Панас Мирний - Повія (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11616
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12895
    Прiська не зна­ла, чо­му вi­ри­ти, ко­го слу­ха­ти. Дум­ки у її го­ло­вi плу­та­ли­ся, розд­во­юва­ли­ся: то учу­ва­ла­ся їй страш­на бу­ря, уви­жа­ла­ся за­вi­рю­ха, крик людський, за­ми­ран­ня; во­на чує го­лос Пи­ли­пiв, во­на ба­че йо­го без­по­мощ­но­го, як вiн хо­ває оду­бi­лу го­ло­ву в снiг… сер­це її рветься над­воє; то - пе­ред очи­ма не­дав­ня спiр­ка з Грицьком, йо­го на­тя­кан­ня про Хрис­тю… Бог знає! Хi­ба приз­нається ви­ну­ва­та доч­ка ма­те­рi?.. I її сер­це не рветься, а за­ми­рає, пе­рес­тає би­ти­ся; щось важ­ке да­вить ду­шу, чор­ною за­по­ною зас­ти­лає очi. Гос­по­ди, яi;а їй му­ка! яка лю­та та тяж­ка му­ка!

    Короткий день ми­нає, нас­тає нiч зим­ня, дов­га пи­ли­пiвська нiч. Чо­го за ту пiч не пе­ре­ду­маєш? Якi дум­ки не пе­рей­дуть че­рез го­ло­ву, че­рез сер­це? А Прiська ж то за всю нiч i на во­ло­си­ну не зас­ну­ла: як ляг­ла зве­чо­ра, та цi­лу нiч тiльки й чут­но бу­ло її гли­бо­ке зiт­хан­ня, її гiр­ке схли­пу­ван­ня. Хрис­тя теж дов­го не спа­ла: во­на бо­яла­ся, як то бу­ло прош­лу i по­зап­рош­лу нiч, ма­тiр роз­ва­жа­ти… Знав Грицько, ко­ли їй вiд­дя­чи­ти… А жа­лос­тi в йо­го - нi ка­пельки!.. Як їй те­пер за­вi­ри­ти ма­тiр, що во­на не ви­ну­ва­та? Вiдк­ри­ти їй усi таємнi роз­мо­ви з Фе­до­ром? Яка ж доч­ка-дiв­ка вiдк­риє мо­же, i та­ке, за що ма­ти, доз­нав­шись, i ко­су нам'яла б; а як не знає, то во­но й бай­ду­же… Як же йо­го ска­за­ти їй, та ще те­пер, ко­ли сер­це ма­те­ри­не i без то­го об­ли­вається кров'ю, ко­ли, мо­же, во­на тiльки й ба­чи­ла, тiльки й чу­ла го­лос батькiв, як ви­ряд­жа­ла у яр­ма­рок? Жур­ба та до­са­да гнiз­ди­ла­ся в ду­шi, но­жем по­вер­та­лась у сер­цi; Хрис­тя мов­ча­ла, слу­ха­ючи бе­зод­ра­дiс­не ма­те­ри­не зiт­хан­ня; чу­ла, ко­ли сльози па­да­ли з її очей, ко­ли во­на їх ути­ра­ла. Мо­ло­да ду­ша дов­го не здер­же та­кої ва­ги, та­ко­го ли­ха: во­на зне­ма­гає пiд тим важ­ким гнi­том. Не ви­дер­жа­ла й Хрис­тя; сон - не сон, а якась уто­ма по­ча­ла її роз­хи­ту­ва­ти, зак­ри­ва­ла зап­ла­ка­нi очi.

    Свiтом про­ки­ну­лась Хрис­тя i зди­ву­ва­ла­ся, що ма­ти до­сi не вста­ва­ла. То бу­ло, ко­ли зас­пить Хрис­тя, Прiська завж­ди бу­де її; а то вже i свiт заг­ля­дає у вiк­на своїми сi­ри­ми очи­ма, а во­на й до­сi ле­жить на пе­чi ти­хо, не по­во­рух­неться. "Хай же ма­ти спить, - ду­ма Хрис­тя. - Хай хоч тро­хи спо­чи­не, по­ки я впо­ра­юсь". Навс­пи­няч­ки Хрис­тя хо­ди­ла, щоб не за­му­ти­ти тiї ти­шi, що па­ну­ва­ла у ха­тi; як на те ж - со­ло­ма ше­лес­тi­ла, аж лу­ща­ла. Хрис­тя по­ча­ла ще бе­реж­нi­ше сту­па­ти, їй тре­ба уми­ти­ся, а во­ди у ха­тi не­має. Хрис­тя, як кiш­ка, пок­ра­лась у сi­ни; ко­ли вер­ну­ла­ся зно­ву у ха­ту, то пер­ше, що їй ки­ну­лось у вi­чi, - ма­ти вже вста­ла: у чор­но­му за­ка­пел­цi, мiж ко­ми­ном i бi­лою стi­ною, трем­тi­ла її пос­тать сi­ра… То не ма­ти, то не жи­ва лю­ди­на, то - ви­хо­дець з то­го свi­ту. На кiст­ля­вих її пле­чах сi­рiе со­роч­ка, ши­ро­ка-ши­ро­ка, мов не на неї ши­та; шия жов­та, як у мерт­вя­ка, якось ви­тяг­ла­ся, пос­вi­чу­ючи своїми кiст­ка­ми; що­ки усе­ре­ди­ну ува­ли­ли­ся, жов­тим вос­ком узя­ли­ся; очi, не­на­че олив'янi ша­ги, свi­ти­ли; пiд ни­ми мов си­нi мiш­ки ви­сi­ли; кру­гом чер­во­нi кру­жа­ла… Са­ма жур­ба, са­мо ли­хо не ди­ви­ли­ся б так страш­но, як Прiська у той час ди­ви­ла­ся! Во­на вся тру­си­ла­ся; вус­та її трем­тi­ли, на­че що ше­по­та­ли… Тро­хи не ви­пус­ти­ла гле­чи­ка з рук Хрис­тя, як уг­ля­дi­ла свою ма­тiр.

    - Не вер­нув­ся?.. Не­має? - мов тра­ва су­ха про­ше­лес­тi­ла, спи­та­ла Прiська, скри­вив­шись. Во­на, вид­но, хо­тi­ла пла­ка­ти, та не змог­ла; очi її го­рi­ли, бли­ща­ли, i, як во­на не лу­па­ла наб­ряк­ли­ми вi­ями, нi од­на сльози­на не по­ка­за­ла­ся.

    У обiд зно­ву Грицько су­не.

    - Оце, гос­по­ди, з тим дядьком, як роз­хо­див­ся! - ска­за­ла Хрис­тя, уг­ля­дiв­ши Грицька.

    - Де ма­ти? - спи­тав­ся той, увiй­шов­ши у ха­ту.

    - На пе­чi, - од­ка­за­ла Хрис­тя. Прiська так i не вста­ва­ла з пе­чi.

    - Чого ле­жиш? Ус­та­вай та зби­рай­ся в го­род за чо­ло­вi­ком! - по­чав вiн.

    - Чого я за ним пi­ду? Хi­ба сам не прий­де? - прос­тог­на­ла, пiд­во­дя­чись, Прiська.

    - Прийде… До­жи­дай… Дiж­деш­ся… Змерз! - рву­чи сло­ва, до­дав на­кiн­цi Грицько.

    Прiську на­че хто у бiк шпор­то­нув но­жем при то­му сло­вi; во­на ки­ну­лась, трiп­ну­ла­ся… та так i за­ка­ме­нi­ла на мiс­цi - хоч би сло­во яке ска­за­ла, хоч би Зiтх­ну­ла! Тiльки збо­же­во­лi­ли­ми очи­ма прик­ро ди­ви­ла­ся на Грицька.

    Христя со­бi гля­ну­ла на йо­го, по­ди­ви­ла­ся на ма­тiр, схо­пи­ла­ся за ли­це ру­ка­ми, при­ту­ли­ла­ся до ко­ми­на го­ло­вою…

    - О мiй ба­теч­ку, мiй та­точ­ку! - нес­тям­но скрик­ну­ла во­на, i вся її пос­тать зат­рем­тi­ла.

    У Грицька мо­ро­зом сип­ну­ло вiд то­го Хрис­ти­но­го кри­ку; та Грицько не та­кий, щоб уда­ря­ти на сльози: вiн прой­шов­ся по ха­тi i зно­ву по­чав док­ла­да­ти:

    - Оце у во­лос­тi був… но­сив по­душ­не… При ме­нi бу­ма­га по­лу­че­на, об'яви­ти жiн­цi чи дi­тям, чи ро­ди­чам яким, щоб прий­шли у мiс­то приз­на­ва­ти… Знай­шли у снi­гу за­мерз­ло­го… Заг­ни­бi­да, ли­бонь, приз­нав… Так щоб узя­ли по­хо­ва­ти, ко­ли хо­тять… Там бi­ля йо­го i чо­бо­ти но­вi знай­шли i ще щось… З во­лос­тi хо­тi­ли наз­на­рош­не за то­бою по­си­ла­ти, та я ска­зав: все рiв­но бу­ду на тiм краї - зай­ду й ска­жу.

    Грицько, скiн­чив­ши, по­ди­вив­ся на Прiську, пог­ля­нув на Хрис­тю… Прiська мов­ча­ла; Хрис­тя ту­жи­ла. Вiн зно­ву прой­шов­ся по ха­тi, раз i вдру­ге; зно­ву гля­нув на доч­ку i ма­тiр… Нiх­то не вга­дав би, що йо­го очи­ма свi­ти­ло: чи ра­дiсть, чи гiр­ка ура­за? Ли­це йо­го якось пе­ре­ко­си­ло­ся… По ха­тi но­си­ло­ся Хрис­ти­не ле­мен­ту­ван­ня.

    - Ви ж чу­ли? - глу­хо спи­тав­ся вiн i, по­вер­нув­шись, пi­шов з ха­ти. Слi­дом за ним, на­че до­кiр, вир­вавсь нес­тям­ний крик Хрис­тi i роз­пав­ся над­во­рi. Грицько, струс­нув­шись, по­вер­нув ули­цею.

    - Ой ле­леч­ко!.. Ой ма­моч­ко!.. - кри­ча­ла Хрис­тя, пiд­хо­дя­чи до ма­те­рi. - Що нам те­пер, бiд­ним, ро­би­ти?..

    Вона ди­ви­ла­ся на ма­тiр своїми зап­ла­ка­ни­ми очи­ма, а ма­ти на неї - су­хи­ми, як огонь, па­лю­чи­ми.

    - О го­ренько на­ше! о ли­шенько тяж­ке! - ту­жи­ла, при­па­да­ючи до ма­те­рi, Хрис­тя.

    Прiська все бо­же­вiльне ди­ви­лась на неї та трем­тi­ла. А се - на­че що з-пiд Зем­лi - трiс­ну­ло, пис­ну­ло… Страш­ний ох­рип­лий крик вир­вав­ся з Прiсьчи­них гру­дей i роз­лив­ся бо­же­вiльним пла­чем… Прiська при­па­ла до Хрис­тi, об­хо­пи­ла її го­ло­ву ру­ка­ми i страш­но-страш­но за­ви­ла.

    - Моя до­неч­ко, моя го­лу­боч­ко, про­па­ли ж ми на­вi­ки!

    Надворi на­су­пи­ло­ся; у ха­тi по­тем­нi­ло. I се­ред тiї тем­но­ти, не­на­че со­ви, пе­ре­гу­ку­ва­ли­ся доч­ка й ма­ти… Тон­кий ви­раз­ний крик доч­ки зли­вав­ся з ох­рип­лiї ле­мен­том ма­те­рi, роз­хо­див­ся по ха­тi, бив­ся об стi­ни, слав­ся по до­лiв­цi… Сум та ту­га виг­ля­да­ли з тем­них кут­кiв.

    До са­мо­го смер­ку го­ло­си­ли доч­ка й ма­ти. За­бу­ли i про обiд, за­бу­ли про все на свi­тi. Одар­ка Здер­ла, по­чув­ши з сво­го дво­ру їх стра­шен­ний ле­мент, прий­шла про­вi­да­ти, що там та­ке? - i на­си­лу вiд Хрис­тi до­би­ла­ся, що то по батько­вi ту­жать. Во­на ки­ну­ла­ся бу­ла роз­ва­жа­ти Прiську, що то, мо­же, ще й брех­ня… чо­го лю­ди не на­ка­жуть? - та ще гiр­ше роз­ра­зи­ла її сер­це, ще бiльше ви­то­чи­ла слiз iз ста­рих очей. Прiська за ни­ми i сло­ва не ска­же; що поч­не, то так i заллється пла­чем. Сум­на та не­ве­се­ла пiш­ла Одар­ка до­до­му.

    Смеркалося. Над­во­рi, не­на­че ту­ман, сi­рий свiт ко­ли­вав­ся над зем­лею. У ха­тi - чор­нi­ше са­жi: тiльки на­мерз­лi вiк­на, мов по­лу­дою зас­ла­нi очi, сi­рi­ють; i ти­хо-ти­хо, як у мо­ги­лi. За­мовк­ли доч­ка и ма­ти. По­ра й пе­рес­та­ти, бо є кi­нець сльозам, є край i ле­мен­то­вi: го­лос хрип­не, сльози сох­нуть, опус­ка­ються в сер­це, на дно ду­шi. За­мiсть їх ус­та­ють дум­ки, здiй­ма­ються гад­ки - од­на дру­гої не­од­рад­нi­ша, од­на дру­гої не­роз­важ­нi­ша. В тем­ря­вi во­ни ши­ряться, яс­нi­ша­ють; давнє ус­тає пе­ред очи­ма, мов во­но тiльки що дi­яло­ся; лю­ди про­хо­дять - жи­вi лю­ди; чу­ти їх мо­ву - жи­вий го­лос… їх бiд­кан­ня, ре­гiт, ра­до­щi, сльози.

Пошук на сайті: