Панас Мирний - Повія (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11609
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12890
    - Звичайний дядько, нi­чо­го ска­за­ти. Пi­шов - i не поп­ро­щав­ся! - ска­за­ла Хрис­тя.

    - Жди ти вiд Грицька зви­чай­нос­тi - дiж­деш­ся! Вiн уже i зви­чаї людськi че­рез свою пи­ху по­гу­бив, - про­мо­ви­ла, зiтх­нув­ши, Прiська i зно­ву поб­ра­ла­ся в ку­то­чок на пiл, на своє мiс­це.

    Тяжка, пе­ку­ча ту­га об­ляг­ла її сер­це, важ­кi дум­ки об­сi­ли го­ло­ву, її дов­ге жит­тя розс­ти­ла­ло­ся пе­ред нею… Де її ра­до­щi, де тi ве­се­ло­щi? День у день ро­бо­та, день у день пра­ця - нi згу­ля­ти, нi спо­чи­ти. А нуж­да яка бу­ла, та­ка й є; з са­мо­го мал­ку як при­че­пи­ла­ся - та й до­сi… Що бу­ло доб­ро­го в сер­цi, що бу­ло жи­во­го в ду­шi - як той ша­шiль, во­на про­то­чи­ла: i кра­са бу­ла - не знать ко­ли зно­си­ла­ся; i си­ла бу­ла - не знать де дi­ла­ся; якi на­дiї бу­ли - i тих не­має; зос­та­ла­ся од­на - доч­ку прист­роїти, та то­дi хоч i вмер­ти… Без жа­лю, без ту­ги, ско­рi­ше ра­дi­ючи, ки­ну­ла б во­на сей свiт: та­кий вiн їй гiр­кий та об­рид­лий, тем­ний та неп­ри­вiт­ний… Там - хоч вiч­ний од­по­чи­нок; а тут - нi спо­чин­ку не­має, нi єди­ної од­ра­дiс­ної хви­ли­ни… Ще й так во­на дов­го про­тяг­ла: дру­го­го б роз­да­ви­ло та­кою ва­гою нуж­ди та го­ря або зас­та­ви­ло ру­ки на се­бе на­ло­жи­ти; во­на ж усе пе­ре­тер­пi­ла, все пе­ре­мог­ла… Не ди­во, ко­ли в со­рок лiт прий­шло­ся по­си­вi­ти; гли­бо­кi зморш­ки по­рi­за­ли ви­со­ке чо­ло, по­кар­бу­ва­ли ко­лись пов­не рум'яне об­лич­чя, спер­шу ви­су­шив­ши та вив'ялив­ши йо­го; во­но ста­ло жов­те, як во­щи­на; ви­со­кий стан осiв, пря­ма спи­на зiг­ну­ла­ся у ду­гу, а ко­лись блис­ку­чi очi по­гас­ли-поб­лiд­ли, як блiд­не квiт­ка на мо­ро­зi… Ве­ли­кi заш­по­ри за­га­ня­ло жит­тя у сер­це Прiсьцi, страш­ким мо­ро­зом ку­ва­ло їй ду­шу! Як му­че­на, си­дi­ла те­пер во­на на по­лу, i не хо­тi­ло­ся їй ди­ви­тись нi на що, не хо­тi­ло­ся ди­ха­ти; спус­тив­ши очi, во­на важ­ко зiт­ха­ла… Бу­ря ви­ла й одк­ли­ка­ла­ся бо­лiс­тю па її ду­шi, на кiст­ках, на сер­цi.

    - Ви б ляг­ли, ма­мо, спо­чи­ли, - упо­рав­шись ко­ло пе­чi, ка­же Хрис­тя.

    - Його вже не бу­де сьогод­нi, - про­мо­ви­ла глу­хо Прiська. - I то - спо­чи­ти… - i, про­тя­га­ючи свої си­нi ко­ря­вi ру­ки, по­лiз­ла на пiч. Кiст­ки їй лу­ща­ли; са­ма во­на стог­на­ла.

    Христя гля­ну­ла на ма­тiр, про­ве­ла її пог­ля­дом аж на пiч - i на сер­цi у неї по­хо­ло­ну­ло. Та­ка ма­ти ста­ра, зi­сох­ла, не­мощ­на… Нев­же й во­на до­жи­ве до та­ко­го? Не до­ве­ди, гос­по­ди!

    Цiлу нiч про­ки­да­ло Хрис­тю ма­те­ри­не важ­ке зiт­хан­ня; їй не раз чув­ся i її за­дав­ле­ний плач.

    - Мамо, ви пла­че­те? - до­пи­ту­ва­лась доч­ка. I плач, i зiт­хан­ня на який час за­ми­ра­ли… Вi­тер пок­ри­вав їх своїми жа­лiс­ли­ви­ми за­во­да­ми.

    

II

    

    Недарма жу­ри­ла­ся Прiська; не­дар­ма цi­лої но­чi не спа­ла, то гiр­ко пла­чу­чи, то важ­ко зiт­ха­ючи: уже тре­тiй день ми­нув пiс­ля Ми­ко­ли, а Пи­ли­па все не бу­ло. Щод­ня во­на бi­га­ла до Здо­ри­хи до­вi­да­ти­ся, чи не приїхав її чо­ло­вiк? По­ки ж Здо­ра не бу­ло, ще та­ки на­дiя жи­ла у її сер­цi, во­ру­ши­ла­ся на са­мо­му днi, грi­ла; а як Кар­по приїхав та ска­зав, що Пи­лип, спро­дав­шись, пi­шов вiд нього i бiльше йо­му не до­во­ди­ло­ся ба­чи­ти, - нi жи­ва нi мерт­ва вер­ну­ла­ся Прiська до­до­му… У го­ло­вi в неї гу­де, у ву­хах дзво­не, в очах жов­то… Во­на но змог­ла сло­ва ска­за­ти; як зляг­ла, то про­ле­жа­ла, на­че де­рев'яна, до дру­го­го дня.

    На дру­гий день пiш­ла роз­вi­ду­ва­ти по се­лу - хто приїхав? роз­пи­ту­ва­ти - чи не ба­чи­ли де-не­будь її Пи­ли­па? Iван Кнур хва­лив­ся, що ба­чив йо­го в шин­ку; Грицько Хо­мен­ко роз­ка­зу­вав, що во­ни во­ди­ли­ся з Ула­сом Заг­ни­бi­дою; Дмит­ро Шка­руб­кий ка­зав, що ба­чив на са­мо­го Ми­ко­ли, як Пи­лип ви­хо­див З мiс­та. "Ку­ди се?" - пи­тав­ся Дмит­ро. "До­до­му". - "Хi­ба спро­дав­ся?" - "Спро­дав­ся", - од­ка­зав Пи­лип i вда­рив по ки­ше­нi ру­кою. "А то що ме­те?" - спи­тав­ся Дмит­ро. "То не про нас ме­те!" - смi­ючись, од­ка­зав Пи­лип. "А про ко­го ж?" - "Про тих, що в рид­ва­нах їздять та бо­яться хо­ло­ду", - i, за­ре­го­тав­шись, пi­шов со­бi геть.

    Другi, ко­го не пи­та­ла Прiська, ка­за­ли, що не ба­чи­ли i в вi­чi її Пи­ли­па, гу­ди­ли го­ди­ну, гу­ди­ли до­ро­гу, за­би­ту та за­не­се­ну снi­гом; нах­ва­ля­ли­ся, що зро­ду-вi­ку вдру­ге не поїдуть на сю яр­мар­ку; роз­ка­зу­ва­ли, що ба­га­то на­ро­ду по­мерз­ло; то­го вже й не лi­чи­ти - хто но­гу, або ру­ку, або нiс од­мо­ро­зив… I по­лi­цiя, i ста­но­вi їздять усю­ди, роз­ри­ва­ють бур­ти снi­гу та ви­би­ра­ють за­ду­бi­лих… "Як дров тих наск­ла­да­но у по­лi­цiї!" - до­дав Пет­ро Усен­ко.

    Вернулася Прiська до­до­му зап­ла­ка­на та за­жу­ре­на. Хрис­тя со­бi пла­че; од­на од­нiй сло­ва не ска­же. А тут ще й Грицько на­до­лу­жує: щод­ня iде по­душ­не пра­ви­ти - i сьогод­нi iде, i завт­ра iде.

    - Де ж ме­нi но­го взя­ти? Бач же - Пи­лип не вер­тається, - пла­чу­чи, од­ка­зує Прiська.

    - Винокурню за­ку­рив, ма­буть! - доїдає Грицько. - Усi уже вер­ну­ли­ся, а йо­го не­має.

    - Може, вже й не вер­неться нi­ко­ли… - ка­же Прiська.

    - Не вiзьме йо­го ли­ха го­ди­на! Та­ко­го нi­що не бе­ре! - кри­чить Грицько, та по­вер­неться ще до Хрис­тi i поч­не їй гол­ки за­га­ня­ти… все про хлоп­цiв їй пле­ще. Хрис­тя знає, ку­ди се Грицько стри­же, та мов­чить, щоб ще бiльше не розд­ра­ту­ва­ти.

    Грицько - ба­га­тир, ду­ка: у йо­го три па­ри во­лiв, двi шка­пи, цi­ла сот­ня овець; два дво­ри - один у най­ми дає, у дру­го­му сам з жiн­кою та не­жо­на­тим си­ном жи­ве. Ти­хий йо­го син Фе­дiр i з се­бе гар­ний, ро­бо­чий, слух­ня­ний; го­рiл­ки не п'є, по шин­ках не во­ло­читься. Усе б га­разд, та… сва­тав во­се­ни Грицько Фе­до­ра на Ряб­чен­ко­вiй Хiв­рi, хоч по­га­нiй, за­те ба­га­тiй дiв­цi, а Фе­дiр вiзьми та й од­кинься: "Нi за що не вiзьму Хiв­рi". - "А ко­го ж то­бi? По­пiв­ну яку?" - "От, - ка­же Фе­дiр, - гар­на дiв­ка у При­ти­ки - Хрис­тя". Грицько гля­нув так на си­на, мов йо­го хо­тiв наск­рiзь про­ни­за­ти. "У При­ти­ки?.. Гар­на, та що має?" - грiз­но спи­тав­ся. I вже бiльше Фе­до­ра не си­лу­вав.

    З то­го ча­су нi­ко­ли не ми­нав слу­чаю тим або дру­гим При­ти­цi на­со­ли­ти. А Фе­дiр, як на те, де­дальше все бiльше при­па­дає до Хрис­тi; не так во­на до нього, як вiн до неї лип­не. Лю­ди по се­лу по­ча­ли го­мо­нi­ти: при­ча­ру­ва­ла Хрис­тя Фе­до­ра та й глу­зує з йо­го. По­чув Грицько та ще дуж­че ска­зив­ся: ви­ла­яв Фе­до­ра, тро­хи не бив i нах­ва­ляв­ся, що вiн сього При­ти­ку з усiєю сiм'єю З свi­ту зже­не; так ото Хрис­тю де стрi­не, за­раз i поч­не їй очi хлоп­ця­ми ви­би­ва­ти. От i те­пер: не од­ну, не двi гол­ки заг­нав вiн i без то­го в ура­же­не сер­це… Хрис­тя мов­ча­ла. Та й що їй ка­за­ти? Чи їй те­пер до тих хлоп­цiв, ко­ли у своїй ха­тi та­ке ли­хо? Уже Прiська всту­пи­ла­ся за неї.

    - Що це ти вер­зеш та­ке, Гриньку? - спи­та­ла. - Ко­ли не по­ба­чиш Хрис­тю, то все хлоп­цi та хлоп­цi…

    - А ти гля­диш за своєю доч­кою? - грiз­но за­пи­тав Грицько. За­ще­мi­ло, за­бо­лi­ло ма­те­ри­не сер­це. I без то­го важ­ка ту­га на­да­ви­ла йо­го, а та­ка об­ра­за прой­ня­ла, не­на­че ши­лом, до са­мо­го краю.

    - Гляди вже ти кра­ще за своїми дiтьми, а не прий­шов чу­жих учи­ти… - об­раз­ли­во од­ка­за­ла во­на.

    - I нав­чу!.. нав­чу! - гу­кає Грицько.

    - Чому ж ти нав­чиш? Ти 6 ще дуж­че за­лив очi, то бiльше б по­ба­чив, - не ви­тер­пi­ла Прiська, на­тя­ка­ючи на те, що Грицько прий­шов ви­пив­ши.

    - А ти ме­нi не ка­жи сього… I ти ча­рiв­ни­ця, i твоя доч­ка та­ка! Ви тiльки й знаєте хлоп­цiв за­ма­ню­ва­ти та ча­ру­ва­ти.

    - Яких хлоп­цiв? - зди­ву­ва­ла­ся Прiська.

    - Не знаєш? Удаєш се­бе свя­тою? А хто мо­го Фе­до­ра з ума звiв? Хто йо­го на­пу­вав, пiд­ку­рю­вав?.. Не знаю, ду­маєш? Мов­чи ж!

    I, свi­нув­ши, мов гост­ри­ми но­жа­ми, очи­ма, вiн стук­нув две­ри­ма та й по­тяг З ха­ти.

    До ли­ха - та ще ли­хо; до пе­че­но­го - та ще вог­ню прик­ла­да­ють…

    - Що ее, Хрис­те, ка­жуть? 3а ко­го се ка­жуть? - з до­ко­ром i сльоза­ми по­вер­ну­ла­ся во­на до доч­ки.

    Та сто­яла, як стi­на, нi­ма, як крей­да, бi­ла. Во­на зля­ка­ла­ся тiї бу­чi, що збив Грицько; во­на зля­ка­ла­ся йо­го пог­ля­ду страш­но­го, йо­го го­ло­су крик­ли­во­го. Во­на сло­ва не ска­за­ла ма­те­рi, так i вда­ри­ла­ся в сльози.

    - Так це прав­да?.. прав­да?.. - кри­ча­ла з та­ким бо­лем ма­ти, мов у неї сер­це роз­ри­ва­ло­ся.

    - Мамо, ма­мо!.. Нi єди­но­го сло­ва прав­ди не­має! - ри­да­ючи, од­ка­за­ла Хрис­тя.

Пошук на сайті: