Панас Мирний - Повія (сторінка 25)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11604
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12877

    Розмова за­тих­ла. Че­рез кiлька хви­лин во­на зно­ву по­ча­ла­ся.

    - Ти от жу­риш­ся пас­ка­ми, - по­чав Заг­ни­бi­да, - а ме­не дру­ге жу­рить. Он на од­нiй че­хо­нi руб­лiв двiс­тi убит­ку бу­де. Пiд­сiв ме­не сен рiк Ко­лiс­ник! "Ку­пи, - ка­же, - по­по­лам вiзьме­мо". Я й ку­пив; а вiн, бiс йо­го батько­вi, вiд своєї по­ло­ви­ни i од­ки­нув­ся. Те­пер i пiд­ки­дай­ся! Прий­деться у рiв ви­вер­ну­ти, та ко­ли б ще i по­лi­цiя не нак­ри­ла. Сьогод­нi ба­зар­ний про­хо­див. "Пет­ро Лу­кич! Пет­ро Лу­кич! - гу­кає. - Що це з ва­шої лав­ки важ­ким ду­хом не­се?" - "То, - ка­жу йо­му, ус­мi­ха­ючись, - че­рез те, що ви нi­ко­ли у неї не зай­де­те". - "Ну-ну, - од­ка­зує, - не шут­куй­те!.. Од­бе­рiть, ли­шень, з де­ся­ток доб­рої щу­ки, я де­сят­ни­ка заш­лю".

    - Що ж, ти й одiб­рав?

    - Авжеж. Ще й то доб­ре!.. Ко­ли б зай­шов у лав­ку та роз­во­ру­шив ту гни­ля­ти­ну!.. Я вже й не знаю, як її оте му­жич­чя їсть. Ну, стер­во ж стер­вом!.. Сьогод­нi за­хо­де один: "Щось во­на, - ка­же, - тро­хи при­па­хає". - "То, - од­ка­зую, - по­чу­ла од­ли­гу, а ри­ба - зо­ло­то…" Ви­тя­гаю спiдс­по­ду, щоб по­ка­за­ти, а во­на так i роз­па­дається… Нi­чо­го - бе­ре… От ко­ли б Ло­ша­ков на за­вод узяв - га­разд би бу­ло. На днях за­бi­гав: "Боч­ку тре­ба". - "Не зов­сiм, - ка­жу, - гар­на". - "Та кат її бе­ри! у ме­не ро­бо­чi, - поїдять!.." Так от тре­тiй день сьогод­нi, а щось не шле. Ко­ли б узяв боч­ку - пе­ре­вiз би! Си­ми дня­ми спо­дi­ва­юся боч­ку розп­ро­да­ти; а там ко­ли з пiв­боч­ки й про­па­де - не­ве­ли­ка ут­ра­та… Де на­ше не про­па­дає!

    - А ти знаєш, що тре­ба Хрис­тi ши­ти оде­жу, - увер­ну­ла Оле­на.

    - Пiдожде! - од­рi­зав Заг­ни­бi­да. - Ми її бiльше жда­ли… Хто те­пер, си­ми дня­ми, бу­де ши­ти? Са­мiй же - нi­ко­ли бу­де. Пiс­ля праз­ни­ка хай. Ще по­ба­чи­мо, яка з неї ро­бiт­ни­ця бу­де.

    - Та цить! - про­мо­ви­ла Оле­на.

    - Чого цить?

    Христя аж дух за­таїла, щоб не про­пус­ти­ти i сло­ва, що про неї да­лi бу­дуть ка­за­ти.Та дар­ма!.. Роз­мо­ва на то­му й обiр­ва­ла­ся. А ко­ли зно­ву по­ча­ла­ся, то про нез­най­омих їй лю­дей, про на­жи­ву, про плут­нi кра­марськi: хто ко­го об­ду­рив, пiд'їхав, пiд­сiв…

    Сумно ста­ло Хрис­тi й важ­ко те слу­ха­ти. Де вже йо­го в ка­та тут шу­ка­ти тiї жа­лос­тi, ко­ли тiльки й дум­ки - як би з дру­го­го жи­ли ви­мо­та­ти, на дру­го­му поїзди­ти!

    - Христе! при­би­рай са­мо­вар, - нес­ко­ро клик­ну­ла Оле­на.

    Христя поп­рий­ма­ла, поп­ри­би­ра­ла. А там ще Заг­ни­бi­дi за­ма­ну­ло­ся по­ве­че­ря­ти, - ве­че­рю да­ва­ла. По­ти пiс­ля ве­че­рi по­ми­ла по­су­ду, са­ма по­ве­че­ря­ла - бра­ло­ся вже до пiв­но­чi. А ха­зяй­ка, йду­чи спа­ти, на­ка­за­ла, щоб до свi­ту са­мо­вар ста­но­ви­ти: "Бо завт­ра день ба­зар­ний, Пет­ру Лу­ки­чу тре­ба ра­но в крам­ни­цi бу­ти".

    "Людей труїти гни­лою че­хо­нею!" - по­ду­ма­ла Хрис­тя, важ­ко зiтх­нув­ши. По­мос­ти­лась на ла­вi, за­га­си­ла свiт­ло й со­бi ляг­ла.

    Темна, неп­рог­ляд­на тем­но­та об­ня­ла її зра­зу; хоч око ви­ко­ли - нi­чо­го не вид­но. Чут­но тiльки глу­хе ше­по­тан­ня з третьої ха­ти… То ха­зяїни бо­гу мо­ляться чи ше­по­чуться про ба­ри­шi? їй яке дi­ло? Во­на, на­мо­ре­на хо­дою тро­хи не цi­ло­го дня, ви­пад­ка­ми сьогод­нiшнього ве­чо­ра, зра­зу зак­ри­ла на­том­ле­нi очi. Сон­не за­бут­тя об­хо­пи­ло, об­ня­ло її.

    Христя вiд­ра­зу зас­ну­ла. I не сни­лось їй нi­чо­го, нi­що не три­ма­ло її ти­хо­го по­кою. При­гор­нув­ши бо­ля­чу ру­ку до гру­дей, во­на спа­ла. На те й нiч, щоб усiм спо­чи­ва­ти. Та чи усiм? А то що за свiт ко­ли­шеться у ма­лiй ха­ти­нi? Ось вiн уже в кiм­на­тi, се­ред йо­го яс­ної хви­лi чор­нiє чи­ясь пос­тать ви­со­ка… Хто то? Чо­го? То Заг­ни­бi­да, бо­сий, роз­дi­тий, з свiч­кою у ру­ках, ти­хо, на­че кiт той, вик­рав­ся з кiм­на­ти, увiй­шов у кух­ню i, ози­ра­ючись на всi бо­ки, пок­рав­ся у сi­ни. Злег­ка на­да­вив вiн клям­ку, щоб не стук­ну­ла, од­чи­нив две­рi, ви­со­ко над го­ло­вою дер­жа­чи свiт­ло.

    У кут­ку на ла­вi ле­жить Хрис­тя, спить. Тем­на тiнь вiд неї хо­де-тру­ситься по стi­нi… У Заг­ни­бi­ди очi заб­ли­ща­ли, як вiн її зо­ба­чив. Ти­хо на пальчи­ках пi­дiй­шов вiн до неї, пiд­няв свiт­ло уго­ру так, щоб свiт па­дав са­ме на го­ло­ву Хрис­тi… З тем­но­ти вий­шло круг­ле по­кiй­не ли­це її з чор­ни­ми бро­ва­ми, з зак­ри­ти­ми очи­ма, з тро­хи розк­ри­тим ро­том. Ти­хе зiт­хан­ня лед­ве-лед­ве по­чу­вається, то пiд­нi­має, то опус­кає її ви­со­кi гру­ди. Очi у Заг­ни­бi­ди аж зас­вi­ти­ли, ру­ка злег­ка за­тi­па­ла­ся… Дов­го вiн сто­яв над нею, ди­вив­ся, на­пу­вав­ся ча­ра­ми крас­ної вро­ди. Се… ти­хо пос­лав упе­ред ру­ку, по­дер­жав над нею, як дер­жать над жа­ром, ко­ли змерз­не, i… ти­хо опус­тив… Хрис­тя ки­ну­лась. Свiт­ло в од­ну мить згас­ло… Тем­но­та зно­ву об­ляг­ла кру­гом. Спро­сон­ня Хрис­тя не ро­зiб­ра­ла, чи то їй сни­ло­ся, чи справ­дi во­на ба­чи­ла свiт­ло. На­том­ле­на, во­на пе­ре­ки­ну­лась на бiк i зно­ву зас­ну­ла. Во­на не чу­ла, як неш­вид­ко пiс­ля то­го щось в тем­ря­вi за­ша­мо­тi­ло; як стук­ну­ли две­рi в ха­ти­нi; як Оле­на, про­ки­нув­шись, спи­та­ла: "Хто то?" - "Се я", - важ­ко ди­шу­чи, од­ка­зав Заг­ни­бi­да.

    - Чого ти?

    - Ходив до­вi­да­тись, чи за­су­не­но.

    Грузько вiн лiг на лiж­ко, аж во­но за­ри­пi­ло, дов­го во­ро­чав­ся, по­ки не зас­нув. За­те Оле­на цi­лу нiч не спа­ла.

    

III

    

    "Христос воск­рес! Хрис­тос воск­рес! Хрис­тос воск­рес!" - од­но но­си­ло­ся, од­но хо­ди­ло по ха­тах у Заг­ни­бi­ди на дру­гий день ве­ли­код­нiх свят.

    На сей день у Заг­ни­бi­ди завж­ди бен­кет… Цi­лий рiк тур­бо­ти та кло­по­ти, ку­пу­ван­ня та пе­реп­ро­ду­ван­ня, свар­ка та зго­ди… Три днi ве­ли­код­нiх свят та гри днi рiзд­вя­них - тiльки й свя­та. Та й то че­рез те, що нiх­то у сi три днi не тор­гує. Злiсть спо­чин­ку справ­ля­ються бен­ке­ти то в то­го, то в дру­го­го… Цi­ла зграя наз­би­рається лю­дей з близьких i да­ле­ких країв; су­нуть усi до од­но­го в гос­по­ду; наб'ється - пальця про­су­ну­ти нi­ку­ди; го­вiр-го­мiн - на­че во­да в ло­то­ках шу­мує й кле­ко­че; спiр­ка i ре­гiт; ви­пи­ван­ня та пiд­ку­шу­ван­ня… Так во­но здав­на за­ве­де­но, так i до­сi ве­деться.

    Другий день ве­ли­код­нiх свят - Заг­ни­бi­дин день. Про те зна­ли i свої близькi, i сто­рон­нi, i са­мi ха­зяїни. Зби­ра­ли­ся зав­го­дя. Зав­го­дя ску­по­ву­ва­лись, пек­ли-ва­ри­ли… Цi­лий тиж­день Хрис­тя за при­во­дом ха­зяй­ки, на­че в ка­торж­нiй ро­бо­тi, ко­ло пе­чi кру­ти­ла­ся, ури­ва­ючи пiс­ля­обiд­нiй зай­вий час на пiд­ма­зу­ван­ня, вит­ру­шу­ван­ня, пiд­мив­ку-по­бiл­ку. У су­бо­ту усi ха­ти на­че в со­роч­ки бi­лi на­ря­ди­ли­ся; по кут­ках з-за обе­рем­кiв роб­ле­них квi­ток у блис­ку­чих ша­тах ви­зи­ра­ють об­ра­зи; об­лич­чя свя­тих аж ус­мi­ха­ються; не­ве­лич­кi лам­пад­ки кру­тяться пе­ред ни­ми на то­неньких лан­цюж­ках; по вiк­нах узор­ча­тi за­по­ни; сон­це про­би­вається крiзь їх не­ве­лич­кi кру­жальця… По сто­лах, нак­ри­тих бi­ли­ми, як снiг, ска­тер­ти­на­ми, наїдкiв-на­пит­кiв - нiж­ки гнуться… Всю­ди дос­та­ток, роз­кiш, ба­гатст­во…

    Христю ди­ву­ва­ли та­кi за­па­си… "Гос­по­ди! - ду­ма­ла во­на. - Од­но­му даєш он скiльки, а дру­го­му… Ко­ли б моїй ма­те­рi хоч де­ся­та час­ти­на то­го, що тут е, яка б во­на бу­ла щас­ли­ва!.. А то?.."

    Вона гля­ну­ла кру­гом се­бе. Ви­хо­дя­чи з се­ла i спо­дi­ва­ючись на ха­зяй­ську оде­жу, во­на свою но­вi­шу зос­та­ви­ла до­ма. I от те­пер, у чо­му прий­шла - у то­му i свя­то справ­ляє… Ста­ренька дер­га - по­ко­рот­ку­ва­та, за­яло­же­на кер­сет­ка на пле­чах роз­лiз­ла­ся. Спе­че­на ру­ка не пiд­жи­ла. Щоб не роз'ятрю­ва­ти, Хрис­тя пов'яза­ла її ли­хенькою ган­чiр­кою; ган­чiр­ка та ко­ло ко­черг та ро­га­чiв за­ма­за­ла­ся, са­жею взя­лась… I ото во­на, обiр­ва­на, об­шар­па­на, се­ред та­кої ба­га­тої обс­та­ви­ни! Їй са­мiй у вi­чi б'є все те. А ха­зяїнам бай­ду­же! Ха­зяй­ка якось спи­та­ла:

    - Ти не бра­ла но­вої оде­жi з до­му?

    - їй i у цiй доб­ре, - од­ка­зав ха­зяїн, ус­мi­ха­ючись… i бiльше нi­чо­го. "Най­мич­ка! Най­мич­ка!" - ду­ма­ла Хрис­тя, i ко­ло сер­ця її як ог­нем пек­ло. Дiж­да­ли ве­ли­код­ня. Ко­ли б се на се­лi бу­ло - зна­ла б Хрис­тя, що їй ро­би­ти, ку­ди пi­ти, де по­гу­ля­ти. А тут?.. Ти­няється по дво­ру; слу­хає го­мо­ну, що до­но­ситься з ули­цi; вий­де й за хвiрт­ку; по­ди­виться на лю­дей… Ро­зо­дi­тi та на­ряд­же­нi йдуть во­ни на гу­лян­ки та на ко­лис­ки - її ми­на­ють. А ко­ли хто й зап­ри­мi­те, то хi­ба на те, щоб пог­лу­зу­ва­ти.

    - Де се та­ка чор­но­гуз­ка взя­ла­ся? - пи­та па­ру­бок у мi­щансько­му убо­рi дру­го­го, вит­рi­щив­ши на неї баньки.

    - З се­ла! не бач? - од­ка­зує йо­го то­ва­риш.

    Христя мер­щiй тi­кає у двiр; а за нею слi­дом по­гу­ку­ван­ня та ви­гу­ку­ван­ня…

    - А кри­жас­та яка! Чи бач, як ви­вiр­чує… - I не­са­мо­ви­тий ре­гiт не­сеться ули­цею.

Пошук на сайті: