Панас Мирний - Повія (сторінка 22)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11248
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12351
    - Загнибiду? Ххе!.. - вий­няв­ши з ро­та люльку i сплю­нув­ши, мо­вив Ки­ри­ло. - Заг­ни­бi­ду? Як же ме­нi йо­го не зна­ти, ко­ли вiн у нас у во­лос­тi пи­са­рем був! Доб­ре знаю. Ще й йо­го батька заз­нав тро­хи. Пу­за­тий та­кий; го­ло­вою слу­жив… I лю­тий, крий бо­же! За по­да­тi лю­дей, бу­ва­ло, го­лих на мо­роз ви­во­див, та ще й во­дою об­ли­вав. Ну, та й син ця­ця! Цей, прав­да, лю­дей на мо­ро­зi не об­ли­вав, за­те драв з жи­во­го й мерт­во­го… П'явка - не чо­ло­вiк був, по­ки пи­са­рем був! Ну, а те­пер - не знаю; мо­же, й пе­ре­мi­нив­ся. На­шi ж та­ки се­ля­ни роз­ка­зу­ва­ли, що вiн ду­же ра­дий, ко­ли ко­го з своїх у го­ро­дi стрi­не - i на­пое, й на­го­дує… Звiс­но, не нас - го­ло­ту, а ду­ка­чiв… - роз­ка­зу­вав Ки­ри­ло, рву­чи рiч, при­дав­лю­ючи то на то­му сло­вi, то на дру­го­му.

    - Ну, а служ­ба в йо­го, - по­чав зно­ву Ки­ри­ло, - яка ж у йо­го служ­ба? Вiн, ки­нув­ши пи­сарст­во, кра­мує там чи пра­со­лує… кат йо­го знає!.. От i ди­вись ти, яка по­вин­на бу­ти у йо­го служ­ба. Хат­ня служ­ба… Жiн­ка, ка­жуть, у йо­го нев­си­пу­ща ха­зяй­ка i доб­ра лю­ди­на; а про­те - я її не кош­ту­вав… Дi­тей не­має й не бу­ло… Ко­му тiльки все те доб­ро дос­та­неться?.. А доб­ра - чи­ма­ло… Хi­ба що вiн про­гу­ляє; ка­жуть - чер­кає доб­ре… Та не вiр, дiв­ко, то­му: ка­за­но­му кiн­ця не­має… Чо­го лю­ди не на­ка­жуть? Вiр то­му, що са­ма по­ба­чиш… От як пос­лу­жиш, то й по­ба­чиш, який то Заг­ни­бi­да… Ли­хий, ка­жу, був, по­ки пи­са­рем був, - без кар­бо­ван­ця за паш­пор­том i не йди… "Ви, - ка­же, - на за­ро­бiт­ки йде­те, гро­шi лу­пить: а тут - з го­ло­ду зди­хай… Ло­жи кар­бо­ван­ця!" Ну, й ло­жи; та ще й у ши­нок по­ве­ди, доб­ре на­пiй… Та­кий-то був; а те­пер - не знаю…

    Христя гли­бо­ко-важ­ко зiтх­ну­ла.

    - А ти не зди­хай! Чо­го то­бi? Не га­разд бу­де - не тiльки свi­ту, що в вiк­нi, - за вiк­ном бiльше… Аби ти бу­ла доб­ра, то там доб­рою слу­гою до­ро­жаться… Це то­бi не се­ло… А це то­бi й гни­лий пе­ре­хiд! - скрик­нув Ки­ри­ло, спус­ка­ючись з го­ри в бал­ку, по­се­ред кот­рої про­бi­гав не­ве­лич­кий про­тi­чок.

    - Ххе!.. Ще не бi­да. Во­ди не­ба­га­то - i пе­рест­риб­ну­ти мож­на! - гук­нув Ки­ри­ло, роз­бi­га­ючись, щоб пе­рес­ко­чи­ти ту те­чiю. Тiльки що плиг­нув на гор­бик - так зра­зу й заг­руз по по­яс.

    - Отака ло­вись! - скрик­нув вiн, ви­ка­раб­ку­ючись. - Бiс йо­го батько­вi, пов­нi чо­бо­ти наб­рав.

    Христя сто­яла по сей бiк те­чiї та аж за­тi­па­лась, як Ки­ри­ло про­ва­лив­ся. їй зда­ло­ся, що вiн по­то­пає. Ко­ли ж Ки­ри­ло ви­ка­раб­кав­ся увесь мок­рий, її смiх ро­зiб­рав.

    - Хотiли, дядьку, по-мо­ло­децькiй? - спи­та­ла Хрис­тя з ус­мiш­кою.

    - А вий­шло - ли­ха 6 йо­го го­ди­на взя­ла! - мо­вив Ки­ри­ло, прос­ту­ючи на мiс­ток, щоб пе­ре­бу­тись. Во­да в йо­го чо­бо­тях чвях­ко­тi­ла.

    Христя со­бi зiй­шла на мiс­ток i, схи­лив­шись на пе­ри­ла, пiд­жи­да­ла, по­ки Ки­ри­ло пе­ре­бується.

    - От то­бi пе­рей­шов i не за­мо­чив­ся! - сер­див­ся Ки­ри­ло. - I пiд­ду­ри­ло ж, бi­си йо­го батько­вi! Дум­ка - бу­го­рок; де там во­да вiзьметься?.. А во­но на­вер­ну­ло звер­ху снi­гом, а там во­да - дна не дос­та­неш…

    - Ви б, дядьку, пi­дож­да­ли тро­хи, про­су­ши­ли­ся, - ра­яла Хрис­тя, - а то як йо­го в мок­ре но­ги об­гор­та­ти?

    - Як? Отак! - скрик­нув Ки­ри­ло, угор­та­ючи но­гу.

    - Коли б ще чо­го не пiд­ки­ну­лось…

    - А пiд­ки­неться - що ж ти зро­биш? Раз ро­див­ся - раз i по­ми­рай! Хрис­тя за­мовк­ла, щоб, чо­го доб­ро­го, Ки­ри­ло ще не ви­ла­явсь. За­мовк i Ки­ри­ло i, пе­рев­зув­шись, ус­тав, по­ди­вив­ся на но­ги, на­тяг сi­ряк у ру­ка­ва i, взяв­ши цi­пок, зно­ву по­тяг шля­хом.

    Iшли мовч­ки. Хрис­тя бо­ялась пер­ша за­чи­на­ти роз­мо­ву; Ки­ри­ло со­бi мов­чав. Iду­чи, вiн, знай, пог­ля­дав на чо­бо­ти, мов до­вi­ду­вав­ся, чи цi­лi ще; хе­кав, спльову­вав…

    - Отут стiй! - ска­зав вiн, до­хо­дя­чи до Йо­си­пен­ко­вих ху­то­рiв. - Спо­чи­не­мо, пiдк­рi­пи­мо­ся. По­ло­ви­ну шля­ху увiй­шли - бу­де!

    Кирило по­вер­нув до дво­ру. Хрис­тя ста­ла, не зна­ючи, чи йти їй за Ки­ри­лом, чи на шля­ху пi­дож­да­ти.

    - А ти чо­го зос­таєшся? Iди й ти. Лю­ди доб­рi - не ви­же­нуть з ха­ти. Двi здо­ро­вi со­ба­ки ки­ну­лись на їх з-пiд ко­мо­ри. Ви­со­ка та струн­ка мо­ло­ди­ця ви­бiг­ла їх про­вес­ти.

    - Вон, прок­ля­тi! - скрик­ну­ла во­на, ки­да­ючи на со­бак груд­кою снi­гу. Бi­ле-бi­ле, на­че з крей­ди вист­ру­га­не, ли­це мо­ло­ди­цi злег­ка за­ша­рi­лось; очi, як ок­са­мит, на хви­ли­ну спа­лах­ну­ли.

    - Здорова, Мар'є! Чи ще ти ще? - спи­тав­ся Ки­ри­ло. Мо­ло­ди­ця не то ус­мiх­ну­ла­ся, не то очи­ма заг­ра­ла.

    - Та ще! - вiд­ка­за­ла во­на, зiтх­нув­ши.

    - А Си­дiр до­ма? - роз­пи­ту­вав­ся Ки­ри­ло.

    - Немає. У го­род поїхав. Од­на ма­ти… роз­по­ча­ла лай­ку та нi­як не вга­мується… Iдiть же в ха­ту!

    У ха­тi во­ни зас­та­ли ста­ру кре­мез­ну ба­бу. Ши­ро­ке ли­це її по­рi­за­не гли­бо­ки­ми зморш­ка­ми; гу­би товс­тi, од­вис­лi; нiс гу­лас­тий, з чор­ною бо­ро­дав­кою на кiн­цi; очi злi, аж зе­ле­нi, на­че iск­ри, жев­рi­ли з-пiд її на­суп­ле­них брiв… Хрис­тi зда­ла­ся во­на вiдьмою.

    - Здорова, Яв­до­хо! - при­вi­тав­ся Ки­ри­ло.

    Явдоха, си­дя­чи на ла­вi, тiльки блик­ну­ла на Ки­ри­ла очи­ма.

    - Як жи­веться? Як мо­жеться?

    - Ат, жи­веться! - га­рик­ну­ла ста­ра, мов у роз­би­то­го дзво­на вда­ри­ла, аж Хрис­тя струс­ну­лась. - Уже ж не як у нас жи­веться!.. Поїхав оце Си­дiр З до­му, то ми й руч­ки скла­ли, - го­мо­нi­ла во­на, бли­ма­ючи зе­ле­ни­ми очи­ма на Мар'ю.

    Лице Мар'ї ще дуж­че зблiд­ло, а очi бiльше роз­го­рi­ли­ся. Мар'я прик­ро по­ди­ви­ла­ся на Яв­до­ху, скрут­ну­ла го­ло­вою i мовч­ки вий­шла з ха­ти.

    - Отак завж­ди! - га­рик­ну­ла ста­ра. - Хоч би то­бi сло­вом обiз­ва­ла­ся: мов зро­ду нi­ма або їй - прос­ти гос­по­ди! - рiч одiб­ра­ло… А зай­дуть чу­жi лю­ди у ха­ту - во­на з ни­ми хи-хи та ре­го­ти справ­ляє; цi­лий би день жар­ту­ва­ла! А до ма­те­рi - сло­ва не знай­де! Ну, вже взяв Си­дiр со­бi жiн­ку! Уже виб­рав па­ру! Ка­за­ла: не бе­ри отих го­ро­дя­нок, то - прок­ля­ту­щий на­род!.. Там, у го­ро­дi, роз­кiш їм, во­ля, стра­ху не­має… От во­но i звик­не без дi­ла си­дi­ти, по сiм не­дiль на тиж­день справ­ля­ти! А прий­де на гос­по­дарст­во - аби бу­ло пiдс­тав­ле­но їсти та пи­ти; а са­мо, бi­си йо­го батько­вi, не по­тур­бується… Де вже з най­мич­ки та доб­ра жда­ти? При­вик­не чу­же нех­ту­ва­ти, та так i бi­ля сво­го… Ка­за­ла Си­до­ро­вi: не бе­ри, си­ну! Возьми кра­ще Га­ма­нен­ко­ву Прiську, во­на то­бi бу­де жiн­ка, а ме­нi не­вiст­ка… При­ше­ле­пу­ва­тий же, прос­ти гос­по­ди!.. Як не з нею в па­рi, то й нi з ким ме­нi вже не бу­ти… Обiй­шла, вид­но, дур­ня; об­поїла чор­то­вим зiл­лям го­родська най­ми­тю­га!.. Не пос­лу­хав­ся… А те­пер - i бий­ся з нею, i во­ло­водься!.. Вiн же нi­ко­ли не си­дить до­ма: то сю­ди, то ту­ди веш­тається - не ба­че, що ма­те­рi дос­тається!.. От по­би­ла ме­не ли­ха та не­щас­ли­ва го­ди­на! Спо­дi­ва­ла­ся на ста­рiсть спо­чи­ти - от i спо­чи­ла! - за­кiн­чи­ла ста­ра, важ­ко со­пу­чи.

    На який час у ха­тi ста­ло ти­хо. Ки­ри­ло си­дiв ко­ло сто­лу й об­див­ляв­ся ха­ту; Хрис­тя сто­яла у по­ро­га.

    "Он що во­но про на­шо­го бра­та спi­ва­ють… - ду­ма­ла во­на. - I най­ми­тю­га, i не­тi­пан­ка, i ся­ка, i та­ка… Гос­по­ди!" - Сер­це її на­че хто у жме­нi да­вив; сльози по­ри­ва­ли­ся з очей.

    - А тут, ко­ли б ти зна­ла, Яв­до­хо, яка нам при­го­да тра­пи­лась, - пе­рер­вав Ки­ри­ло нуд­не мов­чан­ня. I по­чав роз­ка­зу­ва­ти, як об­ва­лив­ся на гни­ло­му пе­ре­хо­дi.

    Мар'я увiй­шла у ха­ту з обе­рем­ком дров у ру­ках. Вид­но, во­ни бу­ли їй не по си­лi, бо во­на аж зiг­ну­ла­ся, - блi­де ли­це по­чер­во­нi­ло.

    - Та й важ­кi якi! - прос­тог­на­ла Мар'я i ки­ну­ла обе­ре­мок з рук. Дро­ва З грю­ком упа­ли до­до­лу. Ста­ра ки­ну­лась-ско­чи­ла.

    - Ще ти го­ло­ви моєї не нак­ло­по­та­ла? - скрик­ну­ла во­на. - Наб­ра­ла дров, що й чор­то­ва го­ло­ва твоя не зне­се, та й вер­гаєш ни­ми… Пiч к бi­со­вiй ма­те­рi роз­ва­лиш!

    - Де та пiч, а де дро­ва… - сти­ха од­ка­за­ла Мар'я.

    

    Стара аж по­тем­нi­ла:

    - А до­лiв­цi що ото зро­би­ла? Дав­но ма­за­ла? Де­сять раз на тиж­день ма­жеш­ся…

    - Та бу­де вже вам. Хай ще на завт­ра тро­хи, - не то ус­мi­ха­ючись, не то з до­ко­ром про­мо­ви­ла Мар'я. Ста­ра скрут­ну­ла го­ло­вою i сплю­ну­ла.

    - Чого ти, дiв­ко, стоїш? Чо­му не ся­деш? - по­вер­ну­ла­ся Мар'я до Хрис­тi. - Сi­дай, спо­чинь. Ку­ди се вас бог не­се?

    - У мiс­то, - од­ка­зав Ки­ри­ло, по­ки Хрис­тя бо­яз­ко при­сi­да­ла на ла­вi.

Пошук на сайті: