Панас Мирний - Повія (сторінка 31)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11154
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12225
    - Що твоя ду­ша за­ба­жає - все то­бi бу­де! Чи їсти то­бi, пи­ти… Ти ба­чи­ла оту здох­ля­ку? - ткнув­ши пальцем на кiм­на­ту, спи­тав­ся Заг­ни­бi­да. - їй день вi­ку, та й то­го я ще уко­ро­ти­ти маю… Стид­ка-брид­ка!.. А ти ме­нi як­раз пiд но­ров пi­дiй­шла…

    Христя мов­ча­ла, тiльки її сер­це не­по­кiй­но би­ло­ся.

    - Христе! - бла­гим го­ло­сом про­гув Заг­ни­бi­да й ки­нув­ся до неї. Очi йо­го свi­ти­ли­ся, як у ко­та, ру­ки трем­тi­ли; вiн увесь тру­сив­ся, мов у ли­хо­ман­цi: як ужа­ка той, хо­лод­ний i слизький, вiн об­ви­вав­ся кру­гом Хрис­ти­но­го ста­ну i п'яни­ми ус­та­ми цi­лу­вав її ли­це, очi, шию… Хрис­тя мовч­ки пру­ча­ла­ся, до­ки її бу­ло си­ли зма­га­тись; ко­ли ж ви­би­лась з мо­чi, а Заг­ни­бi­да на­лiг на неї, во­на скрик­ну­ла на всю ха­ту… Не встиг вiн од­хо­пи­тись, як на по­ро­зi по­ка­за­ла­ся Заг­ни­бi­ди­ха, блi­да, роз­пат­ла­на.

    - Вон, во­ню­ча! - скрик­нув.Заг­ни­бi­да i зно­ву ки­нувсь до Хрис­тi.

    - Тiкай, Хрис­те! - гук­ну­ла Заг­ни­бi­ди­ха.

    Христя, як стрi­ла, ки­ну­ла­ся над­вiр. Заг­ни­бi­да - за нею; та спiтк­нув­ся на по­ро­зi, упав… Хрис­тя з нес­тям­ки до­бiг­ла аж до ко­мо­ри. Не­за­ба­ром до­нiс­ся до неї нес­тям­ний крик Заг­ни­бi­ди: "Так тi­кай, во­ню­ча? Тi­кай, пас­куд­ню­ча?.." Гуп важ­ких ку­ла­кiв, гук, зiт­хан­ня i плач Заг­ни­бi­ди­хи.

    - Ох, уб'є ж вiн її, уб'є! - го­мо­нi­ла са­ма до се­бе Хрис­тя, ла­ма­ючи ру­ки. їй хо­тi­ло­ся ки­ну­ти­ся обо­ро­ни­ти не­щас­ну ха­зяй­ку i страш­но бу­ло Заг­ни­бi­ди; страш­но то­го не­пев­но­го кри­ку гос­по­ди­нi: "Тi­кай, Хрис­те!.." Во­на з ля­ку, не зна­ючи що ро­би­ти, за­би­ла­ся аж пiд ко­мо­ру. Вог­ка зем­ля, хо­лод­не по­вiт­ря - нi­що її не охо­лод­жа­ло; тi­ло її все вог­нем го­рi­ло, хоч її на­че ли­хо­ман­ка тру­си­ла; то па­лив її нес­тям­ний плач Звгни­бi­ди­хи, тру­сив не­пев­ний страх, що бу­де з нею…

    Аж ось i плач, i гук за­тих­ли. Зда­ле­ка по­чу­ва­ло­ся важ­ке не­моч­не зiт­хан­ня. Да­лi - щось рип­ну­ло две­ри­ма, щось, спо­ти­ка­ючись, ви­лiз­ло над­вiр… Роз­дав­ся гук i пос­вист… Так бо­же­вiльний гу­кає i сви­ще, ко­ли на­па­де йо­го сказ. Хрис­тя при­па­ла ли­цем до зем­лi, за­ту­ля­ючи ву­ха ру­ка­ми, щоб хоч не так до­хо­див до неї той рi­зу­чий пос­вист.

    - Христе! - по­чув­ся ох­рип­лий го­лос Заг­ни­бi­ди. - Де ти? Озо­ви­ся! Усе вiд­дам то­бi… Що е в ме­не - все твоє… У шов­ки на­ряд­жу, срiб­лом об­кую, зо­ло­том об­сип­лю! Чу­ла! Озо­ви­ся-бо… Бо най­ду - гiр­ше бу­де! - сва­рив­ся вiн.

    - Петре! По­бiй­ся бо­га, - лед­ве-лед­ве до­хо­див не­моч­ний го­лос Заг­ни­бi­ди­хи.

    - Ти зно­ву ус­та­ла? - скрик­нув Заг­ни­бi­да. - I не доб'єш прок­ля­ту! Ли­ха.го­ди­на те­бе не вiзьме вiд ме­не! Во­ню­ча, пас­куд­ню­ча, стид­ка-брид­ка!

    - Легше, лег­ше! - до­нес­ло­ся з ули­цi.

    - Ось не зай­май лиш, хай йо­му! - ка­зав дру­гий го­лос.

    - Чому? - до­пи­ту­вав­ся пер­ший.

    - То Заг­ни­бi­да бен­ке­тує. При­че­питься - не одв'яжеш­ся! Заг­ни­бi­да мов не чув тiї роз­мо­ви про­хо­жих, сто­яв се­ред дво­ру та, знай, кос­тить жiн­ку на чiм свiт стоїть; а та, об­ли­ва­ючись слiзьми, про­ха­ла йо­го iти спа­ти.

    Далеко-далеко за пiв­нiч, вид­но, вже при­то­мив­шись ла­ятись, вiн пi­шов до рун­ду­ка i сiв на крильцi. Ко­ли блi­да зо­ря зай­ня­ла­ся над сон­ною зем­лею i Хрис­тя ви­лiз­ла з-пiд ко­мо­ри, щоб пi­ти у ха­ту наг­рi­ти­ся, то пер­ше усього ки­нув­ся у вi­чi їй Заг­ни­бi­да. Си­дя­чи на рун­ду­цi i схи­лив­шись до стов­па го­ло­вою, вiн спав. Хрис­тя i сон­но­го йо­го зля­ка­ла­ся. Щоб, бу­ва, як не збу­ди­ти, во­на на пальчи­ках пок­ра­ла­ся за хвiрт­ку i сто­яла за во­рiтьми, чу­ма­нi­ючи, по­ти не по­чу­ла го­мо­ну у дво­рi. То го­мо­нi­ли товс­тий кра­мар та гни­ло­зу­бий чо­ло­вiк, тяг­ну­чи Заг­ни­бi­ду в ха­ту. їм не пiд си­лу бу­ло утяг­ти йо­го п'яне тi­ло - i ха­зяй­ка клик­ну­ла її до­по­мог­ти.

    

IV

    

    - Ти не по­ту­рай, Хрис­те, на те… Що п'яно­му не заб­ре­де у го­ло­ву? П'яний не пос­та­вить свiч­ки, а зва­лить, - уго­во­рю­ва­ла За­ги­ибi­ди­ха Хрис­тю, як кра­мар i гни­ло­зу­бий чо­ло­вiк пiш­ли з дво­ру.

    Христя мов­ча­ла, хоч її i зло бра­ло за вчо­рашнє: во­на за цi­лий день тiльки не­ве­лич­кий шма­то­чок хлi­ба з'їла; цi­лу нiч про­си­дi­ла пiд ко­мо­рою, пе­рем­лi­ла та пе­ре­мерз­ла - та що їй бу­ло ка­за­ти? I ко­му ка­за­ти? їй, ха­зяй­цi, йо­го жiн­цi? Хi­ба во­на са­ма не ба­чи­ла, са­ма не чу­ла? Хi­ба їй са­мiй не дос­та­ло­ся?

    - От тiльки чо­го бу­ду те­бе про­ха­ти, - по­мов­чав­ши тро­хи, зно­ву по­ча­ла Заг­ни­бi­ди­ха. - Що вiн то­бi бу­де ка­за­ти - не вта­юй вiд ме­не… - I Заг­ни­Сi­ди­ха зап­ла­ка­ла.

    Христi ста­ло жал­ко ха­зяй­ки. Во­на б ра­да її й утi­ши­ти, та чим же ти утi­шиш?

    Переплакавши, Заг­ни­бi­ди­ха зно­ву на­ча­ла гiр­ко-жур­ли­во:

    - Ну й жит­тя! Во­ро­го­вi своєму не ба­жа­ла б та­ко­го! Хоч би дi­ти бу­ли… Зрек­ла­ся б те­бе, до­пек­ло­го, осо­руж­но­го! Пий, гу­ляй, роз­пут­ни­чай - ма­ло б ме­нi бу­ло нуж­ди… Нiт же! Гос­подь i тим не бла­гос­ло­вив… Чи я вже уда­ла­ся та­ка не­щас­на, чи сог­рi­ши­ла пе­ред бо­гом, що на ме­нi все ли­хо око­ши­ло­ся!.. Нас троє бу­ло. Стар­ша сест­ра умер­ла дiв­кою, брат - оже­нив­шись, а я зос­та­ла­ся… На­вi­що?.. Он учо­ра, як со­ва та, як сич, цi­лу нiч прос­тог­на­ла та про­го­ло­си­ла; а бог знає, що ще сьогод­нi бу­де… Ота­ке моє щас­тя, Хрис­те! Зак­ли­наю те­бе усiм свя­тим на свi­тi: бу­деш iти за­мiж - не йди за кра­ма­ря, не йди за го­ро­дя­ни­на, - i в то­го, i в дру­го­го нi жа­лю, нi со­вiс­тi! Iди ти кра­ще за хлi­бо­ро­ба… Як зга­даю, як жи­ло­ся в се­лi у батька, що б те­пер да­ла, ко­ли б во­но вер­ну­ло­ся?.. По­вес­нi або влiт­ку ус­та­неш ра­но, пi­деш на по­ле - прос­то­ро то­бi та лю­бо. Со­неч­ко сти­ха грiє, вi­те­рок ле­генький ди­ше, польовi па­хо­щi: чеб­рець, жов­тоц­вiт; жай­во­ро­нок над го­ло­вою в'ється, ще­бе­че; а пе­ред то­бою дов­гi-дов­гi нив'я - так i хви­лю­ють, так i ко­ло­сяться… От тiльки хi­ба в жни­ва сон­це на­до­лу­жає; та ко­ли жнеш ви­со­ке ко­ло­сис­те жи­то або яру пше­ни­цю, та в гур­тi, та з пiс­ня­ми, то й те бай­ду­же. Нез­чуєшся, як той день дов­гий ми­не, як уже час i до­до­му йти. А там зно­ву - ско­ки та спi­ви, спi­ви та ско­ки, до са­мо­го до­му… Або зи­мою: збе­реться нас п'ять-шiсть дiв­чат, та все щи­рi под­ру­ги, вiр­нi то­ва­риш­ки… За спi­ва­ми та за жар­та­ми й ро­бо­та неп­ри­мiт­на… До­вi­ку б я ба­жа­ла та­ко­го жит­тя, Хрис­те! I пiд­нес­ла ж ли­ха го­ди­на цього Заг­ни­бi­ду!.. Бог йо­го знає, чо­го во­но свiт так мi­ниться. Здається, вiн то­дi зов­сiм не та­кий був. Як за­ру­чив­ся вiн, то то­ва­риш­ки, бу­ва­ло, за­ви­ду­ють ме­нi: "Щас­ли­ва ти, Оле­но, - же­них у те­бе кра­си­вий, та ще й письмен­ний!" Я й са­ма то­дi ду­ма­ла, що щас­ли­ва. А вий­шло… Кож­на з моїх то­ва­ри­шок за пос­лiд­нiм хар­па­ком щас­ли­вi­ша вiд ме­не! У них, мо­же, i дос­тат­ку бра­кує, та в їх - мир, у їх лад; а в ме­не i ба­га­то лишнього, та на­що во­но, ко­ли твоя ду­ша не на мiс­цi, ко­ли ди­ви­ти­ся на нього не хо­четься, не ра­дує во­но очей моїх, сер­ця зав'яло­го?!

    Загнибiдиха за­мовк­ла. Сiв­ши ко­ло сто­лу й пiд­пер­ши го­ло­ву ру­кою, во­на за­ди­ви­ла­ся у вiк­но, над­вiр. День був яс­ний, сон­це тiльки що пiд­би­ло­ся; про­ме­няс­тi па­си ко­со пе­ре­рi­зу­ють усю ха­ту, осi­да­ючи аж бi­ля по­ро­га зо­ло­тим пiс­ком; а там, за вiк­ном, над­во­рi, свi­ту-свi­ту - аж ди­ви­ти­ся бо­ля­че. А Ззгни­бi­ди­ха ж то й не змельне нi­ку­ди; як уп'яла свої бла­кит­нi очi в яс­не со­няч­не свiт­ло, та там во­ни й по­то­ну­ли… Що во­на ба­чи­ла там, що ви­див­ля­ла­ся? Своє мо­ло­де жит­тя, свою дi­воцьку до­лю?.. Хрис­тя ди­виться на неї, на її блi­де зас­му­че­не ли­це, на її бла­кит­нi за­ду­ма­нi очi. Сон­це пря­мо па­да на неї, об­дає й об­си­пає своїм iск­рис­тим свi­том; i здається Хрис­тi - то са­ма гос­по­ди­ня так свi­тить, са­ма го­рить тим яс­ним са­моц­вi­том…

    - Гей! - до­но­ситься ох­рип­лий з пе­ре­пою го­лос з кiм­на­ти. Заг­ни­бi­ди­ха струс­ну­лась, ско­чи­ла й по­бiг­ла. Хрис­тi зда­ло­ся, на­че чор­на хма­ра зра­зу на­су­ну­ла: i сон­це свi­те - та не так, як хви­ли­ну на­зад то­му свi­ти­ло; i ха­та мов не та, ти­ха та спо­кiй­на, - а вчо­раш­ня ха­та, де бен­кет, роз­вер­нув­шись, гу­кає п'яним гу­ком, де її мор­до­ва­но… У Хрис­тi сер­це за­би­ло­ся важ­ко та труд­но. Знi­чев'я во­на ки­ну­ла­ся до пе­чi: то од­ту­ле зас­лiн­ку, по­ди­виться в чор­нi че­люс­тi, то зно­ву за­ту­ле… Це - ухо­пи­ла вi­ник i по­ча­ла ви­мi­та­ти пiч.

    Загнибiда увiй­шов у кух­ню, по­то­чу­ючись. Одут­лу­ва­тий, за­куст­ра­ний, вiн став се­ред ха­ти, по­ну­ро ог­ля­да­ючи кру­гом се­бе. Заг­ни­бi­ди­ха ста­ла ко­ло пе­чi, зас­ло­ня­ючи вiд йо­го Хрис­тю.

    - А та де? - зич­но спи­тав­ся Заг­ни­бi­да.

    - Послала на ба­зар за буб­ли­ка­ми, - тор­ка­ючи ру­кою Хрис­тю, од­ка­за­ла Заг­ни­бi­ди­ха. Хрис­тя ко­ло пе­чi при­сi­ла.

    - Нащо? - га­рик­нув Заг­ни­бi­да, гост­ро гля­нув­ши на жiн­ку, i, по­хи­ту­ючись, по­вер­нув у свiт­ли­цю.

Пошук на сайті: