiська.

    - Ти ж най­ня­ла її, чи що.

    - Коли? Та я йо­го лiт де­сять, як i в вi­чi ба­чи­ла.

    - Не так тро­хи, - умi­шав­ся пи­сар.

    - Та я до­пев­не не знаю. Що вiн там пи­ше - про­чи­тай­те, - ска­зав стар­ши­на.

    Писар по­чав чи­та­ти. Склад­но, по-пи­сарськiй бу­ла на­пи­са­на бу­ма­га, що Заг­ни­бi­да ще об Ми­ко­лi до­го­во­рив­ся з Пи­ли­пом При­ти­кою най­ня­ти у йо­го, При­ти­ки, доч­ку Хрис­тю за де­сять руб­лiв у рiк на йо­го, Заг­ни­бi­ди, оде­жi; що При­ти­ка, вельми нуж­да­ючись у гро­шах, узяв у нього п'ять руб­лiв за пiв­ро­ку впе­ред, ви­дав­ши роз­пис­ку не як за най­ми, а як за по­зи­ку, що, до­вi­дав­шись об При­ти­чи­нiй смер­тi, вiн, Заг­ни­бi­да, про­се те­пер во­лость зас­та­ви­ти При­ти­кiв­ну Хрис­тю або гро­шi за пiв­ро­ку одс­лу­жи­ти, або ж вiд­да­ти сiм руб­лiв, бо вiд ча­су по­зи­ки прой­шло уже бiльше трьох мi­ся­цiв i вiн, Заг­ни­бi­да, яко кра­мо­вий чо­ло­вiк, поз­був­ся рос­ту не мен­ше як на два кар­бо­ван­цi.

    Прiська слу­ха­ла i нi­чо­го не ро­зiб­ра­ла. У її го­ло­вi, на­че гвiзд­ки, стир­чать сло­ва: "Заг­ни­бi­да… п'ять руб­лiв… Пи­лип… доч­ка…"

    Ув очах у неї жов­то, аж тем­но, свiт ви­туш­кою йде кру­гом неї.

    - Розiбрала? - спи­тав­ся стар­ши­на. Прiська ус­та­ви­ла­ся очи­ма у йо­го.

    - Розiбрала? - до­пи­тується стар­ши­на. - То­бi не ка­зав чо­ло­вiк?

    - Який? - на­че вi­тер про­шу­мiв по­мiж сох­лою тра­вою, пос­пи­та­ла Прiська.

    - Твiй! - гук­нув стар­ши­на.

    - Коли?

    - Тьху! - роз­сер­див­ся стар­ши­на. - Ко­ли?! Ти зду­рi­ла, чи що? Ко­ли при­хо­див до­до­му!

    Прiська не ви­дер­жа­ла: сльози гра­дом по­ли­ли­ся з її очей, i з гiр­ким кри­ком пла­чу вир­ва­лись у неї сло­ва:

    - Я йо­го не ба­чи­ла… Як пi­шов… поїхав… ту­ди… у те трик­ля­те мiс­то… Там i смерть йо­го спос­тиг­ла… Я нi­чо­го не знаю.

    Суддi пох­ню­пи­лись. Плач гiр­кий Прiсьчин прой­няв їх жа­лем. Стар­ши­на за­мовк, соцькi на­че по­мер­ли. У во­лос­тi ста­ло ти­хо-сум­но. Один ле­мент Прiсьчин роз­да­вав­ся се­ред неї.

    - Що ж йо­го ро­би­ти? - на­хи­лив­шись до пи­са­ря i до суд­дiв, по­пи­тав стар­ши­на. Тi мов­ча­ли.

    - У те­бе е, баб­ко, гро­шi? - обiз­вавсь, пiд­вiв­ши го­ло­ву, один суд­дя.

    - Грошi? Де в ме­не тi гро­шi! - i Прiська ще дуж­че за­ри­да­ла.

    - Коли е гро­шi, то кра­ще їх вiд­да­ти Заг­ни­бi­дi. Уже ж тре­ба вер­ну­ти,'- роз­пис­ку прис­та­вив.

    - У ме­не нi ше­ля­га… - пла­че Прiська.

    - То хай доч­ка одс­лу­же.

    - У ме­не од­на во­на… Я ста­ра, не­мощ­на. Хто ме­нi по­ма­га­ти бу­де? Зно­ву нi­ма нi­мо­та об­ня­ла ха­ту. Ко­ли б Прiська мов­ча­ла, а то во­на й не пе­рес­тає - ле­мен­тує.

    - Ти не плач, - по­чав стар­ши­на. - Ти роз­бе­ри, як са­ма кра­ще знаєш. Мо­же, у ко­го по­зи­чиш гро­шей та вiд­да­си. Тре­ба ж їх вiд­да­ти!..

    Прiська пла­ка­ла.

    - Ну, рi­шай, - ска­зав суд­дя, - вiд­да­си гро­шi, чи доч­ка вiдс­лу­же?

    - У ме­не не­має гро­шей… У ме­не од­на доч­ка… - од­но тов­че Прiська.

    - Та то в неї тiльки по­вад­ка та­ка - сльоза­ми дой­ма­ти, - обiз­вавсь зза­ду неї чийсь гру­бий го­лос.

Пошук на сайті: