Панас Мирний - Повія (сторінка 20)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11609
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12892
    Прiська озир­ну­ла­ся - то го­во­рив Грицько… Очi в йо­го гра­ли, ли­це ра­дiс­тю па­шi­ло.

    - Не зiг­неться й вiд­да­ти! - ка­зав да­лi Грицько. - У неї ха­та своя, на­дiл За нею зос­тав­ся… Чо­го ж їй? I доч­ка в не! ко­би­ла; i са­ма - то тiльки збiд­ни­ла­ся.

    З гiр­ким до­ко­ром гля­ну­ла Прiська на Грицька. Не тiльки сло­ва - сльози в неї за­нi­мi­ли вiд­ра­зу. Очi бли­щать, а са­ма блi­да, тру­ситься… Так звiр трем­тить, зас­ту­ка­ний в тiс­но­му кут­ку.

    - Ти хi­ба знаєш її? - спи­тав­ся суд­дя.

    - Ще б не знав! У ме­не в су­сi­дах жи­ла. I чо­ло­вi­ка її знаю… Так, ле­да­чий… п'янчуж­ка був, - ве­се­ло мо­вив Грицько.

    - Грицьку! Бо­га по­бiй­ся… Вiн уже на то­му свi­тi, а то­бi ще тре­ба зби­ра­ти­ся ту­ди ко­лись… - рву­чи сло­ва, про­мо­ви­ла Прiська.

    - I доч­ку знаю, - не слу­ха­ючи, мо­вив да­лi Грицько. - Здо­ро­ва дiв­ка. Та­ким би тiльки ро­би­ти та слу­жи­ти, а во­но дур­но у ма­те­рi хлiб пе­ре­во­де.

    - Трясця то­бi! - не ви­дер­жа­ла Прiська i гук­ну­ла на всю ха­ту.

    - Бабко, баб­ко, тут не мож­на ла­ятись! - ска­зав стар­ши­на.

    - Бачте… бач­те, - ра­дiв Грицько. - От яка во­на не­мощ­на! Збiд­ни­лась - ку­ди то­бi! Ти­ха та смир­на.

    - Ти ж ме­не без но­жа рi­жеш! Пря­мо по сер­цю пи­ляєш! - гiр­ко од­ка­за­ла Прiська.

    - Годi вам зма­га­ти­ся! Го­дi! За­мов­чи, Грицьку, - при­ка­зав стар­ши­на.

    - Так як рi­шаєш? - че­рез скiльки ча­су спи­тав вiн Прiську.

    Грицько сто­яв, ус­мi­хав­ся; суд­дi, пох­ню­пив­шись, си­дi­ли.

    - Як хоч­те! - з сер­цем ви­мо­ви­ла Прiська. - Хоч ро­зiр­вiть ме­не та й з'їжте!

    - Та ти не бриш­кай! - крик­нув стар­ши­на. - Ди­ви­ся, її як кра­ще до­пи­туєшся, як їй хо­четься, а во­на ще й бриш­ка! Ти знаєш, що се суд: як схо­че, так i пос­та­но­ве.

    - Для ме­не все рiв­но! - зно­ву ог­риз­ну­лась Прiська. - Що ж ме­нi ка­за­ти? Ви всi про­ти ме­не… На­мог­ли­ся з'їсти - ну й їжте! Я по­чiм знаю, що там у мiс­тi бу­ло? Чи ро­бив мiй чо­ло­вiк з з ни­бi­дою яке дi­ло, чи нi? Я йо­го не ба­чи­ла, вiн ме­нi не ка­зав. Я нi­чо­го не знаю.

    - То i гро­шей не вiд­да­си?

    - У ме­не не­має гро­шей!..

    - То хай доч­ка одс­лу­же, - ска­за­ли уго­лос суд­дi.

    - Запишiть, - по­вер­нув­ся стар­ши­на до пи­са­ря.

    Писар по­чав пи­са­ти. У Прiськи на­че му­раш­ва бi­га­ла по тi­лу, пи­са­ре­ве пе­ро кре­ме­нем дра­ло її по сер­цю… Прiська оки­ну­ла бист­рим пог­ля­дом ха­ту - Грицька уже не бу­ло.

    - Уже, - ска­зав пи­сар.

    - Так от то­бi рi­ше­нець: тi гро­шi, що твiй чо­ло­вiк за­зи­чив у З^ни­бi­ди, хай доч­ка одс­лу­же. Чуєш?

    Прiська сто­яла, мов­ча­ла - мов не до неї бу­ла та рiч.

    - Iди со­бi, - ска­зав стар­ши­на. Прiська сто­яла.

    - Чого ж ти стоїш? Iди до­до­му! - зно­ву ска­зав стар­ши­на i морг­нув ву­сом на соцько­го. Той пi­дiй­шов до Прiськи i взяв її за ру­ку. На­че п'яна, ко­ли­ва­ючись i плу­та­ючи но­га­ми, пiш­ла Прiська за соцьким з во­лос­тi. На рун­ду­ку у неї го­ло­ва зак­ру­ти­ла­ся, ув очах по­тем­нi­ло, i… як снiп, во­на по­ва­ли­ла­ся до­до­лу.

    Вона опам'ята­ла­ся вже до­ма… Над нею сто­яла Хрис­тя i, ла­ма­ючи ру­ки, ту­жи­ла; Одар­ка умов­ля­ла Хрис­тю i все, знай, змо­чу­ва­ла хо­лод­ною во­дою смаж­нi Прiсьчи­нi вус­та.

    Де се во­на? Що з нею дiється?.. По­мерк­лим пог­ля­дом во­на об­ве­ла кру­гом ха­ту… Це її ха­та… i плач - Хрис­тi, i го­мiн - Одар­ки.

    - Де я? - бу­ло її пер­ше сло­во.

    - Дома, тi­точ­ко, до­ма, - од­ка­за­ла Одар­ка.

    - Це ти, Одар­ко… Ти, Хрис­те… Ти ще ко­ло ме­не… Сла­ва бо­гу… - шеп­та­ла во­на, то зак­ри­ва­ючи, то вiдк­ри­ва­ючи очi. - О, як ме­нi труд­но! Як ме­нi труд­но! I чо­му я не вмер­ла! На­що я про­ки­ну­ла­ся? - да­лi вже з пла­чем по­ча­ла Прiська. - От то­ба й сон… Оце той сон!.. оце та на­пасть… оце те ли­хо… Доч­ко, го­луб­ко моя! На­що ж я ро­ди­ла те­бе, на­що го­ду­ва­ла?

    - Мамочко, я тут! Ма­му­неч­ко, я ко­ло вас! - при­па­да­ючи до ма­те­рi, утi­ша­ла її Хрис­тя.

    - Ти тут, тут… - ше­по­че Прiська. - Нi, те­бе вже тут не­має. Ти вже не моя… Од­ня­ли те­бе вiд ме­не.

    Христя прик­ро на ма­тiр ди­ви­ла­ся, ду­ма­ючи, чи не по­му­ти­ла­ся, бу­ва.

    - Я ж тут, ма­мо. Хто ме­не од­нi­ме вiд вас?

    - Добрi лю­ди, доч­ко… їм за­вид­но, що ти в ме­не рос­теш… Су­дом те­бе од­ня­ли. Ти те­пер не ха­зяй­ська доч­ка… ти - най­мич­ка… Чи твiй батько то­му ви­ною, чи доб­рi лю­ди - не знаю. Заг­ни­бi­да з мiс­та од­нi­має те­бе вiд ме­не за якiсь п'ять руб­лiв, кот­рi то в по­душ­не пiш­ли, то Грицько ук­рав… 3а їх те­бе бе­руть вiд ме­не одс­лу жу­ва­ти… Оце той сон… Оце той прок­ля­тий сон! - пла­че та роз­ка­зує Прiська.

    Христя схли­пує, а Одар­ка - тiльки по­хи­ли­ла­ся… Слу­хає рва­ну Прiсьчи­ну рiч, i враз­ли­вi сму­ги бi­га­ють по їi ши­ро­ко­му зблiд­ло­му ви­ду. Са­ма ма­ти, во­на по­ня­ла Прiсьчи­не ли­хо, во­на по­ня­ла, що з Прiською бу­ло, чо­го її при­нес­ли до­до­му об­мер­лу… Страш­ною сто­ро­ною ста­ло про­ти неї людське жит­тя; гiр­кi, як по­линь, дум­ки, бу­ди­ло во­но у її го­ло­вi, дум­ки про ро­зор сiм'ї… От i в неї рос­туть дi­ти - i в неї по­од­нi­ма­ють їх… I нiх­то не згля­не, нiх­то не по­ди­виться, як бо­лi­ти­ме ма­те­ри­не сер­це… Во­на наз­на­рош­не пiд­ня­ла го­ло­ву, щоб ще раз по­ди­ви­ти­ся на Прiську, по­ба­чи­ти i на­вi­ки за­пам'ята­ти її му­че­не ли­це…

    Сонце са­ме сi­да­ло; у ха­тi чер­во­но-чер­во­но… Прiсьчи­не ли­це се­ред то­го чер­во­но­го свi­ту ще виг­ля­да­ло страш­нi­шим: блi­де, жов­те, зда­ва­ло­ся, во­но пла­ва­ло у кро­вi.

    Одарка аж жах­ну­ла­ся: то сон­це по­ка­зу­ва­ло, як ма­те­ри­не сер­це об­ли­вається кров'ю вiд жа­ло­щiв… "А лю­дям усе бай­ду­же, - по­ду­ма­ла во­на. - Чи варт же во­но отак жи­ти, отак му­чи­тись-бо­лi­ти?"

    У той са­ме час Грицько вер­нув­ся до­до­му.

    - Слава бо­гу! - увiй­шов­ши у ха­ту, ра­до ви­мо­вив вiн, - зди­хав­ся-та­ки чор­та!

    - Якого? - пи­та­ла­ся Хiв­ря.

    - Притикiвну ви­пер суд у мiс­то слу­жи­ти.

    - Цссс… - за­си­ча­ла Хiв­ря, вка­зу­ючи очи­ма на Фе­до­ра, що си­дiв неп­ри­мiт­но в кут­ку на ла­вi.

    Грицько гля­нув - Фе­дiр блi­дий, як крей­да, дер­жав­ся за ла­ву ру­ка­ми i ог­нен­ни­ми очи­ма ди­вив­ся на батька, важ­ко ди­шу­чи.

    Грицько зам'явся, прой­шовсь по ха­тi, ви­тяг люльку, на­бив, за­па­лив i мовч­ки по­тяг з ха­ти.

    Федiр про­вiв очи­ма батька, пе­ре­вiв на ма­тiр… Хiв­ря си­дi­ла на по­лу i низько-низько схи­ли­ла­ся. Вид­но бу­ло, як во­ни обоє за­со­ро­ми­ли­ся си­на… Фе­дiр гiр­ко та гли­бо­ко зiтх­нув, ус­тав i мовч­ки поб­рав­ся на пiч.

    - I як-та­ки то­бi так, не роз­ди­вив­шись, та зра­зу i бряк­ну­ти! - пок­лав­шись спа­ти, ви­мов­ля­ла Хiв­ря Грицько­вi.

    - Та кат йо­го знає! - ви­вер­тав­ся той. - Ве­чо­рi­ло - i не ба­чив нi­чо­го.

    - Розкажи ж, як се во­но так вий­шло?

    - А Фе­дiр спить?

    - Спить. Не бiй­ся.

    Грицько по­чав роз­ка­зу­ва­ти, як вiн у мiс­тi по­ба­чив Ззгни­бi­ду, як з ним та­ки доб­ре пiд­пи­ли i по­ча­ли хва­ли­ти­ся своїми вда­ча­ми i нев­да­ча­ми. Заг­ни­бi­да го­во­рив про свої кра­марськi дi­ла, ко­го i ко­ли нак­рив, як i йо­го нак­ри­ва­ли… Грицько роз­ка­зав за Фе­до­ра i про­хав по­ра­ди­ти, як йо­го за­по­мог­ти. "Це При­ти­кiв­на - то­го При­ти­ки, що за­мерз?" - пи­тає. "То­го са­мо­го". - "Гро­шi пiс­ля йо­го зос­та­ли­ся?" - "Зос­та­ло­ся п'ять руб­лiв". - "Га­разд! Усе га­разд бу­де. Я на­пи­шу вiд йо­го роз­пис­ку, що вiн за­зи­чив бу­цiм у ме­не. Прис­та­ви­мо у суд. Як зап­ла­ти­ти нi­чим бу­де - суд i на­ка­же: одс­лу­жи­ти доч­цi. От ти так i зди­хаєшся, по­ки син оду­жає".

    Важке зiт­хан­ня i ще важ­чий плач роз­дав­ся по ха­тi. То, слу­ха­ючи страш­нi батько­вi пе­ре­ка­зи, зап­ла­кав Фе­дiр. Грицько штовх­нув Хiв­рю пiд бiк - пiд­ве­ла, мов! - i по­чав щось сам со­бi бур­мо­та­ти, на­че спро­сон­ня.

    

ЧАСТИНА ДРУГА

    

У ГОРОДI

    

I

    

Пошук на сайті: