Панас Мирний - Повія (сторінка 24)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11604
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12877
    Невисока Хрис­тя, з пов­ним ро­же­вим ли­цем, мо­ло­ди­ми яс­ни­ми очи­ма, чор­ни­ми бро­ва­ми, так од­рiз­ня­ла­ся вiд змар­нi­лої Оле­ни. Ся - блi­да та за­жовк­ла, на­че зов'яла квiт­ка; а та - тiльки що роз­пус­ти­ла­ся… У Заг­ни­бi­ди аж очi за­го­рi­ли­ся, як гля­нув вiн на її низький круг­лий стан.

    - Насилу дiж­да­ли­ся ва­шої ми­лос­тi!.. - не­лас­ка­ве при­вi­тав вiн її. - Ти чо­го так дов­го ба­ри­ла­ся? - по­пи­тав да­лi ще не­лас­ка­вi­ше. У Хрис­тi у ду­шi по­хо­ло­ну­ло, за­ря­бi­ло в очах…

    - Петре! - ска­за­ла Оле­на, скрут­нув­ши го­ло­вою. Заг­ни­бi­да з ус­мiш­кою гля­нув на Хрис­тю, по­тiм на жiн­ку i мовч­ки пi­шов у кiм­на­ту.

    - Давай, дiв­ко, са­мо­вар, - ска­за­ла Оле­на i по­лiз­ла до ша­фи.

    Христя не пам'ятає, як ус­ко­чи­ла в сi­ни, як ухо­пи­ла кип'ячий са­мо­вар, як ум­ча­ла йо­го у ха­ту.

    - Туди, ту­ди… У кiм­на­ту не­си, Хрис­те, i пос­та­но­ви он на то­му сто­лi, - по­ряд­ку­ва­ла Оле­на, вий­ма­ючи по­су­ду з ша­фи.

    Христя зас­та­ла Заг­ни­бi­ду вже за сто­лом. Роз­вер­нув­шись на стульцi, си­дiв вiн i во­див бист­рим пог­ля­дом по ха­тi. Як Хрис­тя увiй­шла з са­мо­ва­ром, вiн так i упив­ся в неї своїми гост­ри­ми очи­ма. Во­на чу­ла, як той прик­рий пог­ляд про­ни­зу­вав її наск­рiзь, до­би­рав­ся до сер­ця, му­тив ду­шу… У неї тi­ло трем­тi­ло й са­мо­вар у ру­ках тi­пав­ся, - не пос­пi­ши пос­та­но­ви­ти - пев­но б, во­на йо­го бу­ла б ки­ну­ла. Ста­нов­ля­чи, во­на все-та­ки не здер­жа­лась - схлюп­ну­ла. Га­ря­чий кип'яток по­бiг по її ру­цi на стiл… Не­ви­раз­на бо­лiсть ущип­ну­ла за пальцi; во­на хоч би пис­ну­ла або скри­ви­ла­ся - тiльки за­го­рi­ла­ся вся, як огонь.

    Загнибiда ди­вив­ся на стiл, де ка­люж­ка ку­ри­ла­ся па­ром, а во­на сто­яла i млi­ла… "Що се я на­ро­би­ла?.. що бу­де ме­нi?" - ду­ма­лось їй… Заг­ни­бi­да мов­чав, во­на сто­яла, на­че кам'яна.

    - Бач, й на­ли­ла на сто­лi! - ти­хо ска­за­ла ха­зяй­ка, увi­хо­дя­чи з по­су.дою. - Возьми ж он там ган­чiр­ку та вит­ри. Хрис­тя му­хою по­вер­ну­ла­ся.

    - Проворна! - бурк­нув їй ус­лiд Заг­ни­бi­да, ко­ли во­на, спра­вив­шись, ви­хо­ди­ла з кiм­на­ти.

    - Нiчого - дiв­ка ско­ра, - до­да­ла Оле­на.

    Далi Хрис­тя нi­чо­го не чу­ла… Ог­нен­на, пе­ку­чо-огнен­на бо­лiсть да­вить їй пальцi, її по­ри­ва­ло кри­ча­ти вiд тiї бо­лi, а во­на бо­яла­ся i зiтх­ну­ти. Га­ря­чi сльози об­ми­ли їй ли­це… То во­на при­гор­та­ла до сер­ця обш­па­ре­ну ру­ку, то трi­па­ла нею, то при­во­ди­ла до ро­та, ху­ка­ла - бо­лiсть не нi­мi­ла. З дру­гої ха­ти до­но­сив­ся до неї бряз­кiт по­су­ди та смок­тан­ня чаю.

    - А на­лий ще, - ска­зав Заг­ни­бi­да уже вчет­вер­те. - Мов i со­ло­но­го не їв нi­чо­го, а чай доб­ре п'ється.

    "Вони п'ють, сма­ку­ють, а я со­бi ру­ки не чую!" - ду­ма­ла Хрис­тя, схли­пу­ючи.

    - А цить… - обiз­ва­ла­ся, прис­лу­ха­ючись, Оле­на. - Ми­шi скре­буться? Заг­ни­бi­да здер­жавсь, та не здер­жа­лась Хрис­тя. Важ­ке зiт­хан­ня з пла­чем вир­ва­лось як­раз у ту мить, ко­ли зро­би­ло­ся ти­хо.

    - Плаче? - вга­ду­вав Заг­ни­бi­да. Хрис­тя за­мовк­ла, за­та­ю­ючи у со­бi дух.

    - Христе! - обiз­ва­ла­ся Оле­на.

    - А во­на Хрис­тя? Хрис­тя в на­мис­тi! - ска­зав Заг­ни­бi­да.

    - Христе! - скрик­ну­ла вдру­ге Оле­на, не дiж­дав­шись од­ка­зу вiд неї.

    - Чо-о-го? - з пла­чем обiз­ва­лась Хрис­тя.

    - То ти пла­чеш? Чо­го? Iди сю­ди.

    Христя увiй­шла вся зап­ла­ка­на, дер­жа­чи в дру­гiй ру­цi спе­че­ну ру­ку.

    - Чого ти? - до­пи­ту­ва­лась Оле­на.

    - Та нi­чо­го! - не­терп­ля­че од­ка­за­ла Хрис­тя й нап­ря­ми­ла­ся з ха­ти.

    - Як нi­чо­го? Ка­жи - чо­го пла­чеш?

    - Пальцi по­пек­ла.

    - Чим?

    Тiльки що Хрис­тя зiб­ра­ла­ся вiд­ка­за­ти, як щось булькну­ло, прис­ну­ло­по­чу­ло­ся за­лив­не ре­го­тан­ня.

    То Заг­ни­бi­да, сьорбнув­ши чаю, не ви­дер­жав i, прис­нув­ши, за­ре­го­тав­ся.

    - Ну, чо­го ти? - ди­ву­ючись, спи­та­ла Оле­на.

    Загнибiда ре­го­тав­ся… Йо­го тi­ло трем­тi­ло, а ли­це аж по­си­нi­ло з на­ту­ги. Той ре­гiт гост­рим но­жем упи­вав­ся Хрис­тi у сер­це, ве­ре­див i без то­го не­терп­ля­чу бо­лiсть ру­ки. Ось Заг­ни­бi­да пох­ли­нув­ся, за­каш­ляв­ся…

    - Знаю… О, бо­дай йо­го! - скрик­нув вiн, про­каш­лю­ючись; i по­чав роз­ка­зу­ва­ти, як Хрис­тя обш­па­ри­ла ру­ку.

    - I терп­ля­ча ж яка, та не ви­дер­жа­ла! - до­дав, ус­мi­ха­ючись. Хрис­тi ще тяж­че, ще труд­нi­ше ста­ло: то над нею нас­мi­ха­ються, з неї ре­го­чуть! "За­лив­ся б ти на кут­нi, прок­ля­тий!" - по­ду­ма­ла во­на, об­ли­ва­ючись слiзьми.

    - Ти б же що зро­би­ла, дур­на. Рi­пи тер­тої при­ло­жи­ла або­що, - ра­яла Оле­на, ви­бi­га­ючи у кух­ню. Во­на знай­шла рi­пу, на­тер­ла на тер­туш­ку i об­лi­пи­ла Хрис­тi чер­во­нi пальцi.

    Христi тро­хи по­лег­ша­ло: рве, сi­па, го­рить, та хоч не так бо­лить не­са­мо­ви­то. А Заг­ни­бi­да у кiм­на­тi не вга­мується та й не вга­мується… Оце на хви­ли­ну i за­тих­не та й зно­ву заллється ре­го­том.

    - Ну, чо­го ти ре­го­чеш? - грим­ну­ла на йо­го Оле­на. - Збо­же­во­лiв, чи що? Дiв­ка мiс­ця не знай­де, а вiн - ре­го­че…

    - Та ко­ли б же ти зна­ла… Ко­ли б же ти ба­чи­ла… Це ж при ме­нi бу­ло… На моїх очах бу­ло… Як во­на схлюп­ну­ла кип'ятку на ру­ку… Зра­зу як огонь ста­ла! А нi сло­вом не обiз­ва­ла­ся… От дур­на! Ска­за­но: з се­ла во­но - як та де­ре­ви­на не­об­те­са­на!

    То бу­ло Хрис­тi до­сад­но, а то зро­би­ло­ся ще до­сад­нi­ше, ко­ли во­на по­чу­ла гiр­ку прав­ду Заг­ни­бi­ди­ної ре­чi… Справ­дi: чо­му їй бу­ло зра­зу не пох­ва­ли­ти­ся, що опек­ла­ся? При­ло­жи­ли б тер­тої рi­пи - i во­на б не тер­пi­ла так дов­го, що аж до пла­чу дiй­шло… Нiт же, по­бо­яла­ся… Ко­го?.. Чо­го?.. Всього!.. I то­го, що на­ли­ла на стiл, i то­го, що ха­зяїн ди­вив­ся на неї… Бо - з се­ла во­на, бо - де­ре­ви­на не­об­те­са­на!

    Тут зно­ву по­чув­ся їй за­лив­ний Заг­ни­бi­дин ре­гiт. "Та й гiр­кий же цей Заг­ни­бi­да! та й уїдли­вий який! Ко­му сльози, а йо­му смiш­ки…" їй при­га­да­ли­ся Ки­ри­ло­вi сло­ва: п'явка не чо­ло­вiк! "П'явка, п'явка i є!" -ду­ма­ло­ся їй. П'явкою був, п'явкою i зги­не! А їй же прий­деться тут цi­лих пiв­ро­ку бу­ти, пiв­ро­ку слу­ха­ти доїдли­вих ре­чей, єхид­но­го ре­го­ту… Гос­по­ди! сьогод­нiш­нiй ве­чiр їй вi­ком здав­ся, а то ж - пiв­ро­ку! Вiн же з ме­не i кров вис­се… Не­да­ром йо­го жiн­ка та­ка зам­лi­ла та за­не­па­ла… Ви­пи­ла, вид­но, не­ма­лу, доб­ра ду­ша, на своєму вi­ку!"

    Такi дум­ки кло­по­та­ли Хрис­ти­ну го­ло­ву. Плу­та­ючись од­на за од­ну, за­чi­па­ючись од­на за дру­гу, во­ни од­но­си­ли її звiд­си геть - у се­ло… до ма­те­рi… Що то те­пер там? Пла­че, вид­но, ма­ти. I не спить - пла­че… Не­щас­на!.. Упер­ше зро­ду во­на звi­да­ла та­кий рi­зу­чий, та­кий тяж­кий жаль по ма­те­рi, її тяг­ло, рва­ло ту­ди, до неї, до своєї рiд­ненької жа­лiб­ни­цi, до своєї єди­ної по­рад­ни­цi… Все б во­на да­ла, що тiльки має, аби бу­ти те­пер ко­ло неї, ко­ло своєї не­нi ста­рої… Що ж дасть во­на? Що е у неї?..

    Життя упер­ше по­вер­та­ло­ся до неї своїм су­во­рим бо­ком; во­на упер­ше по­чу­ла на со­бi йо­го важ­ке яр­мо… "Нi, не­має щас­тя й та­ла­ну бiд­ним на сьому свi­тi i не бу­де нi­ко­ли!" - рi­ши­ла во­на.

    - Христе! ти б по­ту­ши­ла свiт­ло; на­що во­но дур­но бу­де го­рi­ти? - ска­за­ла їй з дру­гої ха­ти Оле­на. - Сьогод­нi вже нi­чо­го не бу­де­мо роз­по­чи­на­ти.

    Христя по­ту­ши­ла… Що ж їй те­пер ро­би­ти? Ля­га­ти? Во­на б ляг­ла, спо­чи­ла. Де ж те мiс­це, що їй прий­деться спа­ти? Тут нi­чо­го не роз­бе­реш.

    Вона притк­ну­ла­ся го­ло­вою на сто­лi на ку­ла­цi. Сла­ва бо­гу, ру­ка її за­нi­мi­ла; тiльки щось пiд сер­цем пе­че, за пе­чiн­ку тяг­не… Ба, во­на сьогод­нi не обi­да­ла! Вий­шла з до­му ра­но, прий­шла сю­ди пiз­но, її нiх­то не пи­тав, чи їла во­на; во­на нi­ко­му не ка­за­ла. Та їй i їсти не хо­тi­ло­ся. I те­пер їй не то що хо­четься - ну­дить тiльки…

    У кiм­на­тi по­ча­ла­ся роз­мо­ва.

    - Коли ж ти ду­маєш пас­ки пек­ти? - пи­тав­ся Заг­ни­бi­да.

    - З завтрього поч­ну, - од­ка­за­ла Оле­на. - Я не знаю, чи ба­га­то йо­го на­пi­ка­ти?

    - Щоб ста­ло, - од­ка­зав вiн.

    - Ти все ка­жеш так: щоб ста­ло. А скiльки йо­го тре­ба? I то­рiк, i по­за­то­рiк пек­ла рiв­но. По­за­то­рiк же - ще й зос­та­ло­ся, а то­рiк - як нак­ли­кав гос­тей, то все в один раз поїли.

    - Ну, от i вга­дуй так… Щоб ста­ло, та й го­дi!

Пошук на сайті: